Їдемо. Куди, це байдуже — добре, що врешті їдемо, що врешті «наша справа рішилась», що починаємо цей другий наш «етап» (скільки ж їх ще буде?).
Виїздив транспорт за транспортом у малих кількаденних перервах.
Я виїхав переодстаннім транспортом наприкінці травня.
Поїздом ми переїхали до Венеції, де й сіли на корабель.
Одинацятиденна подорож здовж цілого Адріятику, Середземного моря, здовж африканського побережжя, через Ґібральтарський просмик і врешті Атлянтиком на англійські води; це справді, якби не свідомість, про невеселе положення, була б чудова дорога.
На беріг ми висіли у Ліверпулі, звідки вже поїздом приїхали до табору для воєннополонених в Шіффельді.
Ще повний рік прийшлося носити тавровану уніформу з латкою на спині та на лівому коліні штанів. Ще повний рік цієї непевности та болючих запитів, що їх я собі ставив:
— За що? Чому? Як довго ще?
20–го вересня 1948 р. мене з групою вояків дивізії звільнили з полону та перевели на працю в англійському промислі.
Пройшло ще чотири місяці, щоб врешті я міг «офіційно» отримати посвідчення про звільнення з полону з датою 15. 2. 1949 р.
Три повних роки неволі, і за що?..
Англія, 1950 р.
Оглавление Вiд редакції У лісах під Невелем Лазаретне інтермеццо Великі Луки Із танковою частиною відбивати Харків Десять днів під Єльнею Ярцево Діти Львова Фронтові будні «Це вже моя остання дорога» Відворот з України Пруська дисципліна «Машерують добровольці…» Екзекуції Бої за Штраднер Коґель «Let's go!» Італія 1947 р. Реклама на сайте
Комментарии к книге «Cпогади фронтовика. Одісея сірого «коляборанта»», Евстахий Загачевський
Всего 0 комментариев