— О котрій годині?
— О пів на п'яту, — відповіла Аомаме.
— Зараз третя сорок п'ять. На жаль, не встигнемо.
— Такий страшний затор?
— Напевне, спереду сталася велика аварія. Такий затор рідко буває. Бо вже довго не помітно руху вперед.
«Чого цей таксист не слухає по радіо про ситуацію на дорозі?» — дивувалася Аомаме. Рух на автостраді й справді намертво припинився. Зазвичай у такому випадку таксисти налаштовують радіоприймач на спеціальну хвилю в пошуках потрібної інформації про стан на дорозі.
— І без дорожньої інформації вам усе ясно? — спитала Аомаме.
— Така інформація не надійна, — глухо відповів таксист. — Вона наполовину брехлива. Дорожня корпорація надає нам тільки вигідні для неї відомості. Що зараз тут насправді відбувається, треба самому спостерігати власними очима й оцінювати власною головою.
— Так що? По-вашому, цей затор так легко не розсмокчеться?
— Поки що важко сказати, — спокійно киваючи головою, сказав водій. — Гарантій не можу дати. Коли таке заварюється, столична автострада перетворюється на пекло. Ваша зустріч дуже важлива?
Аомаме подумала.
— Та як вам сказати… Дуже. Бо маю зустрітися з клієнтом.
— От біда! Дуже шкода, але ми, здається, не встигнемо.
Сказавши це, водій злегка, кілька разів, покрутив головою, щоб розслабити затерплу шию. Зморшка на ній ззаду ворушилася немов допотопна тварина. Стежачи мимоволі за цим рухом, Аомаме раптом згадала про гостро наточений предмет, захований на дні її сумочки. На долонях у неї виступив піт.
— Ну, то що робити?
— Сам не знаю. Невідомо, як з цієї автостради добратися до наступної розв'язки. Не вийде так, як на звичайній дорозі, — зійти з машини й на найближчій станції сісти в міську електричку.
— А де наступна дорожня розв'язка?
— В Ікедзірі. Але туди ми дістанемося хіба що тільки до вечора.
«До вечора?» Аомаме уявила собі, як до самого вечора сидить, немов в'язень, у цьому таксі. Музика Яначека все ще лунала. Струнні інструменти, під сурдину, ніби притлумлюючи загальне збудження, вийшли на передній план. Недавнє відчуття, мовби її щосили душать і викручують, тепер уже трохи вляглося. Цікаво, що ж це таке було?
Комментарии к книге «1Q84. Книга І», Харукі Муракамі
Всего 0 комментариев