— Професор Горбатов!.. Ви нас чуєте?.. — в приміщенні несподівано лунко звучить жіночий голос.
— Слухаю… — чоловік механічно проплямкав скривленими губами і шарпнувшись, злякано відсмикнув з білого стегна свою оброслу, як лапа ведмедя, кострубату п’ятірню. Ошелешено розкрив волові очі. — Хто тут? — кинув в півморок — начебто приверзлась дружина. — Що треба?
— Не бійтесь… Ми запрошуємо вас з нами, в міжгалактичний політ, — вчувся незрозумілий акцент. — Ми вам допоможемо… — Голос на мить чимось перепинився, потім прошелестів знову: — Ви самі переконаєтесь.
— Де ви? Я не бачу вас… — тремтячими руками Горбатов мацає довкіл себе, шукаючи чим би накритись, але окрім дівчини нічого не знаходить і тягне її на себе, прикриваючись білим тілом, як щитом — все таки щось є в руках. Так певніше.
— Можете брати з собою…
— Що?..
— Асистентку.
— Я не знаю…
— Думайте, у вас є час.
— Скільки?
— Ви нічого не програєте, — мов не розчувши питання Горбатова, чужинець продовжує напрочуд впевнено і якось завчено: — зате здорово виграєте — здобудете славу і зробите кар’єру. Я почекаю…
В кімнаті зависла мертва тиша.
Щоб переконатися, що це не сон, професор трусонув плече дівчини.
— Ти чула?
— Чую, — та байдуже-сонно позіхнула й, видихнувши винні випари межи очі, присмокталася до товстих випнутих губ.
— Почекай, — професор із силою відірвав її від себе наче п’явку. — Тут серйозні речі.
— Беріть мене і все буде гаразд.
— Беріть, беріть, — кинувся до стільця, на спинці якого висів костюм і, хапаючись за голову, знервовано пробубонів: — В мене ж сім’я, сім’я…
— І тут же забув про ближніх — щось незвичне коїлось в голові вченого. — Що ж вони хотіли?..
— Щоб ви летіли з ними й мене не забули… — не вгавала молода особа.
— Це цікаво… А як же назад?
— Назад через два дні, — неждано прозвучало під акомпанемент електронного писку «бі-іп, бі-іп»… В обох з’явилось бажання прийняти пропозиції, тільки невідомість лякала і стримувала. Писк посилився.
Горбатов не раз чув про різні дива, про незнайомі літаючі об’єкти і не признавав їх, але щоб отаке сталося з ним, професором фізики… Ні… Цього так просто облишити не можна. Треба летіти. А це дівча нехай буде з ним, а то розпатякає завчасно… Сорому не оберешся. Два дні — невеликий строк.
— Ми згодні! — Горбатов поспішно кинув одяг дівчини в ліжко. — Швиденько вдягайся.
Комментарии к книге «Авантюра», Владимир Авраменко
Всего 0 комментариев