«Ерпіди на планеті Земля»

Павло Мисько ЕРПІДИ НА ПЛАНЕТІ ЗЕМЛЯ

1

А чи траплялося коли-небудь з вами отаке? Захочеться чогось дуже-дуже, аж терпець уривається, а воно і збувається. Як у казці! І не просто збувається, а зробиться всього цього в сто разів більше від найсміливіших побажань.

Отаке сталося з Ванею Гордієм. Гордій — його прізвище, хоч і звучить як ім’я чи прізвисько якогось чванька. А дідусь Вані зветься Гордій Гордій — де ім’я, де прізвище? Спробуй розкумекай. Односельці тому й звуть діда Подвійний Гордій.

Так-от… Устав сьогодні Подвійний Гордій вдосвіта, вийшов надвір подивитися на схід. Чи рожевіє там? Чи добра буде погода? Прикидав, як ліпше одягтися до лісу — збирався йти по гриби. А погода обіцяла бути доброю, жоден листок не ворушився. І тихо ще було, тільки десь гула машина та кукурікав безтолковий Голобородьків півень. Кричав не в пору, бо всі півні давно вже відспівали втретє.

Так-от милується дід Гордій сходом сонця і раптом бачить, як від рожевого небокраю відокремилася стрімка смужка, черконула-блиснула по темному північному боці неба, вибухнула вогнем над Партизанським лісом і згасла. І прозвучало, ніби хто струснув у повітрі цупким полотном, а потім ще й грім бабахнув, аж луна прокотилася — “Ах, ах, ах!”

Увійшов дід до хати і повідомив:

— Метеорит на ліс упав.

— Ну-у?! — схопився з постелі Льоня, старший брат Вані.

А вже від його крику і Ваня прокинувся:

— Коли-и?! Не може бути!

— Може. Тільки-но… — спокійно сказав дід. — Іди, Олексій Гордійович, я підміню, — звернувся він до сина, взяв з його рук ополоник і почав сам наливати на сковороду млинець.

Це в сім’ї Гордіїв як ритуал: тісто на млинці замішувала мати, декілька штук пекла для себе і бігла на ферму. Вона дояркою працює в колгоспі, клопоту в неї багато. Млинцеву естафету приймає батько, смажить заодно й сало на сковороді, бо із сметаною не любить. Хутенько снідає і прямує на колгоспний двір. Там стоїть його трактор, чекає робота. До каструлі з тістом приступає дід, він пече для себе і для Льоні — старшокласники ходять до школи в першу зміну. Коли Ваня затримається в постелі — йому іти в другу зміну, — то потім пече млинці сам собі. Усі люблять, щоб були вони свіженькі та гарячі.

— Діду, присягайсь! Ти не вигадав про метеорит? — затурсав Ваня діда за руку.

— От тобі й маєш… Не віриш — перевір. Може, навіть болід, а не метеорит, бухнуло на тім боці міцно. — Дід був не якийсь там старосвітський, а сучасний, начитаний.

— Ми всім класом прочешемо ліс, тільки дай детальніші координати, — смикав його Льоня з іншого боку.

Любив він іншомовні слова.

— Коли вогонь блиснув, то міг і ліс загорітися. Заскочу в правління, лісникові подзвоню, хай перевірить, — сказав батько і ступив за поріг.

— Небесне явище — штука оманлива, — сказав дід. — Думаєш, далеко все було, а воно близько; думаєш, близько, а воно — в космосі. Одне можу сказати: якраз на півночі був той спалах.

Ваня помився похапцем, сів до столу разом з Льонею. Не подобалося йому, що всі так зацікавилися тим метеоритом. Їв ніби не своїм ротом, бо голова його була забита думками. “Невже і справді метеорит?! Невже і в нас таке диво сталося? От би мені знайти його, притягти в школу!” Геть забув Ваня, що вчора не доробив уроків: треба ще дорозв’язувати стовпчик прикладів з математики, довчити вірш. “Метеоритам назви дають… Цікаво, як наш назвуть? “Клинцівське диво”? Село ж наше Клинці… А коли я знайду його? “Метеорит Івана Гордія”? Хоча б Льоня відразу не завернув до лісу… Ні, в нього часу не буде, на уроки запізниться. А от дід — може. Нібито по гриби піде, а сам туди — шмиг! Він же ліпше знає, де впав, нам навмисне не каже…”

Уже й Льоня схопив сумку з книгами і зошитами, зник за дверима, вже й дід заметушився по хаті, вибираючи, в що краще взутися, щоб і тепло було, і зручно. Поспішав дідусь, усе давав останні вказівки Вані. А той не чув, про що говорив дід, у його голові одне було — метеорит.

— Добре, добре… — відказав невпопад на дідові розпорядження.

2

Оте “Добре, добре…” він ще не раз повторював, ідучи вслід за дідом. Дуже не наближався, щоб той не впізнав, хто за ним чимчикує. Але й не відставав, щоб не загубити з очей. Дід не оглядавсь, тільки Жучок кілька разів зупинявся і дивився в бік Вані. І, мабуть, не впізнавав, бо не мчав до нього, метляючи хвостом. А може, песик вирішив, що сьогодні з дідом буде цікавіше?

Ваги портфеля з книгами і зошитами Ваня спочатку не відчував. Не чув од хвилювання і землі під ногами. “Сплять ще, лайдаки… — думав про дружків. — Хай сплять, хе-хе… Нехай пухнуть од сну, хо-хо! — тішився він. — І Петя Голобородько спить, хі-хі, прицмокує спросоння губами. Ото кусатиме лікті, коли побачить, що я приволік до школи!”

Дорога вела з Клинців на північний захід, у Березівку. Там школа, там центральна садиба колгоспу. Йти трохи більше кілометра, і коли б не березовий перелісок, що примикав до Партизанського лісу і перебігав дорогу, то було б видно і школу, і навіть будинки колгоспників. Біля переліска від гравійки відбігає вправо лісова дорога і веде в Партизанський ліс. Дід звернув на неї, постать його замиготіла серед беріз та кущів і зникла. Дід — бувалий партизанський розвідник. “Сховався десь за кущем і чатує за мною… — подумав Ваня і кинувся бігти. Але скоро захекався, перейшов на ходу. — Треба відстати, хай іде собі, хай ховається. А то увечері наговорить матері, що я не о дванадцятій до школи вибрався, а зранку… Не зробивши уроків! Ще портфель цей… І навіщо я взяв його! Скажу завтра Олегу Максимовичу, що боліла голова… чи живіт. А сьогодні зовсім до школи не піду. Шкода, що дід Жучка забрав. Він би і мені знадобився…”

Сонце світить ззаду, і вся долина в переліску поперіщена світлими і темними смугами та плямами. На траві роса як біб, і черевички Вані відразу набухли і розкисли від вологи. У них чавкало і пищало, ноги змерзли. Але хутко Ваня звик і перестав на це звертати увагу. Очі звично нишпорили туди-сюди, заглядали під ялинки і кущі ліщини. Зірвав кілька підберезовиків та красноголовців, одного боровика і схаменувся: “Я ж не по гриби прийшов! А що з ними робити?” Нанизав їх на гострі сучки — висохнуть, то білки підберуть.

І знову заходив то праворуч, то ліворуч, то до дороги, що завертала до Партизанського лісу, то до гравійки, що вела в Березівку, то знову назад. Діда ніде не було видно, мабуть, відразу подався в глиб Партизанського лісу.

Через якийсь час Ваня відчув: у нього нема бажання відхилятися ні вправо, ні вліво! Хочеться іти просто на північ, ніби хто підказував цей напрямок чи дав у руки невидиму натягнуту нитку: тримайся за неї, іди швидше! І він слухався цього невиразного наказу, хоч вже не тямив, куди біжить, де спиниться. Йому навіть не хотілося оббігати кущі, а чомусь закортіло продиратися через них, як ведмідь крізь малинник. Ваги портфеля знову не відчував. “Що зі мною?! Хто мене тягне?!” Він готовий вже був безсило впасти на мох, але побачив біля ялинки сірий камінь-валун правильної форми. Валун нагадував гарбуза, тільки великого. Присів на камінь, кинув портфель убік, витер піт з лоба. “Де це я опинився? Добре, що сонце світить, а то можна було б заблукати”.

Ваня погладив валуна і відчув, що камінь теплий, ніби його весь день пекло сонце. І він був не жорсткий і шерехатий, а наче обплавлений. А моху на ньому і сліду не було.

Раптом здалося, що камінь під ним заворушився. “Фу, набігався, аж хитає…” — поплескав по валуну заспокійливо. І знову здивувався: камінь озвався лунким звуком, наче був усередині порожній. Знову хитнувся камінь під ним — сильно, буцімто хотів підбрикнути, як жереб’я. Ваня перелякано підхопився, мацнув себе за штани, оглянув камінь з усіх боків. Уже добре було видно, що він ледь-ледь ворушиться, ніби вибирає місце, щоб зручніше лягти чи підвестися. “Живий?!” — захололо в грудях від страху.

Почувся легкий тріск і скрип, буцім хто поволі відчиняв незмащені двері — кр-ри-і-і… Уздовж каменя з’явилася темна зубчаста щілина, зазміїлася, оббігла його довкола і почала розширюватися. Половинки каменя похитувалися, ніби шкаралупа яйця, з якого хотіло вибратися курчатко…

“Змій Горинич!.. Його яйце!” — Ваня позадкував, дерев’яніючи від жаху і не зводячи з розколотого яйця очей. Готовий був дати дьору в будь-який момент.

Половинки розвалилися цілком, поміж ними з’явилася якась срібляста істота на тоненьких пластинчастих ніжках. Істота нагадувала людину. Тулуб її був трохи витягнутий знизу вгору і ніби зібраний з клинців. Якби в цей момент тут знаходився Льоня-восьмикласник, то назвав би цю фігуру неправильною шестикутною призмою. Зверху до цієї призми-тулуба був приставлений рогом кубик — мов голова, І були на цій голові дві лампочки-очі та третя, велика, як ніс. І очі і ніс не стирчали, а були притоплені всередину.

Ніяких агресивних дій чоловічок і не думав чинити, І Ваня більше не відступав. А чоловічок потроху оживав: з голови поповзли вгору і трохи убоки ріжки-антени, дуже схожі на вуса хруща. Ліве око в чоловічка заморгало жовтим світлом, а праве — зеленим, потім і ніс зажеврів — червоно і яскраво. Від тулуба випросталися тонесенькі, ніби зроблені з тонких металевих смужок, ручки — спочатку ліва, потім права. Рученята піднялися вгору, почулося навіть кректіння, ніби чоловічок потягнувся спросоння.

— Хау ду ю ду! Гутен таг! — раптом заговорив чоловічок на різних іноземних мовах.

Голос був неміцний і з якимсь металевим бринінням. Слова чоловічок вимовляв осібно одне від одного, без будь-якої інтонації. Відразу скажеш, що не людина говорить, а машина.

У Вані в розтуленому роті від хвилювання висох язик. Хотілося ковтнути слину, але слини не було, язиком ворухнути не міг. Не розумів Ваня ніяких іноземних мов, у їхній школі в молодших класах їх ще не вивчають. І він нічого не сказав, тільки здвигнув плечима.

Руки чоловічка дотяглися до голови. Круть, круть — нібито трохи покрутили її. Лампочки на обличчі переморгнулися жовтим, зеленим і червоним та погасли.

У цей момент Ваня почув тріск ззаду. Зиркнув туди — і здригнувся знічев’я. Повз нього промайнуло чорне невиразне створіння і кинулося до залізного чоловічка. “Гав! Гав!” — спробувало схопити його за бік. Але зуби скреготнули, ковзнулися, і тоді Жучок (а це був він) схопив чоловічка за ногу: “Р-р-р!” — і завищав, залементував: “Ай-яй-яй!” Може, зуби поламав?

- Іди геть! — знайшовся у Вані голос.

- Іди геть… Іди геть… — повторив чоловічок. І заговорив виразно, навіть без бриніння: — Інформацію зрозумів… Привітання вам, житель Землі! — По-нашому заговорив!

— Здоров, коли не брешеш… — розгублено відказав Ваня — отак, як любив говорити дід Гордій. І схаменувся, сказав уже привітніше: — Добрий день вам! Так ви… це… звідти-и-и? — показав пальцем угору. — Ви, значить, не метеорит?!

— Звідти, з навколоземної орбіти. Там наш корабель залишився… А що це за звір ухопив мою ногу зубами? І що він сказав?

— Хе, та це Жучок наш, собака. І собаки не говорять, — вперше несміливо всміхнувся Ваня.

— У кожного звіра, пташки — своя мова. Навіть у рослин. Мій братик Ерпід-два розуміє їх, може розшифрувати. А я розумію їх тільки трохи, в мене закладено іншу програму — вивчення людей.

— Так ти що — Ерпід-один? — зовсім осмілів Ваня.

— Так. Ця назва скорочена… Як це… Абревіатура! А повністю — Електронний робот-поліглот ізольованої дії.

— Глот — значить ковтати, зрозуміло.

- Інформацію сприйняв неправильно. Поліглот — не вашою мовою. А означає те, що я знаю всі мови землян.

— Усі-всі?! Дудки, такого не може бути!

- Інформацію не зрозумів. Дудки — музичні інструменти. У сполученні зі словами “такого не може бути” дають неправильну інформацію.

— Я хотів сказати, що ти вигадуєш… Ну, сам даєш мені неправильну інформацію, — перейшов на мову робота Ваня.

— Я не можу дати більше того, що утримується в моїй електронній пам’яті. А те, що є, - істина.

— А наш Льоня казав, що в Африці та Індії ще й тепер знаходять у джунглях такі племена, які говорять цілком незрозумілими мовами.

— Питання: хто є Льоня?

— Брат мій, у восьмому класі вчиться. — Ваня заспокійливо погладив Жучка, бо той знову хотів кинутись на Ерпіда. Може, не сподобалося, як чоловічок вимовляє ім’я Льоні?

- Інформацію зрозумів. Уяви свого брата… Уявив?

— Ага-а…

— Так… Так… І я його бачу. Але ж він більший за тебе!

— Бо він у восьмому класі, а я в третьому. А дорослі люди ще більші.

— Так ти ще дитя? А я думав, люди такі, як ти.

— Ну-у… не зовсім дитя. Діти ось такі… - Ваня потер ребром долоні себе під шиєю, а потім біля пупка. — А народжуються ось такі… - розвів руками на півметра.

— А як твоє ім’я?

— Ваня.

— Розшифруй скорочення.

— Ну… Іван, Іван Олексійович Гордій.

— У нас ім’я дають не так. Одне коротке і одне довге. Ось як моє — Ерпід, а розшифровується…

— Ти говорив уже: Електронний робот-поліглот ізольованої дії.

— Усе готове. Сеанс закінчено.

— Що готове? Який сеанс?

— Я закінчив передавати твоєму брату Льоні весь словниковий запас, який є в моїй електронній пам’яті. На всіх земних мовах.

— За дві хвилини?! Бідний Льоня! Він же здуріти може. В нього тепер така каша в голові!

— Не здуріє. У центрі його пам’яті ще залишилися не завантажені сімдесят два мільярди чотириста сорок чотири мільйони шістсот тридцять три тисячі двісті сімдесят дві клітинки-нейрони. Резерв.

— Не вірю! Нічому не вірю! — гаряче вигукнув Ваня, навіть руки звів догори. — Ми тут, а Льоня в школі, як же ти…

— Питання зрозумів. Я просив Ваню уявити в голові брата Льоню. Ти уявив. Я зняв електроенцефалограму твого мозку і побачив брата Льоню, вирахував його електромагнітне поле і через це поле впливав на мозок Льоні.

— Не-е розумію…

— Вашою мовою науки називаються фізика, хімія, вища математика і ще багато різних. Ти їх ще не вивчав. Я тебе зараз підучу, і ти все зрозумієш…

— Почекай! Не роби цього. А то в мене таке стовпотворіння буде в голові! А мені ще вірш сьогодні вчити треба.

— Уяви собі той вірш зверху вниз…

Ваня уявив сторінку книги. Повів у думці очима по рядках.

— Ти вже знаєш цей примітивний текст напам’ять.

— Ой… справді! Можу хоч зараз розказати.

— Не треба. Я вірю.

— Слухай, ну що ти за розвідник, коли в тебе ні очей, ні вух нема, ходити навіть добре не можеш? Одні лампочки блимають…

— Питання зрозумів. Це бачиш? — пластинчата рука Ерпіда ворухнулася, крутнула те місце на тулубі, де був пупок-окуляр, дуже схожий на об’єктив фотоапарата. — Я тебе записав у десяти різних вимірах.

— Уже?! А як це?.. Ти ж нічого не робив, тільки зі мною розмовляв! — Ваня вже стомився дивуватися.

— Я можу розмовляти і робити кілька справ одночасно.

— А в яких… десяти вимірах?

— Проаналізував твій зовнішній вигляд — раз, одяг — два, внутрішню будову тіла — три, будову клітин, з яких складається організм, — чотири, хімічний склад тіла — п’ять, записав біотоки, електромагнітні поля, визначив довжину радіохвиль, які випромінює твій мозок, записав усе, що втримує твоя пам’ять, визначив рівень твого аналітичного мислення… Я вловив твою думку. Хочеш запитати: “А який я?”

— Аг-га… — розгубився зовсім Ваня. Виходить, що при цьому Ерпіді і подумати нічого такого не можна — думки читає!

— Відповідаю. Питання твоє неточне, тому відповідь може бути довга і багатозначна. Треба вчитися мислити точно. Можу тільки сказати, що на нашому кораблі всі мої записи знімуть, розшифрують.

— То що… дурень я в порівнянні з тобою?

— Не дурень, але використовуєш свої розумові здібності тільки на одну тисячну частку. Якщо хочеш знати хімічний склад свого тіла, то заглянь у цей окуляр…

Ваня обережно ступив кілька кроків до Ерпіда. Той все ще стояв вагався серед половинок шкарупини-панцира. Ваня взяв одну половину і здивувався, що вона не дуже тяжка і вся в дрібних дірочках на зламі. Шпурнув її під кущ в один бік, узяв другу і кинув за кущ у інший бік. Опустився на коліно біля живота Ерпіда і припав оком до окуляра. Щоб не перевернути Ерпіда, притримував його руками за боки і відчував долонями, що боки теплі і щось буркотить-дзюркотить у животі робота, ніби він наївся моркви чи яблук.

Спочатку Ваня нічого не побачив — темрява. Потім з’явилася зеленкувата підсвічена смужка, поповзла зліва направо. На ній почали вишиковуватися в довжелезний ряд якісь вогнисті знаки, рахунки, літери, формули.

— Зрозумів? — спитав Ерпід.

Здалося, що голос його, досі безпристрасний і хрипкий, прозвучав насмішкувато і навіть глумливо.

— Ну і ну… Ніколи не думав, що в моєму животі не мікроби, а якісь рахунки і формули скачуть.

— Тепер ти опрацьовуй і засвоюй одержану інформацію, а в мене починається сеанс зв’язку з кораблем. Уся енергія піде на цей зв’язок, тому я від тебе відключаюся. Помовчи і ти також, побережи енергію.

Ерпід заблимав лампочками. Здалося, Що почулися сигнали “біп-біп-біп”, дуже подібні до тих, що колись подавав з неба перший радянський супутник Землі.

Ваня стомлено опустився на мох, пригорнув до себе Жучка…

3

Поки в Ерпіда-один іде сеанс зв’язку з кораблем-супутником, заглянемо, що діється у восьмому класі Березівської школи.

Ще перед уроками, як тільки Льоня оголосив про метеорит, почався неймовірний шум. Хто вірив, а хто й ні, але знайшлося двоє учнів, котрі підтвердили. Правда, не самі вони бачили, як падав, а їхні батько чи мати. Багатьом відразу закортіло бігти шукати той метеорит. Хтось крикнув, що самим шукати не можна, мало що може статися, а треба написати в Академію наук у Москву, нехай пришлють своїх людей.

На першому уроці був диктант з рідної мови. Але всі були такі збуджені і неуважні, всі були такі захоплені думками про метеорит, що наробили безліч помилок. Однак найдйвніше сталося на уроці історії. Учителька Світлана Андріївна викликала Льоню до дошки, на якій висіла карта, і попросила розповісти про Бородінську битву, про боротьбу проти французьких загарбників у 1812 році. Льоня вийшов і вже рот розкрив, щоб почати говорити. Та раптом обхопив руками голову, ніби вона в нього дуже-дуже заболіла, широко розплющив очі. Лице його то червоніло і вкривалося краплинами поту, то біліло і аж зеленіло. І хоч Льонині очі дивилися на клас, він нічого і нікого не бачив, нічого не чув.

— Що з тобою, Гордій? Ти захворів? — кілька разів запитала Світлана Андріївна. Але Льоня нічого не відповів, і вчителька сказала: — Сідай, відпочинь. Я тебе викличу наступного разу.

І на ці слова Льоня нічого не відказав, з місця не зрушив. Світлана Андріївна показала крайнім від вікна учням, щоб ширше повідчиняли кватирки. Сама боком, полохливо пройшла повз Льоню до дверей, розчинила їх у коридор. Хотіла зробити протяг, пустити в клас більше кисню.

І ось Льоня поволі відняв руки від голови, став струнко. Один бік голови в нього був сивий, майже білий. За хвилину посивіла людинаї

Потім Льоня ледве промимрив: “Питання зрозумів”. І почав відповідати бездоганною французькою мовою, і голос його все міцнів і міцнів, ніби людина набирала натхнення, навіть став вимахувати руками. Світлана Андріївна спочатку розгубилася від несподіванки і незвичайності. Але добре, що колись у інституті вивчала французьку мову. Відчула, що Льоня відповідає толково, змістовно, і поволі опустилася на своє місце біля столу. Дивилася на нього здивованими очима і вже більше не відводила погляду до самого кінця. Потім сказала: “Мерсі… Б’єн…” — подякувала, значить, і попросила його сісти на місце. Оцінки в журнал ніякої не поставила, а притисла і журнал, і свої папери до грудей, пішла, хитаючись, до виходу.

І тільки тоді клас ахнув, загомонів. Усі кинулися до Льоні. Хто питав, як це йому вдалося вивчити самому французьку мову, коли в них у класі проходять англійську. Хто від захоплення міцно плескав його по плечу, ніби хотів зламати ключицю. Дівчатка збігали до умивальника, намочили свої хустинки і почали прикладати холодні компреси на Льонин лоб, щоки, тім’я. Однак він уже трохи очуняв від усього, що на нього звалилося, і став оборонятися: “Відчепіться!” Льоня був ще розгублений і кволий. Та раптом на питання хлопців почав відповідати… по-японському! Ніхто, звісно, його не розумів, думали, що він просто кривляється, перекручує абияк слова. Тільки одна дівчинка, найвразливіша, співчутливо кивала головою, гучно сопіла в носовичок — плакала.

Скрипнули, широко розчинилися двері. До класу ввійшов директор школи, потім учителька англійської мови Марія Данилівна. За ними протиснулися разом Світлана Андріївна і прибиральниця тітка Магда. Марія Данилівна і Льоня відразу почали говорити англійською мовою так швидко, що в класі їх ніхто не розумів. А потім і в Марії Данилівни поповзли брови на лоб, бо Льоня перейшов на африканську мову суахілі, потім на мову південних кхмерів з Кампучії — десь у Південно-Східній Азії ота далека Кампучія.

Поки Льоня так говорив, не слухаючи, що запитують у нього директор і вчителька, тітка Магда заспокійливо гладила плече хлопця і сумно кивала головою: “Бідна дитина… От до чого наука доводить… І то треба так навантажувати дітей!”

Директор обережно взяв Льоню під одну руку, тітка Магда під другу, і повели з класу. Світлана Андріївна і Марія Данилівна пішли за ними слідом, наставивши перед собою руки. Може боялися, щоб Льоні не стало зовсім погано і він не перекинувся назад.

4

Жучок нетерпеливо поскімлював, перебирав передніми лапами, Ваня погладжував його, тулив до себе: “Тихо… Заспокойся!” Поглядав на Ерпіда: чи скоро він перестане розводити свої антени і заговорить?

І раптом той заговорив, але тихо, немов сам до себе:

— Вашою мовою це називається бідою…

— Ти про що?

— Ерпід-два не вийшов на зв’язок у визначений час. На мої сигнали теж не відповідає.

— То, може, де дуба дав.

- Інформацію не зрозумів. Дуб — дерево. Як може Ерпід-два дати дуба, коли в нього нема нічого подібного? І кому він міг дати цього дуба?

— Я хотів сказати, що, може, розбився при посадці чи зіпсувалося щось.

— Не розбився. З корабля спостерігали за ним, і перший сигнал від нього дійшов добре — приземлився вдало. А потім якесь нерозбірливе мурмотіння замість радіосигналів і вигук: “Бачу багато-багато будинків, а не дерев. Багато людей”. А це ж я мав приземлитися в місті, а він у лісі. Все вийшло навпаки, завдання можемо не виконати — не на те запрограмовані.

- І справді ж… Каша заварилася.

- Інформацію не зрозумів. У кого заварилася каша, де, з яких круп?

— Це я хотів сказати: чорт його знає, що трапилося.

- Інформація введена неправильно. Чорт нічого не може знати. Як свідчить тлумачний словник, це міфічна, казкова істота. Вигадана.

— Ой, з тобою говорити неможливо. В мене скоро всі гвинтики в голові порозгвинчуються від такої розмови.

- Інформація введена неправильно. Гвинтики вашою мовою — деталі машин і механізмів. У людини такого нема, є клітини. Вони бувають різної форми, різного призначення. В кожної своя будова мембран, своє електричне поле.

— Цього ми ще не проходили. Але даю тобі слово: зі мною не пропадеш. Я допоможу тобі виконати завдання.

— Я тебе передав уже в усіх десяти вимірах. Але тебе одного мало. Вимагають ще як мінімум двох дорослих — жінку і чоловіка.

— Ходім до мене додому. Я познайомлю тебе з мамою і татом. А може, і діда передаси? Гордій Гордій, Подвійний Гордій… Він будь-кого заткне за пояс.

— Дід — богатир, велетень? Навіщо йому затикати когось за пояс? Це гра така?

— Не велетень він, а звичайна людина. Але в усьому світі такого нема. У нього і ордени, і медалі є, він партизаном був, розвідником.

— Кандидатура підходить, можна і діда.

— Чого ж ми гав ловимо? Я тебе зараз на плече… ось так… — Ваня ухопив Ерпіда під пахви, хотів було підняти та покласти собі на плече. Але Ерпід був такий важкий, що навіть з місця не зрушився. — Ого! Мабуть, сто кіло…

— Дев’яносто дев’ять кілограмів і дев’ятсот дев’яносто грамів. Та я хочу сказати, що ми гав не ловимо і не будемо ловити. Тваринний і рослинний світ, грунти має досліджувати Ерпід-два. Мені доручено підтримувати з ним зв’язок.

Ерпід замовк, заморгав жовтою і зеленою лампочками, заворушив вусами. Ваня зачекав трохи, потім похитав головою: “З цим Ерпідом живіт можна надірвати від сміху”. Пішов за ялинку, куди кинув половинку панцира. Почав розглядати її уважніше. Не гладкою вона була зсередини, а буцім від грецького горіха. Були там і горбки, і западинки, і перегородки.

Наскубав зеленого моху, прикрив, приховав її (про другу половинку зовсім забув). Потім так само вчинив з портфелем. Задер догори голову, щоб запам’ятати якісь особливі прикмети. І нічого такого не знайшов. Тоді нарвав довгих стебел дерези, оповив ними найближчу березу. Прийде сюди пізніше, відшукає панцир, віднесе в шкільний музей. Навіть уявив, як покладуть його в самому центрі кімнати на підставку, а на підставці буде табличка з написом: “Космічний об’єкт. Знайдений Іваном Гордієм біля села Клинці”. Повернувся до Ерпіда.

— Ну що, знайшовся братик?

— Знайшовся. Я піймав його аварійний сигнал, запеленгував координати. Мій висновок: до корабля на орбіті його сигнали не доходять тому, що він не може спрямувати антену в потрібний бік.

— Що ж там у нього за лихо-біда? Треба йти на виручку. А ти не можеш сказати, скільки до нього кілометрів?

— Тридцять дев’ять кілометрів і чотириста п’ятнадцять метрів. Курс — північний схід.

— Північний схід… Північний схід… — завертівся Ваня, метикуючи. — Так у тому ж боці Мінськ! А до нього п’ятдесят чотири кілометри. Ми вчора їздили туди в пересувний звіринець, то шофер казав, що спідометр накрутив п’ятдесят чотири.

— Я назвав віддаль правильно до сантиметра. По курсу.

— Розумник! А хто ж по курсу ходить чи їздить? Тут знаєш які ліси? Пар-ти-зан-ські!

- Інформацію не зрозумів.

— Я тебе з дідом познайомлю. Він тобі такого нарозказує, чого ніде більше не почуєш. Ти був ще де-небудь, на іншій планеті?

— Братик Ваня… Я сконструйований і зроблений спеціально для вивчення Землі.

— А хоч би й був! Ні на якій іншій планеті такого не почуєш. А як ваша планета називається? На ній так само люди чи хто?

— Я запрограмований для приймання інформації. Даних про нашу планету записано мало. Наказано витрачати енергію тільки для вивчення Землі та весь час підраховувати, скільки ще залишилося енергії. Треба, щоб вистачило йа зворотний шлях.

— А може, ти не космічний розвідник, а якийсь заокеанський шпигун?

— Питання не зрозумів. Відзначаю низькі розумові здібності Вані.

— Не ображай… Так ти все-таки полетиш назад на корабель? — Вані раптом до сліз стало шкода розставатися з Ерпідом. — Ти ж казав, що передав мене на корабель. Ну то й досить, а сам залишайся. Ми тебе учням і вчителям покажемо, ученим.

— Не можу. По-перше, всього, що я назбираю, передати не вистачить енергії. По-друге, наказ є наказ. Іван Олексійович Гордій, ти казав, що вчора був у місті Мінську.

— Не тільки я. Увесь клас, у звіринець їздили.

— Зрозумів, роблю висновок: збив з курсу мене ти. Я повинен був приземлитися в місті і зустрітися з тобою там. А ти опинився тут, і мене повернуло сюди.

— А чому… зі мною? Хіба мало в місті людей? Чи взагалі — на всій землі.

— Електронно-обчислювальні машини на борту корабля пропонували мільйони варіантів записів електромагнітних полів людей. Я вибрав запис електромагнітного поля твого мозку.

— Кхи-км… — прокашлявся Ваня.

Ніби маслом по серцю провів Ерпід. “І чим я сподобався йому?” — подумав.

— Після приземлення я навів тебе на себе, — оповідав Ерпід. — Ти йшов на мої позивні.

— Ще щось видумай! Ніяких сигналів я не чув.

- І не міг чути. Ти відчував їх. А тепер пішли шукати Ерпіда-два.

Чоловічок захитався. Унизу в нього відкинулися стулки і випустилися, ніби колеса з літака, невеликі, на півтори п’яді, гусениці, розставилися в сторони ширше від тулуба.

— Х-хе… — іронічно хмикнув Ваня. — Тут ви них багато не наїздиш. Це тобі не місто, не асфальт. На нашому роботі-місяцеході не гусениці, а колеса були.

— Вперед! — уперто прохрипів Ерпід і зрушив з місця в північно-східному напрямку.

Жучок одразу наїжачився, загарчав і хотів знову наскочити на нього. “Заспокойся!” — дав Ваня йому щигля в ніс. Собака скривджено крутнув головою, фиркнув і вирвався з рук, зник у кущах.

Ерпід проїхав усього метр чи півтора і заплутався в кущі.

— Ну, що я казав? Давай задній хід і рушай за мною… Дослідник називається! Без моєї допомоги ти тут і двох кроків не зробиш.

— Зроблю… — хрипів Ерпід, їдучи за Ванею. — Ми відхиляємося від курсу! Ми рухаємося в протилежний бік! — канючив він.

— Дід казав: “Хто нити любить, той дні губить”. — Ваня відгрібав з дороги Ерпіда шишки і камінці, відхиляв кущі, притоптував траву. — Скімлиш, як маленький… Я не можу тебе взяти на руки, ти не дитя. Нам на гравійку треба скоріш — ловити машину. Ех, дасть мені завтра питлю Олег Максимович!

- Інформацію не зрозумів. На Землі що — і машин ловлять, як гав?

— Та ні, це так мовиться. Як ви там вивчали земні мови, що не можете зрозуміти таких простих виразів?

— Ловили думки людей, розшифровували… За словником, який склала електронно-обчислювальна машина, питель, питльованка — гатунок муки. З муки випікають хліб та різні інши вироби. За що добра людина Олег Максимович дає вам муку?

— Яку муку?! Я хотів сказати — березової каші дасть… Ой, знову ти не зрозумієш. Ну, посварити може, батькам поскаржитись, а то й одиницю вліпити…

— Березова каша… Одиницю вліпити… Перше — зрозумів, друге — розтлумач.

— Ну, погану оцінку поставить, якщо не вивчу урока. Це в нас відзнаки такі. Викликає вчитель відповідати урок і ставить відзнаки. Хто які заслужив. А буває, і несправедливо ставить, незаслужено. І от, скажи ти, — по очах бачить, хто вивчив, а хто ні. Відразу і виводить на чисту воду.

- Інформацію не зрозумів. На чисту воду, на чисту воду…

— Горе мені з тобою. Три пуди солі треба з’їсти, щоб нам порозумітися.

- Інформацію не зрозумів. Сіль яких металів мається на увазі? Для чого її їсти три пуди, чи сорок вісім кілограмів? Це що — ліки? Вони додадуть розуму?

— Ох, і зануда ти… — зітхнув Ваня. — Ось стежку бачиш? Шуруй нею до дороги, щоб аж пилюка куріла!

- Інфомацію не зрозумів. Шурують вугілля в топці, щоб ліпше горіло. А пилюка — найдрібніші тверді частинки, які знялися з поверхні Землі або, навпаки, осіли на Землю. Куріти — слабо горіти, тліти, вилучаючи багато диму. Навіщо нам підпалювати пилюку? І чи буде вона горіти? Адже вона складається з неорганічних частинок…

— Облиш, філософе, у мене терпець не залізний, — розізлився раптом Ваня, — Доганяй! — побіг стежкою попереду Ерпіда.

Бігти довелося щосили, бо Ерпід розвинув велику швидкість.

Аж там, де стежка вийшла на дорогу, Ерпід зупинився, моргнув червоним носом-лампочкою.

— Ну, чого ти? Давай сюди! — нетерпляче поманив його Ваня.

— Роблю висновок: ти не вдоволений мною. Я хочу зробити тобі приємне: відключити ту недобру людину.

— Кого-о?!

— Того, хто ліпить вам одиниці і виводить на чисту воду, дає питлю і годує березовою кашею — Олега Максимовича. Уяви його собі…

— Уявив, ну й що?

Ерпід мовчав хвилину.

— Усе. Ця людина більше не буде ліпити одиниці, - Ерпід обережно завертівся, ніби вибирав, як краще з’їхати на дорогу.

— Ти його… Він помер?! — Вані перехопило подих.

— Я його відключив.

— ??!

Ерпід прочитав страх на обличчі Вані.

— Не бійся. Олег Максимович є, але його нема.

— Як це? Що ти накоїв, божевільний?! — закричав обурений Ваня. — Який же він недобрий?!

Ерпід не встиг нічого розтлумачити. Обидва запримітили, як з лісу вискочив на дорогу і помчав до них з усієї сили Жучок. У зубах він щось тримав.

І чим ближче підбігав песик, тим більше біліло обличчя Вані. Він, здається, впізнав, що ніс Жучок.

У Клинцях хрипло, ніби його ріжуть, закричав Голобородьків півень…

5

Олег Максимович наближався до школи, коли відчув, що з його головою коїться щось неймовірне. Вона стала як не своя, у ній загуло і задзвеніло. Олег Максимович раптом забув, чого він прийшов до школи і що це за будинок. Попрямузав не на ґанок, не в двері, а повз них.

Школа стояла не біля самої вулиці Березівки, а на відшибі, за фізкультурними майданчиками, поміж якими до ґанку вела обсаджена каштанами і кущами алея. До школи ззаду, ніби ніжки літери “П” були прибудовані два зали: зліва — спортивний, справа — актовий зал зі сценою. За школою справа простяглося футбольне поле, зліва — сад і город. І Олег Максимович марширував довкола будинку, продираючись через кущі, топчучи пишні айстри на клумбах. За кожний ріг і виступ школи він повертав за всіма правилами військової науки, навіть командував сам собі: “Налі…во-о! Раз, два!” Доходив до наступного повороту, приставляв ногу: “Раз-два! — і різко повертав убік. — 3 лівої руш!” Права рука робила рішучі змахи. Ліва не махала, ліва тримала тяжкий портфель з учнівськими зошитами.

У розчинені вікна першого і другого поверхів повисовувалося багато голів хлопчиків і дівчаток — з молодших класів та старшокласників. Усі супроводжували вчителя здивованими поглядами. А ті, що підходили на заняття на другу зміну, аж спинялися від такого дива або обережно йшли слідом: що він витворяє?

Продзеленчав дзвоник, треба починати урок, а Олег Максимович усе марширує довкіл школи. На третьому витку він крокував уже без портфеля — покинув десь у кущах. Вимахував завзято обома руками, а потім перестав махати, обіруч обійняв голову, як Льоня Гордій, Кроки вчителя стали плутані, він аж стогнав. Руки то розводив, то знову хапався за голову, потім став водити долонями над потилицею, над тім’ям, ніби хотів приховати їх од пекучих променів сонця. Коли проходив повз металеву, з труб, щоглу, на якій піонери піднімають стяг перед урочистою лінійкою, зупинився. Подивився на щоглу, подивився… Ухопився за неї обіруч… Потім одну руку задер до потилиці, а другою ще міцніше вхопився за щоглу. І, мабуть, йому полегшало, бо він круто розвернувся, бігом ускочив на ґанок школи, ніби від когось утікав, шарпонув одні двері, другі…

А тут тітка Магда протирає шваброю з ганчіркою вестибюль.

Спіткнувся об тітчине відро, перевернув, на підлозі разтеклася калюжа брудної води. Став як укопанші, уперся очима в це відро, в калюжу.

— Вибачайте, будь ласка, — попросила пробачення тітка Магда.

— Ви мені даруйте… — промимрив Олег Максимович.

І раптом схопив це відро, перевернув догори дном. Ще не всі брудні краплі стекли, а він уже надів відро собі на голову.

— А-ах! — випустила швабру з рук тітка Магда.

Потім підняла, відступила на кроків два і вже зі страхом жбурнула швабру й ганчірку, кинулася до сходів, що вели на другий поверх. Може, в учительську хотіла, може, до директора.

А тут уже і сам директор спускається, за ним кілька вчителів і учнів-восьмикласників. Учні ведуть під руки Льоню Гордія, а той весь час виривається і кричить: “Пусті-іть, йолопи! Куди ви мене?! Ще уроки не закінчилися!” І ще щось вигукував по-іншомовному, але хлопці тримали міцно, вели до виходу. І директор, і вчителі, і учні поспішали, бо бачили через вікно другого поверху, що біля школи зупинилася “швидка допомога”, що алеєю крокують до школи лікарка з сумкою в руках і двоє здоровенних дядьків — усі в білих халатах.

— Ось!.. І він… І його беріть!.. І Олег Максимович не в своєму розумі! — поспіхом говорила тітка Магда.

Вона спочатку сплескувала руками, а потім притиснула їх до грудей, щоб не трусилися від страху.

Олег Максимович стояв уже біля вікна. Однією рукою підтримував на голові відро, щоб можна було з-під нього бачити, а другою міцно вчепився за трубу парового опалення — “заземлився”, буцім зробив сам собі громовідвід. Обличчя його вже не було болісно скривлене, на ньому сяяла усмішка від полегшення та вдоволення.

Директор простягнув до нього тремтячі руки:

— Голубчику, Олег Максимович… Що з вами?!

Нічого не відказав учитель. Усмішка зникла з обличчя. Очі знову стали невидющими. Він ніби прислухався, що робиться в голові. (Це була саме та мить, коли Ваня лаяв Ерпіда: “Що ти накоїв, божевільний?! Який же він недобрий?!”, і Ерпід вирішив впливати на Олега Максимовича інакше.) У вестибюль увійшли люди в білому — лікарка і два санітари.

— Що у вас сталося? Хто захворів? — відразу запитала лікарка.

Відповісти хотілося всім, тому відразу знявся гармидер.

— Та ось цей хлопець, до нього викликали, — показав директор на Льоню. — Але поки ви їхали, ще і вчитель захворів. Просто якась епідемія!

— Епіде-емія! — у лікарки сів голос, і вона прохрипіла: — Хворих одразу ж у машину! Ізолювати! Де у вас тут телефон? Треба викликати санепідемстанцію для дезинфекції.

— Там! Там! На другому поверсі! — показав директор вгору, на сходи. — Але ж у нас не чума і не холера. З головами тільки стало щось коїтись.

— Тим гірше! — поспіхом тупотіла сходами лікарка.

Санітари тим часом відбирали у Олега Максимовича відро, відривали учителя від батареї.

— Підемо з нами, друже! Усе буде добре, вас підлікують! І додому швидко відпустять! — примовляючи, вони тягли Олега Максимовича до виходу.

— Я не хворий! Я не божевільний! — заперечував учитель. — Тітко Магдо, я винен перед вами… Ви даруйте мені!

— Нічого, нічого, миленький… Я все приберу! — заспокійливо простягла руки прибиральниця. — Наша робота така — прибирати.

— Я винен перед вами! — каявся Олег Максимович. — Я внучку вашу даремно покривдив. Можна було б і четвірку поставити, а я поставив трійку з плюсом! Я винен, даруйте, більше так не буду робити! — Густі сльози котилися по обличчю вчителя. — І ти, Льоня… Чуєш? Передаси Вані… Здібний він хлопчик, надзвичайно здібний. Але дуже непосидючий! Крутився він на уроках, і я зауваження йому в щоденник записав. А можна було покартати і все! Даруйте, люди!

Олег Максимович затулив обличчя хустинкою і заридав, мов дитя.

6

— На, на! — простягнув Ваня до Жучка руку.

Але нічого не дав, а забрав у нього із зубів картуз.

Так, це був звичайний старий картуз Подвійного Гордія. Його Ваня впізнав би серед тисячі інших. У ньому ззаду пропалена дірка, ніби хто горошиною прострелив. Дід завжди одягає його до лісу.

Ваня покрутив картуза і сяк і так. Усе більше його тривожило: як могло статися, що дід загубив його? Він же не малий хлопчик, який може загулятися і забути про все. Не може бути і такого, щоб викинув його і ходив лісом голомозий. Бо якби хотів отаке зробити, то давно викинув би. Є ж удома картуз новий і капелюх. Капелюх, правда, надягає він рідко, як і піджак, важкий від орденів і медалей. Найчастіше тоді, коли відбувається зустріч ветеранів-партизанів чи однополчан.

Що трапилося з дідом? Може, йому зробилося зле, підвело серце і він навмисне послав Жучка з картузом? За сімдесят літ уже Подвійному Гордію — це не жарт. Але ж дід ніколи не жалівся на серце.

Ерпід мовчки спостерігав за Ванею, потім ніби чмихнум чи прокашлявся. Ваня навіть не повірив своїм вухам, подивився на робота. Той блимав зеленою лампочкою, ніби підморгував.

- Іван Олексійович Гордій, ми не рухаємося вже чотири хвилини і сімнадцять секунд.

— Дід пропав! З дідом щось скоїлося!

— Він не пропав. Дід швидко рухається, в нього свій курс. Можна сказати по-вашому — біжить. І плаче.

— Куди біжить?!

— До своєї заповітної мрії. Я просвітив його пам’ять.

— Знову ти втрутився, накоїв чорт зна чого. Без мого дозволу!

— Чорт не може знати. Знаю я.

— Запиши собі на лобі! Зарубай на носі! Намотай на вус: без мого дозволу нічого на Землі не роби! Ти не розумієш нашого життя, а втручаєшся!

— Запиши на лобі… Інформацію не зрозумів. За моїми даними, люди на лобі не пишуть, і я не буду. Бо не знаю, для чого це. Не буду робити зарубки на носі — нема в мене носа. У багатьох африканських племен роблять зарубки на носі, на щоках. Носи проколюють, прикрашають… Ти не сказав також, що мотати на вус. Нитки? Нема в мене ниток і в тебе нема, крім тих, що в тканині. Мої вуса — антени. Якщо ти хочеш посилити чутливість моїх антен, то треба не нитки намотувати, а дріт. Як бачиш, інформація неправильна, а тому непотрібна, навіть шкідлива.

— Розбалакався надто! Енергію економити треба!

— Я ще не все сказав. На нашій планеті ні в кого дозволу не питають, щоб робити добре один одному. Просто вловлюємо те, що більше непокоїть людину, і допомагаємо.

— Аг-га, значить, і у вас люди?

— Люди не люди, а істоти дуже розумні.

— А чому дід плаче?

— Хочеться, ось і плаче. Він уже не біжить, а стоїть. І плаче. І йому стає легше від плачу.

— Плаче — значить, біда якась. Треба бігти на допомогу! — Ваня завертівся на місці, як той Ерпід нещодавно.

Не знав, що робити: кинутися спочатку до діда, виручати з невідомої біди? Чи хутчіш добиратися до гравійки, ловити машину? Ерпіда-два теж треба виручати, це вже справа не місцевого, а міжпланетного значення. Якщо бігти спочатку все-таки до діда, то куди діти Ерпіда-один? Лісом пробиратися з ним одна морока, а без робота діда не знайдеш. От задача, попробуй розв’яжи!

У лісі раптом почулися голоси дітей. Ваня розпізнав навіть булькаючий і хриплий, як у їхнього півня, голос Петі Голобородька. Радіють, дурні: Олег Максимович захворів, заняття зірвалися.

— Атас! — голосно прошепотів Ваня.

- Інформацію не зрозумів. Слово з якої мови, на яку мову мені переходити?

— Ховатись, кажу, треба! Петя Голобородько іде! Сюди лізь, між ялинки! — Ваня першим умостився між ялинками і затих.

— Хочу познайомитися з Петею Голобородьком: може, і його передам на корабель? — Ерпід під’їхав близенько до Вані, а той перевернув його на бік, підкотив під лапаті вітки.

— Ти що? Та ти знаєш, який він? На кораблі подумають, що всі люди такі. У нього клепки в голові не вистачає!

- Інформацію не зрозумів. Клепки бувають у бочках, цеберках. У голові людини, як показують дослідження, клепок нема. Твердження твоє абсурдне: не може людині не вистачати того, чого в неї взагалі не буває і не потрібне їй.

— Та знаєш ти… Та коли б ти до нього потрапив, а не до мене, то він тебе вмить на запчастини розпатрав би!

— Спробую проаналізувати. Петя так само робить електронних роботів-поліглотів ізольованої дії? І йому не вистачає якоїсь деталі?

— Тихо ти! — штурхонув Ваня робота в бік. — Близько вони! І нічого він не робить, тільки готове розбирає. В них і батько такий: де що знайде, все додому тягне — “на запчастини”. “Москвич” у них, машина.

- Інформацію зрозумів. Мовчу.

— Мовчи і слухай: учні теж про метеорит говорять. Уся школа вже знає!

Голоси гомоніли все ближче. Хлопчики ходили колами.

Зовсім близько біля рятівних ялинок пройшов Петя Голобородько. Було чути, як він говорив своєму товаришу:

— За метеорит, кажуть, багато грошей дають. От коли б мені знайти його!

- І що б ти робив з грішми? Якби дали мені, я для всього класу морозива накупив би! — чувся інший голос.

— Ти що — дурний? Весь клас частувати! А я купив би всього три порції: одну тобі, дві собі. Решту грошей на запчастини пустив би.

Голоси хлопчиків віддалялися в бік Партизанського лісу.

— Ну, чув, який він? — запитав Ваня.

Здалося, що Ерпід у відповідь хихикнув.

— Ти чого? Признайся, щось з Петьком уже натворив?

— Нічого особливого. Я просто допоможу йому здійснити заповітну мрію.

— Полежали — і досить. А тепер давай… гоп-па! На гусенички-ніжки… Не піду до діда, гайда бігом на гравійку! До Мінська ж понад п’ятдесят кілометрів.

7

“Цей чине цей?”

Дід Гордій зупинився, тяжко, знесилено дихаючи. Витер з лоба рукавом піт, вигріб пальцями з волосся, повитягав з-за коміра глицю. Поволі повертався, оглядав кожне дерево, особливо сосни і берези: “Цей острів чи ні?” Скільки островів, менших і більших, серед цього болота, досі ніхто не порахував. Серед них є і той, на якому вони, п’ятеро партизанів, переховувалися під час оточення, їх спочатку сімнадцять було, коли залишилися вони прикривати відхід свого загону. А німці наступали, все тугіше стягуючи кільце. Один за одним гинули товариші, врешті їх залишилося семеро, в тому числі двоє були тяжко поранені. Опустилася ніч, і вони, поклавши на саморобні носилки поранених, одійшли в болото. Завдання було виконане, вони протрималися до смеркання. Несли носилки, занурюючись у воду то до пояса, то до грудей. Щоб поранені не захлинулися у воді, часом доводилося класти ручки-жердини носилок собі на плечі…

Хоч німці кидали міни, вирішили перебути на острові до світанку. Не було більше сил, попадали ниць і довго лежали-стогнали, відсапуючись…

Ту ніч двоє тяжкопоранених не пережили. Навпомацки викопали ножами й дрючками могилу — одну для двох, неглибоку: підступала вода…

Пам’ятає Гордій, як робив на найближчій тонкій берізці зарубки-мітки. Потім нагнув ще й соснину, переплів її стовбур із стовбуром берізки.

Не могли ж вони самі розкрутитися! І повинні були вижити, як вижив і він у тій колотнечі.

Не міг дід Гордій забути той нічний острів, ті два деревця, переплетені між собою. Десятки літ минуло від того часу, десятки раз ходив по островах, а тих з’єднаних дерев знайти не міг. І де вони поділися?

Чимало, правда, змінилося від того часу, гарний ліс вигнався на місці партизанських землянок, окопів. І тих болотних нетрів уже нема. На краях болота пролягали рівчаки, вони й відвели зайву воду. Тепер на будь-який острів можна добратися в звичайних гумових чоботах. Сотні беріз Гордій перемацав, обдивився, шукав свої мітки. Але хіба знайдеш, коли берези вже такі, що ледве обхопиш руками? Кора знизу почорніла, порепала борознами, покрилася зеленим мохом. Може, ось ця береза? А може, он та? Може, сосна всохла, згнила, а та береза з міткою випросталася і сягнула ввись?

А треба ж знайти останки тих партизанів, перенести до пам’ятника на братській могилі, що в центрі Березівки, біля сільради.

“Я один ще живий з тих п’яти партизанів… Я один знаю про ту безіменну могилу… Як же знайти її? Як?”

Усі роки пече пам’ять про полеглих, не дає спокою ні вдень ні вночі. Пече вина перед ними.

“Дорогі мої! Даруйте! Але я не винен, повірте… Самітно вам там лежати, кривдно, я розумію… Але я живий ще, і я вас знайду! Знайду!”

Тяжко діду Гордію, смутно. Жаль стискає серце…

І ось, коли він вирішив ще раз обійти цей острів, перемацати кожне дерево, щось раптом ніби стукнуло в голову. Буцім якась пелена раптом розвіялася, скінчилося затемнення. Не на цьому острові треба шукати, де він тупцює зараз, а на крайньому, східному. Вони ж на першому острові попадали тоді обезсилені, не брели далі в темряву. А пробиралися в північно-західному напрямку…

Дід забув про кошик з грибами (а боровики ж були, боровички!). Поспішив навпростець до того острова, плутаючись у кущах багна. Гучно чавкало під ногами болото…

Ось він, цей східний острів… Був Гордій на ньому після війни, і не раз. Багато разів оглядав дерева і ніяких своїх прикмет не виявив. Чому ж його знову сюди повело-потягло? А серце, як дурне, бухкає в грудях: “Тут-тут!.. Тут-тут!”

Закортіло зупинитись дідові не біля берези чи сосни, а біля двох купин. Немов щось підказало: “Шукай тут!” І він почав перебирати, розгортати на купинах брусничник і чорничник. Знайшлися рештки гнилих пеньочків: мабуть, був березовий, бо валялися шматки берести. Другий був сосновий, бо ще стирчав повний живиці його осередок. “Копай тут!” — знову ніби хтось шепнув йому. І він почав різати ножем дерен, вигрібати руками землю — як тоді, в далекому сорок третьому…

Довго копав-розгрібав, здалося — цілу вічність. І на метр ще не вигріб яму, як побачив те, що шукав. “Тут!”

Сили покинули Гордія. Не встаючи з колін, він знову заплакав — жалісно, але з полегшенням.

А треба ж підводитись. Треба йти кликати на допомогу людей…

8

Повз них, виючи і блискаючи мигавкою, промчалася машина “швидкої допомоги”. Ваня встиг помітити у вікні Олега Максимовича і Льоню. Вчитель похмуро позирав перед собою, морщився. А Льоня, побачивши Ваню, одчайдушно замахав руками в бік Клинців, які машина буде минати, і назад, у бік Березівки. Потім “швидку допомогу” заволокло хмарою пилюки.

— Що ти накоїв, признавайся?! — закричав Ваня на Ерпіда. Той уже стояв біля нього на узбіччі гравійки і злегка ворушив вусами-антенами. — І Льоню і вчителя повезли до лікарні!

— То й що? Хай з’їздять. Не варто хвилюватися, витрачати стільки енергії. Твої електричні поля різко зросли.

“Забирався б ти… Залізяка чортова! Нав’язався на мою голову…” — хотів вилаятись Ваня. Але Ерпід вловив його думки і спокійно мовив:

— Мислення твоє зараз недостовірне. В голові сумбур, панують емоції. Треба заспокоїтись.

— Сумбур… Емоції… - сказав Ваня ще досить голосно, але почав відчувати, що поступово заспокоюється. — Я жива людина, а не купа заліза, як ти.

- Інформація про мене недостовірна. Серед мого металу заліза майже нема. Я складна електронна машина.

— Завів шарманку… Якщо ти машина, то і залишайся машиною. І нічого совати носа туди, куди тебе не просять.

І зовсім уже мляво ворухнулося у Вані в голові: “А може, кинути цього Ерпіда, збігати додому, сказати про Льоню? І про діда…”

— Завів шарманку… Совати носа, куди не просять… — мимрив сам “собі Ерпід, ніби хотів краще запам’ятати.

Ось натужно проревла семитонка з повним кузовом картоплі. В кабіні крім шофера сиділо ще двоє людей, і Ваня не піднімав руки. Та хоча б і була машина вільна, голосувати не варто: вона везла картоплю на залізничну станцію.

Потім пройшли ще дві вантажні машини з картоплею, і Ерпід не витримав:

— Чому, Ваня, не ловиш машину?

— Тому, що закінчується на “у”. Нам у Мінськ треба, а не в райцентр, на станцію. Там картоплю у вагони перевантажують і везуть у великі міста… Знаєш, скільки тисяч тонн треба картоплі, капусти, огірків, помідорів, щоб нагодувати мільйонне місто? А ще ж і на зиму треба запаси зробити… І взагалі, ти хоч знаєш, що людям треба їсти, щоб жити? Багато всяких продуктів треба з рослин, і м’ясо-молочних, і риби? Щоб їх роздобути, треба цілий рік працювати — ось як! — черконув Ваня пальцем по горлі.

— У вас нерозумна трата часу. Замість того, щоб розвивати свої розумові здібності, ви боретеся за існування.

— А у вас хіба не так?

— Не так. У нас енергію люди… Вважай, що і в нас люди… Енергію наші люди засвоюють від сонця, від його променів.

— А вночі як?

— У нас нема ночі. Одне сонце заходить, друге сходить.

— Два сонця?! Си-и-ила… У нас так само, Льоня казав, рослини засвоюють енергію сонця і всякі продукти, речовини виробляють, запасають. Фотосинтез називається, чи що… Ми цього ще не проходили… Ха-ха, так у вас що — люди зелененькі, з листочками? Ходять, гілками помахують?

— Коли молоді, то трохи зеленуваті. А вже дорослі — спілі, не такі зелені.

— Ой, комедія… Так що, ваші зеленці ніколи не сплять, не відпочивають?

— У вас дві півкулі мозку і в зеленців дві. Тільки в них значно більші, у них ніби подвійний мозок.

— Спарований мозок, чи як?

— Хай буде спарований. Тому і голови й зеленців роздалися вшир, не такі круглі, як ваші. Один мозок працює, другий відпочиває, потім навпаки. Сонця в нас неоднакові, і кожен мозок пристосовує організм до свого сонця. А під час перезмінки працюють відразу обидва мозки. Тоді і народжуються всякі великі наукові відкриття і робляться винаходи.

Наближалася ще одна машина, з капустою. Ваня голосував їй і на Ерпіда показував, але вона не зупинилася.

Загальмувала тільки наступна, з морквою. Крім шофера, в кабіні нікого не було, і Ваня зрадів: пощастило.

Молодий веселий шофер сплигнув на землю, обійшов машину спереду.

— Куди вам треба? — запитав і присів навпочіпки, зробив з пальців “козу рогату” і полоскотав Ерпіду живіт: — Вусі, бусі, бусі!

Сталося неймовірне. Ерпід увігнувся, навіть ручками прикрив те місце, де був пупок, і зареготав, як дитя.

Шофер від несподіванки присів у пилюку.

Ваня так само розгубився, але швидко опанував себе.

— У Мінськ ми. Дуже поспішаємо, не можемо автобуса чекати!

— Живий експонат?! Зліт юних техніків, чи що? Дивись, він мені лампочками підморгує! — Шофер поволі встав, струсив пилюку із штанів.

— Дядечку, запізнюємося ми! Виручайте! — як не молив Ваня, але нічого більш не тлумачив.

— До райцентру можу. До магазину моркву везу. Хочеш похрумкати? — Хлопець взяв з кузова дві великі морквини, подав Вані.

— Щасливої дороги! — раптом сказав Ерпід.

Шофер уже йшов сідати за руль і знову повернувся до них.

— Це він сказав?! — хлопець зробив губами “уф-ху-у…”, похитав головою. — І треба ж таке видумати! Ай-я-яй, ну і головасті діти пішли. Чий же ти будеш?

Ваня сказав.

— Знаю, знаю Олексія Гордійовича… Привіт батькам геніальних дітей!

Машина ревнула, ривком зрушила з місця. “Хе, а що ти сказав би, коли б знав усе?” — подумав Ваня.

— Мені він сподобався, я записав його, — сказав Ерпід.

— Не спиш у шапку. Молодець… Давай руку.

Ерпід простягнув йому руку і сказав:

- Інформацію не зрозумів. Чому в шапку? Зеленці не сплять, то чому повинен спати їхній Ерпід?

Ваня не тлумачив, а — скреб, скреб, скреб — почистив об гострий кант його руки морковку, з апетитом захрумав.

— Заморю черв’ячка. А то кишки марш грають.

- Інформацію не зрозумів. Якого черв’ячка і яким препаратом будеш морити? І кишки не музичні інструменти, вони не можуть грати.

— Жерти хочеться, зрозумів?

— Зрозумів у відповідності із закладеною в мені програмою, хоча сам їсти хотіти не можу.

— А ваші зеленці бувають дітьми?

— Бувають. А потім ростуть у відповідності з програмою. Кожному під час народження дається прилад-дозатор, який регулює приймання сонячної енергії, а значить, і ріст. Ростуть зеленці до визначеного стандарту. Вирощується і невелика кількість велетнів для особливо тяжких робіт.

— Замість підйомних кранів?

— Можна й так вважати. Вирощують і ліліпутиків, і міні-зеленців. Дивлячись для якої мети, якої роботи. Екіпаж космічного корабля, що на орбіті, складається з ліліпутиків.

— Ну й додумалися! А коли я, наприклад, не захочу бути міні-зеленцем, а нормальним? Чи велетнем? А будучи велетнем, збунтуються і…

— Такого в нас не може бути. Всі хотіння, всі думки контролюються. Зеленці хочуть тільки те, що потрібне для всіх, для нашої цивілізації.

— Ох-хо, сумно ж у вас там. Мухи здихають від нудьги.

— Нема в нас мух. Ніяких комах нема, ніяких тварин, птахів, риб. А рослини є, тільки не зелені, а фіолетові. Низенькі такі… І вода є.

— Я свою землю ні на що не зміняю. І ні за що на світі! Невже вам не хочеться мати хоча б, пташок? Солов’я послухати, жайворонка, шпака, зозулю? Ку-ку, ку-ку…

— Завдання нашої експедиції — вивчити таку можливість. Можливо, колись ми запозичимо в землян дещо.

— Запозичуйте, мені не шкода. Тільки чи знаєте, що в нас ще і всякі мікроби, бактерії, віруси є? Вони такі малі, що не побачиш без мікроскопа. Серед них такі гади є, такі паразити! Через них багато хвороб усяких, люди помирають.

— Паразитів нам не треба. Їх ми не будемо брати.

— А вони самі вже набралися. Знаєш, скільки на тобі вже всяких бактерій, мікробів? Мільярди!

— Про це знаємо. Їх ми не візьмем, — вперто повторив Ерпід.

— Стійте! Стійте! — кинувся Ваня навперейми машині з будою мало не під колеса.

Пронизливо завищали гальма. Відчинилися дверці кабіни, на підніжці повстав шофер — дядько в літах.

— Ти що — здурів? Жити набридло? — затряс він із-за кабіни кулаком.

— Дядечку, миленький! Нам дуже в Мінськ треба! Терміново! Ви ж у Мінськ чи ні?

— У Мінськ, у Мінськ… — усе ще злостиво пробурчав шофер. — А до тюрми через тебе не хочу сідати. Зійди з дороги!

Ваня не сходив. В очах у нього заблищали сльози.

— Дядечку…

— Ну куди я тебе подіну? Повний кузов ящиків з яблуками… Та й мотор щось барахлить, може зовсім машина стати, — наполягав на своєму шофер.

— Третя свічка не дає іскру, — ненароком сказав Ерпід.

Шофер тихо, з якимось шипінням свиснув.

— Це він… Це воно… Ну, коробка ця твоя, говорить?! І щось кумекає в роботі автомобіля?!

— Коли сказав, значить, кумекає. Він в електриці розбирається. Електронний робот.

— До столиці чого? На виставку?

— На виставку. — Ваня і цьому шоферу не розказав усього про Ерпіда.

— Дядьку Миколо, у вас там знайдеться місце для одного… для двох? — закричав шофер. — А то у мене тут сумки.

— Мо’, якось знайдемо, — відгукнувся хтось з будки глухим голосом.

— Приймай тоді гостей! — шофер відчепив і відкинув задній борт.

Пригнувся, підхопив Ерпіда, махнув у кузов. Буцім не сто кілограмів він важив, а лише десять. Почекав, доки Ваня забереться сам, підняв і закріпив борт.

Ваня несміливо роздивився того, хто володів таким глухим голосом. Дядько старий, йому, мабуть, скоро буде сімдесят, обличчя худе, в зморшках.

— Митю, а що там з мотором? — гукнув шоферу дядько Микола.

— Та нічого особливого. Заміню свічу, і поїдемо, — відповів наче здалека шофер і брязнув чимось металевим, може, капотом машини.

9

— Ну, чого стоїш? Давай, той… — дядько Микола встав, пригнувся, розвів руками. — Розміщуйтеся, значить…

Ящики в кузові стояли щільно, кількома рядами. Тільки біля самого заднього борту вистачало місця для трьох сісти.

— Спочатку треба його, боюсь, щоб не розтрусило дорогою, — сказав Ваня.

— А ми йому соломки більше насмикаєм… От та-ак… Хоч не пишно, та затишно — ага! — лагідно говорив дядько Микола. — Перекидай його сюди!

— Дякую, я постою, — раптом сказав Ерпід ввічливо.

Дядько став навколішки перед Ерпідом, обмацав Ерпіда зверху донизу і раптом однією рукою штурхнув Ерпіда, а другою — Ваню.

— Ось так… — усміхнувся він. — У ногах немає правди.

Вані дядько почав подобатись.

— У вашому тілі я бачу шматочки металу, — сказав Ерпід. — Навіщо він вам? Це запчастини? В усіх, кого я знімав, такого не було.

— Той… машина твоя — рентген? Тут трохи темно, а він навіть наскрізь бачить… Це тепер такі рентгени випускають, що говорити вміють? Ай-яй-яй, от до чого техніка дійшла! — дядько Микола поворушився, зручніше вмощуючись між Ерпідом і Ванею.

— Він ще і не таке вміє. Він звідти… — показав Ваня угору.

Говорити йому від втоми та лінощів не хотілося, він раптом відчув себе в машині затишно, як у постелі.

— А-а, спущений апарат, космонавти наші спустили. Це ти його знайшов і у Мінськ везеш? — поцікавився дядько.

— Ага.

— От часи настали. Це ж щоб колись хто сказав, що я доживу до такого, засміяв би.

— Один шматок металу не викликає у вас запального процесу, — бубонів своє Ерпід. — Довкола двох інших цей процес є. Електричні поля дуже змінені.

— Ай-їй, чисту правду говорить твій апарат. Не сидиться на місці двом осколкам. Як розгуляються часом, аж зубами скрегочу… Казав хірургу — мо, вирізати, щоб не тривожили, не заважали? Ні, каже, важливих органів вони не торкаються, не будемо різати. А йому що, хірургу? Хіба мої осколки йому болять? Та й молодий він, післявоєнний… Ох-ха… — дядько помацав себе за бік, завів руку і за спину, — А дощ, той… точніше за бюро погоди підказують. І сьогодні на вечір збереться дощ.

— Звідки взявся метал у вашому тілі? — запитав Ерпід.

— Відчепися від людини! Хочеш знімати — знімай тихенько і мовчи, — втрутився Ваня. — Я ж тобі говорив, що війна тут була. І дід мій воював, партизанив, ти і його хотів записати. Економ енергію.

— Ні, чому. Хай слухає, коли охоту має… Їхати ще більше години.

- Іван Олексійович Гордій, ти поспи, коли тобі не цікаво. А моя справа збирати інформацію — хоч від діда, хоч не від діда, — Ерпід почав показувати свій характер.

Під рівний гул машини дядько Микола розповідав, як воював, де і скільки разів був поранений, скільки бойових товаришів загинуло, поки прогнали гітлерівців і прийшла Перемога.

— Двадцять мільйонів наших людей загинуло! — додав Ваня. — Олег Максимович говорив: ніби дві довоєнні Білорусії знищили до останньої людини. А поранених десятки мільйонів було.

— Не розумію, навіщо людям війна, — сказав Ерпід. — Хіба нема що робити? Недобра планета Земля.

— Як це недобра? Добра! А могла, звісно, ще ліпшою бути… — сказав дядько Микола. — Ми за те, щоб довіку війни не було. Але ж капіталісти ції, імперіалісти з фашистами лізуть. Не терпиться їм, не сидиться спокійно, воювати хочеться їм. Стільки зброї різної, бомб знову наготували… Лектор приїжджав, говорив, що на кожну людину на Землі уже є по три тонни толу. Це коли всі вибухові речовини на тол перевести… А людину щоб знищити, так мало треба!

— Недобра планета Земля… — бурмотів своє Ерпід. — Людські тривоги не тільки з орбіти вловлюються — навіть з далекого космосу. Радіохвилі думок, тривожні імпульси летять і летять… Коли все тут знищиться, то і для нас ця планета буде втрачена.

— Ерпіде, помовч. Ти занадто розбалакався, — попередив Ваня.

Ерпід ніби послухався, замовк. У присмерку засвітилися на його обличчі лампочки.

— Ти чого? У тебе сеанс зв’язку? — запитав Ваня.

Ерпід не відповів, поки не загасли лампочки.

— Вони мене викликали. Полаяли, що втручаюся в земне життя. Не на те витрачаю енергію. Розмагнітили тридцять два блоки пам’яті.

— Так вони тебе постійно контролюють? — здивувався Ваня.

— Так. Один канал зв’язку весь час увімкнений.

— Так що ж там у вас за командири, коли наказують це не помічати, на те заплющити очі, слухати на піввуха і тримати язик за зубами? Хіба ж так вивчиш людей і Землю? — не стерпів Ваня.

- Є незрозумілі вислови, але запитувати не буду, — сказав Ерпід. — Ти спи, Ваню, спи.

Ваня приліг, підклавши під вухо руку.

— Так він, той… і справді не нашим космонавтам служить? — врешті здогадався дядько Микола.

— Ні, він з іншої планети. Там зеленці живуть… І в них два сонця… І вони харчуються світлом… — Ваня говорив усе невиразніше, ледве долаючи дрімоту.

— Температура, мабуть… Бідне хлоп’я, заговорюватися стало.

Дядько помацав хлопчикового лоба, потім зняв з себе цупкий, ніби бляха, плащ і прикрив Ваню аж по шию.

— Я не захворів… — мляво заперечив Ваня.

— Ти лежи, лежи. Поспи, тобі полегшає. Я скажу, коли буде Мінськ, — лагідно говорив дядько Микола.

— Мамо… Тату… — промимрив ще Ваня і… заснув.

Він не чув уже, як говорив Ерпід:

- Іван Олексійович Гордій… Я чую твої думки. Не бійся… Твої батьки не будуть турбуватися, переживати, де ти дівся. Вони навіть не помітять, скільки минуло часу. Спи!

Але раптом Ваня прийшов до пам’яті і цілком виразно сказав:

— Ти тільки обережно зі своїми фокусами… — і заснув остаточно.

Дядько Микола тихенько, мов над колискою, заспівав:

В чистім полі, полі під рокитою,

Де клубочиться нічний тума-а-ан…

10

Мама Вані, Ганна Макарівна, мала голубу мрію: хоч раз побачити за столом усю свою сім’ю. Бо що це за сім’я, коли вона ніколи не може зібратися разом? У всіх свої справи, турботи, своя біганина… І ось щоб зібралися всі за столом, і щоб вона була вільна в той день, і був би у неї тільки один клопіт — нагодувати вдосталь усіх млинцями. І всі б їли не поспіхом, не давлячись, а поважно, смакуючи — хто з маслом, хто з салом, хто з манкою, хто із сметаною, хто з молоком, хто з варенням… І вона так само снідала б разом з усіма і бачила б, як і старшим, і дітям смачно, які всі задоволені, як дякують їй…

І сьогодні, поспішаючи з ферми, з вранішнього доїння корів (ферма майже на однаковій віддалі від Клинців і Березівки), Ганна Макарівна пестила свою мрію. Хоч знала, що такого не може бути, нікого ж дома нема, хіба що сам Ваня. Навіть дід і той сьогодні не всидів дома, нічого не допоміг по господарству — помчав до лісу. Знайде чи ні того гриба, а от день змарнує. Старий, що малий. Значить, їй доведеться сьогодні поратися по господарству, готувати обід. І добре було б викопати на присадибній ділянці хоч сотку картоплі. Люди вже кінчають вибирати на городах, а Гордіям усе нема коли.

Погодувала свиней і курей, вимила посуд, поприбирала в хаті, поставила у піч варити обід. На газовій плиті гірше — не відійти, стій та стій круком.

Вискочила із заступом на город. Копала й копала, вивертала кущі, але картоплю не збирала, чекала, щоб підсохла. І даремно не збирала, бо Голобородьків півень уже чатував із-за плоту, чекав свого часу. І тільки пішла вона з городу, той відразу перелетів через пліт. “Ко-ко-ко!” — покликав за собою голодну ватагу курей, щоб через кілька хвилин залишити від картоплі саме лушпиння.

А Ганна Макарівна забула про все. Плин часу спинився для неї. Їй раптом здалося, що ще досвіток, до того ж — свято, всі одсипаються. А вона потурбувалася, встала, щоб підготувати всім сюрприз, насмажити млинців. Та стільки, щоб усі наїлися досхочу і ще залишилося.

Узяла найбільшу, літрів на десять, каструлю, всипала муки, солі, цукру, бухнула дзбан кислого молока, збила яєць, старанно все змішала, додала соди і знову помішала.

Пекла на двох сковорідках, на плиті. Не пекла — священнодіяла. Серце її мліло від задоволення, шипіння тіста на сковорідках звучало для неї найкращою музикою.

Усе вище росла гора млинців, наближалося дно каструлі. І раптом біля воріт ревнула машина, загукали доярки:

— Ганно, Ганно! Гордіїхо!

— Де ти пропала? Чекали, чекали, мусили заїжджати.

— На обідню дойку запізнюємося!

Ганна Макарівна відчинила вікно, закричала на них пошепки, замахала:

— Тихіше, сороки! — і вибігла надвір, до вуличних воріт. — Ви куди так рано? Мої ще сплять, ніхто не снідав.

— Який ранок?! Яке сплять?!

— Ой, жіночки, вона не при своєму розумі!

— Полудень уже! Сонце ондечки, бачиш?

— Лізь швидше в кузов! Ми твоє відро захопили! — знову закричали жінки.

— Відчепіться ви! Млинці он горять! — відмахнулася від них, як од порожнього місця, Ганна Макарівна і поспішила до плити.

Жінок наче паралізувало. Трохи посиділи ошелешені, а шофер не витримав такого затишшя, посигналив: “Пі-і-іп!” Тоді доярки почали швидко злазити з машини. Перемовлялися, божкали, бідкалися:

— Ой, що ж то діється на світі?!

— Жіночки, чули? їхнього ж Льоню і вчителя Олега Максимовича “швидка” повезла в лікарню! Так само щось з головами не в порядку.

— А Ганна, видно, нічогісінько про Льоню не знає!

— Пошесть якась напала! Епідемія!

— Ага! І до Ганни добралася!

Доярки ввалилися в кухню. Ганна Макарівна закрутилася біля плити — розрум’янилася, погарнішала.

— Ой, хіба ти на роту солдат печеш? — здивувалися доярки. — Може, сто штук уже!

— Тихо, я зараз побуджу своїх солдатів! Мої такі їдуни, що і вчотирьох упораються, — Ганна Макарівна витерла об фартух руки, підійшла до дверей покою. Прочинила, обережно просунула голову: — Агу-у! Мужички, вставайте. Ой, леле, де ж вони… От жартуни, сховалися у спальні… - Перейшла покій, відчинила двері спальні. І нікого не знайшла. — А-а, надвір повилазили через вікно. Пожартувати хочуть… Але вони зараз з’являться. Зараз! — На її обличчі блукала така посмішка, ніби Ганна Макарівна з хвилини на хвилину чекала від них якогось розігрування.

— Ганно, ти заспокойся… Бачиш, давно нікого нема!

— Ти не хвилюйся, Ганночко! Ти приляж, відпочинь!

— Ага! А ми твою групу подоїмо! Візьмемо до дві-три корови кожна — і подоїмо.

Хто з жінок задкував до дверей, переполохано намацуючи ногами поріг. Хто спробував забрати з рук господині ложку і каструлю, бо Ганна Макарівна знову взялася наливати млинці, вишкрябуючи останні краплини тіста.

— Я зараз допечу і каструлю помию… І треба ще сала насмажити… Мій Олексій вельми ж любить, щоб на сковороді було туку повно, а в ньому ложечка сметани. А може, більше наколотити млинців, може, мало буде цих?

— Олексій твій давно в полі вже, оре!

— Яке ма-ало?! І ці задубіють, доки прийде хто їсти!

— Жіночки! Розбирайте млинці! Не дамо добру пропасти! Ганно, поїдеш із нами, може, де зустрінемо твоїх Гордіїв, то на ходу погодуємо!

Забрали-таки каструлю і ложку, вимкнули плитку. Силоміць повели Ганну Макарівну з собою. Може, побуде на свіжому повітрі, проясниться в голові.

Посадили Ганну Макарівну в кабіну, втиснулася і ще одна доярка — пильнувати, щоб не вискочила Гордіїха на ходу.

11

Та дорога, що ішла від гравійки узліссям у Партизанський ліс, простягалася і в лівий бік від гравійки. Коли їхати ліворуч, потрапиш на ферму, а коли ще далі — буде поле і луг. Цією дорогою і треба було їхати до корів, але шофер не звернув з гравійки, мчав просто в Березівку. Може, хотів швидше добратися до телефону, щоб повідомити про новий випадок.

Від дороги, що вела на ферму, і майже до хат Березівки орав стерню на зяб трактор “Беларусь”, Біля самих городів він повертав, заходив з піднятими плугами на другий бік загону, опускав плуги і рухався в зворотному напрямку. Але цього разу…

— Ой, куди ж він?! — зойкнула та доярка, що загородила собою вихід для Ганни Макарівни. — Здурів, чи що?

Трактор біля городу не підняв плугів, не повернув, а попрямував на чиїсь буряки. Ревнув, буксунув трохи, коли плуги врізалися в твердь дороги за током, потім ніби ахнув з полегшенням, перебравшись через неї, і погнав чорну смугу по буряках, по бульбі, по моркві. Все, що там росло, переверталося, заорювалося.

Шофер від такої несподіванки натиснув на гальма. Доярок у кузові кинуло до кабіни, поклало.

А Ганна Макарівна і доярка-супутниця мало не вибили головами переднє скло.

— Це ж Олексій Гордійович тут оре! Що з ним сталося! — і шофер знову газонув на всю силу. — В хату вріжеться чи в дерево…

Заскочивши в Березівку, машина круто звернула вліво, полетіла навперейми трактору. Вищали в кузові доярки, хапаючись за борти. Зовсім близько була вже контора колгоспу, коли машина міцно вискнула гальмами, а доярки мало не попадали на кабіну.

— Ген він! — відчинив шофер дверцята, показав на чийсь город.

У три стрибки долетів він до плота, перемахнув через нього, побіг назустріч трактору.

- І шофер з’їхав з глузду! Ще під трактор попаде… — доярка, що пильнувала Ганну Макарівну, кидала швидкі погляди то на неї, то вслід шоферу.

Нічого, мабуть, Ганна Макарівна не тямила, що довкола робиться. На її обличчі блукала добра посмішка.

На щастя, трактор не наїхав ні на будинок, ні на товсте дерево. А саджанці клав, трощив, як солому, заорював.

— Стій! Стій, кажу! — замахав шофер трактористу.

І відскочив з дороги, бо трактор не спинився.

Хруснув пліт, ліг під колеса. Трактор виперся на вулицю, виволік за собою плугами добрий кусок плоту і заглух.

Шофер підскочив до кабіни трактора і рвонув дверцята…

Лігши грудьми на кермо, сидів Олексій Гордійович і… солодко похропував.

— Живий?! — сипалися з кузова машини доярки, бігли до трактора. — Дивись, може, п’яний?

— Ні, просто заснув. Агов, вставай, приїхали! — затузав його за плече шофер.

Учепилися в Гордія і доярки, допомагали шоферу витягнути його з кабіни. Важкого Олексія Горді&овича поклали під липу на траву. І так йому стало, мабуть, гарненько, що він навіть вільно розкинув руки, заснув ще міцніше.

З ближніх хат і з контори повиходили люди, оточили тракториста і Ганну Макарівну, яка присіла біля чоловіка, гладила його волосся.

— Шкоди скільки наробив! А хто ж мені відшкодує всі збитки?! — кричала тітка Магда, шкільна прибиральниця. Це її город переорав трактор.

— Оплатимо, оплатимо вашу шкоду… — сказав голова колгоспу Трохим Іванович.

— Дзвоніть у “швидку допомогу”! Хіба не бачите — вся сім’я заражена! — кричали доярки.

— Це муха цеце їх укусила! Я чула в школі, в Африці є така муха… Вкусить — і людина засинає! — говорила тітка Магда.

— Не вигадуйте, тітко! Білорусія ж не Африка! — заперечували їй.

— Розходьтеся, жінки! Тут вам не базар! Корови не доєні, а ви ля-ля розводите! Режим порушиться! — говорив Трохим Іванович, але його, здається, ніхто не слухав.

— Коли вся сім’я ненормальна, значить, епідемія! Лікарка з міста так говорила! — викрикувала тітка Магда.

— Олег же Максимович не з їхньої сім’ї!

— Люди, а хто знає, де Подвійний Гордій? І як Ваня?

— Нема їх у Клинцях! Ми ж звідти їхали! — мовила одна з доярок.

— А може, вони всі грибами отруїлися? Я раз була якихось вовчих з’їла, так достоту сп’яніла! — доказувала своє тітка Магда.

— Од грибів такого не буває!

— Правда, від грибів не може бути! — погодилася тітка Магда. — Льоня Гордій посивів у класі І за декілька хвилин! І як почав говорити по-всякому, як почав! Збіглися вчителі, а ніхто зрозуміти не може! А Олег Максимович плаче, як дитя. “Тітонько, миленька, — до мене каже. — Даруйте мені за все!”

— Машини у вулицю завернули… Одна, дві… Три “швидкі допомоги”! І міліцейська машина! — закричали з юрби.

— А хто їх встиг викликати?

— Ой людоньки, розходьтеся!

“Швидкі допомоги” стали півколом, охопивши натовп. Міліцейська проскочила трохи далі, зупинилася біля ґанку правління колгоспу. Захлопали дверцята… На вулиці посвітлішало від людей у білих халатах.

— Де голова колгоспу? — запитала найтовстіша тітка в білому халаті, одягнутому не так, як слід: кишеньки були на спині.

— Тутечки, тутечки!

— Під липою хворі! З головою в них не в порядку!

— Я голова! — підійшов Трохим Іванович до товстої тітки. — А ви завідуюча санепідемстанцією? Дуже приємно… — подав тітці руку.

Тим часом Олексія Гордійовича (він так і не прокинувся) понесли до машини. Ганна Макарівна пішла за ним сама. Вона нічого не розуміла, що робиться, щасливо всміхалася.

Завідуюча санепідемстанцією заговорила вказівним тоном:

— Товаришу голова! Нам треба приміщення для ізоляторів. Усіх тих людей, що були в контакті з хворими, належить ізолювати. Далі… По радіо слід оголосити про карантин. Ніхто з Березівки нікуди не повинен виходити, так само і з Клинців. Будуть на всіх дорогах і виходах пости, порушників штрафуватимемо — і в ізолятор. Далі… Накажіть бульдозеристу, щоб на виходах із сіл викопав неглибокі ями, а шофери підвезли тирсу. Зробимо карантинні подушки.

— А як же робота? — спробував заперечити Трохим Іванович. — У нас же деякі живуть у Клинцях, а на роботу ходять сюди.

— Ніякого ходіння, жодних контактів! Обходитися місцевими силами… Далі… Де у вас живе Магдаліна Петрівна Сивицька? Ізолювати у першу чергу!

— Тутечки була… Тітко Магдо, де ви? — почали оглядатися доярки. — А ген вона, побігла у свій двір!

- Ізолювати! — вставила, як пістолет, палець у бік тітки Магди завідуюча санепідемстанцією.

Виконувати наказ кинулися двоє санітарів. Але тітка Магда встигла ускочити в сіни і замкнути засув.

— Зараз же відчиніть! Чуєте? — застукав один у хатні двері, а другий відразу почав виймати раму вікна, щоб залізти.

— Рятуйте! Злодії! — доносився глухий крик прибиральниці.

— Далі… - карбувала сувора завідуюча санепідемстанцією. — Хто протягом вчорашнього і сьогоднішнього дня кудись відбув у відрядження — скласти списки. Треба давати телеграми в ті міста, щоб санепідемстанції їх виявили, ізолювали. Далі… Школа на декілька днів закривається… Далі… Нам потрібні провідники, ми повинні зробити дезинфекцію в хаті Гордіїв і в квартирі Олега Максимовича. Далі…

— А як же доярки? Ось вони… Декотрі з Клинців… Зібралися їхати в поле доїти корів, — доказував своє голова.

— Ніяких виїздів! Вони мали контакт з Гордіями! Ізолювати! Дзвоніть у Клинці бригадиру, нехай організовує нових людей замість доярок. А з Березівки — щоб ніхто нікуди ні на крок! Далі…

Багато різних “далі” було в завідуючої санепідемстанцією.

Потім почали говорити з головою працівники міліції.

Санітари привели під руки тітку Магду. Вона і справді говорила, мов хвора:

— А курочки мої недоєні… А телятко моє ненагодоване… А поросятка мої на сідалах сидять невипущені! — голосила вона. — А чого ж я приперлася додому, хай би була в яке болото сховалася!

Тітку Магду посадовили в “швидку допомогу”, а всіх, хто був у натовпі, повели до клубу-в ізолятор.

Через деякий час вернувся шофер, що возив моркву в райцентр. І не питали в нього, сам розповів про диво, яке бачив на дорозі: про залізного робота-чоловічка, що може говорити, і про хлопчика Ваню на прізвище Гордій. Голосував він, хотів їхати у Мінськ. І, мабуть, вдалося підсісти, поїхати, бо коли повертався назад, без моркви, на дорозі не було вже ані Вані, ні того робота-реготуна.

Повели і шофера в клуб, у ізолятор. Бо дивно було чути від нього про якихось роботів-реготунів, і де? На якійсь глухій дорозі-гравійці.

А в Мінськ працівникам санепідемстанції та в міліцію полетіли телеграми з описами прикмет Вані Гордія; “Знайти! Затримати! Ізолювати!”

12

Ваня прокинувся від хрипкого сміху і шелесту газети. А може, і не це збудило, а те, що машина стояла — не поколисувала, не підтрушувала, не гула. Правда, гудіння і шерхоту шин було ще багато, тільки більше приглушеного: мабуть, повз них мчали інші машини.

— Що це ви робите? — здивувався Ваня.

Дядько Микола стояв навколішки перед Ерпідом і тримав перед ним газету.

— Перегорніть, з іншого боку також є літери, — говорив Ерпід.

Дядько Микола повернув газету іншим боком.

— Ще перегорніть, — поставив вимогу Ерпід через секунду.

— Так я ж середину показував уже, розгортав, — сказав дядько і тільки тепер відповів на Ванине питаня: — Ну і ну… Цей твій робот навіть читати не вміє!

— Умію, — з якоюсь впертістю мовив Ерпід.

— Це вже тепер умієш, а спочатку ні в зуб ногою!

- Інформацію не зрозумів… Кому бити ногою в зуби? Навіщо? І за що бити?

Дядько Микола розгублено закректав, і Ваня поспішив на виручку:

— Дядько хотів сказати, що ти в літерах ні бум-бум не тямив.

— Бум-бум… Інформацію не зрозумів. Здається, у мові одного африканського племені є слова бум-бум.

— Та годі тобі! Будеш все знати до кінця, постарієш, як вівця, — Ваня почав сердитись. Цей Ерпід будь-кого може вивести з терпіння.

— Вівця… Овечка… Свійська тварина… — бурмотів тим часом Ерпід. — Ви овечкам розповідаєте все до кінця? А чому мені не хочете?

— О боже… Помовч, дай дядькові сказати. А тобі я все потім розтлумачу. Я тобі всі книги перед носом перегорну, що ми в школі проходимо. І Льонині покажу… За один день восьмирічку закінчиш.

— Ага, — почав говорити дядько. — Не вмів читати, так я показав йому всі літери, знаки. Одразу схопив і почав читати цілими сторінками — розгорни та поверни, просить.

— Ерпід, ти записав усю нашу газету? — Ваня навіть трохи злякався. Ну і дядько Микола, що він наробив? У газетах же і критика всяка буває, і про недоліки пишуть. А ось у цій, на четвертій сторінці, фейлетон про якихось шахраїв, хапуг і пройдисвітів. Навіщо, щоб на чужій планеті знали, які гидкі бувають люди?

— Щоб люди такі здібні були — ого! — крутив від захоплення головою дядько Микола.

— Ерпіде, я тебе запитав. Чого мовчиш? — нагадав Ваня.

— Співставляв факти, робив висновки. Я знаю вже, що ви не любите війни, не хочете, щоб знову була війна. А на третій сторінці газети в трьох місцях пишеться про війну, про убитих, про полонених, про розбиту і захоплену техніку.

Дядько Микола випередив Ваню:

— Е, браток, так війни ж усякі бувають: справедливі і несправедливі, загарбницькі та визвольні… Коли народ якоїсь країни визволяється від гноблення, від загарбників, то хіба скажеш: не воюйте, терпіть? Правильно роблять, що воюють! А ти, той, в політграмоті зовсім не розбираєшся! Записатися тобі треба в наш колгоспний політгурток.

“Добре, що Ерпід до нас спустився, в нашу країну. А що було б, коли б за океан потрапили, в руки імперіалістів?” — подумав Ваня.

Ерпід почув його думки.

— Ерпід-три потрапив не за океан, а в океан. Він плаває під водою, вивчає, що робиться в океані, хто там живе.

— Значить, і третій Ерпід є? А ти ж спочатку не говорив про третього! Говори тепер, скільки всіх запустили! — трохи розсердився Ваня.

— Трьох. Усього трьох.

Біля заднього борту з’явився шофер дядько Митя, злегка постукав рукою, ніби хотів делікатно побудити пасажирів.

— Та-ак, я вже два свої завдання виконав і в аптеку заскочив. А тобі, хлопче, де виходити? Де ваша виставка техніки? У Будинку піонерів?

— Він скаже, — кивнув Ваня на Ерпіда. — Куди далі рухатись?

— Питання зрозумів. Курс — норд, норд-ост. До об’єкта чотири кілометри шістсот дев’яносто один метр… Ні, вже дев’яносто два… Дев’яносто три… Ерпід-два рухається від нас!

— Ост — це схід, чи що? — почухав бороду шофер. — А може, ви тут уже самі якось розберетеся? Тут же багато різного транспорту ходить.

— А ви вулицями їдьте, тільки щоб напрямок був приблизно східний. Десь туди, до Партизанського проспекту, — сказав Ваня.

— Коротше, так: ми їдемо на колгоспний ринок тракторного заводу. Це майже на схід… Задовольняє вас?

— Ага! Газуйте!

— Ну, тут вельми не нагазуєш, це не за містом, — шофер пішов сідати в кабіну.

— Аналіз повітря показує: різко зросла кількість шкідливих для людей газів, зменшилася кількість кисню. Навіщо ти йому сказав, щоб газував, ще більше виробляв шкідливих газів? — запитав Ерпід.

— Про овечку приказку не забув? — замість відповіді запитав Ваня.

— Не забув. Але я не овечка. Мені треба все знати. А навіщо дядько Микола теж газує, пускає з рота і носа шкідливий дим? Навіщо вдихає шкідливі гази в легені?

Дядько Микола, котрий всю дорогу стримувався і тільки зараз закурив, закашлявся від Ерпідових питань. Потім поплював на сигарету і жбурнув її за борт.

— Шкідливі гази, правду кажеш… Мені й лікар втовкмачував: “Киньте шкідливу звичку! А то ми не вилікуємо ваш шлунок…” А воно, лихо та й годі, не кидається. З війни ця звичка.

— Помічаю: люди багато роблять шкідливого для себе і не можуть керувати самі собою, — зазначив Ерпід.

— Багато вже кинуло курити, — сказав Ваня. — Так що ти запиши: люди весь час розумнішають, беруть себе в руки.

— Брати себе в руки… За боки, чи як? — бурмотів сам до себе Ерпід. Але ніхто йому не розтлумачив.

Подальший рух нагадував дитячу гру, коли треба щось заховане знайти і всі кричать: “Холодно! Тепло! Жарко!” — в залежності від того, куди повертає шукач, наближається до схованки чи віддаляється від неї. Ерпід час від часу примовляв: “Курс машини відхиляється від заданого вправо… А тепер вліво… А чому ми повернули трохи назад? Об’єкт від нас знову віддаляється”. Антени Ерпіда ледь-ледь ворушилися, а може, правильніше було сказати так: “Ерпід-один навів їх просто на Ерпіда-два і весь час так тримав їх, а здавалося, повертав, коли поверталася машина. На обличчі Ерпіда горіла тільки одна червона лампочка, і, ял тільки машина відхилялася від курсу, вона тривожно миготіла. “До об’єкта залишилося двісті тридцять метрів… Двісті шістдесят… Ми віддаляємося…”

— Ой, нам тут краще зійти! — закричав Ваня.

Дядько Микола крикнув шоферові, але той не почув, і тоді він почав брати зі скриньки яблука і жбурляти вперед, поміж рядами. І хоч не в кабіну вони грюкали, шофер почув. Машина підвернула до тротуару і загальмувала.

— Оно той молоденький парк, де знаходиться звіринець! Я впізнав! — закричав Ваня, звісившись через задній борт. — І звіринець тут, ще не поїхав!

До борту підійшов дядько Митя, відщепив, відкинув униз.

— Ей, повзун! Коти сюди! — покликав шофер Ерпіда, щоб зняти.

Дядько Микола допоміг Ерпіду виплутатись із соломи.

— Ближче, ближче. Ось так… — примовляв шофер. — Гоп! — підхопив Ерпіда на руки, виніс на тротуар.

Ваня хотів уже зіскочити вниз, але дядько Микола спинив його за плече.

— Стій, стій! Шапку давай… Яблук ось набери… Схрумкаєте, як знайдете. — Він говорив так, буцім хрумати ці яблука буде і Ерпід.

— Дякую! Дякую вам за все! — розчулено повторив Ваня.

— Нема за що, — всміхнувся дядько Микола. — Бувай! А як ти назад будеш добиратися? Сьогодні чи коли?

— Ще не знаю! — відказав Ваня, зіскочивши па землю.

Машина рушила з місця. — Коли захочеш!.. Підходь годин через чотири на колгоспний ринок!.. До шістнадцятої! Можемо і назад підкинути! — долетіло здалека.

— Дякую! — Ваня помахав вільною рукою. Він ще дивився вслід машині, коли почув біля ніг слабке поскиглювання. Зирнув униз. — Жучок, ти-и?! А який же ти мокрий та брудний! Ти всю дорогу біг за нами?! — Ваня ніяк не міг повірити своїм очам. — І під машини не потрапив?!

Жучок хотів був лизнути простягнену руку, але не вистачило сили. Він дихав зі стогоном, теліпався довгий рожевий язик. Собака влігся біля ніг Вані, простягнув усі чотири лапи, ніби збирався помирати.

— Ерпід, це все твої фокуси! Ти зробив так, щоб я зовсім забув про собаку!

Ерпід відказав, але не те:

— До об’єкта триста тридцять три метри… Об’єкт рухається…Не розумію, коли він весь час рухається, то чому не може вийти на зв’язок з кораблем чи зі мною?

13

Ваня поперекладав яблука з шапки за пазуху, надів шапку, затис під рукою Жучка.

— Пішли, чого стоїш? Світлофора не бачив? Нам зелений, можемо переходити вулицю.

— Світлофор мене не цікавить — примітивне пристосування, — зазначив Ерпід.

Ваня простягнув до нього вільну руку — підтримав, щоб Ерпід не впав з бордюру. Проте сріблястий якось нахилився до проїжджої частини, відставив убік одну ногу, другу, простяг їх по асфальту, ніби спробував, чи тепла вода, і, спершись на ноги, мов на підпорки, поволі з’їхав. А через вулицю поїхав швидко, навіть Ваню випередив.

— Переходити вулицю треба спокійно і тільки в тих місцях, де намальована “зебра”, - догнав його Ваня.

— Ні зебри, ні якоїсь іншої тварини не бачу. А-а-а, це вона там намальована? — повернувся Ерпід у бік звіринця. — А як же через неї переходити?

— Там звіринець, а довкола нього щити з малюнками звірів: зебра, ведмідь, лев, пантера, мавпи висять вниз головою, хвостами зачепилися… Заходити нам туди нема коли, — сказав Ваня.

їх уже оточив натовп дітей і дорослих. У багатьох на обличчях світилися добрі усмішки: люди почали слідкувати за Ерпідом і Ванею, коли вони ще переходили вулицю.

— Ти сам його зробив? Здо-о-рово… — діти обмацували Ерпіда, погладжували, і здавалося, що йому приємно, що він мружиться, як кіт. — Чуєш, а чому в нього не такі колеса, як у місяцехода?

— Це робот? А чому в нього такі погані ноги?

— А навіщо йому ноги?

— Це робот, — відповів Ваня. — Він не призначався для бездоріжжя, у нього інші завдання і функції, - перейшов Ваня на науковий стиль. “Хай думають, що це я зробив його…” Дістав з-за пазухи яблуко, куснув так, що кругом полетіли бризки.

- Іван Олексійович, я хочу записати ті намальовані картини. Нова інформація… — Цих слів Ерпіда було достатньо, щоб знову почулося: “У-ух ти-и!!!” — “Так він і говорить?!” — “А що він ще вміє?” — “Краще в звіринець заведи його, хай живих звірів подивиться!”

— Звіринець нам по курсу, — сказав далі Ерпід. — Оскільки Ерпід-два досі нічого не передав про росдинний і тваринний світ, я мушу його замінити хоч частково.

- Іван Олексійович, — з пошаною звернувся до Вані худорлявий хлопчик з ластовинням на носі, - як ти назвав свого робота? Чи довго ти його робив?

— Звати Ерпід. Електронний робот-поліглот ізольованої дії. Робив довго, можна сказати, все свідоме життя.

“А сам-один чи з гуртком?” — “А з якої ти школи? Вона з технічним ухилом?” — “А Ерпід у шашки, шахи грає?” — посипалося з усіх боків.

— Давай сюди, — скерував Ваня Ерпіда на доріжку, що вела просто до звіринця. — Він може таке, що вам навіть і не снилося. Дорогу, дорогу йому!

Не врахував Ваня, їдучи в місто, що тут така прірва людей, “Як від них відкрутитися? Вони ж і кроку не дадуть ступити!” — схвильовано думав він.

— Ерпіде, ти їх усіх просвітив, записав? — Ваня думав, що таким запитанням трохи налякає цікавих. Але ж дивина!

Ледве встиг Ерпід підтвердити, що записав, як зчинився гомін: “Усіх-усіх записав? А як записав, як просвічував? Так, як рентген?” — “Якщо рентгенівським промінням, то це ж шкідливо!” — “І куди дивляться вчителі?” — “Синок, відійди від цього залізного опудала, бо захворієш!” — “Доню, ти ж у звіринець хотіла, а це вже прилипла, цяцьку знайшла?”

Коли діти побачили, що на обличчі Ерпіда замиготіли лампочки, знов сипонули питаннями: “Де ти брав деталі для робота?” — “А я зможу такий зробити?” — “Він на батарейках чи, може, заряджається струменем, як акумулятор в автомобілі?” — “А чому він заморгав, може, йому кепсько стало?” — “У нього всередині магнітофон чи як він говорить?” Виручив Ерпід:

— Будете знати все до кінця, постарієте, як вівця.

Дружний вибух сміху, захоплені вигуки: “Ну і шпарить! Ну і чорт рогатий!” — “А він гуморист! Ваня, а він у тебе з гумором!” — “Як живий!”

— Ерпіде, звіринець ми не можемо оглянути: в кишенях вітер свище.

Ерпід погасив лампочки.

- Інформацію не зрозумів. Вітер не може в кишенях свистіти. А може, ти хочеш сказати, що подерті кишені?

Діти знову зареготали. Вони вже полюбили Ерпіда і готові були реготати навіть з виставленого мізинця.

— Я хочу сказати, що нема ні копійки грошей, не зможемо купити вхідний квиток, — розтлумачив Ваня.

— Ми дамо! Ми назбираємо! — загорівся хлопчик, у якого ніс у ластовинні, поліз у кишеню. — Ось п’ятак можу дати. Хто більше? — він склав долоньки коробочкою і затрусив у них монетою.

До рук йому із дзвоном посипалися мідяки.

- Іван Олексійович, я хочу сфотографувати гроші. Я не розумію їх призначення, — сказав Ерпід. — У нас грошей нема.

— Ти… як тебе звати? Піднеси йому монети до окуляра, хай перезніме, — попросив Ваня.

— Гриць я, Гриць! — сказав той, у якого ніс у ластовинні. — А про що він говорить? Де це в них нема грошей?

І не тільки Гриць зацікавився словами Ерпіда. Щоб запобігти новим питанням, Ваня поспішив сказати:

— Ви не дуже звертайте увагу на його слова. В нього реле перегоріло і відключені тридцять два блоки пам’яті, ось і заговорюється часом… Йому все здається, що він з іншої планети до нас прилетів… Кги-км… — Вані було незручно від такої брехні, і він нахилився до самого обличчя Ерпіда: — А ти не звертай уваги на мої слова. А то може статися, що з цієї подорожі не повернешся, — прошепотів йому.

- Інформацію зрозумів, — кинув Ерпід.

Гриць був метикований, бойовий. Він і до каси поліз без черги, і біля тітки, що перевіряла квитки, зняв шурумбурум:

— Товаришу контролер! Прошу організувати прохід! Прошу навести порядок! На територію звіринця проїде Піпетка — Піонерська пересувна телевізійна камера. Будемо знімати кіножурнал.

— Ой, а я ж зачіску сьогодні не… Я ж не ходила в перукарню! — переполохалася контролерка.

— Товаришу контролер! Ви ж не дикий звір, вас Піпетка тільки краєчком об’єктива захопить, — сказав Гриць. — Та й без перукарні ви, як артистка кіно, виглядаєте!

Тітка швиденько смиконула з боку на живіт свою сумочку, дістала необхідні причандали і, дивлячись у люстерко, почала підмальовувати губи та брови, діставати з-під шапочки чубчик волосся на лоба.

— Будь ласка! Проходьте, проїжджайте! Знімайте кіно! — вона відступила з проходу вбік, обома руками запрошуючи Ерпіда, і навіть схилилася в поклоні.

Ерпід поважно, без поспіху проїхав через вузький вхід. За ним пройшов Ваня, потім ще кілька хлопчиків. Гриць стояв позаду і примовляв:

— Пропускайте, пропускайте сміливо! Це асистенти… Гей, ви, готуйте місце для зйомки! А на деяких є квитки! — тряс він двома синенькими папірцями, хоч хлопчаків пройшло чоловік десять.

— Будь ласка! — не переставала запрошувати контролерка. — Знімайте кіно… Шкода, що Мишка нема… Він циркач в нас, колись у цирку виступав, та постарів, нам передали… Ага… Так він і танцював у клітці, і через голову перевертався, і лапу простягав, щоб цукерку дали… На біду, втік сьогодні вночі. Ми вже всю міліцію на ноги підняли. Приїздили з собаками сліди нюхати… Ведмідь хоч і свійський, дресирований, але ж звір є звір. А звір на волі — це не жарти. — І раптом схаменулася: — А ці — теж асистенти? Ні?! Ваші квиточки попрошу! Ах ви, шибеники…

Виключні організаторські здібності були в Гриця. Ваня тільки підходив помалу за Ерпідом та посміхався, погладжував Жучка, щоб заспокоїти: песик нюхом чув звірів і нервово поскимлював, виривався.

— Дорогу, товариші! Дорогу! — метушився Гриць. — І кліток не заступайте, дайте Піпетці добрий огляд!

Ерпід зупинився був біля першої клітки, але тут же старанно вимовив:

— Ракурс не той… Низько… Звіра під назвою пантера я погано бачу.

— Низько?! — вигукнув Гриць. — Ми це миттю… щось придумаєм. Хлопці, я позавчора тут десь ноші бачив… Розшукати!

Декілька його друзів кинулися в різні боки майданчика-чотирикутника, обставленого вагончиками-клітками. Заглядали в кожний куток, у кожну щілину, під кожний вагончик. Урешті пролунав радісний крик: “Є-є-є!”

Знайшли ноші біля клітки з написом “Мишко-артист”. Ношами, мабуть, нещодавно користувалися працівники, прибираючи у ведмедя, бо хлопчики почали рвати траву, витирати нею дощане дно нош.

Жучок усе рвався з рук, і Ваня сказав:

— Почекайте! Дайте собаці добре понюхати, — і підніс його до носилок. — Слід! Нюхати!.. Мишка-ведмедя нюхати! — і Жучок нюхав, нервово смикаючись з рук, диблячи на загривку шерсть.

— Піпетка, ал-лє-оп! — скомандував Грицик Ерпіду, ніби якому мопсу в цирку.

Ваня не бачив, як Ерпід в’їжджав на носилки, його з Жучком відтиснули вбік. Почув тільки Ерпідову репліку:

— Я — Ерпід, Електронний робот-поліглот ізольованої дії. Я не можу бути піпеткою.

— Ти не ображайся, гаразд? — чувся голос Гриця. — У нас у всіх прізвиська є. Я — Рябий, Андрій — Не дурій, Сьомка — Тіки-так, Женька — Чмих… І ніхто не гнівається! Веселіше з прізвиськами!

Ваня побачив, як четверо найміцніших хлопчиків підняли ноші на рівень своїх плечей і закректали від вантажу. Ноші хитнулися, Ерпід нахилився і мало не впав під ноги. Ноші знову опустили додолу.

— По двоє беріться за кожну ручку! — розпорядився Рябий, але сам не взявся і на цей раз.

Ноші підняли вже не вчотирьох, а увісьмох, приладнали ручки на плечі і так понесли вздовж ряду кліток, зупиняючись біля кожної. І біля кожної клітки Ерпід чемно казав: “Дякую щиро… Несіть, будь ласка, далі”. І ця чемність залізного чоловічка звеселила весь почт. “Ой, потіха!” Діти аж підскакували від захоплення, а дехто і в долоні сплескував: “Ну й Піпетка-Ерпідятко!” Ніби Ерпід дякував особисто кожному з них і ніби це їм купили таку незвичайну іграшку.

Обійшли носильники всі чотири боки звіринця, повернулися знову до виходу. Потримали трохи ноші так, щоб Ерпід сфотографував тітку-контролерку. Невідомо, чи знімав її Ерпід, але контролерка цвіла, як веселка в небі, і робила добре-добре та привітне обличчя. А тим часом п’ятеро хлопчаків пришмигнули повз неї на територію звіринця.

Урешті ноші з Ерпідом обережно опустили на землю. Ваня пробрався до Ерпіда.

— Ти не забув про об’єкт номер два?

— Не забув. Курс норд-вест… Об’єкт помалу рухається. Дуже повільно і в наш бік. Об’єкт подає аварійні сигнали.

— Тоді — вперед! — скомандував Ваня.

— До побачення! — розкланялася тітка-контролерка. — Приходьте ще, будемо вам завжди раді. А в якому кінотеатрі будуть ваш кіножурнал показувати?

— В усіх! — відповів за Ваню Гриць Рябий.

За Ерпідом і Ванею вивалився із звіринця гурт дітей.

— Хлопці, а ви ж куди? Зараз звірів будуть годувати, це ж так цікаво! — в голосі тітки була незвичайна доброта. — Ах, ви не асистенти? Тоді назад не пущу! — в її голосі відразу задзвенів метал.

— Дякую за допомогу, — потиснув Ваня руку Грицю. — І всім дякую! До побачення! За нами не йдіть, а то зірвете важливе завдання наукового центру.

— Я хочу з тобою дружити, чуєш? Де ти живеш? Дай свою адресу! — крикнув услід Гриць.

— Будь ласка: область столична, Мінська, село Клинці, Івану Гордію. Пиши!

— Так ти не мінчанин?! — стало кислим обличчя в Гриця.

І чого було так морщитись? Буцім геніальні винахідники Ерпідів можуть жити тільки в столицях!

14

Правду казав дядько Микола, що буде дощ. Напророчили його осколки: ген уже і сонце заховалося, а край неба почорнів і розбух від тяжкої величезної хмари. І звісно, треба було б шукати якийсь притулок, щоб мати дах над головою. А Ерпід-один котився по доріжці повз стадіон просто до колеса огляду, що височіло над краєм лісопарку і все ще поволі крутилося. Жучок добре відпочив у Вані на руках і тепер сміливо гасав то вправо, то вліво від доріжки, робив попереду півколо і озирався, ніби чекав від Вані якогось наказу. Песик часто принюхувався до землі, задирав морду вгору, ловив носом вітер.

А з парку поспішали люди — мами і бабусі вели малюків, а зовсім молоді мами котили перед собою різнокольорові коляски — багато колясок траплялося. Ерпід не спинявся біля них, тільки повертав тулуб так, щоб окуляр хоч на мить глянув на них, і котив далі. Ваня ішов ззаду і тільки погрожував пальцем хлопчикам, коли ті розставляли руки, заступали дорогу Ерпіду, ніби хотіли перейняти заблукалу овечку. І діти неохоче сторонилися, зітхали: така незвичайна іграшка, а погратися не дають. Один розпещений малюк аж ногами затупотів, хотів на землю сісти, вимагаючи собі Ерпіда. Але біля нього спинився Жучок і сказав: “Р-р-р!” Малюк відразу округлив очі від крику: “Ма-а-ма!!!”

— Це чорт зна що! — залементувала його мати. — Порозпускали собак без намордників! Мілі-і-і-ція-а!

— Ви краще за своїм вередуном дивіться, то й міліція не знадобиться, — відрізав Ваня.

Жучок зрадів, що його виправдали, потюпцював перед Ерпідом, задерши хвіст на спину.

— Свєто, дивись! Ще один їде, сріблястий! А в Таньки жовтий… І ледве повзає на руках і ногах! — це спинилися, проводжаючи поглядом Ерпіда і Ваню, дві дівчинки в червоних галстуках. — Побігли їй скажемо! — сипала одна, мов горохом.

- Їй і того вистачає, - відповіла інша, більш розсудлива. — І з тим не знає, що робити. Ліпше додому побігли, а то дощ скоро вперіщить.

— Почекайте! — гукнув їм Ваня. — Де ви бачили ще одного такого? Ми загубили його, шукаємо.

— Там! Там! — замахала дівчинка, показуючи на стежку, що відходила вправо.

Її, мабуть, почув і Ерпід-один, бо звернув туди сам.

Зовсім близько зліва виднілася вулиця з трамвайною лінією. Внизу за деревами мигтіли жовто-вишневі трамваї, доносився гуркіт коліс і часом дзвінки. Там повільно рухалася і жовто-синя міліцейська машина з рупором і кричала протяжно грубим голосом:

— Мінчани і гості столиці! Будьте обережні та пильні! Не покидайте без нагляду дітей! А краще — розходьтеся по домах. Сьогодні вночі зі звіринця втік ведмідь. Можливо, що він ховається в районі лісопарку. Мишко легко йде на контакт з людьми… Не піддавайтеся його привабливості! Звір може бути дуже небезпечним! При виявленні ведмедя відразу повідомляйте в міліцію або доповідайте пошуковим групам товариства мисливців та рибалок. Повторюю… Мінчани і гості столиці! Із звіринця втік ведмідь! Будьте обережні і пильні! Не підходьте близько до звіра!

Даремно, ой даремно міліція таке оголосила! Шукала б тихо ведмедя, щоб і люди не знали.

У парку знялася паніка. Молоді мами мало коляски не поперевертали, тікаючи. А хто хапав дітей під пахви, біг, задихаючись, хто волочив малюків за рученята, і ті майже в повітрі летіли, підібгавши ноги.

Ваня, повернувши на стежку вслід за Ерпідом, побачив, що назустріч їм переполохано тупотить, але більше на місці, ніж біжить, довготелеса дівчинка. В одній руці в неї теліпається на довгому ремінці сумочка, другою вона нервово посмикує за шворочку. Так буває, коли ось такі нетерплячі виводять на прогулянку собачку, а та кидається до кожного дерева чи кущика, хоче його обнюхати. Але ж у неї на мотузку був не собачка, а Ерпід! Той самий Ерпід-два! Саме такий, як Ерпід-один, тільки жовтий… І не на гусеницях він котив — правильно говорили дівчатка, — незграбно повз рачки. Повз на своїх слабеньких ручках і ніжках, хитався, щось мурмотів чи стогнав.

— Варвар! — погрозливо кинувся до неї Ваня. — Варварка! — не міг підібрати він більше зневажливого слова.

Жучок підскочив і з гарчанням вчепився їй за сукню, засмикав. Тр-р-р… Одірвав шматок.

— Ой, забери собаку! Ой, я мамі скажу! — скиглила Таня.

— Досить, Жучок! — гукнув Ваня, і той неохоче відбіг убік, облизнувся.

— Ой, а що мені мама скаже! — заспівала дівчинка нової.

Вона спробувала прикласти на місце вирваний шматочок і все пригладжувала його долонею.

— Скаже, що дурниця! — Ваня сидів навпочіпки біля жовтого Ерпіда, розмотував з його шиї шнурочок. А це було не так просто: шнурочок був міцний, від скакалки, і заїхав у щілину між головою і тулубом, заклинив так, що бідний Ерпід-два не міг ні повернути голови, ні покрутити нею. — Не тямиш нічого в цій справі, то й не лізь… Таку дорогу конструкцію зіпсувала! Чужу!

Довелося Вані і нігті в хід пускати, і зуби, і палички, а потім знайшов якийсь відтинок дроту і все-таки витяг з паза-щілини весь розтріпаний шнурочок. Поставив жовтого на ноги, поплескав по плечу — “Тримайся, брат!” — і відпустив убік, даючи місце Ерпіду-один. І ось Ерпіди вже стоять обличчям до обличчя, переморгуються лампочками і мовчать. Мабуть, таким способом перемовляються між собою.

— А ти іди, ми тебе не затримуємо, — сказав Ваня дівчинці. — Цей робот наш, ми його півдня шукаємо.

Але Танька з місця не зрушила, тільки образливо стулила губи.

— Подумаєш, механік знайшовся! Звідки мені було знати, що це за цяцька? Я вийшла надвір, а він сидить на клумбі, гавкає. Думала, якийсь собака квіти ламає, схопила кийка… А потім дивлюсь — диво! Залізяка з ручками й ніжками… і бреше по-собачому!

— Я тоді з собакою розмовляв, він тільки що прибіг… — раптом сказав Ерпід-два.

— Ой! — Танька не повірила своїм вухам, навіть оглянулася по боках: хто це говорить? — Еге-е… Так я кричу: “Чий це? Чий це?” Ніхто не відповідає. Ось я й повела його…

— Повела, повела… Щоб тебе так водили… Він же зовсім не пристосований ходити! Треба було в бюро знахідок здати чи в міліцію… — сказав Ваня і стукнув себе по лобі: “Здурів! Здала б, тоді забудь, як звали”. — Це з Академії наук електронні роботи. Їх випустили на самостійну розвідку… під наглядом юних техніків… — постукав Ваня себе в груди і закашлявся. Стільки доводиться брехати! Іншим разом на цілий місяць цієї брехні вистачило б, а тут треба випалити за декілька годин. — Ось цей може говорити всіма мовами, а цей… Усіх тварин і звірів розуміє, навіть про що дерева говорять.

— Вигаду-уй більше… — недовірливо протягла дівчинка. — Мене Таня звати, а тебе?

— Знаю. А мене — Ваня… Ерпід-один, доповідай, про що вдалося дізнатися.

— У Ерпіда-два енергії залишилося трохи більше, як на зворотну дорогу. Ще трохи, то й зовсім перегорів би від марного напруження. Та-ам уже про все знають, я доповів, завдання йому майже всі відмінили.

Поки Ерпід-один говорив це, Таня часто-часто похитувала головою, ніби зганяла з носа муху. А очі від здивування розплющувала все ширше і ширше. Тим часом і Ерпід-два випустив з-під споду такі ж гусениці, як і сріблястий, а ручки і ніжки склав та притулив до тулуба. Заговорив:

— Це низьке дерево-кущ з червоними ягодами стогне і задихається. Воно не любить он те дерево з широким листям… — повернувся жовтий до липи.

— Вовчий бузок не любить ли-ипи?! — Ваня був дуже вражений. — А з вигляду не подумаєш, і ягід ось скільки…

— Якби цей бузок не був отруєний липою, то ягід мав би уп’ятеро більше, — сказав Ерпід-два.

— Липі ж так само буза не подобається, а листя он яке лапате і зелене, хоч і осінь, — сказав Ваня. \

— Ні. Запах бузку липі подобається, вона всміхається від приємності, - сказав жовтий.

— Любов без взаємності, - подала голос Таня. — Таке буває, - додала вона авторитетно.

— Я проаналізував уже стан навколишніх дерев. Багато, особливо тих, що з голками, трусяться від лихоманки, в них підвищена температура… Вони задихаються, але не так через сусідів, як через поганий склад повітря.

Що задихаються, то, може, й правда: заводи кругом. Оно в сосни вже стирчить замість вершка якась суха рогатина. І он, і он… А он та зовсім всохла, вся глиця обсипалася… Ваня переводив погляд з дерева на дерево і раптом відчув на носі велику дощову каплю.

— Полу-ундра! — закричав він, як бувалий матрос. — Треба ховатися, а то поржавієте!

— Ми не іржавіємо, — в один голос сказали Ерпіди.

А сріблястий додав:

— Гроза для нас корисна, ми виловлюємо з повітря електрику, підзаряджаємося.

— А ти чого тут киснеш? Марш додому! — Ваня знов накричав на Таньку.

— Ванечку, можна я з вами побуду? — жалісно попросилася вона. — Тут так цікаво, а дома посадять гами розучувати.

- І-их… — зітхнув Ваня і махнув рукою. Не любив він дівчисьок, а тим більше таких, що мучать Ерпідів. — А де ж мій Жучок? Хоча б не загубився… Ф’ю, ф’ю, ф’ю-ю! — посвистів він.

Здалека, десь із-за трамвайних ліній, долетів ледве чутний голос Жучка. Його гавкання було якесь хрипке, схоже на крик від переляку.

— Собака Жучок говорить, що натрапив на слід великого звіра: “Ох, великий! Ох, великий!” Просить, щоб ішли до нього на допомогу, — сказав Ерпід-два.

— Ведмідь?! Мишко?! — в один голос вигукнули Ваня і Таня.

— Собака Жучок говорить: “Ох, великий! Пахне точнісінько як ноші в звіринці”, - додав Ерпід-два.

— Побігли! Швидше! — Ваня не знав, що зробити, щоб Ерпіди рухалися швидше.

— Що ти! Міліція сказала, щоб до ведмедя не підходили! І я тебе не пущу! — закричала Таня голосом господині в хаті.

— Мало каші їла. Та я тебе й не кличу — біжи барабанити свої гами!

- Інформацію не зрозумів, — сказав Ерпід-один. — Таня голодна? — він котив наввипередки з Ерпідом-два, слідом за Ванею.

А той біг попереду, виглядаючи, де знайти кращий спуск на вулицю.

— Не покидай мене одну, я боюся! — бігла і Таня.

— Сюди! — знайшов Ваня заасфальтований спуск-доріжку і наставив руки, щоб підтримати Ерпіда-один.

А Ерпіда-два підстрахувала Таня.

А коли перебиралися через рейки, так Ваня навіть трамваям сигналив руками, щоб пригальмували, дали переїхати Ерпідам.

З іншого боку вулиці ліс ще більше був схожий на справжній. Було добре чути, як ляскали по кленовому листю насаджень буйні дощові краплі. Темні ялини куріли туманом.

— Бу-бу-бу… Гах-дах-дух! — сварився грім, бігаючи над лісом.

У цьому гуркоті голос песика зовсім згубився. Виїхавши на доріжку по той бік вулиці, всі зупинилися, прислуховуючись. Ваня навіть долоні приставив до вух — не допомагало. Пропав песик…

— Так на чому ти граєш? — запитав у Тані, але прислухатися до лісових голосів не переставав.

— Я на скрипці починала… Потім перевелася в клас цимбалів, — відповіла вона.

— Ну і як… цимбалиш трохи? — Ваня не переставав крутити головою.

— Тато каже, що мені на ударника… на ударницю краще вивчитися.

— На ударника не вчаться. Це звання присвоюють тому, хто добре працює. Мій батько, наприклад, ударник.

— Ні-і, я не на такого… Я на того, що в оркестрі барабанить.

— Ха-ха-ха! — не витримав Ваня.

— Чого ти регочеш? — Таня зовсім не образилася. — “У джазі самі дівчата”, кіно навіть таке є. Там на всіх музичних інструментах дівчата грають, навіть на барабанах.

— Ну, ну… Старайся… — заохотив Ваня, а усмішка так і не сходила з його обличчя.

— Я чую Жучка. Курс — норд-вест… — сказав Ерпід-один.

- І я чую, — додав жовтий. — Скаржиться, чому довго не йдемо, і йому одному доводиться тримати звіра… під дощем.

— Таж у той бік гущавина непролазна! І мені тяжко пробратися, не тільки вам!

Звідкись насовувався густий, ніби крутили в решеті горох, шум.

— Ма-ама! — скрикнула Таня і перша кинулася під густу ялину.

А на Ваню і Ерпідів нахлинув грозовий дощ.

— Сюди! Сюди! Та хутчій! — доки допоміг Ваня забратися Ерпідам під ялину, вимок до нитки.

— Застудишся, дурненький… — пожаліла його Таня.

Вані і це не сподобалося: “Ну чого вона лізе? Що їй до мене?”

— Так, значить, тобі барабани куплять, як тому зайцю? — знову почав насміхатися з дівчинки. — Чому ти не можеш рішуче сказати мамі, що тобі ведмідь наступив на вухо? Щоб не мучили…

— Ну що ти! У мене великі музичні здібності, мама каже.

— Мама… А викладачка музики?

— А та тільки зітхає та якісь таблетки смокче. “Зрушення є…” — каже.

- Інформацію не зрозумів… — промимрив Ерпід-один. — Коли це Тані ведмідь наступив на вухо? Як це сталося — вона спала в лісі? Ведмедя так само звали Мишком?

— Ерпіде, я тобі потім все розтлумачу, — сказав Ваня.

— Марно гаємо час, тлумач зараз. Я записав уже дощ, проаналізував воду і ступінь електризації повітря, десять разів записав Таню. Мені нема чого робити.

— Скажу… У неї нема музичного слуху. Ти тільки не гнівайся, Таню, добре?

— Я це вже знаю. Тільки мама не хоче слухати, — зітхнула дівчинка. — Від тих гам мені хочеться в темний ліс, у тайгу втекти.

— Ерпіде, краще ти скажи, як це у вас ловлять електричність.

— У нас електричні заводи є. Вони ловлять з хмар електричність, на складах роблять запаси кульових блискавиць. А потім розмотують їх, як клубок ниток.

— Так вам ні вугілля, ні нафти не потрібно на паливо? І гідроелектростанцій нема?

— Нема.

— Здо-рово! Головасті ваші вчені.

— Кулясті блискавиці вибухають! Вони і людину можуть убити, і руйнувань наробити, і підпалити, — сказала Таня.

— Наші вчені… - почав роз’яснювати Ерпід і раптом замовк, замиготіли червоні та зелені лампочки.

— Що, сеанс зв’язку? — запитав Ваня.

Але Ерпід-один ще трохи помовчав, потім сказав:

— Розповідати заборонено. Розмагнічено ще шістнадцять блоків пам’яті.

— Так що ж це виходить!.. Ви у нас записуєте все, що тільки заманеться, а нам нічого не розповідаєте? Хочете довкіл пальця обвести? Так що ж це за дружба така: ми тобі все, а ти нам дулю? — обурився Ваня не на жарт.

“Ні, вони все-таки шпигуни… Чорти б їх побрали…” — подумав він.

- Іван Олексійович Гордій… Чорти нас не можуть побрати. І ми не шпигуни, ми прилетіли з візитом дружби. Одержані дані ми не використаємо вам на шкоду…

— Ти не дивуйся, це він на мої думки відповідає, - роз’яснив Тані хлопчик.

А Ерпід закінчивши виправдовуватися, запитав:

— Як це — обвести довкола пальця?

Довелося тлумачити. А дощ все йшов.

15

Коли у лісопарку зрештою розвиднілося, а потім навіть і сонце зблиснуло, всі зітхнули з полегшенням. Усюди ще звисали величезні, з іскринками всередині краплі, і вилазити не хотілося — під ялиною було сухо. Ваня все-таки рішуче підвівся, замахав руками, як боксер, пострибав на місці, поплескав себе долонями по плечах. Зачепив гілку, і з неї сипонула жменя крапель — якраз Тані за комір. Та підскочила і трусонула ще більшу гілку, щоб потрапило і на Ваню. Але той встиг відскочити.

— Значить, так… Часу в нас залишилося зовсім мало. Всім до Жучка і ведмедя все-таки йти не треба, а то буде багато мороки, — почав міркувати він. — Ерпіде-два, ти чуєш собаку?

— Жучок починає плакати. Він розгубився, не знає, що робити: бігти шукати вас чи вартувати ведмедя. Боїться, що дощ змив ваші сліди і важко буде відшукати Ваню. Питає, чому не цікавитеся таким звіром, такою дичиною.

— А ведмідь мовчить? Терпить біля себе собаче скиглення і нічого не робить?

— Лежить ведмідь, стогне: “Ой, відчепись від мене, зануда! Ой, без тебе дурно…” Він посилено випромінює тепло.

— У нього температура? Захворів, мабуть… Скільки до нього метрів?

Відповів Ерпід-один:

— Сто шістдесят п’ять.

— Таня, наказую: зилиш’итись з Ерпідом-один тут. А з жовтим побіжу я.

— А-а, хитренький… А як тим часом ведмідь кругом-кругом та сюди прибіжить? Хто нас відборонить від нього?

Збунтувався і сріблястий.

— Я зможу додатково ще набути інформації. Ерпід-два всього цього не зробить. Я іду з Ванею.

— Завели волинку… Я тебе не змушував залишатися з нами, могла йти барабанити в свої барабани. А то щось багато в тебе мух у носі, - Ваня навмисне говорив тільки до Тані, Ерпіда не чіпав.

Ерпід-один:

- Інформацію не зрозумів. Можна спитати в Тані? Чому вона тримає мух у носі? Вони не заважають їй, не лоскочуть?

Зареготали і Ваня, і Таня.

— Ну добре… Допомагай Ерпідам, я вперед побіжу розвідати дорогу. А о шістнадцятій нам треба бути на колгоспному ринку!

Чи бачили ви коли-небудь, як іде парусний човен супроти вітру? Майже супроти вітру… Човен іде то правим, то лівим галсом, це значить то правіше, то лівіше від того напрямку, з якого дме вітер. Весь фокус у тому, як поставити вітрила!

Так рухалися і наші супутники. Таких стежин, які б вели саме в напрямку до ведмедя, не було. Були такі, що вели то правіше, то лівіше. Ерпід-один майже щохвилини доповідав, куди вони відхиляються і скільки залишилося до об’єкта. Таня вже захекалася, виплутуючи то одного, то другого Ерпіда з трави і зілля, відхиляючи гілки, обводячи роботів довкола великих калюж. А позабрьохувалися Ерпіди! По самі вуха-антени…

— До об’єкта двадцять сім метрів… Двадцять чотири… — доповів ззаду хрипким голосом Ерпід-один.

— Дивіться, велосипед “Орлятко”! — вигукнув у цей час Ваня.

І справді, поперек стежки-доріжки лежав блискучий, весь у краплинах дощу велосипед.

Поки всі зібралися біля Вані, він і велосипед підняв, і звернуте набік кермо поставив на місце. Спробував і скинутий ланцюг начепити на зірочку-зубчатку, але тільки руки забруднив мазутом.

— Чого він тут лежить у дощ? Гей, хто тут є? — завертівся Ваня на місці. — Хто відцурався велосипеда?

У відповідь не хлопчачий голос почувся, а радісний писк і гавкання Жучка.

— Тут вони! Близько! — зраділа Таня і хотіла вже кинутись у мокру гущавину і бурелом.

— Стій! Розхоробрилась дуже! — зупинив її Ваня.

Ерпід-два доповів:

— Пес скаче від радості. Запитує: “Стояти тут чи виганяти звіра на Ваню?”

— Скажи, хай стоїть на місці, чекає. І ведмедю скажи, що ми з добром до нього, хочемо допомогти… Запитай, що болить.

— Дев’ять метрів до об’єкта ведмідь… Сім з половиною метрів до об’єкта пес, — вклинився зі своїми даними Ерпід-два.

Такого концерту Ваня і Таня ще не чули. Спочатку Ерпід-два загавкав з підвиванням, потім повертів трохи головою і заревів по-ведмедячому, перейшов на бурмотіння, кректання, вуркотіння. Хотілося і сміятися, слухаючи його, а часом і мороз по шкірі пробігав. Знали, що це Ерпід-два так підробляє голоси, і все-таки не вірилося. Ну й мастак, ну й спец!

— Можна підходити, він не буде тікати. І нападати не буде. У нього, мабуть, переламана задня лапа: защемив, падаючи з велосипеда, — перейшов Ерпід-два на людський голос.

— Як… з велосипеда?! — вигукнули Ваня і Таня. — При чому тут велосипед?

— А так, з велосипеда… Просить підійти подивитися.

— Ваня, не слухай його! — перелякалася Таня. — Ведмідь зовсім мало бурмоче, а жовтий говорить багато. Вигадує абищо, а ти віриш, лізеш йому в лапи.

Ерпід-два не знайшов, що йому сказати. Може, образився? Сказав сріблястий:

— Ви забуваєте, що ми не тільки голос чуємо, але вловлюємо думки, образи, що з’являються у ваших головах. У звірів особливо, бо в них звуків мови мало, майже все треба розшифровувати.

Ваня все-таки не квапився лізти в гущавину.

— Скажи Мишкові, хай сам вилазить сюди, хоч на трьох лапах. Бо ти ж не можеш в гущавину лізти, а без тебе я не домовлюся з ним, — звернувся до жовтого.

І Ерпід-два рикнув — ніби олень викликав на поєдинок іншого. Щось подібне Ваня чув і бачив по телевізору.

У гущавині затріщав хмиз, і відразу шалено загавкав Жучок. Пес, мабуть, вирішив, що ведмідь хоче дати дьору.

— Жучок, тихо! Іди сюди! — прикрикнув Ваня.

Песик неохоче відскочив з дороги ведмедя, обурено подзявкав, пискнув. А Мишко викульгував на стежку — здоровенний, по саму шию Вані (Таня відразу відбігла, стала за Ерпідами, вхопила в руку хмизину). Голову ведмідь тримав понуро, поглядав на Ваню ніби спідлоба. Очі його були невеликі, круглі і темні, сумно-понурі. Мишко не дуже намок, але там, де шерсть намокла, темніли плями. Зате Жучок вибіг, ніби з річки витягнутий. Шерсть прилипала, мордочка зробилася маленька, незнайома. Він дрібненько тремтів усім тілом, поскиглював і чомусь винувато крутив хвостом.

Ведмідь відразу ліг на живіт, голову поклав на передні лапи, закліпав очима, чекаючи. Жучок осмілів, забіг за Ваню і так струснувся, що навсібіч віялом полетіли бризки. І відразу став кудлатіший. Сів на хвіст і стомлено, на весь рот позіхнув, облизнувши собі ніс.

— Скажи ведмедю, хай на бік ляже, — мовив Ваня, і Ерпід-два щось буркнув Мишкові.

Той ліг на правий бік, хвора лапа опинилася згори. Задня ліва…

Ваня присів навшпиньки, почав обмацувати так, як вчив дід Гордій. Ух, і кігті ж у ведмедя! Чорні, криві і, може, сантиметрів по десять… А зісподу лапа в натоптаних жовтих мозолях, за обрисом ступня дуже нагадує людську.

Ведмідь стримано видихав повітря, стогнав терпеливо. А Ваня нічого не вимацав. Не було таких переломів, щоб аж кістка стирчала з-під шкіри, випиналася. Найшвидше, тріснула одна з кісток ступні. Болить, звісно, дуже болить, але ж добре, що нічого з місця не зрушено і відкритого перелому нема.

— При переломах те місце беруть у дощечки чи гіпс. А де ми що візьмемо? Щоб хоч якийсь уламок дошки знайти… — роздумував уголос Ваня.

І, мабуть, жовтий все це перебуркотів ведмедю, бо Мишко тужливо зітхнув і щось буркнув-простогнав у відповідь.

— Мишко шкодує, що так невдало закінчилася його втеча на волю, — розтлумачив Ерпід-два. — Але, каже, хоч на трьох лапах буду шкутильгати, а назад у клітку не вернуся.

— Ну й дурний, скажи йому… Що він зараз знайде в лісі, якщо і вдасться вибратися за місто? — Ваня витягнув зі штанів поясок. — Таню, оно сухостійна сосна, кора плитами повідвалювалася. Візьми два великі жолобки, будемо перев’язувати лапу… Ерпіде, а ти запитай у ведмедя, де він народився — в лісі чи в цирку. Якщо в цирку, то він зовсім не пристосований до життя на волі, в лісі.

— Ти скажи йому, що міліція і мисливці його шукають! — вигукнула Таня здалека.

Ерпід-два запитав, і Мишко у відповідь схвильовано задихав, потім сів на задні лапи, а передніми задриґав перед собою, задер морду догори і заревів: “Ой, о-оув, о-о-е-е!” Потім затис лапами вуха, потер очі…

Перша розповідь ведмедя,

перекладена на людську мову Ерпідом-два

— Усі кричать: “Мишко, Мишко!” А мене мама Мумриком кликала. О, як давно це було-о-о… Я мало пам’ятаю той час. Але як сьогодні бачу: еилізли ми перший раз з барлогу, з-під вивернутої ялини. Такий простір довкола, такі пахощі звідусіль! Листочки молоденькі, смачні — лоп-лоп-лоп… Пташки в доганялки гуляють, щебечуть… А ми йдемо з мамою на сонячну галявинку, до бурхливої річки. Ах, яке тепле і ласкаве сонечко на нас світило, пестило своїм промінням! Не встиг я подуріти з Шумриком… Так братика мого звали… Не встигли набігатися, як мати позаганяла нас у холодну воду. Ми верещимо, втікаємо, а вона схопить зубами за шкіру і — бульк з головою! А потім другого — бульк! Потім ми гасали мокрі галявиною, обтрушувалися, сушилися, боролися, дуріли… Шумрик мені вухо прокусив, а я йому ніс обдер. Мама помирила нас, дала ляпаса одному і другому. Не сильно, всього лише до вечора дзвеніло у вухах. І сказала тоді: “Фізкультурничайте, це добре… Але не калічте один одного!”

Майже кожен день ми приходили на цю галявку… Жували листячко, корінчики, визбирували з трави смачні ягоди, спустошували джмелині гнізда, гріли на сонці животи і спинки… Мама часто покидала нас там, а сама перебиралася на той бік річки, ішла на велике полювання. Траплялося, що з цього полюваня і м’яса приносила… Ми добре навчилися лазити по деревах. Примудрялися навіть на тоненькі забиратися і гойдатися. Раз гойдалися- “Ух-ха-ха! Ох-хо-хо!”, глянули вниз, а під деревом якісь звірі на двох ногах стоять, шкіра на них складками висить. Ми ще не знали, що це були люди, але здогадалися відразу: мама не раз говорила про них. І ще: у тайзі треба боятися всіх, хто більший за тебе. Доки не виростемо… А людей треба остерігатися і тоді, коли повиростаємо великі. Ці люди відразу струсили Шумрика, а мене не струсили. Дістали щось блискуче і — гах! гах! — застукали по дереву. І я полетів разом з деревом на землю. Зав’язали нам на шиї ремінці і повели. Я спочатку пручався, але ремінець душив шию, аж у очах блискало, і я перестав.

Нас посадовили у величезну залізну скриню з гілками-крилами зверху. Потім щось заревло, наша залізна скриня здригнулася і дрібно затремтіла. “Летимо!” — сказав хтось з людей. Я тоді не розумів, що летіти можна і так, бо я раз летів сторч головою з дерева, так то було зовсім не те і було боляче. Тоді мені мама ще й по потилиці лапою ляснула: “Коли щось робиш, то думай, чим скінчиться”. І як деревце зрубали, точнісінько так летів, тільки ніхто по потилиці не бив.

Потім ми ще і в поїзді їхали, і в машині. Стільки було незнайомих неприємних машинних запахів — голова обертом йшла. А нас усе везли…

Поселили нас у підвалі цирку, в одній клітці було нас п’ятеро. Жерти нам давали всякої всячини, але найсмачніші ласощі тільки тоді, коли ми робили тільки так, як примушували нас люди. Дресирував нас здоровий дядько Валентин. За будь-який непослух чи провину, бувало, візьме за шкірку одною рукою одного, другою іншого і як трусоне! Навіть мама не могла нас трусити відразу обох…

Ах, які ми були тоді дурні! Щоб заробити більше цукру чи цукерок, ми так старалися, мало з шкіри не лізли. Сонця ми давно вже не бачили, а тільки всякі вогні, лампочки. Часом ледве не задихалися в своєму підвалі: стільки було там різних запахів. А запах тайги, мамин запах мені тільки снився.

Трьох найздібніших малюків, у тому числі і мене, почали випускати в яскраво освітлений круг. Довкола того круга сиділи в присмерку великі і малі люди — багато людей! — вони плескали руками і кричали “ха-ха-ха!”, якщо що-небудь у нас особливо добре виходило. Мені одягали довгу спідницю, до вух прив’язували блискучі кільця, і я танцював під музику. Мене взували в кеди, надівали на мене трусики, і я підскакував і робив сальто на батуті, потім перевертався на брусах і гойдався на кільцях. Кільця з-під лап розбігалися, і мене мало не роздирало. І так було по декілька разів на день — і на репетиціях, і під час виступів.

Скільки часу збігло, не знаю, зима і літо мінялися декілька разів… Я давно став дорослим ведмедем. Мене вчили робити все нові номери: вивозити на арену у візку-колясці малого поні. А той сидів на хвості, як пес, і махав на мене прив’язаним до передньої ноги пужалном. Вивозив я і самого Валентина. Роз’їжджав я на велосипеді, на мотоциклі, навіть їхав раз вулицями міста, а мене знімали в кіно…

А сни про волю не покидали мене. Вони приходили все частіш і частіш, воля здавалася мені милішою над усе. Я нудьгував і замислювався над своїм життям все більше й більше. На арені я капризував, перестав робити те, що від мене вимагали. Валентин насильно запихав мені у рот цукерки, а я випльовував їх — боліли зуби. Я лежав і сумував цілими днями. До мене приводили і людину в білому халаті, яка неприємно пахла ліками. Це вона знайшла в мене зубну хворобу, і тому всі вирішили, що я вередую від зубів. А мені хотілося волі, волі! Мені лікували зуби, давали більше зелені, яблук, вітамінів, по цілій пляшці рибного жиру. А я все одно бунтував, правда, тихо, не так, як мій сусід тигр Бенгал. Той двічі нападав на Валентина, поранив йому руку, не підпускав до себе близько. Людина в білому халаті “приспала” тигра. Я спочатку не розумів цього слова, тільки тоді второпав, коли від тигра пішов запах мертвого тіла. Ми, ведмеді, відразу вловлюємо цей запах… Я не хотів, щоб і мене “приспали”, і знову почав дещо робити. Але не так охоче, з підскоком, як того вимагав Валентин.

Якось у мою клітку в підвалі зайшов дресирувальник Валентин і накинув мені на шию здоровенний зашморг, а на морду — спеціальну вуздечку, щоб не міг я і рота роззявити. Він повів мене темними переходами і вивів на подвір’я цирку. Доки вибиралися, я був насторожений, готовий в будь-яку хвилину кинутись на Валентина чи когось іншого, якщо той захоче мене “приспати”. У дворі стояла вже машина з величезною кліткою, була приставлена драбинка. Ми зайшли по ній з Валентином у клітку, він розлигав мене, познімав з мене всі ремні. Інша людина, яка піднялася по драбині, відразу зачинила і замкнула клітку, як тільки Валентин покинув мене. Валентин і та людина потрусили один одного за лапи, і машина заревла, мене повезли… А Шумрик так і залишився в тому цирку…

16

— Так це тебе у пересувний звіринець віддали! — догадався Ваня.

Він якраз скінчив пов’язувати лапу, обклавши її товстими куснями кори. Погладив ведмедя за терплячість.

Ведмідь виставив до Тані праву передню лапу, пробурмотів:

— Е-ейр-р… Оур-р…

— Ведмідь каже, що з сумочки доноситься запах смачних цукерок. І хоч він зарікався їсти солодке, але якщо цукерки м’які, а не ті, що хрумтять, то він би й не відмовився від частування, — переклав Ерпід-два.

— Ти диви, який чемний! — всміхнувся Ваня.

— Ой, а я і забула про цукерки, — згадала Таня. — “Ведмедик на Півночі” є. Але ж вони, мабуть, більше підходять для білих ведмедів.

— Нічого, може, і я не отруюся, — відразу переклав Мумрикову відповідь Ерпід-два.

— Так ти звір з гумором! — з захопленням вигукнув Ваня. — Мумрику, а яблука їстимеш? — поліз він за пазуху.

— Те, що ти назвав мене по-маминому, солодше мені від будь-якої цукерки і яблук. Але я не відмовлюся і від яблук, і від хліба.

— Нема хліба. От бачиш, хліба захотів… А хто тобі дав би в лісі хліба, га? Ми могли б збігати в магазин, купити, але ж і грошей у нас нема, — Ваня про всяк випадок підмигнув Тані.

— Нема, нема, — зрозуміла його натяк Таня.

— Монети… — почав щось говорити Ерпід-один, але Ваня зупинив його:

— А ти взагалі помовч. Твоя справа — мовчати і записувати, якщо тобі цікаво.

Жучок всівся навпроти ведмедя і дивився, облизуючись, як Мумрик-Мишко наминає яблука і цукерки, як обсмоктує лапи від смачного соку. У Жучка теж нило і підсмоктувало в животі (голодний був, як собака), готовий був їсти все, але тільки не яблука і цукерки. Зроду такого не їв. От коли б діти збігали по хліб…

Поки ведмідь підкріплявся, Ваня і Таня, зійшовшись, радилися пошепки, що робити далі. Врешті Ваня оголосив:

— Мумрику, ти тільки не гнівайся на нас… Доки не заживе твоя лапа, краще побути тобі в звіринці. Інакше загинеш, а нам буде тебе дуже шкода… Ми полюбили Мумрика і хочемо, щоб ти жив ще довго-довго на радість усім дітям. А заживе лапа, тоді можеш робити, що захочеш. Можеш, наприклад, чекати іншого випадку, щоб втекти… Але ж тебе і мати вчила, і ми, люди, вчимо: спочатку добре подумай, перш ніж щось зробити. Ми ж іншим разом не трапимося на твоїй дорозі. Невідомо також, коли ще прилетять до нас Ерпіди. А без них ніхто тебе не зрозуміє, і все може закінчитись кепсько. Ти в цирку і в звіринці ні разу не вкладався в сплячку, навіть не знаєш, що це таке. А ведмеді на волі це роблять, щоб легше пережити холодну, довгу, голодну зиму. Перед сплячкою вони жир нагулюють, запасають під шкірою. А ти… — Ваня помацав Мумрика за хребет, за бік, під животом, — а ти худий, як тарган, одні ребра стирчать. Просто диво, що так добре годують у звіринці, а ти висох, як тріска.

Тут ведмідь став щось бурмотіти, але Ваня перебив його:

— Почекай трошки, я не все ще сказав. Так ось, на волі взимку ти спати не будеш, будеш тинятись холодний і голодний, безпритульний — лігво в тебе ж так само не підготовлене. А таких ведмедів називають шатунами. Вони злі, шкідливі. Люди таких ведмедів не люблять, роблять на них облави. Тебе можуть просто застрелити. А це болючіше, ніж “приспати”.

Почекав, доки жовтий перетлумачить усе ведмедю і перекладе його відповідь. Ерпід-два сказав:

— Мишко-Мумрик сумує, що іншого випадку може не бути.

— Може і так статись, — коротко розвів руками Ваня. — Але ми сходимо до директора звіринця, розповімо про твою заповітну мрію. І попросимо, щоб тебе випускали літом, весною і восени на прогулянки до лісу.

— О, щоб випуска-али!.. — Мумрик зітхнув на весь лісопарк. — Нам же хочеться з’їсти в лісі щось таке, що треба нам, як повітря, як найнеобхідніші ліки. А люди ж не знають нічого про це, уявлення навіть не мають.

— Так от… Тебе будуть випускати, це можеш вважати, як свою відпустку, відпочинок. Але випускатимуть за умови: ти будеш акуратно повертатися назад. Люди ж теж працюють, а потім їдуть на відпочинок. Хто лісами мандрує, хто їде на море чи на річку купатися… Ну, то згода?

Довго мовчав ведмідь, зітхав, потім щось буркнув. Жовтий тут же розтлумачив його відповідь:

— Я погодився б на це. Але де гарантія, що директор виконає свою обіцянку? Ви поїдете, і він тут же забуде про свої обіцянки!

— На жаль, такі люди ще водяться, але їх все менше і менше, вимирають, — сказав Ваня. — Ми ж його попередимо, що будемо приїжджати в звіринець, перевіряти, з тобою зустрічатися. Та й йому просто соромно буде, коли звір, ведмідь, буде сумліннішим, ніж він. Ну, згода?

Але Ерпід-два переклав ще один сумнів Мумрика:

— Припустимо, я погоджуся з вами… Але ж інші звірі будуть з мене сміятися, зубоскалити. От, мовляв, хоробрий, утік, а потім сам вернувся. За боягуза матимуть.

— Ти найрозумніший ведмідь, якого я коли-небудь знав. — Ваня хвалив Мумрика, зовсім не кривлячи душею. — І ти на таких дурних звірів зважай не більше, ніж на порожнє місце. Самі вони боягузи… Куди, наприклад, може втекти пантера? Нікуди, тут же не теплі краї. Їй хоч би й навстіж двері відчинив, все одно сиділа б, підібгавши хвіст. А взимку їй клітку роблять з скляною стіною, з опаленням. Пестунка вона, а не звір. Зате ти… Ти ж у нас найвитриваліший, найдужчий, наймужніший і найвідважніший, найсумлінніший і найсправедливіший… Який ще, Таню?

— Найгарніший і найкмітливіший, найдотепніший і найласкавіший, слухняний і сумирний, благородний і освічений… — сипонула Таня, мило усміхаючись.

Вона вже зовсім не боялася Мишка, підійшла до нього близенько і розчісувала пальцями бакенбарди, гладила лоб, чухала за вухом, утирала під очима.

І поки Ерпід-два бурмотів усе це ведмедю, Мумрик підіймав голову все вище і на очах веселішав.

— Ну гаразд, піду назад, — врешті погодився він. — Шкода тільки, що налякав хлопчика з велосипедом…

— Мумричку, а ти не розповів нам, як тобі жилося в звіринці, як вдалося втекти, — сказала Таня.

Йшли доріжкою одне за одним. Перший — Жучок, задерши хвіст і пильно поглядаючи врізнобіч, потім Таня вела велосипед, потім котилися, мов танкетки, Ерпіди, шкутильгав ведмідь, замислено крокував Ваня.

Ерпід-два бурмотів сам до себе:

— Рослини не раді дощу… В повітрі зменшилася кількість двоокису сірки і сірчаного ангідриду. Вони розчинилися у воді, в дощі. В землю просочуються шкідливі кислоти. Рослини корчаться і кричать, ніби їх ошпарюють окропом.

Почав говорити Мумрик, але таке, що налякав усіх:

— Скільки коштує моя шкіра? Ваня здвигнув плечима: “Не знаю…”

— Чому ви не знаєте, скільки коштує ведмежа шкіра? Може, ви просто хитруєте, заманюєте мене, щоб потім продати на шкіру?

Ваня і Таня почали навперебій обурюватись і лаяти ведмедя.

— Якщо нам не віриш — у Ерпіда запитав би, що в нас у голові робиться. Він же наші думки читає і бачить!.. І твої теж!

Друга розповідь ведмедя

— Так-от, як жилося… І краще, ніж у цирку, і гірше. Чому краще? Свіжого повітря було хоч захлинися, не те що в темному цирковому підвалі. Дихай на повні груди, нюхай, що долітає до тебе з поля, з лісу… Але й саме тому гірше: так близько була воля! Ось — простягни лапи і… А між мною і волею — залізні грати. Вони не піддавалися ні зубам, ні кігтям. Я стояв чи сидів біля залізних прутів усю дорогу, доки переїжджали з міста в місто. Я тримався лапами за це холодне залізо, я смикав його, ламав, гнув, а воно не піддавалося моїй ведмежій силі. Сльози текли з моїх очей, через них я не бачив світу. Я не витримував, ревів, як дурний, а за мною починали кричати і голосити, янчати і стогнати всі звірі — такий зчинився гармидер…

Мені пробували і собаку підсаджувати в клітку, щоб не так сумував. Але дружби в нас не вийшло, дуже різні ми були — і за вагою, і на зріст, і характерами. Я і чекав кожного нового переїзду, і страждав, побоювався його.

У вашому місті ми давно. Коли їхали, ще квітли дерева. А тепер діти кидають мені в клітку яблука і груші. І ніхто ні разу не кинув мені малини! За все життя — ні разу! Я й в дитинстві не встиг її покуштувати. Нас забрали з галявини тоді, коли малина тільки починала достигати. А мама нам стільки розповідала про неї! Так хвалила їх казковий смак, цілющу силу! Цукерок, правда, сипалося в клітку більше, ніж у цирку. Але хіба одними цукерками живуть ведмеді?! Від них тільки зуби болять, псується шлунок… Та й хіба підсолодиш ними душевну гіркоту.

Їжі в звіринці дають нам вдосталь. Тільки тут, у вашому місті, не розумію, що сталося. А все після того, як з’явився новий доглядач… Завжди від нього пахло не так, як від інших людей. Мабуть, його весь час мучила спрага, бо я часто бачив, як він ховався за мій вагончик-клітку, пив щось з пляшки, а в кінці говорив: “Хух!” — і витирав рукавом рот, морщився. Він мені так набрид своїми розмовами — здається, роздер би на шматки.

“Ну що, дармоїде? Все топчешся, все ходиш? І хто тебе, такого бурмила, вигадав? — починав він, напившись із пляшки, — Замість тебе одного можна тримати двадцять нутрій і п’ять чорнобурок. Так від них хоч користь людині. А від тебе яка користь? Як з поганої вівці, навіть вовни не вскубеш… От скільки, скажи, коштує твоя шкіра? Не знаєш? І я не знаю… А скільки шкірки з чорнобурок, норок, нутрій коштують — знаю, можу доповісти… Але тобі це до лампочки! Що, може, і тобі дати смоктонути? А трясці не хочеш?”

І частував мене не з пляшки, а мітлою-деркачем у зуби, в морду, в очі. Як прибирає в клітці, ганяє мене туди-сюди, не дає спокою. Тричі я відбирав у нього мітлу, трощив на дрібненькі шматочки… А він, зустрівши біля клітки директора, скаржився, що я агресивний, що колись виламаю грати і передушу всіх людей-глядачів. І взагалі, що давно пора мене забити.

Замість буханця він дає мені ввечері тільки невеликий окраєць. М’яса зовсім не дає, забирає і городину. Забирає половину м’яса і в лисиці, і в пантери, і в тигра, пакує все в чорну сумку і ховає за моїм вагончиком, коло самісінького щита огорожі. Увечері, коли нікого вже в звіринці не було, він, як усі, йшов. Але потім я чув і бачив, як один ріг щита відхилявся, звідти просовувалася лапа з довгими пальцями… Сумка, як жива, повзла за нею і зникала.

А вчора ввечері він дуже хитався, від нього пахло тією гидкою водою з пляшки. Я помітив, що він не так, як завжди, зачинив і замкнув клітку. Він навіть не замкнув, а просто начепив замок, і все. Я дочекався, коли зникла його сумка з-під вагончика, коли все стихло в звіринці. І просунув лапи між холодними залізяками, зняв замок, відчинив дверцята. Я нікуди не йшов, ніякого іншого виходу не шукав. Я відразу поліз під вагончик до того щитка. Просунув у щілину лапу, натиснув. Щит відхилився так, що я міг просунути і голову. Озирнувся…

Смеркалося вже, людей майже не було видно. Неподалік я побачив цей ось ліс. З нього доносилися не такі запахи, як із справжнього лісу, але все-таки це був ліс! Я мигцем кинувся туди, відкрите місце старався перебігти якнайхутчіш. Ніхто мене і не думав затримувати, коли бачив, то старався втекти з дороги. Я перебіг малий лісок, перебіг вулицю з залізними смугами в землі і помчав щодуху в цей великий ліс. А тут з-за повороту вилетів на мене на велосипеді хлопчик. Він встиг трохи загальмувати, і удар об мене був не дуже сильний. Але і велосипед упав, і хлопчик упав, обдер лоба об дерево. Підхопився, побіг між кущами, як молодий олень, кричав: “А-а-а-а!” Я підняв велосипед за ручки, як мене вчили, спробував сісти на нього. І не міг, заважала рама. У тих велосипедах, на яких я їздив у цирку, цієї рами не було. Тоді я згадав найперший свій номер. Я тоді був зовсім ще малий і передражнював маленького хлопчика, який хоче поїхати на великому велосипеді, всунувши ногу під раму. І, зрештою, їхав, і було багато “ха-ха-ха!”, і плескали в долоні. А тепер було навпаки: я великий, а велосипед не дуже великий… І все-таки я зумів поїхати на велосипеді хлопчика і їхав не широкою дорогою, а лісовою стежкою. Трохи довго їхав, навіть звертав то туди, то сюди. Коли б не так хутко темніло, то далеко від’їхав би. Але… на щось наскочив, перечепився… Велосипед вирвався з-під мене. Падаючи, защемив лапу… Згарячу я ще пробіг трохи, а потім забрався в гущавину. Треба було відсидітись, обдумати все, що сталося.

Решту ви знаєте…

17

— А-а-а, так от чому тебе не могла міліція з собаками знайти! — здогадався Ваня. — Ти сів на велосипед, і собака загубив твій слід. Ніхто ж не міг і подумати, що ти такий фокусник.

Ерпід-два переказав це ведмедю і відразу переклав те, що сказав Мишко у відповідь:

- Іду ось я, вертаюся, а той доглядач буде тикати мені деркачем в зуби, голодом морити… Так ліпше згинути голодному на волі, ніж жити з цукерками в клітці! І з брудною мітлою в зубах!

— Мумрику! Перестань панікувати і журитися! Ми відразу сходимо до директора звіринця, все розповімо. І того п’яндигу і злодія виведемо на чисту воду, виженуть його під три чорти!

— На чисту воду… Вивести на чисту воду… Інформацію не зрозумів. Зрозумів, було таке, — мимрив сам до себе Ерпід-один.

— Тих-х-хо! — підняла раптом тривожно руку Таня. Вона і Жучок були вже на самому узліссі біля вулиці з трамвайними лініями. — Знову міліцейська машина у рупор кричить!

— Хай кричить, вона нам вже не страшна, — встиг сказати Ваня.

Але дарма він був такий хоробрий…

— Шановні мінчани! Гості столиці! Будьте пильні і обережні! — долітав з вулиці голос з металічним відтінком. — Не залишайте дітей без нагляду! Із звіринця втік ведмідь. Усіх, хто знає про його місцезнаходження, просимо повідомити в найближчий відділ міліції! Прохання…

Голос з рупора раптом урвався.

Жовто-синя машина, вискнувши гальмами, залетіла на узбіччя, її розвернуло впоперек дороги. Відразу відчинилися всі дверцята машини — ніби крила в жука, і хутко вискочило п’ятеро міліціонерів.

— Ось він! — вигукнув той, що був у офіцерських погонах, і показав на Мишка.

А той стояв на задніх лапах у весь свій могутній зріст і перебирав перед собою передніми лапами. Таня йому і до пояса не діставала.

— Дівчинко! Не оглядайся! Мерщій біжи до нас! — перелякано кричав офіцер.

Таня на це байдуже махнула рукою, повернулася трохи до ведмедя, який вже опустився на три лапи, і поплескала його по морді.

У офіцера-міліціонера відвисла щелепа. Але він тут же опанував себе.

— Заходьте з боків! — скомандував він. — Відрізуйте ведмедю шлях до відступу! У крайньому випадку застосовуйте зброю! Двоє праворуч, двоє ліворуч — розсипайсь!

Міліціонери, на бігу відкриваючи кобури, ковзаючись, почали здиратися на косогір.

— Зупиніться! — забіг Ваня поперед ведмедя і Тані, замахав руками хрест-навхрест. — Зупиніться, а то наробите непоправної біди! — і на мить відвернувся до жовтого: — Нічого цього Мишку не перекладай… — і знову до міліціонерів: — Ми самі вмовили ведмедя повернутись до звіринця і ведемо його! Він вертається добровільно, врахуйте!

Міліціонери покинули дертися схилом, навпаки, спустилися назад і почали обережно наближатися до Вані та його товаришів з боку асфальту. Пістолети про всяк випадок тримали напоготові. Наблизився до ведмедя і офіцер.

— А чи є гарантія, що він не нападе на людей, не пороздирає їх? — крикнув він.

Ваня повернувся до Мишка-Мумрика, обняв його за шию, погладив по голові, поцілував у вологий ніс.

— Ну що, мало цього? Ми з ним знайшли спільну мову за допомогою роботів-перекладачів. Краще ви, товаришу капітан, — Ваня вже добре роздивився погони офіцера, — накажіть міліціонерам, щоб вони не підпускали до нас близько людей. І самі не дуже наближайтеся, а то ведмідь чує зброю і хвилюється. І викличте, будь ласка, в звіринець “швидку ветеринарну допомогу”. У ведмедя тріщина в кістці, потрібна гіпсова пов’язка.

— Метелик! Козодой! Чихунов! Шковорода! — вигукував офіцер прізвища міліціонерів. — Ведіть усіх до звіринця! Але будьте пильні!

Капітан видобув десь з рукава смугастий жезл і зупинив рух на вулиці в обидва боки. У вікнах машин і трамваїв виднілися видовжені від здивування обличчя людей. Хто посміхався, хто хитав головою, хто показував пальцем на дивну процесію, що переходила вулицю з рейками. Коли Ваня минав капітана, маленька рація, що висіла на боці офіцера, ожила:

— Усім патрулям! Усім пішим і механізованим патрулям! Стало відомо, що в Мінськ на попутній машині приїхав хворий на невідому заразну хворобу хлопчик. Уражений мозок, симптоми — марення наяву, йому здається, що на Землю спустилися космічні пришельці… Звати хлопчика Гордій Іван Олексійович. Хлопчику на вигляд років десять-одинадцять. Одягнений у звичайний шкільний костюм. Хлопчик привіз з собою саморобного електронного робота і видає його за посланця з космічного корабля. Прохання не гаючись затримати і ізолювати його, не вступаючи з ним у фізичний контакт…

У Ваниних грудях буцім іній осів від хвилювання. Здавалося, що він чує, як впиваються в потилицю проникливі очі капітана міліції. Ще хвилина, друга — і все перевернеться догори, станеться катастрофа. Міліція може затримати його, забрати Ерпідів. Почнуть допитувати Ерпідів, можуть розмагнітити всі їхні записи. А їм же незабаром летіти назад, вертатися на корабель… І невідомо, як все скінчиться з ведмедем. В останню хвилину він може запідозрити негаразд, кинеться навтьоки, і по ньому можуть відкрити вогонь… А міліція ж стріляє влучно!

Таню можуть звинуватити, що вкрала чужий велосипед… А Жучок залишиться сам у великому місті, блукатиме, і його можуть спіймати, як бродячого собаку.

Через гайок і повз кола огляду вже не йшли. Капітан сказав обійти їх справа, де рідко росли молоденькі деревця і місце було дуже схоже на пустир. За ними навпростець повернула і міліцейська машина, легко подолавши високий кам’яний бордюр. Машина поволі рухалася на деякій відстані від процесії. Вані і Тані доводилося допомагати Ерпідам, ті часто заплутувалися в траві, грузли в розгаслій землі.

Коли були вже неподалік від входу в звіринець, машина підсунулася майже впритул, трохи налякавши ведмедя. Звузили своє коло і міліціонери. Останні метри Мишко шкутильгав важко, оглядався, непокоївся. Мабуть, пошкодив, хоч, здається, і перев’язали добре хвору лапу.

— Це знову ви?! — впізнала Ваню контролерка біля входу і тривожно зиркнула на ведмедя. — І… Мишко з вами?! Рятуйтеся, люди!.. — вона раптом опинилася по той бік дверей, защепнулася зсередини і верещала без упину. Вона могла все зіпсувати, ведмідь почав уже тремтіти і озиратися. — А де… ваші… асистенти?!

— Ми це, ми… Асистенти пішли додому. Ведмедя не бійтеся, ми його вмовили вернутися. Не пускайте нікого на територію звіринця, ми зробимо там декілька заключних зйомок з Мишком і все. Він піде в клітку.

Контролерка обережно прочинила двері, а сама так і тулилася за ними. Перша пройшла Таня з велосипедом, потім Ерпіди, потім протиснувся ведмідь. Ваня взяв на руки собаку, щоб не загубився в натовпі і даремно не хвилювався, ступив і собі туди.

— А ви стійте, молодий чоловіче! — поклав йому руку на плече капітан і тут же відсмикнув: згадав, що по рації попереджували не торкатися до нього. — Ти Гордій?

— Гордій Іван Олексійович. А що? — старався говорити спокійно, хоч все всередині завмерло і напружилося.

— Розберемося — що. Пройдемо зі мною в машину!

— Почекайте п’ять хвилин! Ведмідь стомлений, розхвильований. Може збунтуватися без мене! Віди накоїти! Посадимо його в клітку, і ми вийдемо до вас. А ви ніхто не заходьте зі зброєю! Він дуже не любить запаху зброї.

— Почекаємо, — зупинив капітан міліціонерів, які хотіли вже протиснутись у звіринець, і сам залишився біля входу.

Як тільки Ваня увійшов, контролерка вишмигнула з-за дверей — і до міліції. Ваня почув її гарячий шепіт:

— Може, на замок взяти двері? Щоб нікуди не втекли… Товаришу капітан, як вони ще першого разу заходили, нібито кіно знімати, так у мене підозра була. А тепер добре бачу: справа тут нечиста! Де це хто чув чи бачив, щоб ведмідь дітей слухався, йшов собі, як теля? Або ці піпетки їхні… Хіба вони схожі на пересувні кінокамери? Вони роз-мов-ля-ють! І це… Одна була піпетка, світленька така. Звідки другу взяли?

— Розберемося, громадянко. Вам так само треба буде поїхати в міліцію, — сказав капітан.

— Ой, а я за що? Я ж нічого такого… Ви за ними дивіться, щоб не втекли!

— Не бійтеся, в мене і миша не проскочить. Ваня посміхнувся і догнав своїх.

— Ерпід-два, скажи ведмедю і собаці, щоб сиділи сумирно, чекали мене. Я піду до директора.

Дирекція звіринця займала окремий фургон, хатинку на колесах. Ваня виліз по приставленій дерев’яній драбинці до дверей, постукав і тут же відчинив, не чекаючи відповіді. “Заходьте!” — сказали йому майже в обличчя, бо біля самих дверей, заступаючи Вані дорогу, стояли двоє чоловіків, які зібралися виходити — один літній, поголений, а другий молодий, але з вусиками і борідкою.

— Тільки спокійно… Я привів вашого ведмедя, — сказав Ваня.

Обоє чоловіків ахнули. Літній кинувся до віконця, а молодий — до Вані, буцім хотів змести його з лиця землі.

— Спокійно, кажу! — перегородив Ваня рукою вихід. — Хто з вас директор? Ви? — подивився він на літнього. — Ведмідь поставив такі умови… — і він хутенько передав усе, що просив Мишко, особливо про доглядача. — Не посміхайтеся, а вірте мені. Домовитися з ведмедем допоміг електронний робот.

— Коля, цей хлопець не обманює… - сказав літній тремтячим голосом. — Оно Мишко, сидить собі посеред двору… Казка, та й годі! Чарівник! Кіо!

— Ніякої казки, все чиста правда, — твердо сказав Ваня. — Так що буде з тим доглядачем-обкрадачем?

— Того п’яного бовдура сьогодні ж ноги тут не буде! — дав волю гніву директор. — Знайшов кого обкрадати! Беззахисних звірів! Які і пожалітися не можуть! Ай-яй-яй…

— Як бачите, можуть часом і пожалітись, і розповісти дещо… Якщо хочете, щоб у вас у звіринці все було добре, не порушуйте Мишкових умов. Перепросити його знову ніхто не зможе, апарата-перекладача у вас не буде… І лапу йому треба в гіпс швидше!

— Все зробимо! Все виконаємо! Ай-яй-яй… Тобі, хлопче, ми повинні виплатити велику нагороду. Погуляй, скоро прийде наш бухгалтер-касир… Це ж подвиг! Справжній подвиг — з дитячими руками на ведмедя йти! — директор говорив і чомусь показував свої руки.

— Я не за гроші це робив… А діти ще не таке можуть, марно ви, дорослі, нам не довіряєте.

— Як це без нагороди?! Такого не може бути! — директор і головою вертів, і пальцем кивав.

— Ви допоможіть нам з транспортом, підкиньте кілометрів два. Ото і вся нагорода буде… Ми зараз дознімемо свій фільм… Камера пройде тим самим шляхом, яким тікав Мишко. А ми — за камерами слідом… Ви підженіть машину з того боку клітки ведмедя і там відразу нас повантажите.

— Коля, чув? Для них ми повинні розбитися в дошку. Біжи підганяй машину туди, куди він сказав, — з тилу.

— Буде зроблено! — блиснув бородатий Коля зубами і вискочив з фургона.

— Дай я тобі хоч руку потисну, мужня ти людино! — сказав розчулено директор.

Долоньки Вані сховалися в директоровій, як пташка в гнізді.

Вийшли…

Ведмідь і Жучок сиділи на хвостах, притулившись боками один до одного, мов нерозлучні друзі. Перед ними стояли Ерпіди і Таня. Дівчинка щось запально говорила ведмедю, а жовтий бурмотів, перекладав. Оддалік півколом вишикувалися відвідувачі звіринця. На звірів у клітках ніхто не дивився: тут, серед двору, було цікавіше.

Директор підійти не насмілився, обминув натовп за спинами і відразу одщепив, відчинив клітку Мишка.

— Ну, давай прощатися, Мумрику… З директором про все домовлено, він дав чесне слово… Ерпіде, перекладай ведмедю, заспокоюй. Скажи, що ми не назавжди прощаємось. Будемо приїжджати в гості до нього.

Ваня обіймав Мишка, гладив, а глядачі зойкали від страху. Ведмідь кректав і зітхав, топтався на трьох лапах.

— Мишко говорить… — перекладав Ерпід-два, — у вас багато друзів, а в мене нікого… Залиште мені хоч Жучка. З таким другом мені легше буде в клітці, - після цих слів жовтий щось брехонув і собаці.

Жучок підскочив, як на пружинах, замахав хвостом з усієї сили, лизнув ведмедя в ніс, у куточки губ, радісно гавкнув.

— Жучок говорить: ти мій друг навіки… Але перший мій друг людина Ваня. Я не можу міняти першого друга ні на другого, ні на третього, — переклав жовтий.

А директор стояв збоку, біля ведмежої клітки і здивовано хитав головою: невже таке може бути на світі? Невже йому все це не сниться? І хапався за лівий бік грудей — почало ні з того ні з сього боліти серце.

Ведмідь сумно, з болісним надривом ревнув, як в трубу затрубив, і повернув до клітки. Дошкандибав до дверей, вчепився передніми лапами і зубами за залізні прути, якось підтягнувся, підігнув задню лапу і вчепився нею за підлогу. Видерся незграбно — чи так боліла хвора лапа, чи його покинули останні сили. Жучок підскакував біля дверцят, ніби передумав і хотів потрапити до Мишка в клітку, поскімлюючи.

Директор хотів уже тихенько підкрастися і замкнути клітку.

— Постривайте! — підбіг туди Ваня. — Поясок свій заберу.

І заліз у клітку, розв’язав ведмедю лапу.

— Ну, бувай, Мумрику! Не згадуй лихом… Полеж спокійно, доки прийде лікар, зробить гіпсову пов’язку. Ерпід-два, переклади йому! — Ваня витер ведмедю мокрі від сліз очі і різко повернувся, зіскочив додолу. — Товаришу директор! Останнє прохання… Замініть назву: не “Мишко-артист”, а просто “Мумрик”. Це його справжнє ім’я.

— Зробимо, все зрбимо, — директор поспіхом зачинив дверці; замкнув їх.

— Ерпіди, сюди! — показав Ваня під вагончик, і ті слухняно проджеркотали гусеницями під вагон-клітку. — А тобі, Таня, дякую за допомогу. І ось ще що: знайди того хлопчика, поверни велосипед! Жучок, до мене!

— Знайду! — витирала і Таня очі. — Я оголошення розвішу… Бувайте!

— Дай ще на вушко щось скажу, — Ваня, мало не торкаючись губами до Таниного вуха, прошепотів їй свій секрет. І відразу повернувся, пірнув під вагончик. Рішуче відхилив щит — якнайширше. В щілину-дірку першими проїхали Ерпіди…

Нехай читачі поки що не вимагають від мене, щоб видав цей секрет. Він розкриється дуже швидко.

І про Петю Голобородька все дізнаєтеся. Поки що він, обливаючись потом, виконує завданя Ерпіда-один. І так завзято, з таким натхненням — ні в казці сказати, ні пером описати.

18

Ліловий “Москвич” — фургончик, розплескавши калюжу, хвацько повернув у ворота ринку. Ваню, з Жучком на руках, притисло до дверцят машини. Було чути, як у буді машини Ерпіди скреготнули по оббитій цинковою бляхою підлозі. “Як їм там, бідним? Хоча б не покалічилися, їм же ще треба буде підніматись на орбіту”, - подумав Ваня. Тоді, як вантажили за звіринцем Ерпідів у машину, клали поруч на підлогу, він чув з розчинених задніх дверцят, що в машині не дуже добре пахне. Видно, шофер-бородань тільки на вигляд такий культурний, а сам неохайний. І м’ясо, й інші харчі перевозив для звірів, та, мабуть, ні разу не мив у фургоні. Наберуться там Ерпіди всяких мікробів. Якщо їх не продезинфікують, то привезуть на корабель “гостей” з Землі.

— Он коло тієї машини станьте… — показав Ваня на вантажну машину з будою біля плоту. Там дядько Микола розбирав стіл із скриньок, а шофер з вагами в руках простував звідти до складу чи контори. — Дуже вам дякую!

Знову хвацький розворот, різке гальмування. Знову скрегіт і брязкіт у кузові.

Дядько Микола підійшов допомогти вивантажити Ерпідів і, як тільки ліловий “Москвич” від’їхав, запитав притишеним голосом:

— Ну як, усе в порядку? — дядько на щось натякав.

— Усе… А що? — запитав Ваня і почав черпати з калюжі рукою воду, змивати бруд з Ерпідів.

— Запитували тут про тебе… і про цього… — кивнув дядько на сріблястого. — О-о, так у тебе їх уже два! — ніби тільки зараз дядько втямив те, що бачили його очі.

— Два, два… Ми ж і приїздили спеціально шукати другого, виручати з біди.

— Кги-кхе… І як вони, цеє, відшукали нас? Просто якась дивина… Ніхто ж, здається, не бачив, як ми підбирали вас на дорозі.

— Радянська міліція працює добре! — всміхнувся Ваня.

— А песик звідки взявся? Хочеш собі додому завезти?

— Та це ж наш Жучок! Усю дорогу біг за вашою машиною.

— Диво в решеті! Чого тільки не буває на світі! Залазь у кузов, буду подавати ящики. А ти пакуй їх добре, щоб менше місця займали. Дивись: ось такі цілком заходять у ось такі. А всередину можна ще одного сторчма поставити, а четвертий надіти на нього, як шапку. Відразу скільки місця заощадимо.

Ваня піймав і пустив у кузов Жучка, заліз сам. Складав ящики і бачив: Ерпід-два стоїть як неживий, а сріблястий ворушить антенами. Незабаром і лампочкою заморгав — мабуть, вийшов на черговий сеанс зв’язку з кораблем.

— А я вже думав, не встигнеш. Добре, що дощ трохи затримав нас, — говорив дядько Микола. — Ага… Так той… Питаються ті в мене, де висадили вас, куди ви подалися. А я розгубився, не знаю, що казати… То добре, що Митя виручив, шофер. “Партизанським проспектом, — каже, — вони пішли. Діти за ними чередою… Ви дивіться, де юрба дітей, там і шукайте”. Так вони і помчали проспектом. Але ми не сказали їм, що ви повернетеся сюди до шістнадцятої.

У цей час до них швидким кроком підійшов дядько Митя — без вагів.

— Порядок у танкових частинах… Треба тільки пообідати — і додому. Ну, залізяки, будемо вантажитись!

Шофер і дядько Микола вдвох підхопили Ерпіда-два, поставили в машину. За ним — сріблястого, хоч той ще моргав лампочкою. Тільки хотів дядько Митя піднімати борт, як сріблястий заговорив:

— Наш старт попередньо призначений на сьогодні на двадцяту годину, нуль одну хвилину, чотирнадцять і три десятих секунди. Зустріч з кораблем передбачається на шістдесят сьомому його витку довкола Землі. Я доповів, що нам треба проїхати ще кілометрів п’ятдесят, приблизно на те місце, де я приземлився. Вони сказали, що за будь-яких обставин наш старт не може бути відкладений. Нам загадали знову вийти з ними на зв’язок через дві години для уточнення нашого місцезнаходження і розрахунків траєкторії зближення… Іван Олексійович Гордій, доповідаю… За шістдесят хвилин до старту ми відключаємось від зовнішніх подразників. Енергія буде йти тільки на підготовку до польоту. Ерпід-два уже відключився. В нього залишилося енергії тільки на підготовку до польоту і підйом…

— О чеше, як по писаному… Не скажеш, що це машина: розумник! — сказав шофер.

— Таки правда… Нетутешні вони… — прошепотів розгублено дядько Микола. — Недарма ними цікавилася міліція!

Ваня і собі стривожився, але не тому, що їх десь шукає міліція. Зараз вже п’ята година, а старт о двадцятій. Вважай, що навіть о дев’ятнадцятій, бо за годину від старту вони відключаться. Залишається усього якихось три години на все — на обід, на дорогу і на підручники Льоні… А так би хотілося показати їм школу, і своїх товаришів, і тата з мамою, і діда Гордія. Та й самих розпитати… Ну як встигнути все це зробити?

— А можна, щоб не обідати, га? Потерпіть, га? — заблагав він. — Дядечки, миленькі, поїдемо швидше!

— Ну, одначе! Так можна і схуднути! — шофер рішуче підняв і защепив борт, рушив до кабіни — сідати за кермо.

Дядько Микола — за ним. І ледве Ваня встиг покласти Ерпідів на спину, як машина рушила з місця.

Поки їхали вулицями, дядько Микола, мабуть, вмовив шофера не ходити в їдальню. Але вмовив тільки на половину, бо машина все-таки зупинилася, тільки біля гастронома. А незабаром обидва дядьки вийшли з магазину з повними руками всяких пакунків і пляшками молока. Дядько Микола трохи постояв біля кабіни, нарізав шоферу хліба, ковбаси і сиру, лишив пляшку молока, а з рештою підступив до заднього борту.

— Тримай! — поклцкав Вагію і передав йому припаси, заліз сам. — Поганяй! — крикнув дядькові Миті. Розстелив газету, порозкладав продукти. — Ну, давай, браток… Знаю, що й ти голодний.

Насамперед Ваня велику скибку хліба подав Жучку. Заслужив!

Їхали. Їли. Розмовляли.

— А я, той, думав, що ти трохи крутиш… Фокуси показуєш з цими Ерпідами, — говорив дядько. — Аж все всерйоз вийшло! Ти, безумовно, сміливий, не побоявся з ними справу мати. Це добре… І на вдачу ти добрий — це ще краще. Щиро виконував усе, що б не вимагали вони. Але ж ти не подумав, чи мав на це право. Хто ти? Хлопчик, школяр, яких мільйони… А хто тобі дозволив від імені всіх людей, всієї планети, можна сказати, вступати з ними в спілкування, в зв’язок? Хто уповноважував тебе для цього, хто призначав? Що, ти найрозумніший, найхитріший, наймудріший? Ти — державний діяч, представник Організації Об’єднаних Націй? Ні, ти, той, ще ніхто… А ти не думав, до чого можуть призвести ось такі панібратські зв’язки… будь-кого з нас!.. з інопланетянами?

Ваня не міг всидіти під вогнем цих питань. Озирнувся на Ерпіда-один… Чує, все записує, а здається, так мирно погойдується в такт підстрибуванню машини. Просторо тепер їхати і м’яко: дядько повитягав із ящиків солому.

— Та не бійся ти його і не соромся… Подумаєш, цяця! Якщо чує, хай усе закладає в свій залізний глузд. Їм усім буде над чим там… — дядько підняв угору палець, — помізкувати! Так ось — не так просто з цими контактами… Ми ж нічого не знаємо про їхні справжні наміриї Не знаємо, до чого приведе знайомство з ними — до зла чи добра, а може, взагалі до біди і нещастя. Вони ж хитрують, як я розумію… Хочуть, щоб ми їм усі карти розкрили, а вони нам жодної не показують” Так що це за гра? Шахрайство, обдурювання!

— Дядьку Миколо! Це ж роботи, а не справжні інопланетяни! Як наш місяцехід…

— Ого-го, не кажи!

- І чому всі дорослі такі недовірливі? Ніколи ще до нас не прилітали посланці з інших планет, а ми їх зустрічаємо в багнети!

— Нам більше подобаються діти — молодша частина людства, — зненацька промовив Ерпід-один.

— Подобаються? Ну то лежи і мовчи! — раптом розізлився на нього Ваня. — Не думай, що всі люди — діти, а ви, зеленці, дорослі і розумніші. Ви так мало про нас дізналися, можна сказати, зовсім нас не знаєте! То як ви можете міркувати, які ми?

— О, ось так з ним! Цілком розумно ти вже говориш, — схвалив дядько Микола. — Суворіше з ними, суворіше! Не лізти перед ними зі шкіри, не розсипатися дрібним маком, не стелитися листям, не скакати під їхню дуду. А то ми й так, і сяк, а в них, може, за пазухою… Поменше треба розв’язувати язики, побільше водити їх за ніс, обводити навкіл пальця, товкти воду в ступі, мішати горох з капустою. Як дипломати під час переговорів роблять. А він хай чухає потилицю.

- Інформацію не зрозумів, — обізвався Ерпід-один. — Лізти зі шкіри… Розсипатись дрібним маком… Листям стелитись… Скакати під його дуду… Розв’язувати язики… Водити за ніс… Товкти воду в ступі… Мішати горох з капустою… Чухати потилицю… Кожне слово зокрема зрозуміле, а зібрані разом говорять одне, а розуміти треба по-іншому. А як?

— Ти записав усе це? Записав, я тебе знаю. Ну так і привези своїм ученим загадку, нехай розшифровують. А то тобі все розжуй і в рот поклади. Хочеш мати яєчка та ще облуплені.

- Інформацію не зрозумів… — почав своє Ерпід.

Але дядько Микола повів розмову далі, і сріблястий замовк.

— От ти кажеш, той, що всі дорослі недовірливі… Це в тебе невірна інформація, як той Ерпід каже. Просто ми обережні… А що нас змушує бути такими? Життєвий досвід, усе пережите, нагромаджена за минулі роки мудрість. Було всього за наш вік — і по спині, і у бік. То навіщо ж нам знову підставляти боки?

Довга була розмова. А за довгими розмовами дорога здається коротшою — стара істина.

19

Навпроти Клинців Ваня не зліз. Захотів проїхати до Березівки, прийти з Ерпідами під школу. Сподівався, що там кого-небудь застане з другої зміни, хоч було й пізнувато. Тепер уже можна було й показати кому Ерпідів.

Але плани його зірвалися: машину зупинили при в’їзді в село.

— А в буді є хто? — почувся суворий голос.

Жучок оглушливо загавкав, кинувся до заднього борту, став на нього лапами. Дядько Микола, нагнувшись, подибав глянути — що там таке? Ваня тим часом закидав Ерпідів соломою і так само висунув голову з буди. Побачив міліціонера і дружинника з червоною пов’язкою на рукаві.

— А що таке? — запитав дядько.

— Злізти всім, перейти через карантинну подушку! — наказав міліціонер.

А дружинник, мабуть, був другом шофера, бо вони всміхнулися один одному і навіть руки потиснули. Але дружинник все одно і йому наказав потоптатись по змоченій жовтим розчином тирсі.

Ваня зліз і з цікавістю пройшовся по подушці, навіть Жучка декілька разів поставив у тирсу всіма чотирма лапами. А сам посміхнувся: це ж треба — якусь комедію дорослі розігрують!

— Так що тут у вас сталося, питаю? — звернувся дядько Митя до дружинника.

І той розповів що. Всю сім’ю Гордіїв з Клинців ізолювали, завезли до лікарні. З Березівки — Олега Максимовича, вчителя. Але по всьому видно, що цим не обійдеться. Епідемія — не жартики, а тим більше — ураження головного мозку.

Ваня рвонувся до дружинника розпитати про своїх докладніше (це ж треба — таке тут сталося), як міліціонер запитав у Вані, буцім стрельнув:

— Прізвище?

— Горді-ій… — протягнув здивований Ваня. — Іван Олексійович? — уточнив міліціонер.

— Ну-у.

— Не нукай, не запріг. Наказано тебе затримати… Товаришу старший лейтенант! — мовив міліціонер у коробочку-рацію, піднісши її до губ. — Утікач сам з’явився, щойно затримав його перед в’їздом у село… Останній з Гордіїв… Так… Так… Слухаю! Єсть доставити в контору колгоспу! — і міліціонер замахав руками: — Ви — переганяйте машину через подушку, ви — сідайте назад у кузов, а ви — залишайтеся на посту! — показав на місце, де повинен стояти дружинник. — Але вас також замінимо, ізолюємо — ви віталися за руку з шофером. А шофер мав контакт з Гордієм…

Діловитий був міліціонер!

Чомусь уже не сідали, а всі стояли в кузові, тримаючись за борти, дорослі трохи пригнувшись.

— Ну, бачиш тепер, що накоїлося? Через тебе, через твоїх улюблених Ерпідів, — прошепотів з докором дядько Микола.

— Я ні в чому не винен! І це не хвороба, не епідемія! — загарячився Ваня. Не знав він, з чого почати, про що найважливіше насамперед розповісти, — Це все Ерпід наробив, але він нікого не заражав епідемією… Товариш міліціонер! — Ваня подався до нього, виставивши руки. Але міліціонер поспішно відступив ближче до кабіни.

— Тільки без рук! — вигукнув він наполохано. — Заспокойся, у нас добрі лікарі, вони і тебе вилікують, і всю твою сім’ю.

— Так ви нічого не зрозуміли! Я все розповім… Винен космічний робот, не в свої справи втрутився… Ану, вставай, лежню! — поскидав з Ерпідів солому. — Дядьку Миколо, допоможіть поставити на ноги, на гусениці!

Дядько відтіснив Ваню убік, підняв сріблястого сам.

— Ерпіде, говори, що ти накоїв?! І відробляй відразу все назад! — хитнув Ваня Ерпіда-один за плече. — Поки не відробиш, на корабель я тебе не пущу… Можу взяти молоток чи камінь і потрощити тебе на металобрухт!

- Іван Олексійович Гордій… Завдання введено в мене неясно. Що конкретно треба відробити назад? Дуже ж багато я позаписував… — спокійний, рівномірний голос сріблястого дратував Ваню. Кожна хвилина дорога, а він баляндраси править!

Міліціонер присів навшпиньки перед Ерпідом і не зводив з нього здивованих очей.

— Що відробляти? З Олегом Максимовичем що натворив? А з татом, мамою, Льонею, з дідом Гордієм?!

— Це були жартики… Так вашою мовою називається?

— Добрі жартики! — вигукнув Ваня, хоч сам не дуже знав, що тут сталося.

— Добрі жартики, — повторив міліціонер. — Люди подуріли, а йому жартики!

— Вони не подуріли, вони всі нормальні, - мовив сріблястий. — Я тільки трішки повпливав на них. Визволив мозок від вантажу умовностей, від неприємних клопотів. Дозволив людям робити те, що дуже хочеться, виконувати свої заповітні бажання. Виявити свою справжню натуру!

— Го, якби так було! — зазначив міліціонер. — Різні злочинці та пройдисвіти розперезалися б…

Дядько Микола якось дивно всміхнувся.

— Але і багато доброго було б… Люди працювали б тільки на улюбленій роботі, з бажанням. Було б відразу видно, хто на що здатний… Хто який талант має… Це — з одного боку. А з іншого? Що було б, коли б люди знали тільки слова “хочу” і не знали “треба”? Якщо треба для всіх людей, для країни, то можна і забути про “хочу”. Ось у чому вся штука!

— Ой, не говоріть багато, а то час іде! — не на жарт захвилювався Ваня. — Відробляй швидше все назад! — знову струснув сріблястого за плече.

— Уже, — коротко кинув Ерпід.

— Що — вже? — хвилювався Ваня.

— Відробив. Нікого не треба лікувати. Всі здорові, голови не болять, хвороби нема. Все нормально у вашому розумінні, земному. Відправляйте всіх додому. Епідемії нема. На ці жарти з корабля мені не давали дозволу. Це я сам… І більше не буду… — навіть здалося, що Ерпід шморгнув носом, як хлопчик, що завинив.

Вантажна машина зупинилася якраз біля контори колгоспу. З буди було видно, що біля ґанку з одного боку стоїть міліцейська машина з довгою антеною-штирем, а з іншого — машина “швидкої допомоги” майже з такою ж антеною.

Знімали Ерпідів на землю, а в сріблястого вже мигали лампочки, ворушилися антени. Виходив, мабуть, на зв’язок з кораблем.

З контори вийшли всі, хто там був: подивитися на Ваню, на роботів, послухати, як вони лопочуть по-нашому.

— А ти заходь у мій кабінет, — сказав Вані голова колгоспу Трохим Іванович. — З тобою хочуть поговорити… І ви заходьте, — показав він на дядька Миколу і на дядька Митю.

— Зараз, одну хвилинку! Ерпід повинен дещо сказати, — попросився Ваня.

— Але Ерпід усе ще моргав і мовчав, а потім і в жовтого була блимнула лампочка. Тим часом натовп на вулиці ріс і ріс. Сходилися дорослі, забувши про всі справи, збігалися діти, чутка про Ерпідів рознеслася по Березівці з швидкістю блискавки.

— Старт о дванадцятій годині нуль одній хвилині десять секунд рівно, — сказав урешті сріблястий. — До відключення зовнішніх подразників залишилося сорок хвилин і тридцять секунд. З вашого дозволу я запишу цих людей.

Ваня швидко глянув на голову колгоспу, чи не буде він заперечувати, і махнув рукою: “Давай!”

Тітки, які стояли півколом біля Ерпідів, почали причепурюватися, поправляти на головах хустки, а малим утирати носи і підтягувати штанці. Достоту приїхав фотограф з районного комбінату побутових послуг робити знімки.

У кабінеті голови біля вікна сиділа завідуюча санепідемстанцією, а за столом — чорнявий, мов циган, старший лейтенант міліції з телефонною трубкою в руках.

— По порядку, коротко і головне, решту — потім, — сказав він Вані.

— Ага, я коротко, — сказав Ваня, — А то через сорок хвилин Ерпіди відключаються…

Почав з метеорита: як знайшов у лісі дивний камінь, як якась сила притягувала до нього, вела саме в тому напрямку. Як той камінь розколовся і з-поміж половинок шкаралупи виліз Ерпід-один. Як поїхали шукати другого Ерпіда, бо той не виходив на зв’язок, і як зустріли Таньку з Ерпідом-два… Подумати тільки: водила його, як цуценя на мотузці! Як потім відшукали ведмедя, вмовили його вернутися в звіринець… Як зуміли втекти від столичної міліції…

Старший лейтенант умів робити декілька справ відразу. Він і слухав Ваню, весь час підтакував і, набираючи номери на телефоні, комусь говорив: “Відбій… Відбій!” Навіть з двору викликав міліціонера з машини і йому наказав передати по рації, кому слід: “Відбій!” Потім і в лікарню телефонував, щоб усіх так званих хворих з Березівки і Клинців виписали і, не гаючи ні хвилини, доставили в контору колгоспу. Правда, завідуюча санепідемстанцією спробувала заперечити: “Ще ж нічого детально не відомо! Ще ж не обслідували їх, не взяли всіх аналізів! А раптом хтось з них справді хворий?” На це товариш старший лейтенант сказав: “Правильно, серед населення слід вести профілактичну роботу, проводити обстеження. В звичайному порядку, а з сиренами не гасайте, не нервуйте людей”.

І був ще телефонний дзвінок у кабінет голови — чи з райцентру, чи з самого Мінська. Старший лейтенант спочатку слухав мовчки, а потім те-се перепитав і навіть почав усміхатися:

— Ну-у?! Направила міліцію зовсім у інший бік? Ну і Танька… Коротше, ну й ну… Ага, вони самі вернулися. Тільки що… Біля мене він, у кабінеті голови, — лейтенант коротко зиркнув на Ваню, і йому довелося опустити очі, - Розповідає про свої пригоди… і про цього, що з неба спустився. Двоє спустилися, обидва тут! Нічого особливого вони не накоїли, на сполох бити не треба… Ніс куди не треба не совали, ні! Так що і у вас оголошуйте відбій, товаришу майор. Ага, розберемося самі, не потрібно ніякої комісії. Епідемія? Нема ніякої епідемії, просто непорозуміння було… Академія наук зацікавилася? Пізно, через півгодини в них відліт. Ага, і вам усього доброго!

І поклав трубку старший лейтенант, відкинувшись на спинку крісла. Надув щоки, мов хлопчисько, і гучно видихнув повітря. Поклав руки на стіл, пограв пальцями, мов по клавішах піаніно. І всі вловили, що він вистукує мотив: “Ми рождены, чтоб сказку сделать былью…” А очі його були веселі, обличчя світилося від полегшення.

— Вам смішки? — не витримала, підвелася з місця завідуюча санепідемстанцією. — А я змушена ізолювати цих ваших опудал городніх! Треба перевірити, може, вони доставили на собі яких заразних мікробів. У них, можливо, ці мікроби нічого поганого не роблять, а у нас, у нових для них умовах, стануть катастрофічно розмножуватись. Вибух, спалах інфекції!

— А як тепер відрізниш, їхні це мікроби чи наші? На лобі ж у них не написано! Ха-ха… — про всяк випадок реготнув голова колгоспу.

— Ми розберемося! — не вгадала тітка в білому.

— А хіба ви не читали, шановна товаришко, що всі наші космічні апарати і вимпели, які закидаються на інші планети, проходять ретельну стерилізацію і дезинфекцію? Щоб не занести, значить, нічого такого туди… — цілком серйозно сказав старший лейтенант. — То невже ж можна допустити, що інопланетяни дурніші від нас і не зробили так само? Якщо змогли прилетіти до нас з іншої планетної системи, не з сонячної, то таку дрібницю, як стерильність, вони передбачили.

Потім старший лейтенант задав декілька питань дядькові Миколі та шоферу дядькові Миті, які досі мовчки, з шапками в руках, топталися біля дверей. І дозволив їм іти.

— Усе, товариші! Підемо до роботів! — підвівся він з-за столу.

— Як все?! — обурився Трохим Іванович. — Через них така буча в колгоспі зчинилась, а я повинен мовчати? Та я їм таке скажу, таке… — голова навіть кулаком потряс.

— От-от, треба сказати! І ви обов’язково скажіть! — погодився старший лейтенант.

20

Вулиця зустріла Ваню вибухом реготу. Ерпідів не було видно, довкола них щільно стояв натовп. Але якось люди розступилися, і з висоти ґанку Ваня зауважив, що діти водять сріблястого за ручки, як малого хлопчика.

— Ерпіде, скажи: Пилип до липи прилип! — пронизливо кричав хлопчачий голос, щоб пересилити сміх і гомін.

І стало тихо…

— Пили б, дали, б прилип, — відказав Ерпід-один і відразу поцікавився: — А що це за напій “прилип”?

Люди так і покотилися від сміху.

— Хай скаже: йшов кнур з кнуренятами! Про кнура хай скаже! — підскакувала за спинами дорослих цибата дівчинка, чимось схожа на Таню.

Але Ерпід мовчав, бо на нього з усіх боків посипалися інші прохання і питання:

— Скажи вашою мовою що-небудь!

— А у вас школи є?

— У ваших людей такі ж органи, як у нас?

— Скажи, вам наша земля сподобалася? Ваня рішуче проліз у середину натовпу:

— Тихо, будь ласка! Всім — тихо-о!!! В Ерпідів залишилося зовсім мало часу! Трохим Іванович хоче промову сказати їм на дорогу! Щоб записали!

Люди стали замовкати і розступатися, утворився прохід до самого ґанку. І в тиші почувся голос Ерпіда-один:

- Іван Олексійович Гордій! До відключення залишилося вісім хвилин сорок сім секунд… І я теж хочу сказати на прощання про мову. Ваша мова нам дуже сподобалася… Я став набагато краще говорити вашою мовою, хоч у мене в голові нема ні шариків, ні роликів, нема і кленок… (по натовпу прокотився легкий сміх)… Ваша Земля також нам сподобалася. Ми намотали собі на ніс, зарубали собі на лобі і тепер уже добре знаємо: не треба в просо пхати ніс, їсти три пуди березової каші, щоб тримати за пазухою не камінь, а яєчка та ще й облуплені (сміх уже проривався вибухами, але всі стримували один одного, затискали собі роти, щоб почути все)… Треба більше чухати потилиці та не водити один одного за ніс довкола пальця, товкти в ступі чисту воду, а не горох з капустою. Всі мухи в носі треба розсипати дрібніше маку… (вибух реготу)… Я знаю, що ви народ веселий і часто кричите “ха-ха-ха!”, як казав мій знайомий ведмідь Мишко… Може, я чого не дочув, не зрозумів на Землі, то вибачайте: ведмідь по вухах походив. Я ще не геть старий, коли пришлють знову до вас, то буду все знати, як вівця… До побачення! Я набрав у рот води…

— Трохим Іванович! Він закінчив, швидше говоріть! — сказав Ваня.

— П’ять хвилин і чотири секунди залишилося, — безпристрасно зазначив сріблястий. — Стежте за зеленою лампочкою. Згасне — я відключився. Відходьте всі на десять метрів.

— Так ось, товариші, - почав врешті Трохим Іванович. — І ви, котрих прислали до нас… Записуйте, що буду казати. Це добре, що нашу мову вивчаєте… Запам’ятайте ще дві наші народні приказки: як гукнеш, так і відгукнеться, і іншу: не копай іншому ями, бо сам упадеш… За те, що ви тут нам наробили анархії та на людей почали впливати по-своєму, ми могли б вас затримати. Але ж ви роботи, ви неживі. Ви робили тільки те, що вклали вам у електроніку ті… - Трохим Іванович підняв угору вказівний палець і багатозначно помовчав. — Але ми пускаємо вас сьогодні: летіть, доповідайте своїм людям, що і як тут робиться і як зустріли вас. Треба ж, щоб хтось вашим таке сказав… А з усього видно, що ваші люди головасті. Тільки хотілося б, щоб мізки в них були не набакир. Вони довели, що можуть на відстані впливати на мозок наших людей. Та добре, якщо в кращий бік, а якщо в поганий? Може, вам взагалі захочеться підпорядкувати нас собі та керувати нами, мов рабами? Так ось, я рішуче вам кажу… І кожний, хто тут стоїть, підтвердить: на такі контакти ми з вами не підемо. Не потрібні нам такі контакти! Тисячі літ жили люди без вас і ще проживуть мільйони. Тільки не заважайте нам, не робіть шкоди! Якщо ж прилетите з такими намірами, то орбіта навколоземна вас не врятує, ми знайдемо, чим вас звідти викурити. У нас ще і така приказка є, запишіть і цю: хто до нас прийде з мечем, від меча і загине… Передайте своїм пуголовкам, що ми не хочемо таких конфліктів… З багатьох…

— Трохим Іванович! Згасла зелена лампочка! Відключився! — прокричав Ваня.

— Хай гасне. А я все одно докажу до кінця. Так-от: з багатьох питань ми могли б мати контакт з інопланетянами. Тільки не з військових. Ми люди мирні і хочемо жити в мирі з усіма. Так і скажіть там… Ось так… І на цьому все, можете летіти.

Голова колгоспу повів долонею по лобі і почав відступати до ґанку. І всі люди почали розступатися в боки.

- Іване Олексійовичу, — поважно крикнув до Вані якийсь сухенький дідок. — Мо’ годі відступати? Мо’ не зашкодить уже?

— На десять метрів, не менш! — прокричав Ваня в один бік, у інший. Наче сам щось знав про це чи був присутній коли при старті Ерпідів. — Дядьку Миколо і дядьку Митю! Поставте, будь ласка, Ерпідів якраз посеред вулиці.

Знайомі дядьки вийшли з натовпу і трохи переставили Ершдів. І швидко відсмикнули руки.

— Ого! А вони вже гарячі!

— Товариші! — крикнув старший лейтенант міліції. — Ми не знаємо, на чому вони працюють, на якій енергії. Можливо, атомна і вони випускають шкідливе випромінювання! Прохання взагалі розійтися по домівках!

Але мало хто зважив на такий страх, ніби роздумували.

Розпорядився і Трохим Іванович:

— Усі, хто живе поблизу! Підготуйте відра з водою, з піском! Невідомо, яка тут буде температура, щоб пожежа не виникла… Шофери! Відженіть машини якнайдалі! А то вибухнуть бензобаки!

Це було зрозуміліше. Відразу виникла метушня, доки люди робили те, що говорили голова і старший лейтенант. Відійшли від Ерпідів ще далі, дехто сховався від можливого випромінювання. Але як? Сміх та й годі: хто за ворота, хто за пліт. І визирали звідти, стежили за Ерпідами. А ті стояли серед вулиці непорушно, відстань поміж ними була щонайбільше півтора метра. Ніхто не знав, як їх ставити, про це сріблястий нічого перед відключенням не говорив.

Бац! — у Ерпіда-один відлетіли в боки ручки і ніжки. Бац! — попадали в пісок руки та ноги другого Ерпіда.

— Ах! — перелякано крикнула якась тітка. А друга залементувала на всю вулицю:

— Ба-аби-и-и! Корови ідуть! Не пускайте сюди корів, а то ще в молоко промені оті вскочать! Або бабахне, на шмаття корів порозриває.

— Що робити, Іване Олексійовичу — закричали до Вані жінки, ніби він тут був головним консультантом з ерпідно-космічних справ.

— Товариші! Не треба панікувати! Про атомну енергію мені Ерпід нічого не говорив. Я весь час був з ним, і я себе добре почуваю! Якби було таке випромінювання, то він би не кликав мене до себе! А корови нехай ідуть… Дивіться тільки, щоб не перекинули Ерпідів! До старту ще досить часу!

Сказав “дивіться”, а сам перший кинувся на оборону Ерпідів. Став спиною до них, обличчям до корів, широко розвів руки. А ті підходили і проходили повз них поважно, чхати вони хотіли на всі космічні справи. Вони були корови, мали нести людям молоко. Деякі з корів запитально мукали, не впізнаючи свого двору: надто ж багато юрмилося тут людей.

Коли корови розбрелися по дворах, Ваня озирнувся на Ерпідів — а антен у них уже і нема! Тільки малесенькі горбинки-мітки на головах. Може, скинули, як олені роги скидають чи як самі тільки що повідкидали руки та ноги? Ні… Нічого подібного до антен не валялося. Втягнули їх усередину, напевно.

“Ой, горить, мабуть!” — “Ні, це пара пішла!” — “Дивіться, червоніти почали!” — закричали відразу декілька голосів. Хто досі не сховався за ворота, той захотів це зробити зараз. Один Ваня стояв ближче від усіх до Ерпідів, він і сам не знав чому. Чи додалося йому хоробрості (може, сріблястий наостанку так вплинув на нього?), чи був так впевнений, що нічого страшного з ним не станеться?

Червоніти стали Ерпіди відразу в кількох місцях: там, де з’єднувалася голова з тулубом, по лінії шиї, і в різних місцях тулуба і голови — плямами. Центри червоних плям усе більш ясніли, жевріли, розпалювалися, стали яскраві, мов іскри. І раптом з центру тих плям засвистіли, закучерявилися струмені пари чи диму. А вслід почалося і справжнє виверження, ніби відкрилися невидимі досі жерла вулканчиків. Бурхливо, з піною-шумом, з бульбашками, почало випливати щось подібне до лави. Вогняно-рідка, але і трохи в’язка маса розповзалася патьоками по головах, по тулубах. Патьоки збільшувалися, з’єднувалися в місцях з’єднань, здувалися рубці-валики, але потім згладжувалися, а бульбашки лопалися. Вогняні панцири Ерпідів на очах вирівнювалися, і вже не роботи стояли посеред вулиці, а якісь вогнисто-червоні “огірки”.

І поки червоність не блякла, вершечки цих “огірків” витягувалися, тоншали, загострювалися, ніби невидима рука гончара надавала їм такої форми. І врешті всі побачили: не Ерпіди стоять серед вулиці, а справжні ракети, навіть невеликі крила-стабілізатори є. Яскравість ракет поступово згасала, вони стали густо-червоними, потім вишневими і темно-вишневими. Зрештою зовсім потемніли. Тільки сюди-туди їхніми боками пробігали іскри, спалахували зеленувато-фосфоричні смужки. Врешті і вони згасли.

І якесь розчароване зітхання, ніби порив вітру, пробігло крізь натовп. Думали, що ці диваки будуть витягуватися невпинно — і раптом звичайні, тільки маленького розміру ракети. А хіба ж ракети диво? їх кожний бачив або на параді, або в телевізорі, притім — різних розмірів.

Увага людей розсіювалася, напруження спадало.

Подекуди стиха почалися балачки…

І раптом гомін вибухнув з новою силою. Побачили, що з гравійового шляху повернула у вулицю і помчала сюди, в бік контори, машина-рафик — “швидка допомога”. З гавканням летіли наввипередки з машиною два собаки — Ванин Жучок і ще чийсь рябий.

Голова колгоспу зійшов з ґанку, ступив назустріч і закрутив правою рукою в повітрі так, ніби показував шоферу, куди підрулювати, і підняв врешті руку — “Стоп!”. Першими побігли до машини Ваня, Трохим Іванович, завідуюча санепідемстанцією і старший лейтенант. З кабіни “рафика” зіскочила жінка в такому ж білому халаті, як і завідуюча, “халати” зійшлися і про щось швидко-швидко заговорили, вимахуючи руками. А з Днілих дверцят зіскочив Льоня — не Льоня, а якийсь блідий юнак, половина його чуприни була зовсім біла. Ваня все-таки впізнав його і відразу повис на шиї, захвицав у повітрі ногами. А голова колгоспу обіймав уже Ваниного батька — Олексія Гордійовича. Тракториста передавали з рук у руки, вітали, штурхали в плечі, плескали по спині. Потім поволі з машини вилізла мама, і Ваня відразу вткнувся їй обличчям у груди і заплакав.

— Тихо, дурненький, тихо! — заспокоювала Ганна Макарівна. — Все ж добре скінчилося!

А Ваня і сам не знав, що з ним сталося: мабуть, нерви, які були весь час напружені, не витримали. Потім вийшов Олег Максимович, але відразу повернувся обличчям до дверей, подав комусь руку. Не комусь! Діду Гордію подав, Подвійному Гордію. І стали спинами до машини… Вчитель усміхнувся стримано, всім подавав руку, хто підходив, навіть Вані — як дорослому. І дід Гордій вітався з людьми і збентежено не то всміхався, не то плакав — часто змахував сльози з очей. Ваня по черзі обійняв батька, діда. А Жучок плутався під ногами і підскакував, щоб лизнути своїх у руки.

— Ой, починається! — почувся чийсь сполоханий голос.

І всі миттю знов розступилися, розбіглися, утворюючи широчезне коло, відтягуючи з собою і тих, хто приїхав на “швидкій допомозі”.

— Льоню! Це вони винні в усьому! Космічні роботи! Я розповім, які вони були… Я такого тобі розповім! Ось цей, що ближче до нас, був Ерпідом-один! Тату! Діду! Мамо! Вони відлітають уже і все чисто відробили назад! — збуджено шепотів Ваня, посмикуючи то батька, то маму, то діда за руки.

А з-під ракет уже потужно валували гази і дим. Потім під першою загуркотіло-чмихнуло так, аж віялом полетіли вогонь, пил, дим, знялося опале листя. Ж-ж-ж-жах!!! — злетів перший Ерпід. Ж-ж-ж-жах!!! — злетів другий.

Поки, відвернувшись, протирали очі, Ерпіди були вже високо — ніби хто піднімав на небо два величезні бенгальські вогні…

Діти кинулися в центр кола, де стояли Ерпіди. Кожний хотів першим схопити сувенір — руку чи ногу Ерпіда. Але побачили там і щось більш громіздке: дві пари закурених, обплавлених гусениць, ніби дві пари калош, забутих біля космічного порога.

— Ану, нічого не брати! Це все в шкільний музей піде! — закричав Ваня.

— Правильно! — підтримав його Олег Максимович і попростував до “сувенірів”.

21

У Клинці всіх Гордіїв і собаку Жучка віз на “газику” сам голова колгоспу. І всю дорогу тільки і розмов було, що про Ерпідів та про те, що накоїлося через них. Дід Гордій сказав, що знайшов нарешті місце, де наспіх поховали загиблих під час оточення партизанів. І Трохим Іванович пообіцяв: у найближчі дні дасть транспорт і людей, щоб перенести прах героїв у братську могилу біля сільради. А до наступної річниці Перемоги буде встановлений на могилі новий, кращий пам’ятник.

Ваня сказав і про Ерпіда-три, який десь плаває в океані, вивчає, що робиться під водою. Погадали, чи виплив він і відлетів на корабель, як і Ерпіди перший і другий, чи досі ще плаває. У Вані в голові крутилося: “Все чисто відробив назад… Все чисто відробив…” І бачив він, що не все чисто відроблено: Льоня так і залишився сивий, як дід. Трохим Іванович ніби вловив думки Вані, бо запитав у Льоні:

— Так що, кажуть, ти здорово шпрехав на всіх іноземних мовах? А як тепер? А то казали, що ніякої користі для землян не мав їх візит… Як буде по-французьки “До побачення!”?

— Оревуар, — сказав Льоня, посміхнувшись. — А ще “мерсі” запам’ятав і “бонжур”… Те, що до Ерпідів знав, і ні слова більше.

— Ха-ха… А по-китайськи чи по-японськи що-небудь можеш? — цікавився голова.

— Ні бум-бум.

— Ось тобі і користь від їхнього візиту. Одна шкода… — зітхнув голова.

— Чому? Я хоч раз добре виспався за всю весну, літо і осінь, — без усмішки сказав Олексій Гордійович.

— А я всіх доярок млинцями пригостила, — всміхнулася Ганна Макарівна.

— Скажіть, а з вами в лікарні не було Петі Голобородька? — запитав Ваня про те, що весь час чомусь тривожило його.

— Ні, не було, — відказала мама.

— Не було, — підтвердив тато.

— Мене останнього схопили, завезли. Одного, без Петі, - сказав дід.

- І-і-і-іх… — перелякано протягнув Ваня. — Трохиме Івановичу, швидше до Голобородьків газуйте! Ми як були в лісі з Ерпідом, так він натякнув, що і Петі голову заморочив, щоб нам не заважав. То чи відробив хоч назад?

Пролетіли вулицею Клинців швидко, проскочили повз хату Гордіїв і зупинилися біля двору Голобородьків. А в них і паркан від вулиці, і ворота високі та щільні — нічого не побачиш, що в дворі робиться.

А коли відчинили ворота, то побачили: по всьому двору на мішках, на покривалах, на дошках, на дровах, на лавці під парканом, на перевернутому цебрі лежать запчастини до легкової машини. А може, просто частини? Бо від їхнього “Москвича” залишилася тільки певна частина кузова, колеса й ті були під плотом.

Поміж розкладеним залізяччям ходив голий до пояса Голобородько-старший і згадував усіх чортів. Сам уже весь у мазуті.

— Що це ти порозкладав, як на просушування чи на базар? Ха-ха… — поцікавився голова.

— Капітальний ремонт? — запитав і Олексій Гордійович.

— Який ремонт? Це ж мій бовдур накоїв. Приходжу з роботи, а він з ніг валиться від утоми, хвалиться: “Татку, глянь, скільки я знайшов запчастин!” Розумієш — знайшов сокиру під лавкою… Свого “Москвича”… Власного! Справного!.. Розібрав на запчастини!

— Сам усе зробив? — здивувалися мама, тато і дід.

— А де зараз Петя? — запитав Ваня.

— До хати відніс, поклав. Спить, як непритомний, — відповів Голобородько-старший, — І ось… від якогось старого “ЗІЛа” порвану покришку прикотив. Може, надірвався, дурень… Не знаю, що й думати… І в кого він вдався такий скнара? Якісь ночви з лісу притяг. На вигляд ніби відлиті з каменю, а легкі. Думаю під ночви поросят пристосувати, не пропадать же добру. А ось навіщо покришка стара, хлам цей?

— Невже сам розібрав? — повторив те, що цікавило всіх, і голова колгоспу.

І він, і дід, і мама, і тато ходили поміж розкладених деталей і тільки плечима здвигали. Біс його знає, скільки треба докласти зусиль, щоб все розібрати, порозтягати, розкласти.

Жучок понюхав колесо біля плоту і задер на нього ногу.

— Не знаю… Може, яка нечиста сила помагала, — розводив руками Голобородько-старший.

— Якщо ніхто не допомагав, то надірвався хлопець, не інакше, — сказала Ганна Макарівна.

Олексій Гордійович рішуче скинув піджак, закачав рукави сорочки.

— Давай допоможу, бо зазимуєш… Лампа є переносна? На всю ніч роботи вистачить.

Мати покликала Ваню, Льоню і діда з собою і пішла на вулицю. Дома чекало своє недоглянуте господарство.

Ваня з Жучком виходив останній: хвірточка за ним з репінням зачинилася. І, видно, почув це репіння Голобородьків півень, сприйняв за кукурікання якогось невмільця. І загорлав сам — різко й хрипко, буцім передражнював усіх півнів на світі. Кричав і нікого не боявся: на своєму смітнику і він був господар.

Ішов Ваня і думав: чи відробив те, що накоїв з Петьком, Ерпід-один? Чи встиг? Гадай тепер, чи завжди Петя був рвачем, чи це робот зробив його таким — заразив якимось хапужним вірусом?

Коли Ерпід-один наслав на нього таку хворобу, то чи заразна вона? Чи почне перекидатися на інших дітей та дорослих?

З такою хворобою треба боротися. Але як?

Тут і кінець прийшов нашій правдивій повісті. Тільки хочеться сказати ще ось про що. Якщо ви і надумаєте заїхати в Березівську школу, поцікавитися їхнім незвичайним музеєм, то не запитуйте в юних екскурсоводів, де поділися ще одна пара рук і ніг роботів та друга пара гусениць. Багато буває у музеї відвідувачів, різних делегацій, навіть із зарубіжних країн. І язик уже заболів у юних екскурсоводів пояснювати кожному, де тепер ті космічні деталі.

Так-от, я й повідомляю тут — усім! усім! Забрали ті “запчастини” Ерпідів учені із столичного науково-дослідного інституту. Навіть Голобородькову половинку панцира викупили і забрали з собою. Вчені і є вчені, будуть досліджувати ті космічні “деталі” і чухати потилиці, розгадувати, з чого зроблені, чи є на землі такі хімічні елементи. А та половинка, що лежить у центральній вітрині зліва, без підпису, — Вані, Ваня Гордій приніс її з лісу. І не захотів, щоб підписували, чий це дарунок.

Оглавление

Павло Мисько ЕРПІДИ НА ПЛАНЕТІ ЗЕМЛЯ

Реклама на сайте