Спочатку Галинці здалося, що вона зовсім розбилась. Боячись поворухнутись, дівчинка поглянула навколо. На луці, як і раніше, панувала тиша.
— Дженні, Дженні!.. Я впала! — пожалілась Галинка черепасі, що десь повзала в траві.
Коли це в спокійному чистому небі з'явився літачок — маленький, зелений, з ледве помітними крильцями. Мов зелена мушка, він почав кружляти над полянкою.
— Дівчинка, певне, впала з дерева! — закричав чорнявий хлопчик, що сидів поруч з пілотом, дивлячись у бінокль на дерево з щоглою — сачком Галинки.
Літак знизився і приземлився на луці. Двоє людей вийшли з нього і попростували до Галинки. Один — високий ставний чоловік з мужнім, одвертим обличчям, другий — хлопчик років тринадцяти. В обох на шоломах був якийсь невідомий знак — крапля, перерізана зигзагом блискавки.
Вони підійшли до дерева, під яким плакала Галинка, і, здивовані, зупинились перед нею.
— Дощ! — солідно сказав хлопчик. — Та ще й який!
— Що з тобою, чому ти плачеш? — запитав дорослий.
— Там вгорі щось зачепилось. Я хотіла зняти, аж воно павук… я посунулась і впала… — пробурмотіла Галинка, тримаючись за коліно і схлипуючи.
Щось визирало з-за спини хлопчика, і раптом з його сумки виплигнула малесенька, ніби лялькова, чорна собачка з опуклими очима. Вона смішно чхнула і, піднявши догори вухо, почала здивовано розглядати Галинку.
— Ти плачеш, — сказав докірливо хлопчик. — Чесне піонерське, тебе можна посилати в небо для дощування. Дивись, навіть моя Муха дивується.
— Не жартуй, Маку, — зупинив сина батько, — дівчинка, мабуть, дуже забилася. Давай швидше заберемо її додому. Там Рая її огляне. Але що ж там на дереві, га?
— Щось майнуло, як блискавочка, — мовила Галинка, — і сіло на дереві. Тільки не птах, а щось таке…
Дорослий підійшов до дерева і подивився вгору:
— Я вже знаю, що це таке, — сказав він і звернувся до сина: — Це «Пог» з другої станції! Як це тобі подобається! Заблудився!..
— Ракетка «Пог»! — вигукнув хлопчик. — Чого ж це вона тут опинилась?
— А того, що на другій станції і досі погано працює зв'язок. Подумай, вже друга ракетка не долітає до нас. Ніби на станції не знають наших точних координатів…
— Ось я дістану її! — сказав хлопчик.
Вмить він опинився на дереві, і тільки гілля зашаруділо під його міцними спритними ногами.
— Стривай! — удавано сердито крикнув йому вслід батько. — Ти сам собі даєш накази?!
Комментарии к книге «Загнуздані хмари», Мария Михайловна Романивская
Всего 0 комментариев