І того разу, про який я оце й веду мову, я теж дивував своїх друзів загадками й таємницями Всесвіту.
Отож, був 1947-й рік, пізня, безпросвітна (золота, з бабиним літом, вже відшуміла— відзолотилася) осінь. Тепла вже не було, хоч бліде, неяскраве і нежарке сонечко ще іноді вигулькувало в ополонці свинцево-сірого хмаровиння, що, набрякле, низько неслося над селом зрання й до вечора.
Чим вечір кінчався — холодною мжичкою, — тим і ранок починався.
Так ось, пригадується, була неділя і ми пасли на вигоні корівок. Наша хата стояла крайньою до вигону (пізніше на тім вигоні буде посаджено парк), не мала (ми з матір’ю-удовою були в селі чи не найбідніші, навіть серед бідних) ніякої огорожі, тож малі пастухи прибігали «грітися» під хату — під її стінами ховалися од вітру та мжички-мокви.
Незважаючи на пізню осінь, всі були босими (берегли єдину взувачку свою для школи, щоб найдовше стачило, бо ж нове батьки не мали за що придбати), тож у всіх були набряклі посинілі ноги. Земля вже була холодною, але ми — загартовані, звиклі до всього, а тому не простуджувалися, хоча босяка бігали чи не до першого снігу.
На голові од мокви вивернутий мішок — так, щоб утворився ріг, званий гузирем. Він заміняв нам і головний убір, і парасолю. Заодно мішок захищав і спину, бо вдяганки були на нас благенькі, якісь затрапезні піджачки, а в кого й самі сорочечки…
А ось босі ноги діти було ніде — доводилося ними місити холоднючу, вже чи не студену грязюку. Тож у затишку під стіною хати де було сухо, ховаючись під стріху од мжички, ми й відходили. Ноги «відігрівали» тим, що по черзі, зігнувши в коліні, піднімали їх до попки. Доки вона там відігрівалася од власного тепла тіла, стояли на одній, притулившись для рівноваги спиною до стіни. Потім ноги міняли: на «відігрітій» стояли, а холодну піднімали й притуляли до тіла.
Але тільки відігрієш їх, як доводиться знову з-під затишної стіни зі стріхою чалапкати холодною грязюкою — бігти завертати корови, які, не знаходячи достатнього наїдку на вже випасеному і стоптаному вигоні, намагалися податися у шкоду — в чий— небудь ближній город, де ще стояла кукурудза і зеленіла гичка буряків…
Всі пасли своїх корів і тільки я — сусідську. По тій причині, що своєї ми з матір’ю не тримали. І придбати її було ні за що, і втримати — одного сіна на зиму треба стільки накосити, а мати зранку й до вечора в полі, а я — малий, що з мене візьмеш, — не було ніякої змоги.
Комментарии к книге «Феномен Фенікса», Валентин Лукич Чемерис
Всего 0 комментариев