«Первісна. Дорога на Тір Мінеган»

Піднявшись по драбині до середини високого стелажа, Ейрін почула, як на подвір’ї зненацька зчинилася метушня, забрязкали металеві засуви, пронизливо заскреготали петлі на брамі, заглушивши собою нерозбірливі голоси вартових. А коли все стихло, хтось гукнув: „Гей, розійдіться!“ — і до її вух виразно долинуло цокання підков по бруківці.

„Щось зарано вони повернулися,“ — здивувалась Ейрін. Вона піднялася ще на дві сходинки, дістала з полиці книжку, по яку прийшла до бібліотеки, після чого хутенько спустилася вниз, підбігла до найближчого вікна й визирнула назовні.

Саме в цей час через розчинену навстіж браму до внутрішнього двору в’їхали вершники. Але то були не батько з дядьком Рісом та кузеном Лоґаном, як подумала спершу Ейрін, і навіть не п’яний у дим Делвин зі зграєю своїх друзів-гультіпак, а четверо незнайомців — троє чоловіків і молода жінка. Слідом за ними чвалала в’ючна коняка, чий довгий повідець було прив’язано до сідла білої кобили, на якій їхала жінка.

Стара Вежа, де розташовувалась бібліотека, стояла майже біля самої брами, тож ніщо не заважало Ейрін роздивлятися гостей. Утім, чоловіків вона вшанувала лише побіжним поглядом, миттю розпізнавши в них звичайних охоронців, відтак її увагою цілком заволоділа жінка. А певніше, дівчина — на вигляд їй було сімнадцять чи вісімнадцять, лише на два-три роки більше, ніж самій Ейрін.

Незнайомка була вдягнена в сукню з червоного шовку, насичений колір якої вдало поєднувався з її довгим темним волоссям — а воно, своєю чергою, приємно відтінювало ніжну білизну обличчя з тонкими, досконало правильними рисами. Її ошатне вбрання не було призначене для верхової їзди: нижні спідниці не мали спеціальних розрізів від колін до подолу, тому трохи закотилися догори, відкривши поглядові стрункі ноги в напівпрозорих білих панчохах і коротких коричневих черевиках. Ейрін припустила, що перед прибуттям до Кардуґала дівчина зробила коротку зупинку в одному з місцевих гостиних дворів — чи то в старому доброму „Одновухому коті“, чи в нещодавно збудованому „Золотому вінці“, — де причепурилась і змінила просту дорожню одіж на розкішнішу.

На подвір’ї гостей зустрічав управитель замку, майстер Левеллін аб Фарґал, опасистий чоловік середнього віку, за чиєю спиною юрмилася допитлива челядь. Незграбно вклонившись, він промовив своїм гучним, басовитим голосом: