Це була річка — бурхлива, але не глибока. Вона вирувала й пінилась у льодяному тунелі Вода була не дуже холодна, а може, хлопцеві так тільки здалося. Кілька разів потік збивав його з ніг. Вода наповнила унти. Але холоду Панас не відчував. Він брів за течією, спотикаючись об каміння. Інколи йому здавалося, що до нього дотикається щось і відскакує. «Невже риба? — думав Панас. — Не може бути цього!» Коли він потрапив на глибінь, по саму шию, щось ляснуло його по щоці: то злякана рибина махнула хвостом. Це порадувало Панаса, раз тут є риба, значить… І знову сумніви заполонили його. Риба… Це ще нічого не значить. І глибоко в океані водиться риба… «Якщо ця річка впадає в океан, — міркував Панас, — то, може, там помітить мене якесь судно. А що, коли воно тече до якого-небудь підльодного озера?» Він згадав, як сейсмолог розповідав про товщину льодовика — в деяких місцях вона сягає більше двох кілометрів. От і бовтайся в озері, коли над твоєю головою така товща льоду!
Спробував вернутися. Але потік не давав і кроку ступити назад. Довелося йти за течією. Довго брів Панас, аж утомився. Одежа намокла, обважніла, та ще й сумка з вибухівкою обтяжувала. «Коли б хто отам зверху сказав, — думав хлопець, — що під льодовиком вирує потік, нізащо б не повірив…»
А річка текла все далі й далі. На поворотах її Панас натикався на береги — то на лівий, то на правий, і невідомо було, чи то лід, чи відшліфований граніт. Нарешті відчув, що потік ніби стишується. Збільшилась глибина. Вода вже сягала йому під пахви. Порідшала темрява, очі вловлювали якесь невиразне світло. Воно посилювалося з кожним кроком, і ось річка вирвалася з льодяного тунелю на рівнину.
— Аж очам не віриться! — В захваті вигукнув Панас і вибрався на пологий берег. Вода стікала з його хутряного одягу, а він стояв зачарований і озирався навколо. Перед ним — скільки сягало око — простяглася рівнина, без льоду, без снігу, поросла якимись сизими кущами. Позаду лежав льодовик. Велетенською обривистою стіною, з якої дзюрчали потоки, він відгороджував цей дивовижний шмат землі. Задерши голову, Панас подивився вгору, прикидаючи в думці, чи можна туди видряпатись. Але верхнього краю льодовика не побачив: його закривали хмари. Глянувши на обрій, де рівнина зливалася з низьким хмарним небом, Панас подумав: «Невже ця оаза більша за оазу Бангера
Комментарии к книге «Оаза в льодах», Василий Павлович Бережной
Всего 0 комментариев