Він, певно, зовсім недавно приїхав у столицю, інакше не розраховував би закінчити Бесіду зі мною із першого ж змаху. Якщо я й поступався харзійцеві в гнучкості (а хто їм не поступається?!), то у швидкості ми могли потягатися – і цього разу не на його користь.
– Чудово, Прямий! – продзвенів гість із Харзи, завібрувавши від зіткнення й задоволено називаючи мене безособовим ім’ям. – А якщо ми…
Він змарнував час. Я відкинув балакучого харзійця вбік, тоді легко смикнув долоню мого Придатка, його слухняне тіло відреагувало миттєво, припадаючи на коліно – і я двічі простромив плащ харзійського Придатка впритул до плеча й правого ліктя, відчувши на собі палючий дотик чужої й далекої плоті.
Обидва рази я тісно припадав до тіла Придатка – спершу плазом, а тоді лезом; і на тендітній і вразливій шкірі не залишилося навіть подряпини.
Щонайменше нерозумно псувати чужих Придатків, якщо їх так складно підготувати для достойної служби Звитяжцеві. Втім, самовпевнений харзієць міг би вибрати собі й кращого носія…
…Уже виходячи з провулку, я згадав, що по завершенні Бесіди забув назватися Звитяжцеві з Харзи, і пошкодував про це. Ніщо не мусить стати на заваді ввічливості, навіть зайнятість або роздратування.
Я – прямий меч Дан Ґ’єн із Мейланьських Звитяжців на прізвисько Єдиноріг. Мій Придаток – Чен Анкор із Вейських Анкорів. Хоча це й несуттєво.
2Повернувшись додому, я піднявся у верхню залу, зачепився одним кільцем піхов за гак і пригорнувся до улюбленого мехлійського килима, забувши переодягтися. Всі мої думки були зайняті дивною зустріччю за вежею Аль-Кутуна, тому легким внутрішнім поштовхом я відпустив Придатка, який одразу вийшов із зали, поправивши по дорозі начіпні ґрати запаленого каміна.
Мені треба було побути на самоті.
Я вже дуже давно нікуди не виїжджав із Кабіра, і тут мене знали достатньо добре, щоб не влаштовувати подібних випробувань – і вже тим паче мало хто ризикнув би ось так, мимохідь, без належних церемоній утягувати Єдинорога в шалені Бесіди. Такі забави добрі замолоду, коли тіло тріпоче від надлишку енергії, і спрага пригод туманить свідомість молодого Звитяжця.
Ах, юність, юність, чому ти так любиш сперечатися й доводити?.. і майже завжди невчасно, не там і не тому, кому слід…
Комментарии к книге «Шлях меча», Генри Лайон Олди
Всего 0 комментариев