Перш ніж зачинити двері, Віл ще раз оглянув вулицю. Пані Купер побачила, як міцно пані Пері тримається за синову руку та як обережно він веде її у вітальню, де стояло піаніно — це була єдина кімната, яку він знав. Учителька також помітила, що від одягу пані Пері трохи тхне несвіжістю (немов до того, як речі повісили сушитися, вони надто довго лежали у пральній машинці) і що її гості, котрі тим часом сіли на диван, у променях призахідного сонця були дуже схожі одне на одного: широкі вилиці, великі очі, прямі чорні брови.
— Що сталося, Вільяме? — спитала вона. — В чому річ?
— Моїй матері треба десь пожити кілька днів, — відповів той. — Наразі мені дуже важко доглядати її вдома. Я не кажу, що вона захворіла — просто вона заплуталася та трохи хвилюється. Доглядати її не буде складно — вона лише потребує, щоб хтось ставився до неї по-доброму. Я гадаю, вам це буде неважко.
Жінка й досі трималася за синову руку, й у пані Купер склалося враження, нібито мати не розуміє того, що каже її син. Учителька розгледіла в неї під оком синець. Тим часом Віл не зводив очей з пані Купер, і на його обличчі читався відчай.
— Вона небагато вам коштуватиме, — продовжив мін. — Я приніс дещо з їжі, її має вистачити на цей термін. Ви також могли б харчуватися разом — мати не буде проти.
— Але… я не знаю, чи слід мені… Може, їй потрібен лікар?
— Ні! Вона зовсім не хвора.
— Але, мабуть, хтось може… Я маю на увазі, хіба немає якогось сусіда чи родича…
— У нас немає рідних — ми самі. А наші сусіди надто зайняті.
— А як щодо соціальних працівників? Я не відмовляю вам, але…
— Ні! їй лише потрібна невеличка допомога. Деякий час я не зможу доглядати за нею, але це ненадовго. Я збираюся до… Ну, в мене є справи. Проте незабаром я повернуся та заберу її додому, обіцяю вам. Вам не доведеться займатися цим довго.
Мати дивилася на сина з такою довірою, а він посміхнувся їй з такою любов'ю та підтримкою, що пані Купер просто не могла їм відмовити.
— Гаразд, — сказала вона, повернувшись до пані Пері. — Я впевнена, що день-два — то дрібниці. Люба, ви можете зайняти кімнату моєї дочки — вона в Австралії, і кімната ще нескоро їй знадобиться.
— Дякую, — відповів Віл і підвівся, наче кудись поспішав.
— Та куди ти? — запитала вчителька.
— Я збираюся пожити в одного свого друга, — сказав хлопець. — Щойно випаде нагода, я вам зателефоную. У мене є ваш номер. Усе буде добре..
Комментарии к книге «Магічний ніж», Филип Пулман
Всего 0 комментариев