Хмари розходяться, і тоді усміхнене сонце розсипає золоті перли по блакитно-зелених водах. Завмирають у тривожному спокої неосяжні груди моря-океану і втихомирюється разом з ним бурхливе серце людини. Воно спочиває, набирає сили, оцінює їх, щоб з новим ураганом ринутися вперед — на пошуки нового, до небезпек, слави, а може, назустріч смерті!
Прекрасні твої океани, Земле моя!
Але навіть в пустельних місцях, де рідко ступає нога людини, відкрите серце, допитливий погляд знайде скарби для душі. Піщані бархани, на яких ліпиться лише колючий чагарник, хіба не знаходять відгук в душах туркмена або араба?
А найсуворіші закутки твої — Північ і Антарктика! Вони здавна кликали до себе сміливців, вабили своєю неповторною красою, строго карали авантюристів, нагороджували достойних великою славою!
Хто попадав у ті краї, той не міг залишитись таким, як був раніше.
Краї тріскучих, страшних морозів і неймовірної сили буранів, краї для поетів і героїв, краї для вірних душ і великих звершень — ось що таке твої полюси, рідна плането моя!..
Континенти твої покриті зеленим одягом. То ліси, то найкраща оздоба твоя. Різні вони по вигляду і змісту, всякий має свій голос, що говорить до серця людини, вабить або застерігає.
— Будь обережним! — похмуро гомонять непролазні джунглі Африки та Індії, де за кожним кущем чигає смерть, блискаючи підступними очима хижака, де в мороці вологих боліт і заростів нечутно повзуть тисячі гадів.
— Йди, відпочинь! — лагідно шепочуть ліси помірних широт, низько кланяючись людині ніжними вітами беріз, тремтливим листям осики, темно-зеленою кроною могутнього дуба.
— Будь нам другом, і ми дамо тобі все, що захочеш, — доброзичливо гомонять неосяжні масиви тайги. — Йди, скільки око сягає! Під корінням повалених велетнів-дерев ти знайдеш нічліг, в повноводих ріках зловиш смачну рибу, в хащах назбираєш солодших ягід. Сядь, відпочинь! Наша віковічна пісня ввійде в серце твоє, і спокій зійде в тривожну душу!..
Так, чудодійні ліси твої, Земле моя!
Та хіба тільки ліси?
Ріки, що несуть невтомно води в океан — спокійні, величні, ніби умудрені довгим життям діди, або грайливі, як діти гірські потоки — нерозривно зв’язані з життям людей, з їх помислами, з їх повсякденними ділами. Степи — неозорі поля золотого, стиглого хліба чи прерії — пасовиська диких мустангів! Скрізь — чари, скрізь — незбориме буяння торжествуючого життя, що співає гімни тобі, плането моя!
Комментарии к книге «Шляхи титанiв», Александр Павлович Бердник
Всего 0 комментариев