«Пригоди Румцайса»

Отак шкандибав війт лісом, полем, а тоді й вулицями Їчина. Люди від сміху мало животи не порвали:

— Дивіться! Дивіться! Війт плентає в самих панчохах!

А далі було ще гірше. Гумпал так понабивав собі невзуті ноги, брівши лісом і полем, що на великому пальці виріс у нього здоровий червоний мозоль. І чим дужче журився війт, тим веселіше позирав той мозоль на жінок, що повихилялися з вікон.

І то був для Гумпала початок кінця.

Він проминув браму з баштою і вийшов на майдан. Там чекали на нього засідателі магістрату; найстаріший з них сказав:

— Гей, Гумпале! Твої ноги вже не знамениті й не величні, отже, настав кінець і твоєму війтуванню в Їчині.

А далі сталася з Гумпалом іще одна пригода. Коли він дибав через ринковий майдан, із вікна замку визирнув їчинський князь, який жив там із своєю княгинею Майоленою. І князю, і Гумпалові було чого гніватися. Панові князю нагорі, Гумпалові внизу. Проте скинутий війт шанобливо закричав у вікно:

— Покірно повідомляю пана князя, що в Ржаголецькому лісі дивні порядки!

— Куа?[1] — мовив по-французьки князь і приклав собі до вуха долоню, наче морську мушлю.

— У пана князя в лісі завівся розбійник Румцайс,— поскаржився Гумпал і підняв ногу в смугастій панчосі.— Треба послати на нього військо!

Проте пан князь слухав і чув тільки те, що казав йому імператор. Все, що казали інші, влітало йому в одне вухо, а вилітало в друге. Тож не встиг Гумпал перейти майдан, а вже пан князь забув про нього.

Так би воно й лишилося, якби княгині Майолені наступного дня не закортіло поласувати білими грибами.

Пригода з Гумпалом сталася у вівторок, а в середу княгиня Майолена сказала пану князю:

— Мон шер[2], мені хочеться білих грибочків!

Князь давно вже забув про Гумпалову скаргу. Він покликав мисливця Пінскера і звелів йому:

— Маршрут — по гриби, напрям — Ржаголецький ліс.

Пан князь і мисливець Пінскер пішли в ліс. В лісі князь забігав од дуба до бука, показуючи паличкою з чорного ебенового дерева:

— Ось тут, Пінскере. І отут! І отам поглянь!

Мисливець, ставши навколішки, обмацував землю, чи не сховався де гриб під листям.

Та ніде не було жоднісінького грибочка.

— Звідки ж тут узялися ямки від грибів? — дивувався мисливець Пінскер.— Неначе хтось щойно повибирав боровики.