Я здебільшого сидів у Бенка. Його тато завжди розмовляв із ним, допомагав йому будувати моделі літаків, позначав карбами на одвірку в кухні, скільки він виріс, тощо. Бенкові не забороняли сміятися, розмовляти й розкидати одяг, скільки він хотів. І однаково тато його любив. І всім хлопцям можна було приходити гратися до Бенка. А до мене не дозволяли нікому приходити, бо тітка Едля казала, що в них не дитячий майданчик. А дядько Сікстен додавав:
— Досить з нас і одного шибеника.
Вечорами, коли я вже лежав у ліжку, мені часто хотілося, щоб Бенків тато був і моїм татом. І тоді я розмірковував, хто мій справжній тато і чому я не мешкав у нього і в своєї матері, а в притулку і в тітки Едлі та дядька Сікстена. Тітка Едля якось була сказала мені, що моя мати померла, коли я народився. А хто мій батько, нікому не відомо.
— Та можна собі уявити, який то поганець, — додала вона.
За ці слова про мого тата я її зненавидів. Може, то й правда, що моя мама померла, коли я народився. Але я твердо знав, що мій тато не поганець.
Хто був ласкавий до мене, то це тітка Лундін, що продавала садовину в ятці. Вона деколи пригощала мене цукерками і яблуками.
Тепер, після всього, я часто розмірковую, хто ж була та тітка Лундін. Адже того жовтневого дня торік усе почалося з неї.
Того дня тітка Едля кілька разів сказала мені, яке це лихо, що я опинився в її домі. Надвечір, перед шостою годиною, вона послала мене до пекаря на Дротнінггатан купити її улюблених сухариків. Я надяг червону шапочку і вийшов на вулицю.
Коли я поминав ятку з садовиною, тітка Лундін стояла на порозі. Вона взяла мене за підборіддя й почала якось дивно й пильно приглядатися до мене. Тоді мовила:
— Хочеш яблука?
— Дякую, хочу, — відповів я.
Вона дала мені гарне червоне яблуко, на око дуже смачне. А тоді попросила:
— Може, вкинеш мені в скриньку поштову картку?
— Аякже, вкину, — відповів я.
Тітка Лундін написала на картці кілька рядків і дала її мені.
— Прощавай, Бу Вільгельме Ульсоне, — мовила вона. — Прощавай, Бу Вільгельме Ульсоне.
Я трохи розгубився. Бо вона ніколи не називала мене інакше як Буссе.
Я пішов до поштової скриньки за квартал від ятки. І коли вже мав опустити в неї картку, помітив, що вона світиться, ніби горить. Атож, літери, які написала тітка Лундін, яскріли, мов жарини. Я не втримався і прочитав картку. На ній було написано:
«Королю Країни Далекої.
Комментарии к книге «Міо, мій Міо», Астрід Ліндгрен
Всего 0 комментариев