«Євреї на Україні»

Уже в 60-х роках на факультеті групою викладачів була розпалена безпрецедентна ідеологічна боротьба, оскільки факультет журналістики вважався ідеологічним і був зорієнтований на виховання “ідейно загартованих, відданих і вірних справі Леніна і Комуністичної партії ідеологічних бійців”. Десятки студентів були виключені із комсомолу і з університету тільки за те, що 22 травня з’являлися в парку Шевченка. Партбюро факультету зобов’язувало нас, викладачів, роз’яснювати студентам перед 22 травня, що цей день буржуазно-націоналістична еміграція відзначає як свято, пов’язане із перенесенням праху Т.Шевченка із Московщини в рідну землю, і що ми не можемо солідаризуватися з ними. І ми роз’яснювали, а студенти йшли в парк Шевченка, щоб уже через кілька днів піти з університету. На 1968 р. уже “пішли” з університету і викладачі Шестопал, Клинченко, добивали Романа Іванченка. Мене, як нового викладача, виховував професор Суярко: “От стоять барикади: з одного боку барикад я, а з другого — Р.Іванченко. В кого ви стрілятимете?” Кожен мусив у когось стріляти. Ядро стрільців по класовому ворогу складали секретар партбюро професор Володимир Андрійович Рубан (колишній помічник Л.М.Кагановича), Василь Еліазарович Прожогін (один із тих, хто започаткував цькування В.Сосюри за вірш “Любіть Україну”), Леонід Олексійович Суярко, меткий, із бігаючими в різні боки очицями, “пляшущий человечек”, що брак зросту компенсовував підгуцикуванням за кафедрою навшпиньки, щоб здаватися вищим. Хижим поглядом постійно вишукував ідеологічну жертву і знаходив якусь садистську задоволеність, спостерігаючи за “конаючою” жертвою, байдуже, хто це — чи професор О.К.Бабишкін, чи студент першого курсу. Коли ж і Суярка врешті звільнили з університету за дезорганізуючу роботу, він опинився в Інституті народного господарства, де знову взявся “наводити ідеологічний порядок”. Були й інші їхні поплічники.

Колишній випускник факультету журналістики письменник-шістдесятник Станіслав Тельнюк вивів у повісті “Грає синє море” образи єзуїтів, прототипами для яких послужили названі професори й інші викладачі факультету журналістики. І це вже само собою багато про що говорило, а прізвища героїв повісті Рубанчик, Суяртицький мало приховували справжні прізвища Рубана чи Суярка. Це справді були ідеологічні єзуїти, які з’їли й Матвія Шестопала.