Навколо шуміло місто. Світло вулиць виразно освітлювало Стеллу, що сиділа поруч зо мною, в куточку авто. Яка ж вона була квола! Яка бліда й стомлена! Її ручка тремтіла.
Але — хто зустріне хвилини щастя й радості без хвилювання? Це був спад, утома після великої радості.
В інституті день і ніч ішли досліди. Тільки стіни кімнат, шафи з книгами знали про мої муки, коли я втрачав віру у винахід, і про хвилини радості, коли мені здавалося, що я стою на порозі відкриття.
Мої помічники — молоді майбутні вчені — кінчали роботу в раз назавжди призначену годину і йшли. Я примушував їх працювати тільки в призначені години, не порушувати планів, але сам не міг залишити своїх думок, своїх мрій, своїх лабораторій. Я й днював і ночував у лабораторії. І хоч жив у невеликому будинку, там же в саду, поруч з інститутом, але часто й дуже часто дружина Людмила і Стелла не бачили мене цілими днями.
Один раз трапилось так, що я цілий тиждень не виходив із своєї лабораторії. Я навіть просив мою дружину телефоном, щоб вона не приходила сама до мене і не присилала Стелли. Дайте мені щось поїсти, і більш нічого! Я не міг покинути роботи, мене ніхто не міг турбувати в хвилини, коли я працював.
І я не виходив із лабораторії. Штори на вікнах були спущені. Навіть удень скрізь горіло світло. Я ходив по кімнатах, по лабораторіях — не знав, чи день надворі, чи ніч. Я стежив за утворенням складних сполук, ждав наслідків.
Правда, я не був самотнім у своїй роботі. Мій помічник — Гордій Семенович — літній, поважний професор, теж міг назватися ентузіастом білка. Він намагався невідлучно бути біля мене. Мене тішили порив і запал, з якими він брався до роботи. Але разом з тим вражало часом його вагання у критичні хвилини. В наших дослідах, у науковій роботі треба бути впевненим, рішучим, упертим, особливо коли робляться вирішальні кроки. Вагання й затримка можуть привести роботу до краху. Затриматись можна вибираючи шлях, але не тоді, коли шлях вибрано.
Проте… я бачив, як любовно він тримає банку з дорогою рідиною. І в той же час його руки тремтіли.
— Більше рішучості… менше нервів, — казав я йому.
— Не можу не нервуватися, — виправдувався він.
— Чим тонші нерви має кожен із нас, — додав я, — тим краще. Але запам’ятайте, що ще важливіша для нашої роботи нервова сила. Нерви треба підкоряти своїй волі.
Комментарии к книге «Пролог», Семён Дмитриевич Скляренко
Всего 0 комментариев