«Ярь (на украинском)»

- Як вона? - хриплю, опритомнівши. Влад розпластався поряд, ледь дихає. Я впізнаю його по запаху - суцільному, бичачому, спекотному.

- Ще там.

- Скільки вже?

- Три доби. Напевно.

Час - не для нас. Тут його немає. Є годинник Командира, єдиний на всіх. Давніше давнього, механічний, з фосфорними стрілками. Ми закінчимося раніше, ніж розмотається пружина.

- Чорт! Надто довго. Чо-оорт!!! - кулак угачується в стіну. Та злегка прогинається і плює в лице слизом. Поживною мерзотою, завдяки якій ми живі. Їсти її неможливо - вивертає. Та й не треба. Вона сама всотується в шкіру. Прослизає з кожним подихом. Якби ще не знати, звідки вона тут!

Вони - мражи? жраби? лайно! - істоти меткі. Світляки згоряють майже до тла, у невидимий, невагомий попіл, розтертий до кварків. У корм. Ману небесну. "З мікрохвильовки", - сказала Джоссі. І з'їхала з глузду. Вона вищала на кожного, узятого жрабами. Без упину, тонко. До наступного світляка. Так вгвинчуючись в кожний нерв, що кортіло її придушити. Одного разу виск щез. У темряві, назавжди. Я часто мовчав про Джоссі. Біловолоса блакитноока Джоссі. Чи молилася ти на ніч? На безкінечну, безвихідну ніч? На темряву непроглядну?

Ми молимося на темряву, яка нас пожирає. Молимося мовчки. Про себе. Про всіх. Більше за смерть ми тепер боїмося світла. Світло - це смерть світляка.

- Помітив, Лесь? А ж за цей час - жодного світляка! - засинаючи, бурмотить Влад, і я відчуваю, що він посміхається. - Жодного, блін...

Йому гарно посміхатися. Це не він падає жариною в безодню, танцюючи і згоряючи до тла. Одна за всіх згоряє. Тримайся, Янко!

Три доби без жертв! І - всім нутром, всією киплячою ненавистю відчуваю - не буде їх більше. Три доби! А було - кожного дня. Або ночі? Регулярно. Жраби взяли тридцять. Інші загинули інакше: кого зачепило, хто сам кидався на смолоскип, що линув до стелі, хтось зник у ніщо, що чавкало там, де раніше був шлюз. Там, де щезла Джоссі.