Про ці родини сестра поетова Катерина, що була тоді маленькою дівчинкою, виросши, розповідала, кажуть, так. Прокинулась вона серед ночі на полу і побачила в хаті таємничу картину. Над піччю, на комині горів каганець. На печі стогнала мати. Щось квилило сердито і нетерпляче. Якась стара жінка стояла на припічку і полоскалась з чимось у ночовках, що стояли на печі. Батько сидів на прилавку і гомонів з бабою. І було чудно те, що, незважаючи на стогін матері і на той невідомий пронизливий деручий крик, розмова у батька з бабою була спокійна, навіть радісна.
Катерина схопилась і сіла.
— Що воно таке?
— Прокинулась? — одказала баба. — Буде тобі забавка — будеш мати кого глядіти… — Пояснює: — Знайшли тобі в коноплях братика.
Обізвався батько:
— Вже кому-кому, а Катрі буде з ним роботи. Хоче не хоче — буде за няньку.
"Еге! — догадалась Катря, — це ж у нас дитина знайшлася".
Батько був веселий, подавав бабі то те, то друге, жартував, допитувався, щоб долю народженому вгадала. Баба завжди до цього — з охотою. Тепер чогось одмовчується… Яка вже буде-така й буде, ми не обміняємо. Аж ось заляскало щось палицею у двері, аж мати кинулась і застогнала: "Кождий день стукає, а ніяк не звикну". Калатає, аж в ушах лящить, кричить: — Григор — на тік молотить, Катря — до пані прясти (мати — теж Катря). Зараз, бо світає!
Панський десятник.
— Сьогодні у мене свято — сина бог послав, не можу кинути породіллю з малими дітьми в хаті, - одгукується з хати Григор.
— Не моє діло, панові будеш казати. Ну, швидко, а то прогул писатиму.
Мати напружилась, перестала стогнати. Слабим голосом:
— Іди, Григоре, а то все одно не подарує; та ще й знову припише. Іди — я вже сама якось до вечора перебуду.
— Хоч би ж було поснідати чим. — Знову залящало в двері. — Зараз! — Кусок хліба з столу — в кишеню, шапку на голову, з хати.
А той стукає, а той стукає…
Мати: "Кат би тебе попостукав". Мати почала якось болісно стогнати. Крізь стогін, помовчавши, проказала гірко:
— Бодай уже ті діти не плодились, що мають рости у неволі. Баба розважала:
— Не можна так казати, дочко, — гріх! Може, доля якраз талан твоїй дитині готує… - додала таємниче.
— Нам усім — один талан — і дідові, і батькові, і дитині — довічне панське ярмо. — Закашляла.
— А ти не клич на дитину недолю та ось послухай, що я тобі буду казати, — промовила баба таємниче. — Далі почала розказувати:
Комментарии к книге «В бур'янах», Степан Васильевич Васильченко
Всего 0 комментариев