— Не «дункайте» мені, — відповів Дунк, дивуючись сам собі, чого це він. Мабуть, того, що Беніс мав злого язика і полюбляв кпинити з усіх. — Мене звати пан Дункан Високий.
— Хто це тебе так зве? Оте лисе щеня? — Він зиркнув на Яйка і зареготав курячим сміхом. — Зараз ти трохи вищий, ніж був при панові з Грошодубу, та для мене як був Дунком, так і лишився.
Дунк потер шию та потилицю і втупився у каміння внизу.
— Що будемо робити?
— Привеземо вино додому та скажемо панові Лантуху, що його струмок висох. У Стояку є колодязь, пан від спраги не помре.
— Не називайте його Лантухом. Ви спите під його дахом, виказуйте йому трохи поваги.
— Сам виказуй йому повагу за нас двох, Дунку, — відповів Беніс, — а я називатиму старого, як схочу.
Блякло-сірі дошки заскрипіли під Дунком, коли він зайшов на міст, аби роздивитися пісок та каміння унизу. Поміж каменів виблискувало кілька невеличких брудних калюж завбільшки хіба що з його долоню.
— Онде мертва риба, бачите? І там теж.
Сморід нагадав про покійників на перехресті.
— Я бачу, пане, — відповів Яйк.
Дунк зістрибнув у русло струмка, присів навпочіпки й перекинув одного каменя. Сухий та гарячий зверху, він був мокрий і брудний знизу.
— Вода пішла нещодавно.
Підвівшись, він жбурнув каменя убік, на берег, де той збив сухий клинець землі, здійнявши хмару бурої пилюки.
— На березі ґрунт аж розтріскався, а посередині — м’який та болотистий. А риба ще вчора була жива.
— Дунк-бовдунк, ось як тебе старий величав. Пригадую. — Беніс сплюнув ляпку кислолисту на камені. Під сонцем вона заблищала волого та яскраво-червоно. — Ти, бовдунку, думати себе не силуй, в тебе головешка для цього тупувата.
«Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут.» Від пана Арлана ці слова чомусь чулися з любов’ю. Він був доброю людиною, навіть коли сварився. А от Беніс Бурощит вимовляв те саме геть інакше.
— Пан Арлан два роки як помер, — відповів Дунк, — і я тепер лицар Дункан Високий.
Комментарии к книге «Служивий мечник», Джордж Мартин
Всего 0 комментариев