«Чаклунки чаклують! — пхикнуло у відповідь. — Ми живемо у вік комп’ютерних технологій, і я, так би мовити, за науковий підхід до справи…»
«Ага, особливо замовляння твої звучать по-науковому…»
«З іншого боку, — напутливо відгукнувся голос жіночий, — не можна відмовлятися від старовинних традицій… кхе-кхе, від здобутків, напрацьованих поколіннями…»
Юрасик утупився в екран, але не бачив жодного рядка, які чорніли перед очима. Якщо він збожеволів і почав у голові чути голоси, як Жанна д’Арк, то ще півбіди. Зрештою, Орлеанська Діва, хоч і закінчила трагічно, прославилася на весь світ, а хіба ж не слави так прагнеться юному Юрасикові? Набагато гірше, якщо голоси ці реальні, а не плід його хворого мозку — Юрась не дуже вірив у всілякі потойбічні штуки, словом, не любив він такого… незрозумілого.
«Що скажеш стосовно київської журналістки? — тим часом поцікавився жіночий голос. — Достойний вибір?»
«Ну… не знаю…»
«Ох, що за кара небесна! Все самій доводиться вирішувати!»
Юрась Булочка міцно стулив повіки, тоді повільно-повільно обернувся всім тілом — і різко розплющив очі.
У сіренькій мряці мигнула світла сорочка якоїсь дивовижної зеленокосої істоти, а поруч із нею з тіні виступило чорне кудлате чудовисько.
— Ой! — не стримався Юрасик.
«Нас засікли, — муркнув жіночий голос. — Пора вшиватися».
Напівпритомний Юрась сидів у порожній редакції і механічно жував бутерброд, який призначався йому на обід. Обіду чекати він не мав сили — Юрасеві нагально треба було підкріпитися. Упорядкувати думки. Відігнати нав’язливе видіння.
Годинник над столом редактора відділу новин, безпосереднього Юрасикового начальника, показував рівно десяту. Журналіст зробив кілька дихальних вправ, порухав руками, підвівся з-за столу, щоб ще й поприсідати…
Погляд його ковзнув по стільниці.
На краєчку столу лежала свіжа соснова гілочка. Юрась Булочка приречено зітхнув і змирився з долею.
А ви ще й досі не вірите у дива? Тоді ми йдемо до вас!
Частина першаПІД ЗНАКОМ ШАМАНСЬКОГО БУБНА Розділ ІХОВАНЕЦЬСидячи на сухій гілляці, чугайстер вигравав на сопілці.
Гребінь зимового лісу, притрушеного снігом, стояв тихий-тихий, і голос сопілки линув над сонним берегом. Перебравшись на подобу польовика: хвостатий, окатий, зубатий, ще й маленькі ріжки собі на лобі відростив, чугайстер виводив таку сумну пісню — аж у грудях пекло.
Комментарии к книге «Останній шаман», Наталья Игоревна Тисовская
Всего 0 комментариев