Коли місто залишилося далеко позаду, Дунк прочистив горло й мовив:
— Недобре це — різати голову божій людині. Що він такого зробив? Патякав язиком, та й усе. Слова — то вітер.
— Деякі слова — вітер. А деякі — зрада.
Яйк був худий, мов тріска — самі ребра та лікті — але язикатий, як сім дідьків.
— Кажеш, наче справжній принцик.
Яйк на «принцика» ображався, а Дунк і раденький бував.
— Може, пане, він і септон, але у проповіді збрехав. Посуха — то не провина пана Кровокрука. І Велика Весняна Пошесть теж.
— Може, й так. Але якщо відрізати голови усім дурням і брехунам, то матимемо пів-Семицарства порожніх міст.
IIЗа шість днів по тому від дощу лишилися самі спогади.
Дунк зняв сорочку, щоб погрітися під літнім сонечком. Коли налетів легенький вітерець — прохолодний, свіжий і запашний, як подих красної діви — він аж зітхнув полегшено і оголосив:
— Вода. Чуєш, пахне? Озеро вже недалеко.
— Мені пахне тільки Маестер, пане. Чи то пак, смердить.
Яйк з усієї сили смикнув за мулів повід, бо Маестер за своїм звичаєм миттю зупинився пожувати придорожньої травички.
— На березі озера є старий заїзд. — Дунк зупинявся там, коли служив зброєносцем при старому лицареві. — Пан Арлан казав: там варять добре темне пиво. Може, скуштуємо, поки чекатимемо на перевіз.
Яйк кинув на нього погляд, повний надії.
— До вечері скуштуємо, пане?
— Якої ще вечері?
— Печеного м’ясива, — відповів хлопець. — Смаженої качки. Та хоч миски кулешу. Що подадуть, пане.
Останній раз вони їли гарячу страву три дні тому, а з тієї пори живилися паданками та смужками старої солонини, твердішої за кору. «Непогано було б набити кендюха чимось поживнішим, перш ніж вирушати на північ. До тієї Стіни шлях неблизький.»
— А якби ж іще й переночувати… — докинув Яйк обережно.
— Може, панич перини бажають?
— Виспався б і на соломі, пане, — ображено буркнув Яйк.
— В нас срібла катма, щоб по корчмах розкошувати.
— Маємо двадцять два шеляги, три зірки, одного оленя і той старий уламок граната, пане.
Дунк збентежено почухав вухо.
— Я гадав, ми маємо два срібняки.
— Мали два, поки ви не купили намета. Лишився один.
— А не матимемо жодного, як почнемо спати за гроші у заїздах. Воно тобі треба: начіпляти бліх з постелі після якогось котолупа? — Дунк пирхнув. — Мої власні не дуже мирять з чужими. Поспимо й під зірками.
Комментарии к книге «Таємничий лицар», Джордж Мартин
Всего 0 комментариев