Коли корабель входить у гіпер, світ — суцільне сяєво. Коли виходить — блимають лампи «аварійки», дзижчить вібромасажер капсули, серце спотикається, в’яло жує якусь бридоту, яку уприснуто у вени, — світ повертається у свідомість, складається мов пазл.
Між входом і виходом — прочерк. Чорна скринька, точніше — мить. Там немає ані світу, ані нас у світі. Ані темряви, ані світла.
Але темрява була. І тиша. І холод.
Я опритомнів, вже знаючи — все не так, а це означає, що все погано.
Вибрався навпомацки з відсіку. Ніде жодної іскри. Хоч око виколи. Шлюзи відкриті. Люки видерті, як перетинки, що луснули. Повітря дивне. Непроглядний морок хрустів на зубах гірким пилом. Смак залишеної миті.
А потім виплеснулись крики. Звідусіль. Не один я поліз до кают-компанії, хоча був зобов’язаний залишатися на місці і зберігати спокій. І правильно робив: дехто з екіпажу — лише вони напам’ять знають усі переходи — бив по перегородках і горлав, схоже, у складені рупором долоні:
— Усім, хто чує! Залишити відсіки, іти на мій голос! Збір у кают-компанії! Всім, хто чує…
— Зброя, ліхтарі, запальнички, п’єзорки є? — запитав густий, мов смола, бас, коли я завалився до шлюзу. — Здати!
Запитання було таким абсурдним, що паніка кудись поділася. Сконала від шоку. В космос на сірниках… в гіпер на п’єзорці…
— Не курю і без зброї.
— Ім’я, звання?
— Лесь Білов, пасажир з третього рівня. Квиток показати, контролере?
— Угу, — злобно буркнув смолянистий бас, — тільки світло увімкни, а то номера не видно.
— Що ж сталося? — я все ще сподівався на банальну аварію, але промерзле від жаху нутро відчувало — влипли по саме не можу. І не факт, що виберемося живими.
— Сталося? Бал-маскарад, блін, — лайнувся у темряві володар басу. — Відповзай по стінці праворуч. І тихо. Не галасувати, не шукати своїх. За чверть години перекличка, тоді і дізнаєшся.
Я ступив. Чиїсь руки мене обійняли, жаркий шепіт миттю зігрів:
— Лесь! Живий!
Є Бог на світі, є.
— Завжди, Янко!
Ми не зрозуміли, коли закрилася накривка «банки». Просто бас «контролера» не відгукнувся при перекличці. Капітан одразу наказав усім відійти від шлюзу. Натовп хитнувся, і нас з Янкою вчавило у стіну. І стіна незрозуміло спружинила. Виявилося — її вже нема. А замість — щось слизьке, пружне.
— Ласкаво просимо в дупу Бога! — ужалив Влад. Мені б його оптимізм.
Комментарии к книге «Ярь», Наталья Метелева
Всего 0 комментариев