«Леопард»

Леопард (fb2) - Леопард (пер. Юлия Викторовна Григоренко) (Інспектор Харрі Холе - 8) 2290K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Ю Несбё

Ю Несбьо ЛЕОПАРД

Частина перша

Розділ 1. Гіпоксія

Вона прокинулась. Закліпала очима в непроглядній темряві. Широко роззявила рота й почала дихати носом. Знову кліпнула. Відчула, як щокою потекла сльоза, розчиняючи сіль уже виплаканих сліз. Але ковтнути слину не змогла, у роті пересохло. Щоки ніби щось надимало зсередини. Здавалося, ніби через оте чужорідне тіло у її роті голова от-от вибухне. Але що ж воно таке? Найперше, що спало на думку, — їй знову хотілося забутися. Провалитися в теплу й темну безодню. Ін’єкція, яку їй зроблено, досі діяла, але вона знала: біль скоро повернеться, от-от повернеться, в голові відчувались повільні, глухі удари — кров, пульсуючи, проштовхувалась крізь мозок. Та де той чоловік? Чи він зачаївся позаду? Вона затамувала подих, прислухалась. Ніби ніде нічого, але в кімнаті таки хтось є. Наче поряд причаївся леопард. Кажуть, леопард підкрадається так безшумно, що може підійти до тебе зовсім близько, і навіть дихати так, щоб дихати з тобою в одному ритмі. Ти затамовуєш подих — і він затамовує. Їй навіть здалося, що вона відчуває його тепло. Чому він вичікує? Вона знову видихнула. Здалося, що тієї ж миті відчула на потилиці чиєсь дихання. Розвернувшись, вона вдарила, але в порожнечу. Зіщулилась. Сховатися в маленький клубочок… Марна річ.

Скільки вона пролежала отак непритомною?

Ліки подіяли миттєво. Усе тривало лише якусь частку секунди. Утім, і цього вистачило, щоб вона відчула. Це було як обіцянка того, що на неї чекає.

Чужорідне тіло, що лежало перед нею на столі, було завбільшки з більярдну кулю. Зроблене з блискучого металу, поцятковане маленькими дірочками, геометричними фігурами й якимись знаками. З однієї дірочки звисала червона мотузка з петелькою на кінці, це мимоволі повертало на думку про Різдво й про ялинку, яку належало прикрасити до свята у батьківській оселі, 23 грудня, за сім днів. Усіма отими блискучими кульками, маленькими гномами, кошичками, свічками й норвезьким прапорцем. А за вісім днів співати різдвяного псалма — Deilig er jorden[1] — й спостерігати, як у племінників засяють очі, коли вони розпаковуватимуть її подарунки. Тепер би вона вчинила геть інакше. Усе було б по-іншому. Як би вона наповнила прожиті дні — радістю, диханням і любов’ю. Місця, які лише проминала, збираючись колись їх відвідати. Чоловіки, яких зустрічала, й той, кого ще лише мала зустріти. Плід, від якого звільнилася сімнадцятирічною, і діти, ще не народжені нею. Дні, які вона змарнувала, гадаючи, що попереду — ціла вічність.

Але всі думки кудись зникли, бо перед нею з’явився ніж. І чийсь украдливий голос промовив, що вона має взяти цю кулю до рота. І вона взяла, бо куди ж дітися. Серце шалено калатало, та вона роззявила рота якомога ширше і проштовхнула кулю досередини, тепер мотузка звисала у неї з рота. Від металу в роті з’явився гірко-солоний присмак, як від сліз. А потому голову їй нахилили назад, і шкіру обпекло сталлю, коли до горла приклали ножа. Кімнату й стелю освітлював ліхтарик, що його притулили до стіни в одному з кутків. Сірий голий бетон. Окрім ліхтарика, у кімнаті стояв ще й білий пластиковий стіл, два стільці, дві порожні пивні пляшки й двоє людей. Він та вона. Вона відчула запах шкіряної рукавички, коли він вказівним пальцем ледь смикнув за червону петельку на мотузці, яка звисала з її рота. За мить її голова ніби вибухнула.

Куля збільшилася й тепер роздирала їй горлянку зсередини. Вона намагалася роззявити рота якомога ширше, але намарне — тиск не зменшився. Він зосереджено й зацікавлено вдивлявся в її роззявленого рота, як ото зубний лікар перевіряє, чи правильно поставлені брикети. Він ледь усміхався, отже, вдоволений.

Язиком вона намацала в кулі якісь шпичаки, саме вони тиснули на піднебіння, чутливу слизову оболонку, ясна, язичок. Вона силкувалася щось промовити. Він терпляче слухав нерозбірливі звуки, що виривалися з її рота. Кивнув, коли вона знеможено вмовкла, й витягнув шприц. Зблиснула крапелька на кінчику голки у світлі кишенькового ліхтарика. Він прошепотів їй у саме вухо:

— Не чіпай мотузку.

А потому вколов її в шию збоку. І вона знепритомніла.

Кліпаючи очима в темряві, вона дослухалася до свого зляканого дихання.

Треба щось робити.

Вона обіперлася долонями об сидіння стільця, вогке й холодне від її власного поту, й підвелася. Ніхто їй не завадив.

Вона подріботіла кілька метрів, поки не наштовхнулася на стіну. Прошкутильгала уздовж стіни, далі була якась гладенька, холодна поверхня. Металеві двері. Сіпнула засув. Двері не відчинилися. Замкнуто на ключ. Звісно, замкнуто, на що вона сподівалася? Їй почулося: сміється хтось — насправді чи в її голові? Де той чоловік? Чому він затіяв з нею цю гру?

Треба негайно діяти. Але спочатку обмізкувати. Вочевидь, треба позбутися цієї огидної кулі, бо від болю вона от-от схибнеться. Великий і вказівний пальці намацали шпичаки. Спробувала якось просунути пальця під один з них. Марно. Напав панічний кашель — вона задихалася. Через оті кляті шпичаки горло набрякло зсередини, й вона могла задихнутися щомиті. Шалено затарабанила у зачинені двері, силкувалась закричати, але металева куля заглушувала звуки. Вона здалася. Притулилася до стіни. Прислухалася. Вчувається чи вона справді чує чиїсь вкрадливі кроки? Невже він ходить кімнатою, граючись з нею у піжмурки? Чи це її власна кров пульсує у вухах? Намагаючись перемогти біль, вона стиснула рот. Щойно вона спромоглася загнати шпичаки назад у кулю, як вони знову вискочили назовні й змусили широко роззявити рота. Куля наче стала залізним серцем, частиною її власного єства.

Одначе — не сидіти ж отак! Треба поміркувати.

Пружини. Під шпичаками — пружини.

Шпичаки вилізли, коли він смикнув за мотузку.

«Не чіпай мотузку», — сказав він.

Чому? Що трапиться?

Вона помацала стінку. Від бетонної підлоги здіймалася холодна сирість. Знову схотілося закричати, але вона не наважилася. Тиша. Мовчання.

Де слова, які вона мала би сказати всім, кого любить? Натомість — тиша, мовчання.

Немає виходу, просто немає. Вона — наодинці з собою й цим несамовитим болем, і голова от-от вибухне.

«Не чіпай мотузку».

А може, треба таки смикнути за неї, й шпичаки втягнуться в кулю, й біль минеться?

Думки снували колами. Скільки вона вже тут? Дві години? Вісім? Двадцять хвилин?

Якби лише все було так просто — смикнути за мотузку, та й по тому. Чому ж вона досі не смикнула? Лише через те, що отой навіжений заборонив їй? Можливо, це якась пекельна гра — змусити її терпіти цей скажений біль? Чи сенс гри в тому, щоб вона, нехтуючи забороною, все-таки смикнула за мотузку, щоб… трапилось щось жахливе. Але що може трапитись? Що це за кулька?

Звісно, це гра — жорстока гра. Її втягнули в неї силоміць. Біль ставав чимраз нестерпніший, горло набрякало, ще мить — і вона задихнеться.

Замість крику вона спромоглася лише схлипнути, кліпала й кліпала очима, але сліз не було.

Пальці намацали мотузку. Вона обережно смикнула.

Певна річ, їй було неабияк прикро, що вона так і не встигла зробити бажаного. Але якби життя перенесло її раптом в якесь інше місце, будь-куди, вона б погодилась на все. Їй просто хотілося жити. Та й по всьому.

Вона смикнула за мотузку.

Із шпичаків вискочили голки. Кожна завдовжки сім сантиметрів. Чотири прошили щоки, дві встромились у верхню щелепу, дві прошили ніс, дві — підборіддя, дві проткнули стравохід, ще одна уткнулася в праве очне яблуко. Дві голки пройшли крізь заднє піднебіння, діставшись мозку. Але не це стало причиною смерті. Через металеву кулю вона була не в змозі виплюнути кров, яка ринула з ран просто в рот. Натомість кров потрапила в гортань, а звідти — в легені. Кров перестала насичуватися киснем, що спричинило зупинку серця. Отже судовий лікар у своєму звіті написав: церебральна гіпоксія, себто нестача кисню у мозку. Тобто Боргні Стем-Мюре потонула.

Розділ 2. Прояснююча темрява. 18 грудня

Дні покоротшали. На вулиці ще ясно, але тут, у моїй монтажній, завжди сутінки. У світлі моєї настільної лампи люди зі світлин на стіні дивляться дражливо-радісно, ніби нічого не підозрюючи. Вони сповнені сподіваннями, безперечно, навіть сумніву не мають, що попереду в них — довге життя, тихе, безмежне морське плесо часу. Я їх вирізав із газети, прибравши сльозливі розповіді про шоковану родину та описи знайденого трупа, від яких холоне серце. Залишив лише одну світлину, яку родич чи друг віддав безцеремонному журналістові — саме ту, зняту щасливої миті, коли вона посміхалася, немов була безсмертною.

Поліція знає небагато. Наразі. Але невдовзі роботи їм додасться.

Де принишкло оте, що робить людину вбивцею? Чи це щось вроджене чаїться у якомусь гені? Спадкова схильність, що її хтось має, а хтось — ні? Чи до цього спричиняє необхідність, що розвивається у взаємодії з навколишнім світом? Або якась стратегія виживання, хвороба, що рятує життя, раціональне божевілля? Адже коли хвороба — лихоманковий обстріл тіла, то божевілля — вимушений відступ в укриття, де можна знов окопатися.

Особисто я дотримуюсь думки, що здатність убивати споконвіку притаманна кожній пересічній людині. Адже наше існування — це одвічна боротьба за блага, а той, хто не спроможний убити ближнього, не має права на існування. Хай там що, а вбити — це всього-на-всього наблизити невідворотне. Смерть ні для кого не робить винятку, і це добре, бо життя — це біль та страждання.

У цьому сенсі кожне вбивство — це акт милосердя. Цього не усвідомлюєш, коли сонце гріє тобі шкіру, вода, дзюркочучи, змочує тобі губи, й ти відчуваєш ідіотську жагу жити з кожним ударом серця й ладен заплатити за ще одну мить усім, чого досяг за життя: гідністю, становищем, принципами. Саме у цю мить треба рішуче втрутитися, нехтуючи цим ілюзорним сліпучим сяйвом. Іти аж до кінця. Допомогти опинитися в холодній, доконечній темряві. Пізнати холодну сутність. Істину. Позаяк саме її я мав віднайти. І знайшов. Те, що обертає людину на убивцю.

А що ж до мого власного життя, невже я теж гадаю, що це безмежна неозора морська гладінь?

Аж ніяк. Невдовзі я теж опинюся на звалищі смерті, разом з рештою виконавців ролей у цій коротенькій драмі. Утім, хай тіло обернеться в ніщо, і лишиться лише голий кістяк, все одно зуби шкіритимуться усмішкою. Саме заради цього я нині живу, у цьому — єдине виправдання мого існування, моя можливість очищення, вивільнення від ганьби.

Але це лише початок. Зараз я вимкну лампу й вийду на денне світло. Хоч його лишилось зовсім трохи.

Розділ 3. Гонконг

Дощ ніяк не вщухав. З неба лило й лило як з відра — і отак день у день. Земля набрякла водою, асфальтові дороги попровалювались, перелітні птахи не полетіли у вирій, а у новинах розповідали про комах, які досі так далеко на північ не просувались. Календар запевняв, що прийшла зима, але земля у парках Осло не лише не вкрилася снігом, але й не побрунатніла. Газони зеленіли заманливо, як спортивні майданчики зі штучним покриттям в Согні, де затяті спортсмени вже почали бігати підтюпцем у своїх лижних костюмах від торговельної марки Бйорна Делі, так і не дочекавшись нагоди побігати лижнею навколо озера Согнсванн. Напередодні Нового року заліг щільний туман, отож звуки хлопавок і ракет, які запускали в Осло, лунали аж до Аскера. Але годі було роздивитися навіть ті феєрверки, які запускали на власному газоні. Хай там як, а того вечора норвежці напалили піротехніки на шістсот крон з кожної родини. Про це свідчило одне з опитувань споживачів, з якого випливало, що кількість норвежців, які втілили свою мрію про біле Різдво на білих таїландських пляжах, зросла вдвічі за останні три роки. Утім, у Південно-Східній Азії погода теж неначе очманіла, й загрозливі позначки, які зазвичай з’являлися на мапах прогнозу погоди лише в сезон тайфунів, нині вишикувалися над Китайським морем. У Гонконзі, де зазвичай лютий вважають найсухішим місяцем, цього ранку періщило, як з відра, тож через погану видимість літак, що здійснював рейс номер 731 авіакомпанії «Cathay Pacific Airlines» з Лондона, мусив кружляти зайве коло, перш ніж сів в аеропорту Чхеклапкок.

— Ви ще подякуйте, що нам не довелося сідати на старому аеродромі, — промовив пасажир, що скидався на китайця, до Каї Сульнес, котра уп’ялася у підлокітники так міцно, що суглоби на пальцях аж побіліли. — Він розташовувався просто у місті, й тоді б ми точно врізались у якийсь хмарочос.

Це були перші слова, які пролунали з його вуст, відколи вони здійнялися у повітря дванадцять годин тому. Кая вмить охоче відволіклась від думок про те, що її від землі відділяє лише повітря, й наразі — досить турбулентне.

— Дякую, пане, ви мене втішили. Ви англієць?

Він сіпнувся, наче отримав ляпаса, й Кая усвідомила, що, схоже, страшенно його образила, припустивши, що він — один з колишніх колонізаторів.

— Ви… е… теє… мабуть, китаєць?

Він рішуче захитав головою.

— Гонконзький китаєць. А ви, пані?

Кая Сульнес на мить замислилась: чи не відповісти, що вона «хоксундська норвежка», але обмежилась лише «норвежкою». Почувши це, гонконзький китаєць, хвильку поміркувавши, радісно вигукнув:

— А-га! — І додав: — То ви зі Скандинавії! — й урешті поцікавився, чому вона летить до Гонконгу.

— Маю знайти одну людину. — Вона поглянула вниз на свинцево-сірі хмари, сподіваючись невдовзі роздивитись під ними твердь.

— Ага! — повторив чоловік. — Ви дуже гарна пані. І не йміть віри тим, хто переконує, буцімто китайці одружуються лише з китаянками.

Жінка мляво посміхнулася.

— Ви маєте на увазі гонконзьких китайців?

— Насамперед гонконзьких, — завзято закивав він, піднявши руку, — обручки на пальці не було. — Я виробляю мікрочіпи, у моєї родини є фабрики у Китаї та Південній Кореї. Що ви збираєтеся робити сьогодні увечері?

— Сподіваюся, спатиму, — відповіла Кая позіхаючи.

— А завтра ввечері?

— На той час, маю надію, я знайду кого треба й уже буду на зворотному шляху.

Чоловік наморщив лоба.

— Невже так поспішаєте, пані?

Попутник запропонував підвезти, але Кая, подякувавши, відмовилася, доїхавши двоповерховим автобусом. За годину вона стояла у вітальні готелю «Емпайр Коулун», збуджено дихаючи. Встромила картку-ключ у двері номера. Тепер треба лише прочинити двері. Примусила себе натиснути ручку в дверях. Сіпнувши двері, зазирнула досередини.

У кімнаті нікого не було. Певна річ.

Вона зайшла, поставила валізу на коліщатах біля ліжка і підійшла до вікна. Спочатку глянула на юрбу, що кишіла сімнадцятьма поверхами нижче, потім на хмарочоси, які геть не схожі були на своїх величних родичів десь у Манхеттені, у Куала-Лумпурі чи Токіо. Гонконзькі хмарочоси скидалися на термітники, жаскі й манливі одночасно, — гротескне свідчення уміння людей пристосовуватися, коли сім мільйонів вимушені розміщуватися на території, трохи більшій за сто квадратних кілометрів. Кая відчула, як її долає втома. Вона скинула черевики й впала на постіль. Попри те, що номер був на двох, а готель мав чотири зірочки, ліжко завширшки метр двадцять займало увесь простір. Вона замислилась, як у цих термітниках знайти одну-єдину людину, яка, найпевніше, зовсім не бажає, щоб її знайшли.

Вона хвильку поміркувала: варто задрімати чи одразу взятися до справи? Потім змусила себе підвестися з ліжка. Роздяглася й попрямувала у душ. Ставши перед дзеркалом, без будь-якого самовдоволення визнала: китаєць таки мав рацію — вона гарна.

Власне, це не була її власна думка — це була даність, якою завжди є краса. Високі вилиці, гарно окреслені чорні брови над великими, наче дитинними, очима із зеленою райдужкою, що сяяли яскравим блиском молодої, але зрілої жінки. Каштанове з медовим відтінком волосся, пухкі губи, ніби стулені для поцілунку, хоча рот трохи завеликий. Довга тонка шия, таке ж струнке тіло, маленькі груди, що скидалися на невеличкі буруни на поверхні моря, чудова, хоча по-зимовому бліда шкіра. Граційні вигини стегон. Довгі ноги, за які сперечалися дві модельні агенції в Осло, коли вона закінчувала гімназію в Хоксунді, і які зустріли її відмову засмученими кивками. Її неабияк розвеселило, коли в одній з агенцій їй сказали: «Гаразд, любонько, але майте на увазі, що ваша краса не бездоганна. Ви маєте дрібні й гострі зуби. Посміхайтеся не так часто».

Після таких слів посміхатися їй стало легше, ніж раніше.

Кая вбралася у штани кольору хакі, тоненьку вітрівку і невагомо й безшумно спустилася ліфтом до адміністратора.

— «Чункінг меншн»? — перепитав той. Він ледве спромігся приховати свій подив і пояснив: — Спочатку йдіть по Кімберл-роуд до Натан-роуд, а потім ліворуч.

Усі пансіони й готелі в країнах-членах Інтерполу зобов’язані реєструвати мешканців-іноземців, але коли Кая зателефонувала секретареві Норвезького посольства, щоб дізнатися, за якою останньою адресою була зареєстрована людина, яку вона шукає, секретар пояснив їй, що «Чункінг меншн» — не готель, не пансіон і навіть не садиба, як могло здатися за англійським словом у назві. Насправді це ціле збіговисько крамничок, вуличних кав’ярень, ресторацій і, найімовірніше, більше сотні сертифікованих і несертифікованих третьосортних готелів, які можуть мати від двох до двадцяти номерів. Усе це розташовується у чотирьох величезних багатоповерхівках. Номери, які можна винайняти, теж цілком різноманітні: від простих, чепурненьких і затишних до справжніх пацючих нір і зовсім тісних закапелків. А найголовніше — у «Чункінг меншн» людина мала змогу спати, жити, працювати, плодитися, навіть не покидаючи термітника.

Проминувши Натан-роуд, жваву торговельну вулицю з крамничками відомих торговельних марок, полірованими фасадами й великими вітринами, Кая зауважила поворот на Чункінг і попрямувала туди.

Вона занурилась у густий чад фаст-фудів, стукіт молоточків вуличних шевців, галасливі мусульманські молитви по радіо й стомлені погляди з крамничок секонд-хенду. Усміхнулася спантеличеному пішому туристові з путівником «Lonely Planet» у руках і посинілими ногами, що стирчали з-під зовсім недоречних камуфляжних шортів.

Охоронець у формі, зиркнувши на папірець, який простягла йому Кая, промовив «Ліфт G» й показав кудись у глиб коридору. Черга до ліфта зміїлась довжелезна, Кая спромоглася потрапити в кабінку лише з третього разу. Люди у ліфті стояли, тісно притиснувшись одне до одного, а кабіна скидалася на скрипучу залізну труну, отож Каї мимохіть згадалися цигани, які хоронять своїх покійників у вертикальному положенні.

Нічліжка належала мусульманинові з чалмою на голові, який, схопившись, охоче показав їй комірку, де якимось незбагненним чином на стіні під ліжком уміщався ще й телевізор, а в узголів’ї — схлипував кондиціонер. Зáпал хазяїна випарувався, щойно Кая, обірвавши його рекламну скоромовку, показала світлину, де було зображено чоловіка й написане його ім’я так, як значилося у паспорті. Спитала, де б він міг зараз перебувати.

Забачивши реакцію хазяїна, жінка поспіхом додала, що вона — дружина того чоловіка. Секретар у посольстві застеріг Каю, що розмахувати будь-яким офіційним посвідченням у подібних закладах було б «контрпродуктивно». І тоді вона жалісно додала, що у них з тим чоловіком — п’ятеро діточок, тож хазяїн миттєво змінив своє ставлення. Молода жінка, яка породила на світ стількох дітлахів, викликала у нього співчуття. Важко зітхнувши, він похитав головою й промовив уривчастою англійською:

— Сумно, дуже сумно, пані. Вони прийшли й забрали його паспорт.

— Хто?

— Хто? Тріада, пані, як завжди, Тріада.

— Тріада? — не стримала подиву Кая.

Певна річ, вона знала про таку організацію, але, по правді, китайська мафія для неї асоціювалася з коміксами та фільмами про крутих каратистів.

— Сідайте, пані. — Він поспіхом присунув їй стільця, на який вона опустилась. — Вони шукали його, а його не було, тож вони забрали його паспорт.

— Паспорт? Чому?

Він не поспішав з відповіддю.

— Прошу, я мушу знати.

— Боюся, ваш чоловік ставив на коней.

— На коней?

— «Хепі Велі». Іподром. Там є тоталізатор та усілякі бридкі речі.

— І він заборгував? Тріаді?

Чоловік кивнув і кілька разів хитнув головою — ствердно й співчутливо.

— Тож вони забрали паспорт?

— Він має викупити паспорт, заплативши борг, якщо забажає покинути Гонконг.

— Але ж він може отримати новий паспорт у Норвезькому посольстві!

Чалма хитнулася туди-сюди.

— Звісно. А ще можна придбати фальшивий за вісімдесят доларів. Тут, у Чункінзі. Але проблема не в паспорті. Проблема в тому, що Гонконг — це острів, пані. Як ви сюди дісталися?

— Літаком.

— А як збираєтеся повертатися назад?

— Літаком.

— Єдиний аеропорт. Квитки на літак. Усі прізвища занесено до комп’ютера. Багато перевірок. І чимало людей в аеропорту, яким Тріада приплачує, щоб вони впізнавали потрібні обличчя. Розумієте?

Вона повільно кивнула.

— Так, утекти важко.

Хазяїн готелю всміхнено похитав головою.

— Ні, пані. Утекти неможливо. Утім, у Гонконзі можна сховатися. Сім мільйонів мешканців. Зникнути легко.

На Каю вже навалилася втома, вона заплющила очі. Хазяїн готелю, певно, зрозумів її по-своєму, бо втішливо поклав їй руку на плече й пробурмотів:

— Ну ж бо, годі…

Трохи завагавшись, він нахилився ближче й прошепотів:

— Гадаю, він ще тут, пані.

— Так, я розумію.

— Ні, я про те, що він досі тут, у Чункінзі. Я бачив його.

Вона підвела голову.

— Двічі, — мовив він. — У «Лі Юані». Дешевий рис. Не кажіть нікому, що я розповів вам. Ваш чоловік — мабуть, чесна людина. Але він вскочив у халепу. — Він звів очі догори, аж вони майже зникли під чалмою. — У дуже велику халепу.

«Лі Юань» мав стійку, чотири пластикових столи й служку китайця, який заохотливо посміхнувся до Каї, коли вона після шести годин чекання, замовивши дві порції смаженого рису, три філіжанки кави й два літри води, раптово стрепенулась, підвівши голову від засмальцьованої стільниці, й поглянула на хазяїна.

— Tired?[2] — промовив він, вишкіривши щербатий рот.

Кая позіхнула, замовила четверту чашку кави й знову стала чекати. Увійшли двоє китайців, усілися біля стійки, не промовивши жодного слова й нічого не замовляючи. Вони не удостоїли її погляду, що її порадувало. Від безконечного сидіння упродовж останніх діб тіло у неї заклякло, тож хоча б як вона не сиділа, все одно було боляче. Вона покрутила головою, намагаючись розігнати тілом кров. Відкинула голову назад. Щось хруснуло в шиї. Поглянула на синьо-білі трубки ламп денного світла на стелі, знов опустила голову. Її погляд впав на чиєсь зацьковане бліде обличчя. Чоловік, зупинившись біля зачинених залізних жалюзі в коридорі, пильно огледів маленький заклад Лі Юаня. Зачепився поглядом за отих двох біля стійки. І поспіхом шаснув геть.

Кая скочила з місця, але через затерплу ногу мало не впала, схопила торбинку й, накульгуючи, чимдуж поквапилася слідом за зниклим чоловіком.

— Welcome back[3], — промовив їй услід Лі Юань.

Чоловік був страшенно схудлий. На світлинах він видавався кремезним та височезним, а стілець, на якому він сидів на тому ток-шоу, був неначе зроблений для пігмея. Але вона ні на мить не засумнівалась, що це він. Ґуляста голова з короткою стрижкою, великий ніс, очі з сіточкою судин із ясно-блакитною проспиртованою райдужкою. Вольове підборіддя і напрочуд м’який, майже гарний рот.

Шкандибаючи, вона вийшла на Натан-роуд. У неоновім світлі над юрбою височіла спина у шкіряній куртці. Хоча він ішов не надто швидко, але, щоб не загубити його в натовпі, Каї доводилось мало не бігти. Він завернув із жвавої торговельної вулиці у вузький малолюдний провулок, тож Кая вмить уповільнила крок, збільшивши відстань між ними. Подумки відзначила назву вулички: Мелден-роу. Дуже кортіло підійти до нього просто зараз, представитися, та й по всьому. Але вона вирішила не порушувати плану й дізнатись, де він мешкає. Дощ ущух, хмари на небі розійшлися, на мить показавши високе й чорне оксамитове небо з мерехтливими зірками завбільшки з булавкову головку.

Пройшовши ще хвилин з двадцять, чоловік раптом зупинився, і Кая злякалася, що він завважить її. Але він не огледівся, лише витягнув щось із кишені куртки. Вона здивовано втупилась на річ у його руці. Начебто пляшка з соскою?

Чоловік завернув за ріг.

Кая пішла слідом й опинилася на великому велелюдному майдані, повному людей, там була здебільшого молодь. У глибині майдану над широкими скляними дверима сяяли написи англійською та китайською. Кая упізнала назви кількох фільмів, на жаль, подивитися їх вона ніяк не встигне. Знову розгледіла його шкіряну куртку, зауважила, що чоловік поставив пляшку на низький п’єдестал бронзової скульптури, що зображувала шибеницю з порожньою петлею. Чоловік проминув дві залюднені лави, сів на третю й підібрав якусь газету. Секунд через двадцять він знову підвівся, повернувся до скульптури, мимохідь забрав пляшку й пішов тим же шляхом, як і прийшов.

Кая помітила, що він зайшов до «Чункінг-меншн». Знову задощило. Вона поволі почала обмірковувати, що казатиме. Черги біля ліфтів уже не було, але чоловік все одно пішов сходами, повернув праворуч і зник за обертовими дверима. Кая поспіхом кинулася слідом, опинилася на занедбаних сходах, що смерділи котами та мокрим бетоном. Затамувала подих. Утім, єдине, що розчула, — крапання води. Розмірковуючи, чи не зійти угору сходами, почула, як десь на нижньому поверсі хряснули двері. Кая прожогом кинулася вниз і побачила єдині двері, які могли спричинити такий звук: металеві, із вм’ятинами. Поклавши руку на ручку дверей, вона знову відчула тремтіння, заплющила очі й подумки вилаялась. Потому смикнула двері й зайшла у темінь. Радше, вийшла у темінь.

По ногах щось шаснуло, але вона стримала зойк і не ворухнулась. Спочатку гадала, що потрапила у ліфтову шахту, та, звівши голову догори, побачила чорні від кіптяви цегляні стіни, вкриті мережею водогінних труб, дротів, зігнутих металевих оцупків і напіврозваленого проіржавілого металевого риштовання. Назвати це дворищем не можна було, скорше, кілька квадратних метрів поміж багатоповерховими будинками. Тьмяне світло соталося з невеличкого квадрата нагорі, поцяткованого зірками. Попри те, що небо було ясне, на асфальт і на обличчя їй постійно щось крапало, вона усвідомила, що це конденсат з безлічі іржавих кондиціонерів, котрі суцільно обсіли стіни. Ступивши крок назад, вона обіперлася на металеві двері.

Стала чекати.

Нарешті з темряви почулося:

— What do you want?[4]

Раніше їй ніколи не доводилося чути його голосу. Певна річ, вона чула його у ток-шоу, коли вели мову про серійних убивць, але почути цей голос наживо — геть інша справа. Голос був зморено-захриплий, і видавалося, ніби він належав людині літній, хоча чоловік ще не мав і сорока. Водночас у голосі вчувався незворушний спокій, самовпевненість, яка ніяк не поєднувалася з тим зацькованим обличчям, яке вона зауважила за дверима закладу Лі Юаня. Голос був глибокий і лагідний.

— Я норвежка, — мовила потому.

Ні звуку натомість. Вона ковтнула слину. Перші слова завжди найважливіші.

— Мене звати Кая Сульнес. Мені доручив знайти вас Гуннар Хаген.

Жодної реакції на ім’я власного начальника з відділу розслідування убивств. Чи він уже пішов?

— Я працюю на Хагена, я інспектор, розслідую убивства, — мовила вона у темряву.

— Мої вітання.

— Нема з чим вітати. Якщо ви читали норвезькі газети за останні місяці… — Вона затнулась. Невже вона спромагається на дотеп? Напевно через недосипання. Або через нерви.

— Я мав на увазі: мої вітання, що виконали завдання, — почувся голос. — Отже, мене знайдено. Тепер можете їхати геть.

— Стривайте! Хіба ви не бажаєте знати, чого мені треба?

— Не надто прагну.

І тут слова, які вона занотувала й завчила напам’ять, потекли самохіть:

— Убито двох жінок. За даними судових лікарів, убивця той самий. Жодних інших доказів у нас немає. І хоча ми дали пресі якнайменше подробиць, вона вже чимдуж здійняла галас, що з’явився черговий серійний убивця. Навіть пишуть, що це якийсь Сніговик. Ми задіяли фахівців з Інтерполу, але вони теж нічого не знайшли. На нас тиснуть преса й влада…

— Не хочу, значить, не хочу, — мовив голос.

Двері зачинилися.

— Агов! Стривайте! Ви ще тут?

Вона навпомацки посунулась уперед і намацала двері.

Штовхнула рішуче двері, не дозволивши страху опанувати її, й опинилася на ще одних темних сходах. Далеко вгорі зауважила світло й одним махом здолала три прогони. З дверей, що оберталися, сочилося світло, й жінка штовхнула їх. Зайшла у простий порожній коридор, у якому бозна-коли фарбували облуплені стіни, від яких тхнуло сирістю. Притулившись до стіни, стояли двоє чоловіків, у кутиках рота стирчали цигарки, Кая вдихнула солодкуватий дим. Обоє зиркнули байдужкувато. Принаймні вона сподівалася, що так. Нижчий був чорний, напевно африканець. У вищого, білого, на чолі був трикутний рубець, ніби дорожній знак-попередження про небезпеку. У їхньому відомчому журналі «Політієт» вона читала, що на вулицях Гонконгу майже тридцять тисяч поліцейських, і це місто вважають одним з найбезпечніших міст-мегаполісів. Але ж то на вулицях.

— Looking for hashish, lady?[5]

Вона захитала головою, намагаючись триматися якомога упевненіше, силкуючись поводитися так, як колись сама радила дівчаткам, коли їздила по школах: іти з таким виглядом, наче ти добре знаєш дорогу, а не як вівця, що відбилась від отари. Не як здобич. Вони вишкірилися у відповідь. Виявилось, інші двері було закладено цеглою. Обидва повитягували руки з кишень і цигарки з рота.

— Looking for fun, then?[6]

— Wrong door, that’s all[7], — відповіла вона й обернулась, намагаючись вийти. У зап’ясток вчепилась рука. Виявляється, жах має присмак алюмінієвої фольги. В теорії вона обізнана була цілком. Тренувалася у заллятому світлом спортзалі на ґумовім матраці, оточена інструктором та колегами.

— Right door, lady. Right door. Fun is this way[8].

Вона відчула запах риби, цибулі та марихуани. Окрім того, у спортзалі супротивник був лише один.

— No, thanks[9], — відповіла вона, намагаючись, щоб голос звучав упевнено. Чорношкірий опинився поряд, схопивши її за другий зап’ясток:

— We will show you[10].

— Only there’s not much to see, is there?[11]

Всі троє обернулися у бік дверей, що оберталися.

Вона знала, що у паспорті у нього зазначений зріст 194 сантиметри, але наразі він стояв в одвірку, зведеному за гонконзькими стандартами, й скидалося, що він заввишки мало не двісті десять. Й удвічі ширший, ніж годину тому. Руки його були опущені й лише трохи відхилялися від тулуба, але він не рухався, не пронизував їх поглядом, просто подивився на білого й мовив:

— Is there jau-ye?[12]

Вона відчула, як напружились пальці білого, що стискали її зап’ясток, і помітила, що чорний почав тупцятися.

— Ng-goy[13], — мовив чоловік в одвірку.

Вона відчула, як руки знехотя відпустили її.

— Ходімо, — мовив він і злегка взяв її за лікоть.

Вийшовши за двері, вона відчула, як запалали її щоки. Через напруження й сором. Соромно їй стало, бо усвідомила, як повільно працює її мозок при небезпеці й як радо вона дозволила йому розібратися з цими двома некривдними торговцями гашишем, які лише хотіли трішки її налякати. Він провів її двома поверхами вище й далі, за двері, що обертаються, підвів просто до ліфта, натиснув кнопку, викликаючи його донизу, став поряд, не зводячи очей з числа «11», що світилося над дверима.

— Заробітчани, — мовив він. — Їм нудно й самотньо, от і все.

— Знаю, — відповіла вона уперто.

— Щоб дістатися першого поверху, натисніть кнопку «G», потім ідіть праворуч і вийдете просто на Натан-роуд.

— Прошу вас, вислухайте мене. Ви єдиний у відділі вбивств, хто знається на серійних убивцях. Адже це ви упіймали Сніговика.

— Саме так, — погодився він. Вона зауважила, що погляд його змінився, й чоловік провів пальцем від підборіддя до правого вуха. — Окрім того, я звільнився.

— Себто взяли відпустку?

— Звільнився. У сенсі — зав’язав з цим.

Лише зараз вона зауважила, що його права й ліва вилиці не симетричні.

— Гуннар Хаген казав, що коли ви поїхали із Осло півроку тому, він відпустив вас на невизначений термін.

Чоловік посміхнувся, й Каю вразило, як посмішка змінила вираз його обличчя.

— Це лише через те, що Хаген ніяк не второпає… — Він обірвав мову, й посмішка зникла з обличчя. Він утупився в ліфтове табло, де зараз світилася п’ятірка.

— Хай там як, а в поліції я більше не працюю.

— Ви потрібні нам… — Вона передихнула. Усвідомлювала, що ризикує, але потрібно було діяти швидко, поки він знову не щез. — А ми — вам.

Він кинув на неї погляд.

— Чому б це?

— Ви заборгували Тріаді. Ви купуєте наркотики просто на вулиці, у пляшці. Ви мешкаєте, — вона скривилася, — отут. І ви не маєте паспорта.

— Нащо мені паспорт? Мені це місце до вподоби.

Дзенькнуло, ліфтові двері розійшлися, й звідти, від людей, що стовпилися, відгонило смородом і задухою.

— Не поїду! — заявила Кая голосніше, ніж намірялася, й зауважила, що пасажири ліфта дивляться на неї із сумішшю нетерпіння й неприхованої цікавості.

— Ні, поїдеш, — відповів він, поклав руку їй на спину й дбайливо, але рішуче запхав її у ліфт. Вона враз опинилася в гущавині пасажирів, які не дали їй змоги ані поворухнутися, ані озирнутися. Нарешті, вона спромоглася озирнутися й побачила, як уже зачиняються двері.

— Харрі! — вигукнула вона.

Але за ним уже й слід прохолов.

Розділ 4. «Sex Pistols»

Старий хазяїн готелю замислено підійняв палець до чола, просто під чалму й глянув на неї довгим оцінювальним поглядом. Потім узяв телефон і набрав номер. Промовив кілька слів арабською й поклав слухавку.

— Чекайте, — мовив. — Може бути, а може, й ні.

Кая усміхнувшись кивнула у відповідь.

Вони сиділи одне проти одного за вузьким столом, який правив за прилавок, і дивилися одне на одного. Задзеленчав телефон, і чоловік узяв слухавку. Вислухав співбесідника й знову поклав слухавку, не промовивши ані слова.

— Сто п’ятдесят тисяч доларів, — мовив.

— Сто п’ятдесят? — перепитала вона ошелешено.

— Гонконзьких доларів, пані.

Кая взялася подумки підраховувати. Отже, це майже сто тридцять тисяч норвезьких крон. Майже вдвічі більше, ніж їй дозволено витратити.

Коли вона знайшла його, вже перейшло за північ, минуло майже сорок годин, відколи вона востаннє спала. Вона три години прочісувала блок «Н». Подумки вже склала собі мапу місцевості й вела пошуки системно, проминаючи нічліжки, кав’ярні, генделики, масажні клуби й молитовні кімнати, поки нарешті не дісталася найдешевших нічліжок, де спала імпортована робоча сила з Африки й Пакистану, ті, хто не має навіть окремих кімнат, лише закуток за запоною, без дверей, телевізора, кондиціонера й хоч якогось натяку на особисте життя. Чорний нічний швейцар, що впустив Каю, довго вдивлявся у світлину й ще довше — у стодоларову банкноту, яку йому простягли, перш ніж взяти гроші й тицьнути в один з кутків.

«Харрі Холе, — подумала вона. — Got you[14]».

Він лежав голічерева на матраці, дихаючи майже нечутно. Через чоло простягалася глибока зморшка, й зараз, уві сні, права вилиця випнулася ще дужче. Кая чула, як у різних закутках кахикають і хроплять люди. Зі стелі крапало, краплі падали на кам’яну підлогу, глибоко й дражливо зітхаючи. Запнуто було не до кінця, й у закуток проникало холодне блакитнувате сяйво від ламп денного світла на ресепшені. Біля вікна вона зауважила шафу, стілець і пластикову пляшку поряд з матрацом, що лежав просто долі. У кімнаті більше не було нічого. Стояв гіркувато-солодкий запах, як від паленої гуми. Він ішов від непогашеної цигарки у попільничці, що стояла долі поряд із пляшкою. Присівши на стілець, вона помітила, що Харрі стискає щось у руці. Засмальцьовану жовто-коричневу грудку. Кая бачила чимало грудок з гашишу того року, коли була патрульною, щоб визначити, що це щось інше.

Коли Харрі прокинувся, вже була майже друга.

Вона почула, як ритм його дихання дещо змінився, й раптом зауважила, як зблискують у темряві білки його очей.

— Ракель? — спитав він. І знову заснув.

За півгодини він несподівано знову розплющив очі, сіпнувся й запхав руку під матрац.

— Це я, — мовила Кая. — Кая Сульнес.

Він укляк, не встигнувши дістати те, що збирався. Потім знову знесилено впав на матрац.

— Якого дідька ви тут шукаєте? — прохрипів він.

— Вас, — відповіла вона.

Він тихо засміявся, не розплющуючи очей.

— Мене? Знов?

Вона дістала конверт, нахилившись, помахала ним перед його обличчям. Він ледь розплющив око.

— Це квиток на літак. До Осло.

Око знову заплющилось.

— Удячний вам, але я залишаюся.

— Якщо я вас знайшла, вони теж знайдуть, — це лише питання часу.

Він мовчав. Вона чекала, дослухаючись до його дихання й крапель, що падали монотонно. Нарешті він знову розплющив очі, почухав шию за лівим вухом і підвівся на ліктях.

— Цигарку маєш?

Вона похитала головою. Він підвівся, скинувши з себе простирадло, й підійшов до шафи. Як на людину, яка півроку мешкала у субтропіках, він був навдивовижу блідий і такий худий, що можна було перерахувати на спині всі ребра. Статура колишнього спортсмена, та наразі про м’язи нагадували хіба що різкі заглибини під блідою шкірою. Він відчинив дверцята шафи. Вона з подивом відзначила, як акуратно складено його одяг. Він увібрався у майку й джинси, як був зодягнений напередодні, й не без зусилля дістав з кишені щось, схоже на зім’яту пачку цигарок. Потім узув кросівки й прочовгав повз неї, клацнувши запальничкою.

— Ходімо, — мовив тихо. — Саме час вечеряти.

Було пів на третю ночі. Сірі залізні жалюзі у всіх крамницях та кав’ярнях у Чункінзі було опущено. Лише у Лі Юаня світилося.

— Як ви опинилися у Гонконзі? — спитала Кая, зиркнувши на Харрі, котрий, не надто переймаючись охайністю, досить дієво всмоктував скляну лискучу локшину із супної миски.

— Прилетів. Ви змерзли?

Кая машинально висмикнула руки з-під сідниць.

— Але чому сюди?

— Я збирався у Манілу. У Гонконзі була лише проміжна пересадка.

— Отже, на Філіппіни. А навіщо туди?

— Кинутися у вулкан.

— У котрий саме?

— А скільки ви можете назвати?

— Ніскільки. Просто якось читала, що там їх безліч. А ще, що деякі з них розташовані на… острові Лусон?

— Непогано. Там усього вісімнадцять вулканів, три з яких — на Лусоні. Я збирався на Маунт-Майон. Дві з половиною тисячі метрів. Стратовулкан.

— Вулкан із прямовисними схилами, утвореними потоками лави, що лишилась після виверження.

Харрі відірвався від вечері й поглянув на жінку.

— Хіба бували виверження у наш час?

— Чимало. Тридцять?

— Подейкують, що з тисяча шістсот шістнадцятого їх було сорок сім. Останнє — у дві тисячі другому. Його можна звинуватити у щонайменше трьох тисячах убивств.

— Що сталося?

— Посилився внутрішній тиск.

— Я про те, що трапилось із вами.

— Так я ж про себе. — Їй здалося, чи він справді посміхнувся? — Я зірвався й став пити вже у літаку. Мене висадили у Гонконзі.

— До Маніли літає не один літак.

— Я усвідомив, що коли не зважати на вулкани, Маніла не відрізняється від Гонгконгу.

— У якому сенсі?

— У сенсі віддаленості від Норвегії.

Кая кивнула. Вона читала про справу Сніговика.

— Та найістотніше, — мовив він, показуючи паличкою у миску, — тут є локшина Лі Юаня. Спробуйте. Заради локшини вже можна попросити тутешнього громадянства.

— Локшини та опіуму.

Така прямота була їй не властива, але Кая вирішила, що треба забути про свою вроджену сором’язливість і що це її єдина можливість зробити те, задля чого вона прителіпалася у цю країну.

Він знизав плечима й знову зосередився на локшині.

— Ви регулярно курите опіум?

— Нерегулярно.

— Навіщо?

Він заговорив з напханим ротом:

— Щоб не випивати. Я ж п’яниця. До слова, у цьому ще одна перевага Гонконгу перед Манілою. У цій країні покарання за наркотики не таке суворе. Та й в’язниці чистіші.

— Про пияцтво я знала, та хіба ви ще й наркоман?

— У якому сенсі наркоман?

— Ви мусите їх вживати?

— Ні. Я просто хочу вживати.

— Себто?

— Як знеболювальне. Помітили, що наша балачка — як співбесіда при прийомі на посаду, яку я аж ніяк не прагну обійняти, Сульнес. А ви коли-небудь курили опіум?

Кая похитала головою. Кілька разів, подорожуючи Південною Америкою, вона спробувала марихуану, але не надто вподобала це зілля.

— А ось китайці спробували. Двісті років тому британці почали завозити опіум з Індії, щоб покращити свій торговельний баланс. І підсадили на це зілля пів-Китаю. — Він клацнув пальцями вільної руки. — А коли китайська влада цілком слушно заборонила опіум, британці розв’язали війну, відстоюючи своє право напихати Китай наркотиками під зав’язку. Уявіть, що Колумбія починає бомбардувати Нью-Йорк через те, що на кордоні конфіскували партію кокаїну.

— Що ви маєте на увазі?

— Лише те, що як європеєць я мушу викурити частину цієї бридоти, яка опинилася в цій країні з нашої ласки.

Кая з подивом відчула, що сміється. Їй, безперечно, слід поспати.

— Я йшла слідом, коли ви його купували, — зізналася вона. — Бачила, як ви це провертаєте. У пляшці, яку ви поставили, спочатку були гроші. А потім опіум. Хіба ні?

— М-м-м, — рот Харрі досі був напханий локшиною. — Ви працювали у нарковідділі?

Вона закивала головою.

— А чому на пляшці — соска?

Харрі заклав руки за голову. Супова миска перед ним спорожніла.

— Опіум страшенно смердючий. Якщо маєш у кишені чи у фользі грудочку опіуму, пошукові собаки тебе у будь-якому натовпі винюхають. Та й дитячі пляшечки з сосками не можна здати за гроші, отже нема чого боятися, що якийсь безхатченко, збирач пляшок, випадково поцупить її під час оборудки. Траплялося.

Кая повільно кивнула. Він потроху розслаблюється, значить, треба продовжувати. Всі, хто не розмовляв рідною мовою по півроку, стають балакучими, щойно зустрінуть земляка. Природна річ. Отож і далі в тому ж дусі.

— А ви любите коней?

Він пожував зубочистку.

— Загалом, ні. Вони надто вередливі.

— Але ж ви полюбляєте на них ставити гроші?

— Мені це до вподоби, але ігроманія не належить до моїх гріхів. — Він посміхнувся, й Каю знову вразило, як усмішка змінює його, перетворюючи на людяного, відкритого хлопчиська. Їй згадався клаптик неба, який вона бачила над Мелден-роу.

— За великим рахунком, азартні ігри — кепська стратегія. Але коли вже не маєш що втрачати, тоді вона перетворюється на єдину твою стратегію. Я поставив усе, що мав, і те, чого не мав, на додачу в одному забігові.

— Отже, все, що мали, ви поставили на одного коня?

— На двох. Квінелла. Обираєте двох коней, які прийдуть першими, незалежно від того, котрий виграє забіг.

— А гроші позичили у Тріади?

Уперше вона помітила подив у його очах.

— Що змусило впливовий китайський злочинний картель позичити гроші іноземцеві, який курить опіум і якому нічого втрачати?

— Та… — неквапно мовив Харрі, виймаючи цигарку з рота. — Коли ти іноземець, тобі дають доступ у ВІП-ложу на іподромі «Хепі Велі» протягом трьох тижнів після того, як тобі поставили печатку в паспорті. — Запаливши цигарку, він видихнув дим у вентилятор, котрий крутився під стелею так повільно, що мухи гойдалися на ньому, як на гойдалці. — На іподромі є дрес-код, тому мені довелось пошити собі костюм. Мені вистачило двох тижнів, щоб втягтися в це діло. Я познайомився з Германом Клюйтом з Південної Африки, який у дев’яностих роках збив собі чималенький статок на корисних копалинах в Африці. Він навчив мене хвацько програвати добрячі суми грошей. Мені просто припала до смаку концепція. Якось увечері напередодні забігу я був на обіді у Клюйта, котрий розважав гостей, показуючи свою колекцію африканських інструментів для тортур з Гоми[15].

Саме там водій Клюйта дав мені корисну пораду. Він розповів, що фаворит одного із забігів травмувався, але це тримають у таємниці, бо він все одно вийде на старт. Позаяк цей кінь — очевидний фаворит, то на нього ставитимуть усі, а тому буде «мінусовий пул», тож можна буде не платити за ставками. Але можна зірвати банк на інших. Наприклад, на квінеллі. Одначе для пристойного заробітку потрібен був значний початковий капітал. І Клюйт позичив мені грошей — просто так, за прекрасні очі. А ще за костюм від кравця. — Харрі уважно вдивлявся у вогник на цигарці й ніби посміхався власним спогадам.

— А далі? — запитала Кая.

— Фаворит обійшов усіх на шість корпусів. — Харрі знизав плечима. — Коли я пояснив Клюйту, що голий, як церковна миша, він засмутився. Утім, увічливо пояснив мені, що позаяк він — ділова людина, то мусить дотримуватись певних принципів. Він запевнив, що, згідно з ними, тортури не використовуватимуться, натомість він просто продасть мій борг Тріаді, зробивши певну знижку. У моєму випадку він ладен був чекати тридцять шість годин, перш ніж продати борг, надаючи мені шанс покинути Гонконг.

— Але ви не встигли?

— Часом я метикую дуже повільно.

— А що потім?

Харрі обвів руками кімнату.

— А тоді ось це все. «Чункінг-меншн».

— А які плани на майбутнє?

Знизавши плечима, Харрі загасив цигарку. Каї спала на думку обкладинка диска, яку показував їй Евен, зі світлиною Сіда Вішеса з гурту «Sex Pistols». Й ледве чутні слова з пісні: «No fu-ture, no fu-ture»[16].

— От ви й дізнались про все, чого потребували, Кає Сульнес.

— А чого я потребувала? — Вона зморщила чоло. — Не розумію.

— Хіба ні? — Він підвівся. — Чи ви гадали, що я патякаю тут про опіум і про свій борг через те, що я самотній норвежець, котрий раптом зустрів землячку?

Вона нічого не одказала.

— Я все це розповів вам для того, щоб ви усвідомили, що я не той, хто вам потрібен. І щоб ви мали змогу повернутися із чистим сумлінням і почуттям виконаного обов’язку. Щоб ви більше не вскочили в халепу на сходах, а я мав змогу спати спокійно, не боячись, що ви приведете моїх позикодавців просто до мене.

Вона глянула на нього. Обличчя суворе й аскетичне, але очі сміються, мовляв, не треба ставитись до всього так серйозно. Чи, радше, мені все по цимбалах.

— Стривайте. — Кая, відкривши торбинку, вийняла маленьку червону книжечку й простягла йому. Їй кортіло подивитись, яке враження на нього це справить. Що довше він гортав книжечку, то більш здивованим ставало його обличчя.

— Трясця, як же скидається на мій справжній паспорт…

— А це саме він.

— Дивно, що відділу вбивств стало на нього коштів.

— Ваш борг трішки подешевшав, — збрехала вона, — мені зробили знижку.

— Тішуся за вас. Але я не збирався до Осло.

Кая пильно глянула на нього. Їй не хотілося цього говорити. Але іншого виходу не було. Вона змушена розіграти останній козир, що його Гуннар Хаген радив приховувати до останнього, якщо упертюх виявиться геть нестерпним.

— Є ще дещо, — мовила вона, збираючи всю свою мужність.

Харрі звів брову, мабуть, відчув щось у її інтонації.

— Йдеться про твого батька, Харрі. — Вона відчула, що інстинктивно перейшла на «ти», водночас запевняючи себе, що вона цілком щира, а не намагається вразити співрозмовника.

— Про батька? — перепитав він, ніби дивуючись, що той у нього є.

— Так, ми зв’язалися з ним, бо сподівалися, що він знає, де ти. Виявляється, він хворий.

Вона сиділа, втупивши погляд у стіл.

Чула, як він дихає. Голос знову захрип.

— Важко?

— Так. Мені прикро, що ти дізнався про це саме від мене.

Вона досі не наважувалася підвести на нього погляд. Було ніяково. Вона чекала. Слухала торохкотіння кантонського діалекту, що лунало з телевізора за стійкою Лі Юаня. Вона ковтнула слину й чекала. Їй конче треба поспати.

— Коли літак?

— О восьмій, — відповіла Кая. — Я заїду по тебе сюди за три години.

— Я дістануся до аеропорту своїм ходом. Є кілька справ, які ще маю залагодити.

Він простяг їй руку. Вона запитально глянула на нього.

— Мені для цього знадобиться паспорт. А тобі слід попоїсти. Бо зовсім охлянеш.

Вона завагалася, але віддала паспорт і квиток на літак.

— Я довіряю тобі, — мовила вона.

Він глянув на неї відсутнім поглядом.

І пішов геть.

Годинник над виходом на посадку С4 в аеропорту Чхеклапкок показував за п’ятнадцять восьму, й Кая була на межі відчаю. Звісно, він не прийшов. Це ж природний рефлекс як у людей, так і у тварин: ховатися, коли тебе зранено. А Харрі Холе, безсумнівно, зранений. У звітах у справі Сніговика у всіх подробицях описувалися всі убивства жінок. Але Гуннар Хаген розповідав їй те, чого не писали у звітах. Що колишня кохана Харрі, Ракель, та її син Олег опинилися у лапах знавіснілого убивці. І щойно справу закрили, вона з сином покинула країну. І що Харрі відразу подав заяву про звільнення й поїхав. Його просто було зранено більше, ніж їй видавалось.

Кая вже здала свій посадковий талон і прямувала у тунель, розмірковуючи, що напише у звіті про невиконане завдання, аж раптом помітила його. Він біг терміналом, заллятим сонцем. Ніс дорожню сумку на плечах і пакет із дьюті-фрі у руках, гарячково пахкаючи цигаркою. Зупинився біля стійки. Він не віддав посадковий талон на контролі, натомість відсунув убік сумку й поглянув на Каю сповненими відчаю очима.

— Щось сталося?

— Мені прикро, — відповів він, — але я не можу летіти.

— Чому?

Він показав на пакунок з дьюті-фрі.

— Лише зараз згадав, що у Норвегію можна безмитно ввозити лише по одному блоку цигарок на особу. А я придбав два. Хіба що… — не кліпнувши оком мовив він.

Вона закотила очі до неба, намагаючись не виказати своєї радості.

— Давай сюди.

— Красно дякую, — мовив він, відкривши пакунок, у якому, як вона зауважила, не було жодної пляшки, й простягнув їй блок «Кемелу», у якому вже бракувало пачки.

На посадку вона йшла попереду, щоб він не помітив її посмішки. Кая була неспроможна заснути досить довго, тож запам’ятала, як здійнялися у повітря, як зникав під ними Гонконг і як Харрі не зводив очей з возика стюардеси, на якому манливо дзвеніли пляшки. Побачила, як він заплющив очі, й почула ледь чутну відповідь стюардесі:

— No, thank you[17].

Вона розмірковувала, чи має рацію Гуннар Хаген, чи справді чоловік, який сидить поруч із нею, — той, хто їм потрібен? А потім відключилась, наче знепритомніла, і їй примарилось, ніби стоїть перед зачиненими дверима й чує самотній, холодний крик птаха в лісі, й видавався він таким дивним, бо навколо все було залляте сонячним промінням. І вона відчинила двері…

Прокинувшись, побачила, що поклала голову йому на плече. У роті пересохло. Голос командира екіпажу повідомляв, що вони заходять на посадку в лондонському аеропорту Хітроу.

Розділ 5. Парк

Маріт Ульсен полюбляла кататися на лижах у горах, але бігати підтюпцем їй було осоружно. Вона ненавиділа себе за те, що, пробігши якусь сотню метрів, відчувала ядуху, їй видавалося, що варто їй поставити ногу, як земля задвигтить, мов при землетрусі. Вона ловила спантеличені погляди тих, хто гуляв у парку, й те, який вона мала вигляд у їхніх очах: тремтливе подвійне підборіддя, драглисті складки, обтягнуті тренувальним костюмом, що вип’ячує усе накопичене сало, безпорадний вигляд, як у риби, що хапає ротом повітря, коли її викинули на берег. Вона теж помічала отой вираз на обличчях людей із зайвою вагою, коли вони займаються спортом. Саме з цієї причини, хоч вона лише одна з кількох, жінка щовечора тричі на тиждень бігала у Фрогнер-парку о десятій вечора. О цій порі там майже нікого не було. А ті, хто був, навряд чи мали змогу роздивитися, як вона, засапуючись, бігала під нечастими ліхтарями численними стежками через увесь парк. Та якщо хтось і звертав на неї увагу, то навряд чи впізнав би депутата стортингу від Робітничої партії і Фіннмарка. Утім, «упізнати» — це, безперечно, перебільшення. Маріт Ульсен бачило небагато людей. Виступаючи із заявами, зазвичай від свого фюлька, вона не привертала стільки уваги медіа, як її більш фотогенічні колеги. Поза тим, за час своїх депутатських повноважень вона досі ще не зробила й не сказала нічого істотного. Принаймні саме так вона це пояснювала сама собі. Пояснення редактора часопису «Фіннмарк дагблад», що політично вона — легковаговик, було просто грою слів, іронізуванням над її зовнішністю. Утім, редактор не виключав можливості, що колись вона з’явиться в уряді Робітничої партії, адже цілком задовольняє основні вимоги: не має вищої освіти, є жінкою й не зі столиці.

В одному редактор мав рацію: її сила не в розлогих, складних і пустопорожніх міркуваннях. Вона — проста людина з народу, яка знається на тому, як живуть прості чоловіки й жінки, тож її голос — це їхній голос у парламенті, у якому сидять пихаті, зосереджені лише на власній персоні столичні мешканці. Бо Маріт Ульсен завжди говорила щиро й просто в очі. Ось у чому її головний козир, зрештою, саме завдяки цьому вона опинилася там, де є нині. Завдяки своїй розважливості та гумору, який мешканці півдня Норвегії називали «північним» та «перченим», вона завиграшки перемагала у небагатьох дебатах, до яких її допускали. Отож на неї обов’язково звернуть увагу, це лише питання часу. От лише скинути б кілька цих клятих кілограмів! За результатами досліджень, люди менше довіряють огрядним, підсвідомо вважаючи зайві кілограми свідченням неспроможності опанувати себе.

Попереду був невеличкий підйом на пагорб, і вона, зціпивши зуби, задріботіла, утім, якщо точніше, фактично йшла звичайним кроком. Крок за кроком — нагору. Саме так. Марш назустріч владі. Долаючи вагу й збільшуючи шанси бути переобраною. Вона почула хрускіт гравію позаду себе, спина машинально випросталась, а серце закалатало. Ці ж таки кроки вона чула минулої прогулянки, три дні тому. І за два дні до цього — теж. Минулого разу Маріт, озирнувшись, зауважила чорний спортивний костюм з каптуром, ніби за нею біг боєць спецзагону. В обох випадках хтось біг слідом за нею майже дві хвилини, а потім звук зникав. Тільки от навіщо комусь, а надто бійцеві спецзагону, бігти слідом так само повільно, як Маріт?

Звісно, вона не могла бути цілком певна, що це та сама людина, але щось у її кроках свідчило саме про це. Лишилося здолати ще трошки, а потім буде Моноліт, стане легше, бо треба буде спускатися вниз, додому, в Шейєн, до чоловіка й до втішливо-лютого, розгодованого ротвейлера. Кроки наближались. І тут вона вже не зраділа, як перше, що годинник показує безмаль десяту, а в парку темно й безлюдно. Взагалі Маріт Ульсен боялася багатьох речей, але найбільше її лякали іноземці. Певна річ, ксенофобія суперечить програмі її партії, але, зрештою, страх невідомого — то розумна стратегія виживання. У цю самісіньку мить вона пошкодувала, що не проголосувала проти всіх законопроектів на захист прав іноземців, як пропонувала її партія, й що її горезвісне внутрішнє чуття тоді не промовляло до неї голосніше.

Однак її тіло рухалось занадто повільно, стегнові м’язи страшенно боліли, легеням бракувало повітря, й вона відчувала, що за кілька хвилин взагалі не спроможеться ступнути й кроку. Мозок намагався подолати страх, переконуючи, що вона не буде можливою жертвою насильства.

Страх гнав її нагору, нарешті вона зійшла на пагорб і тепер мала змогу бачити все, що відбувається на протилежному боці Мадсрюд-алле. З брами однієї з вілл виїжджало авто. Вона б устигла, між ними була всього сотня метрів. Маріт Ульсен бігла слизькою травою, униз схилом, вона ледве трималася на ногах. Вона вже не чула кроків за спиною — лише власне дихання. Машина задом виїхала на шлях, почувся скрегіт коробки передач, коли водій перемкнув із заднього ходу. Маріт Ульсен вже добігла майже донизу, до дороги, до рятівного світла задніх фар лишалось якихось кілька метрів. Вона летіла вниз, й усі її зайві кілограми цієї миті допомагали їй, змушуючи тіло невблаганно рухатися вперед. Але ноги не слухались. Вона спіткнулася, падаючи вперед, на шлях, до світла. Вона вдарилася об асфальт черевом, упакованим у вологий від поту поліестер, і, напівковзаючи, напівкотячись, посунулася вниз. А потіт Маріт Ульсен лежала нерухомо на шляху з гірким присмаком дорожньої пилюки у роті й обдертими об дрібні камінчики долонями.

Хтось підійшов до неї, нахилився й торкнувся плеча. Вона зі стогоном перекотилася на бік і підвела догори руку, захищаючись. Це був не боєць спецзагону, а якийсь літній чоловік у капелюсі. Дверцята в автівці за його спиною були прочинені.

— Усе гаразд, фрекен? — спитав він.

— А ви як гадаєте? — відповіла вона питанням на питання, відчуваючи, як її охоплює лють.

— Стривайте! Я вас уже десь бачив.

— Чи й не диво, — пробурмотіла жінка, відштовхуючи його руку і зі стогоном підводячись на ноги.

— Це ж ви берете участь у тій розважальній передачі?

— А це… — мовила вона, пильно вдивляючись у порожню й мовчазну пітьму парку і розтираючи правий бік, там, де печінка, — не твоє собаче діло, діду.

Розділ 6. Повернення додому

«Вольво-амазон», остання автівка, яка зійшла з конвеєра заводу «Вольво» у 1970 році, зупинився перед пішохідним переходом біля зали прибуття аеропорту «Гардермоен» в Осло.

Повз авто прокрокувала вервечка дітлахів з дитячого садочка, зодягнених у шурхотливі дощовики. Декотрі з дітлахів зацікавлено роздивлялися старезну дивну машину з двома смугами на кузові, як у гонщиків, і двох людей, які сиділи за двірниками, що змахували краплі ранкового дощу.

Чоловік, котрий сидів на пасажирському сидінні, комісар Гуннар Хаген, усвідомлював, що, дивлячись на дітей, які тримаються за руки, варто було б посміхнутися, згадати про єдність, дбайливість, суспільство, де всі підтримують одне одного. Але перше, що спало йому на думку, — це прочісування місцевості вервечкою, коли шукають людину, якої, найпевніше, вже нема серед живих. Ось на кого перетворює людину робота у відділі вбивств. Чи, як один дотепник написав на дверях кабінету Холе, «I see dead people»[18].

— Що в греця діти з дитсадка роблять в аеропорту? — спитав чоловік за кермом. Його звали Бйорн Гольм, й «амазон» був його найбільшою коштовністю. Самі лише пахощі від шумної, але надзвичайно потужної пічки, сидіння із штучної шкіри, просякнуті потом, пилюкою з бардачка, переповнювали його спокоєм. А надто коли мотор працював на повну, себто машина їхала зі швидкістю майже вісімдесят кілометрів за годину рівною дорогою, а з касетного програвача лунав голос Хенка Вільямса. Бйорн Гольм з експертно-криміналістичного відділу в Брюні взагалі був селюком із Скреї[19] — ковбойські чоботи зі зміїної шкіри, кругле, як місяць уповні, обличчя й трохи витрішкуваті очі надавали йому завжди здивованого вигляду. Саме цей вираз часто вводив в оману керівників слідчих груп, коли вони вперше зустрічалися з Бйорном Гольмом. Але правда в тім, що він був найталановитішим криміналістом після славетних часів Вебера. Гольм був зодягнений у м’яку замшеву куртку з торочками й плетену растаманську шапочку, з-під якої стирчало найгустіше руде волосся, яке тільки бачив Хаген на цьому березі Північного моря. Воно майже повністю вкривало щоки.

Гольм заїхав на тимчасову парковку, машина, схлипуючи, зупинилася, й чоловіки вийшли. Хаген підняв комір плаща, який, звісно, аж ніяк не рятував від крапель дощу, що бомбардували його лису макітру. Навколо лисини росло таке густе волосся, що дехто мав підозру, що насправді волосся у Гуннара Хагена росте чудово, та перукар у нього трохи дивакуватий.

— Послухай-но, невже твоя куртка цілком водонепроникна? — спитав Хаген, коли вони підходили до входу.

— Цілком.

Коли вони ще були в машині, їм зателефонувала Кая Сульнес, повідомляючи, що літак «САС» із Лондона приземлився на десять хвилин раніше й що Харрі Холе вона загубила. Вони зайшли крізь двері, що обертаються. Гуннар Хаген почав пильно роззиратися навкруги, побачив Каю, що сиділа на валізі біля стійки таксі, кивнув їй і попростував до дверей, з яких виходили пасажири, котрі щойно прилетіли. Вони з Гольмом пройшли всередину, коли двері розчинилися, випускаючи пасажирів, що виходили. Охоронець хотів їх зупинити, але мало не вклонився, побачивши посвідчення, яке показав Хаген, гаркнувши: «Поліція!».

Хаген, повернувши праворуч і не зупиняючись, проминув митників із собаками, металеві стійки, які скидалися на ті, що на них судмедексперти кладуть трупи, а потому штовхнув двері комірчини в кутку.

І став, мов остовпілий, тож Гольм буквально уткнувся йому в спину, коли почув, як знайомий захриплий голос процідив крізь зуби:

— Привіт, шефе. Даруйте, що не маю змоги стати «струнко».

Бйорн Гольм спробував зазирнути начальникові через плече.

Він потім ще довго не міг забути побаченого.

Нахилившись над спинкою стільця, стояв чоловік, котрий уже зажив слави живої легенди не лише в Управлінні поліції Осло. Будь-який поліцейський у Норвегії, безсумнівно, чув про нього щось погане чи добре, але обов’язково — неймовірне. Чоловік, з яким доводилося тісно співпрацювати і Гольму особисто. Утім, не так тісно, як митнику, який зараз стояв позаду живої легенди й рука якого у латексній рукавичці виглядала з-під білих сідниць живої легенди.

— Він мій, — мовив Хаген митникові, знову помахавши посвідченням. — Відпустіть його.

Митник витріщився на Хагена. Здавалось, ніби йому геть не хочеться зупиняти огляд, і лише коли в комірчину увійшов його начальник, літній чоловік із золотими смужками на погонах, митник, крутнувши рукою ще раз, витягнув її. Жертва тихо простогнала.

— Одягай штани, Харрі, — мовив Хаген і відвернувся.

Той, натягнувши штани, повернувся до митника, який стягував з руки рукавичку.

— Чи тобі теж було добре?

Побачивши трійко колег, що виходили з дверей, Кая Сульнес підвелася з валізи. Гольм пішов підігнати машину, а Хаген — до ятки, щоб купити щось попити.

— Тебе часто так перевіряють? — спитала Кая.

— Та щоразу, — відповів Харрі.

— А мене, здається, митники ще ніколи не перевіряли.

— Навіть не сумніваюся.

— Чому ж це?

— Бо є ціла купа ознак, за якими визначають, кого слід оглядати. Ти не маєш жодної. А я маю щонайменше половину.

— Гадаєш, митники такі упереджені?

— Послухай-но, чи ти колись ввозила щось заборонене?

— Ні. — Кая засміялася. — Гаразд, якщо вони такі проникливі, мали б визначити, що ти — поліцейський, і пропустити.

— Хіба хтось казав, що вони не знали?

— Невже? Це лише в кіно вони їх відразу впізнають.

— Упізнали. Себто — нечесного поліцейського.

— Справді? — подивувалась Кая.

Харрі поліз за цигарками.

— Глянь на стійку таксі, тільки непомітно. Бачиш вузькоокого чолов’ягу? Очі у нього трохи розкосі.

Кая кивнула.

— Він уже двічі підтягував ременя за час, що ми тут стоїмо. Ніби на ньому висить щось важке. Як-от наручники чи гумовий кийок. Цей порух стає геть машинальним, якщо кілька років прослужив патрульним чи доводилося когось заарештовувати.

— Я працювала у патрульній машині, але я ніколи…

— А зараз він, найімовірніше, працює у відділі боротьби з наркотиками, шукаючи людей, які, пройшовши митний контроль, мають такий вигляд, ніби їм гора з плечей упала. Або тих, хто прожогом кинеться до нужника, бо пряма кишка вже не втримує товар. Стежать, чи не обміняються валізами якийсь люб’язний пасажир та контрабандист, що попрохав того простачка пронести товар повз митників.

Кая, схиливши голову набік, поглянула на Харрі, ледь усміхаючись:

— А може, це звичайний чолов’яга, у якого просто штани спадають і який чекає на матусю. А ти — помиляєшся.

— Аякже! — пробурмотів Харрі, поглянувши на свій годинник, зиркнув на годинник на стіні вгорі. — До того ж, завжди. Невже справді вже день?

«Вольво-амазон» виплив на дорогу, коли вже засвітилися вуличні ліхтарі. Гольм та Кая Сульнес, що сиділи спереду, жваво теревенили, поки з касети лунав стриманий плач Таунса Ван Зандта. На задньому сидінні Гуннар Хаген погладив рукою сумку зі свинячої шкіри, що лежала у нього на колінах.

— На жаль, не можу сказати, що ти маєш гарний вигляд, — тихо промовив він.

— Та це через різницю у часі, босе, — відповів Харрі, майже лежачи на сидінні.

— Що з вилицею?

— Це довга й нудна історія.

— Гаразд. Ласкаво просимо додому. Перепрошую за незручності.

— Я гадав, що подав рапорт про звільнення.

— І вже не вперше.

— То мені написати ще?

Гуннар Хаген зиркнув на свого колишнього старшого інспектора і заговорив ще тихіше, опустивши погляд:

— Я вже перепросив за неласкаву зустріч на батьківщині. І чудово розумію, чого коштувала тобі попередня справа. Розумію, що у цю справу було втягнуто тебе й дорогих тобі людей аж так, що тобі, певна річ, захотілося іншого життя. Але ж, Харрі, це твоя робота, й ти добре на ній знаєшся.

Харрі чхнув, наче вже встиг підхопити застуду, щойно повернувшись на батьківщину з теплих країв.

— Скоєно два убивства, Харрі. Ми навіть не знаємо, як їх було вбито, знаємо лише, що спосіб убивства один і той самий. Але наш попередній досвід, отриманий такою дорогою ціною, підказує нам лише одне.

Голова відділу замовк.

— Веди далі, шефе, не бійся.

— Та вже й не знаю.

Харрі дивився за вікно, де промайнули коричневі безсніжні поля, які то здіймалися, то опускалися.

— Уже кілька разів кричали: «Вовки!». Але, як виявляється, серійні убивці трапляються не так-то й часто.

— Та знаю, — відповів Хаген. — За моєї пам’яті у цій країні був лише Сніговик. Але цього разу ми майже упевнені. Жертви ніяк не пов’язані, а у крові знайшли одне й те саме знеболювальне.

— Отже, це вже щось. Бажаю успіху.

— Харрі…

— Я знаю ще кількох, яким до снаги упоратися з цим.

— Тобі до снаги…

— Я просто розпався на друзки.

— Склеїмо.

— Beyond repair[20], — відбився Харрі.

— Ти єдиний, хто має відповідну кваліфікацію й досвід у розкритті серійних убивств.

— Покличте якого-небудь американця.

— Ти ж знаєш, що нічого путнього не вийде.

— Мені дуже прикро…

— Тобі прикро? Убито поки що двох, Харрі. Наразі. Обидві — молоді жінки…

Харрі заперечливо махнув рукою, коли Хаген відкрив кейс, дістаючи коричневу течку.

— Я не жартую, шефе. Я вдячний, що ви викупили мій паспорт і таке інше, але я покінчив зі світлинами покійників і цими бісовими звітами.

Хаген кинув на Харрі ображений погляд, однак все одно поклав течку йому на коліна.

— Поглянь. Більше я нічого не прошу. І ще одне: не кажи нікому, що ми займаємося цією справою.

— Себто? Чого це?

— Все непросто. Не розбовкай нікому, гаразд?

Ті, хто сидів попереду, замовкли, й Харрі втупився поглядом у потилицю Каї. Позаяк «амазон» Бйорна Гольма створили задовго до того, як вигадали термін «травма шийних хребців під час зіткнення», підголівників у машині не було. Тож Харрі міг бачити її тонку шию під зібраним у пучок волоссям, він розгледів пушок на шиї і розмірковував, яке все уразливе, як швидко все змінюється й скільки всього може зруйнуватися всього за кілька секунд. Про те, що життя, власне, це і є процес розпаду, руйнування того, що з самого початку було досконалим. Сумно. Але він не міг прогнати цієї думки. Він розмірковував над цим, поки вони не в’їхали в Ібсенівський тунель — сіру й безлику споруду транспортної системи, яка могла б розташовуватись у будь-якому місці в світі. А потім він відчув радість. Несподівану й незаперечну радість, бо він тут, в Осло. Вдома. На кілька митей це почуття так захопило його, що він навіть забув, навіщо повернувся.

Харрі дивився на будинок з номером п’ять на вулиці Софієсгате. «Амазон» уже від’їхав від будинку й щез із виду. Графіті на фасаді побільшало, відколи він поїхав, але будівля досі була пофарбована синім.

Отже, він відмовився братися за цю справу. Мовляв, його батько в лікарні, й це єдина причина його повернення. Щоправда, він їм не зізнався, що, коли б мав вибір — дізнатись про батькову недугу чи ні, — волів би не знати. Бо приїхав не через любов до батька. Приїхав через сором.

Харрі глянув на два чорних вікна на третьому поверсі — його вікна.

Відчинивши браму, він попрямував до задвірка. Контейнер для сміття стояв на звичному місці, й Харрі відсунув ляду. Він пообіцяв Хагену продивитися течку з матеріалами справи. Але лише для того, щоб шеф зберіг обличчя, адже за його паспорт відділ виклав чималеньку суму. Харрі поклав течку під ляду. Вона впала й тепер валялася десь посеред дірявих поліетиленових пакетів, з яких витікала кавова гуща, стирчали підгузки, вивалювались зогнилі фрукти й картопляне лушпиння. Він удихнув сморід, подумки відзначивши, яким же навдивовижу інтернаціональним є запах сміття.

Його двокімнатна квартира мала вигляд, як і раніше, але щось було не так. Запилено-сірий поблиск, наче хтось був тут і щойно пішов, але холодна пара його подиху досі висіла у повітрі. Харрі пройшов у спальню, поставивши долі сумку, витягнув нерозпечатаний блок цигарок. У кімнаті нічого не змінилося: все навколо сіре, як шкіра дводенного трупа. Він упав на постіль. Заплющив очі. Почув знайомі звуки. Як із драної ринви крапає вода на жерстяний укіс під вікном. Це були не ті повільні, заспокійливі краплі з дахів, як у Гонконзі, ні, тутешні краплі гарячково порощать суцільним потоком, ніби нагадуючи про те, що час спливає, секунди летять, кінець наближається. На гадку спав італійський мультик-короткометражка «Ла Лінеа», де головний герой — маленький чоловічок — по чотирьох хвилинах невблаганно зникає у небуття, коли у нього з-під ніг зникає лінія, намальована художником-творцем.

Харрі знав, що під мийкою у нього заховано півпляшки «Джима Біма». Знав, що, повернувшись у це помешкання, може почати з того, на чому зупинився. Трясця, яким же п’яним він був, уже коли сідав у таксі до аеропорту того дня, півроку тому. Хіба дивно, що Маніли він так і не дістався?

А ще він міг піти на кухню й вилити вміст пляшки у мийку.

Він застогнав.

Неправда, що він не зауважив схожості. Він знав, на кого вона схожа. Вона схожа на Ракель. Усі вони схожі на Ракель.

Розділ 7. Шибениця

— Але мені лячно, Расмусе, — мовила Маріт Ульсен, — їй-богу, лячно!

— Знаю, — промовив Расмус глухуватим приємним голосом, який утішав дружину ось уже двадцять п’ять років, заповнених політичними виборами, водійськими іспитами, спалахами люті й різноманітними нападами паніки. — Це природно, — додав він, обіймаючи Маріт. — Ти багато працюєш, тому твоя голова просто не встигає відганяти такі думки.

— Такі думки? — перепитала вона, перевернулася на дивані й поглянула на чоловіка. Їй уже було геть нецікаво дивитися фільм, який вони переглядали по відео. — «Love Аctually»[21]. — Такі — тобто дурні, ти це мав на увазі?

— Важить не те, що я мав на увазі, — мовив він, водячи пучками пальців по її тілу. — Важить те…

— Важить те, якої ти думки, — передражнила вона чоловіка. — О Боже, Расмусе, припини витріщатися на того доктора Філа.

Він ласкаво засміявся:

— Я лише хочу сказати, що як депутат ти, певна річ, маєш право попросити про охорону, якщо справді вважаєш, що тобі щось загрожує, але вона буде волочитися за тобою повсюдно. Чи тобі таке треба?

— М-м-м, — простогнала вона, коли він почав потирати пальцями там, де їй подобалось найбільше, — й він про це знав. — Тобто як це — «чи тобі таке треба»?

— Поміркуй гарненько. Як гадаєш, що з того вийде?

Маріт Ульсен замислилась. Заплющила очі й відчувала лише, як його пальці наче втирають у неї спокій та гармонію. Вони з Расмусом зустрілися, коли вона працювала у центрі зайнятості в Альті. Її обрали представницею місцевої профспілки, а профспілка норвезьких держслужбовців направила її на курси підвищення кваліфікації у навчальний центр у Сьормарку. Там до неї першого ж вечора підійшов худий чоловік із жвавими блакитними очима під високими залисинами. Його манера розмовляти скидалася на радісні промови про Христову покуту християн у клубі для молоді в Альті. Різниця лише в тому, що говорили про політику. Він працював у секретаріаті Робітничої партії, допомагав парламентарям у практичних речах, організовував подорожі, часом писав для них тексти промов.

Тоді Расмус пригостив її пивом, спитав, чи не бажає вона потанцювати, а протанцювавши чотири танці під повільні класичні мелодії, коли їхні тіла все більше зближувалися, він запропонував піти з ним. Не у його кімнату, а… у партію.

Повернувшись додому, вона почала ходити на партійні збори в Альті, а вечорами вони з Расмусом довго обговорювали по телефону, що зробили й про що думали увесь день. Звісно, Маріт ніколи у цьому не зізнавалась, але часом вона гадала, що то був найліпший час, який вони провели разом: коли вони були одне від одного на відстані двохсот кілометрів. Згодом їй якось зателефонували з комітету, який висував кандидатів, занесли до списку, а потім вона й схаменутись не встигла, як опинилася у раді комуни в Альті. За два роки вона стала заступницею голови організації Робітничої партії в Альті, ще за рік увійшла у президію осередку партії в фюльке, а потім їй знову зателефонували, цього разу з комітету, який висував кандидатів у стортинг.

А сьогодні вона мала малесенький офіс у стортинзі чоловіка, який писав для неї промови, й перспективу подальшого просування, якщо все розгортатиметься за планом. І якщо вона не накоїть помилок.

— Тоді вони приставлять до мене поліцейського, щоб наглядав, — мовила вона. — А преса поцікавиться, чому це за депутаткою стортинга, про яку ніхто не чув, має повсюдно теліпатися особистий охоронець, та ще й коштом платників податків. А коли вони дізнаються, що й до чого — мовляв, їй привиділось, що її хтось у парку переслідує, — тоді відразу напишуть, що на такій підставі кожна друга мешканка Осло з таким же успіхом може зажадати, щоб її охороняв особистий охоронець коштом держбюджету. Не треба мені ніяких охоронців. Забудь.

Расмус тихо засміявся. Його пальці й надалі потирали її тіло, ніби запевняючи, що він згоден. Дерева у Фрогнер-парку, що поскидали листя, наскрізь продував вітер. Чорною, як ніч, поверхнею озера пливла качка, заховавши голову в пір’я. У Фрогнер-парку гниле листя поприлипало до кахляних стінок порожніх басейнів. Ця місцина видавалася покинутою навіки, ніби якийсь загублений світ. У глибокому басейні вітер крутив вихором і завивав одноманітно й понуро під десятиметровою вишкою для стрибків у воду, яка вимальовувалася на нічному небі, немов шибениця.

Розділ 8. «Snow Patrǿl»

Коли Харрі прокинувся, вже була третя по обіді. Він відкрив сумку, перевдягнувся в чисте, знайшов у шафі вовняне пальто й вийшов на вулицю. Мжичка остаточно розбудила його, тож, ступаючи у коричневі, просякнуті куривом зали ресторану «Шрьодер», він мав досить тверезий вигляд. Його столик виявився зайнятим, тож він, пройшовши у глиб зали, сів за столик під телевізором.

Роззирнувся… Зауважив кілька свіжих облич, що схилилися над пивом, а в решті — час ніби застиг. Підійшла Ніна й поставила перед ним білу філіжанку й сталевий кавник.

— Харрі, — мовила не вітаючись, а просто щоб переконатися, що це справді він.

Харрі кивнув.

— Привіт, Ніно. Маєте старі газети?

Ніна зникла в комірчині, а потім з’явилася з кіпою пожовклих газет. Харрі ніяк не міг второпати, навіщо у цьому ресторані зберігають старі газети, але раніше йому це теж часто ставало в нагоді.

— Long time[22], — мовила вона й знову щезла.

Харрі враз згадав, чого йому так подобається в «Шрьодері», окрім того, що це найближчий до його оселі заклад харчування. Тут розмовляють лаконічно. І шанують особисте життя своїх відвідувачів. Просто зауважують, що ти повернувся, не вимагаючи пояснень, де був.

Харрі випив дві філіжанки навдивовижу несмачної кави, нашвидкуруч проглядаючи газети, аби зрозуміти, що трапилось у королівстві останніми місяцями. Нічого надзвичайного, як завжди. Саме це йому найбільше подобалось у Норвегії.

Хтось переміг у співочому конкурсі «Норвезький ідол», якась зірка вилетіла з танцювального змагання, якогось футболіста з третього дивізіону зловили на кокаїні, а Лене Галтунг, дочка власника чималої флотилії Андерса Галтунга, наперед отримала кілька мільйонів як частину спадку й заручилася із набагато привабливішим за себе, хоча навряд чи таким заможним, як вона, підприємцем на ім’я Тоні. Редактор «Ліберала» Арве Стьоп висловив думку, що для нації, яка прагне й надалі дотримуватись соціал-демократичних цінностей, зберігати монархію стає чимраз менш прийнятним. Усе як завжди.

Перші заголовки, пов’язані з убивствами, Харрі побачив лише в газетах за грудень. Він упізнав місце злочину завдяки описові Каї: льох у офісному комплексі у Нюдалені, що зараз саме зводиться. Невідомо, що стало причиною смерті, але, на думку поліції, не виключено, що йдеться про вбивство.

Харрі далі погортав газету й із цікавістю прочитав про те, як один політик вихвалявся, що залишив міністерську посаду, аби більше часу приділяти родині. Газетний архів «Шрьодера», звісно, не був вичерпним, але у газеті, датованій двома тижнями по тому, вигулькнуло друге вбивство.

Жінку знайшли біля розбитого «датсуна», що стояв обабіч лісової галявини біля озера Даушеєн у Марідалені. Поліція не виключає, що у справі є «кримінальне підґрунтя», але про причину смерті не написано ані слова.

Харрі просканував поглядом статтю й відзначив, що мовчання поліції пояснювалось звичайною річчю: у них немає жодної зачіпки, авжеж, локатор наосліп бігає безмежними та порожніми морськими просторами.

Лише два вбивства. Але Хаген був цілком упевнений, коли розповідав про серійного вбивцю. Отже, де зв’язок? Про що не писали у газетах? Харрі відчув, як його думки потекли торованою стежкою, вилаявся, що не в змозі все це полишити, й продовжив проглядати газети.

Коли сталевий кавник спорожнів, чоловік кинув на стіл зібгану банкноту й вийшов на вулицю. Щільніше застебнувся й примружився, дивлячись у сіре небо. Він зупинив вільне таксі, що саме під’їжджало до тротуару. Водій потягнувся через салон, задні дверцята прочинилися. Такий трюк зараз зустрінеш нечасто, тож Харрі вирішив винагородити його чайовими. І не лише тому, що так зручніше сісти в авто, а ще й тому, що у склі дверцят відбилося обличчя людини, яка кермувала іншим авто, позаду них.

— До Державної лікарні, — скомандував Харрі й усівся на задньому сидінні.

— Зробимо, — відповів водій.

Коли вони від’їжджали від тротуару, Харрі пильно подивився у люстерко заднього огляду.

— Стривай, відвези мене спочатку на вулицю Софієсгате.

На Софієсгате, п’ять, авто, кашляючи дизельним двигуном, залишилося чекати на пасажира, Харрі швидко, перескакуючи через дві сходинки, побіг нагору. У голові снувало безліч думок. Тріада? Герман Клюйт? Чи стара параноя? Наркотики лежали на тому ж місці, де він залишив їх, коли від’їжджав: у ящику для інструментів у буфетній. Поліцейське посвідчення, термін якого збіг. Двоє наручників фірми «Хіат» з пружинами, щоб наручники миттєво защіпалися. І службовий револьвер «Сміт-Вессон» 38-го калібру.

Коли Харрі знову спустився на вулицю, він не роззираючись одразу сів у таксі.

— У Державну лікарню?

— Принаймні їдьте тим напрямком, — відповів Харрі, пильно вдивляючись у люстерко, поки вони повертали на Стенберггате й підіймалися далі по Уллеволсвейєн. Він нічого не побачив. І це, можливо, є свідченням одного з двох. Або це — добре знайома параноя. Або той, хто за ним слідкував, — професіонал.

Проминаючи Західно-Акерську церкву та Уллеволську лікарню, він, про всяк випадок, поглядав у люстерко. У жодному разі не можна приводити їх за собою туди, де він був найбільш уразливий. Туди, куди вони завжди намагаються дістатися. До твоєї родини.

Найбільша у країні лікарня нависала над цілим містом. Харрі розплатився з таксистом, а той, подякувавши за чайові, знову зробив трюк із задніми дверцятами.

Перед Харрі здіймалися фасади лікарняних корпусів, видавалось, ніби низькі хмари повзуть просто над їхніми дахами.

Він глибоко вдихнув.

Улав Холе так безпорадно й привітно посміхався з лікарняного ліжка, що у Харрі защеміло серце.

— Я був у Гонконзі, — відповів він. — Мусив поміркувати.

— Вийшло?

Харрі знизав плечима.

— Що кажуть лікарі?

— Та майже нічого не кажуть. Навряд чи це свідчить про щось добре, але я усвідомлюю, що мені так навіть краще. Ти ж знаєш, що у нашій родині ніхто не міг похвастатися здатністю приймати дійсність, як вона є.

Цікаво, чи заговорять вони про матір? Харрі сподівався, що не заговорять.

— Маєш роботу?

Харрі похитав головою. Сиве батькове волосся так гарно спадало на чоло, що Харрі подумав: мабуть, то не його волосся, певно, видали у лікарні разом з піжамою та капцями.

— Нічого?

— Мені запропонували читати лекції у Поліцейській академії.

Це було майже правдою. Хаген дійсно запропонував таке після справи Сніговика, ніби щось на кшталт відпустки.

— Навчатимеш? — Батько усміхнувся, тихо й обережно, наче боявся розлетітися на друзки від гучного сміху. — Я гадав, один із твоїх принципів — ніколи не робити те, що робив я.

— Ніколи не було такого.

— Гаразд, ти завжди чинив на свій розсуд. Усі ці поліцейські витребеньки. Отже, добре, що ти не наробив того, що накоїв я. Бо ж знаєш, я не найліпший приклад для наслідування. Адже відколи померла твоя мама…

Харрі просидів у білій лікарняній палаті щонайбільше двадцять хвилин, але вже відчайдушно прагнув утекти звідти.

— Після смерті мами мені ніяк не вдавалося повернути все до того, як було раніше. Я поринув у себе, неохоче спілкувався з іншими людьми. Мені здавалося, що коли я залишусь на самоті, то ми з нею станемо ближчими. Але я помилявся, Харрі. — Батько святобливо усміхнувся. — Я знаю, що втрата Ракель була надто важкою, але тобі не слід чинити, як я. Не варто критися, Харрі. Ти не повинен замикати двері й викидати ключа.

Харрі глянув на свої руки й, кивнувши, відчув, як усе тіло проймає морозом. Треба конче чимось зарадити, не одним, то іншим.

У палату увійшов медбрат, назвався Олтманом, піднявши шприца й трохи шепелявлячи, сказав, що має зробити Улаву укол, щоб батько краще спав. Харрі кортіло спитати, чи не дасть він і йому.

Батько повернувся на бік, шкіра на обличчі обвисла, тепер він виглядав куди старішим, аніж коли лежав голічерева. Він глянув на Харрі важким діткливим поглядом.

Харрі так рвучко скочив на ноги, що ніжки стільця заскреготіли об підлогу.

— Ти куди? — пробурмотів батько.

— Палити хочу, — відповів Харрі. — Зараз повернуся.

Харрі став на низький бордюр, звідки міг добре бачити стоянку, й запалив «Кемел». На тому боці шосе виднівся кампус Бліндерн і будівлі університету, де вчився батько. Побутує думка, що сини — це тією чи іншою мірою перелицьовані варіанти своїх батьків, що відчуття інакшості — лише ілюзія, що ти все одно повертаєшся, що голос крові не просто сильніший за волю — він і є воля. Харрі завжди здавалося, що він особисто спростовує це правило. Але чому ж тоді, коли дивився на кістляве батькове обличчя на подушці, йому здавалося, що він бачить себе у дзеркалі? А його голос видавався власним голосом? Чути його думки, слова… ніби свердло у дантиста, яке непомильно й рішуче знаходить нерв Харрі. Адже Харрі — його копія. Дідько! Харрі знайшов поглядом на парковці білу «короллу».

Завжди цей білий колір, найбезликіший з усіх. Колір «королли» перед «Шрьодером», обличчя чоловіка за кермом, те ж саме обличчя, яке десь добу тому витріщалося на нього своїми розкосими очима.

Харрі викинув цигарку й кинувся усередину лікарняної будівлі. Опинившись у коридорі, що вів до батькової палати, він уповільнив крок. Повернув туди, де коридор ставав ширшим, утворюючи хол для відвідувачів. Удав, ніби шукає щось у купі газет на столі, а насправді боковим зором оглядав усіх, хто сидів у холі.

Той чоловік сховався за номером «Ліберала».

Харрі узяв номер щотижневого журналу «Се о хьор», на якому була зображена Лене Галтунг та її наречений, і вийшов геть.

Улав Холе лежав, заплющивши очі. Харрі приклав вухо до губ. Дихання було ледве чутне, але відчувалося на щоці.

Харрі, сидячи на стільці біля ліжка, дивився на батька, а в голові у нього снували уривки спогадів з дитинства — у довільному порядку й ніяк не пов’язані між собою, якщо не зважати на те, що всі вони збереглися у його пам’яті.

Потім, поставивши стілець біля дверей, він ледь прочинив їх і став чекати.

За півгодини Харрі зауважив, що той чоловік вийшов з холу й пішов коридором. Це був приземкуватий, коренастий чолов’яга з дуже кривими ногами: здавалося, ніби він ніс надувний матрац між коліньми. Перш ніж зайти у двері з позначкою, зрозумілою для всіх чоловіків, він підтягнув ременя. Ніби на ньому висіло щось важке.

Харрі підвівся й пішов слідом.

Зупинився перед туалетом і зітхнув. Як давно це було. Потім штовхнув двері й прослизнув досередини.

Туалет, як і власне вся Державна лікарня, був чистий, чепурненький, новий і досить просторий. Уздовж однієї стіни вишикувалось шість кабінок, що зачинялися, всі були вільні. У торцевій стіні — чотири умивальники, а напроти кабінок — чотири порцелянові пісуари на рівні стегон. Чоловік стояв біля одного з них, повернувшись до Харрі спиною. Над його головою по стіні проходила водопровідна труба, на вигляд міцна. Харрі витягнув пістолет і наручники. За міжнародним етикетом чоловікам дивитися одне на одного у туалеті заборонено. За такий погляд, хай і випадковий, можуть уколошкати. Отож незнайомець не озирнувся, щоб глянути на Харрі. Навіть коли Харрі дуже обережно зачинив вхідні двері на защіпку, навіть коли тихо підійшов, коли приклав пістолета до жирної складки у місці, де загривок переходить у шию, і прошепотів те, що, за словами одного з колег, кожен поліцейський має право вимовити хоч раз упродовж служби:

— Freeze[23].

Незнайомець підкорився. Харрі зауважив, що начисто поголена складка вкрилася гусячою шкірою.

— Hands up[24].

Чоловік підвів над головою короткі дужі руки. Харрі нахилився до нього. Й тієї ж миті зрозумів, що скоїв дурницю. Незнайомець, як виявилось, мав миттєву реакцію. Під час тренувань, відпрацьовуючи прийоми рукопашного бою, Харрі засвоїв, що вміти приймати удар так само важливо, як і вміти завдавати його. Треба розслабити м’язи, вчасно зрозумівши, що удар неминучий і треба його пом’якшити. Тож коли незнайомець вивернувся, піднявши коліно догори, гнучко, наче танцівниця, Харрі точнісінько наслідував його рух. Він майже спромігся відсунутись у тому напрямку, куди було завдано удару. Але чоловік все одно дістав його у стегно. Харрі втратив рівновагу й, упавши, перекотився на спину по гладенькій долівці, встеленій кахлем, туди, де вже був поза межею досяжності. Так і лежав, затим зітхнув, подивився на стелю й добув з кишені пачку з цигарками. Встромив у рот цигарку.

— Speedcuffing[25], — сказав він. — Я навчився цього на курсах ФБР у Чикаго. Кабріні-Грін — справжнісінька нічліжка. Коли ти білий, то вечорами геть не маєш ніякого заняття, адже скрізь нападуть і пограбують, не встигнеш ступити ногою за поріг. Отож я сидів удома й відпрацьовував дві речі: швидко заряджати й розряджати службовий пістолет та заклацувати наручники на ніжці столу.

Харрі підвівся на ліктях. Незнайомець досі стояв, заклавши руки за головою. Бо вони були надійно защеплені на водогінній трубі. Він дивився на Харрі байдуже.

— Mister Kluіt sent you?[26] — спитав Харрі.

Той і оком не кліпнув у відповідь.

— The Triade. I’ve paid my debts, haven’t you heard?[27] — Харрі пильно вдивився у безвиразне обличчя чоловіка. Міміка, а радше її відсутність — можливо, схожа на азійську, але ані обличчя, ані колір шкіри — аж ніяк не азійські. Монгол, чи що?

— So what do you want from me?[28]

Тиша у відповідь. Це недобре, адже, найімовірніше, чоловік заявився не висувати вимоги, а діяти.

Харрі підвівся й обійшов чоловіка півколом, щоб дістатися збоку. Приклавши револьвер до скроні незнайомцеві, засунув ліву руку в кишеню його піджака. Перш ніж намацати гаманець, витягнути його й розгорнути, пальці намацали холодну сталь зброї.

Харрі відійшов на три кроки.

— Let’s see… Mr. Jussi Kolkka[29]. — Харрі подивився кредитку «Амерекен експрес» проти світла. — Finnish. То ти фін? Тоді, може, норвезьку розумієш?

Знов анічичирк.

— Ти колишній поліцейській, хіба ні? Я бачив тебе у залі прибуття в аеропорту. Гадав, що ти з нарковідділу. Як ти дізнався, що я прилетів саме цим рейсом, Юссі? Ти не проти, що я з тобою так по-свійському — Юссі? Як на мене, більш природно звертатися на «ти» й на ім’я до хлопця, що стоїть перед тобою, вивісивши член із штанів.

У відповідь почулося харкання, і плювок, що вилетів з рота, обертаючись у повітрі, поцілив Харрі у груди.

Харрі скосив погляд на свою сорочку. Чорний від жувального тютюну плювок перекреслив на ній літеру О, тож тепер на сорочці було «Snow Patrǿl».

— Отже, норвезьку ти розумієш, — констатував Харрі. — То на кого ти працюєш, Юссі? І що тобі потрібно?

На обличчі Юссі не смикнувся жоден м’яз. Хтось у коридорі взявся за ручку дверей, смикнув, намагаючись відчинити, вилаявся й пішов геть.

Харрі зітхнув. Підняв пістолет вище — тепер той був проти чола фіна — й почав зводити гачок.

— Ти, Юссі, мабуть, гадаєш, що я цілком осудна звичайна людина. А тепер послухай, наскільки я осудний. Мій безпорадний батько лежить тут у лікарняному ліжку, ти про це дізнався, й у мене з’явився клопіт. Розв’язати його можна лише в один спосіб. На щастя, ти озброєний, тож я маю змогу повідомити поліцію, що це був звичайний самозахист.

Харрі відвів гачок ще далі. І відчув, як підступає до горлянки знайома нудота.

— Крипос.

Гачок застиг.

— Repeat?[30]

— Я з Крипосу, — Юссі процідив фразу шведською з тим фінським акцентом, який так полюбляють мавпувати оповідачі анекдотів на норвезьких весіллях.

Харрі витріщився на нього. Він ні на мить не сумнівався, що чоловік говорить правду. Однак усе це все одно видавалось незбагненним.

— У гаманці, — процідив крізь зуби фін, намагаючись, щоб чоловік не розчув люті у його голосі.

Харрі, витягнувши з гаманця посвідчення, здивовано втупився в документ. І справді, чоловік, який стояв перед ним, служив у норвезькій кримінальній поліції — Крипос — головній службі, яка мала штаб-квартиру в Осло, керувала й зазвичай проводила розслідування убивств по всій країні.

— Що збіса у Крипосі хочуть від мене?

— Спитай Бельмана.

— Хто такий Бельман?

Фін видав якийсь короткий звук, що скидався чи то на кашель, чи то на сміх:

— Комісар Бельман, бідолахо. Мій шеф. А тепер зніми з мене наручники, cute boy[31].

— Дідько! — вигукнув Харрі й знову зиркнув на посвідчення. — От трясця! — Він кинув гаманця додолу й штовхнув його ногою до дверей.

— Агов! Стривай!..

Вигук фіна стих за спиною, коли двері за Харрі поволі зачинилися й він покрокував до виходу. Медбрат, саме той, що приходив у батькову палату, кивнув і посміхнувся, коли вони з Харрі опинилися поруч. Той кинув йому ключик від наручників.

— Олтмане, там у вас у чоловічому туалеті якийсь ексгібіціоніст.

Медбрат машинально упіймав ключа обіруч. Йдучи до виходу, Харрі відчував на собі його приголомшений погляд.

Розділ 9. Провалля

Була за чверть одинадцята вечора. Дев’ять градусів тепла, й Маріт Ульсен спало на думку, що, коли вірити прогнозу, завтра буде ще тепліше. У Фрогнер-парку не видно ані душі. Щось у відкритому басейні нагадало їй про човни на припоні, покинуті рибальські села, де поміж стінами будинків завиває вітер, і про закриті на зиму парки розваг. Уривчасті спогади з дитинства. Нібито коли рибалки-потопельники з’являлися на Трондхольмі і ночами виходячи з моря з водоростями на голові й дрібними рибками у роті та ніздрях. Примари, що не дихали, але часом видавали хриплі, холодні чаїні крики. Мерці з кінцівками, що порозмокали й понабрякали, застрягали у гілках прибережних кущів, але вперто, з тріском продиралися до самотнього будиночка на Трондхольмі. На острові, де мешкали її бабця та дідусь. Де вона на самоті лежала у дитячій кімнатці, злякано тремтячи. Маріт Ульсен дихала. Досі дихала.

Унизу було безвітряно, зате тут, нагорі, на десятиметровій вишці для стрибків у воду, поривчастий вітер був дуже сильний. Маріт відчувала стукіт у скронях, у горлі, у паху, як у кожній клітинці її тіла пульсувала кров, свіжа, життєдайна. Як чудово жити на світі! Почуватися живою. Зійшовши сходинками на вишку, вона майже не засапалася, лише відчувала, як калатає серце, цей незрадливий м’яз. Маріт глянула вниз, у порожній басейн. Місячне сяйво надавало йому майже надприродного блакитнуватого відтінку. Годинник на іншому боці басейну зупинився на десяти хвилинах по п’ятій. Час зупинився. Вона мала змогу роздивитися місто, вогні автівок на Кіркевейєн. Так близько і водночас так далеко. Задалеко, аби хтось зміг її почути.

Вона дихала. Але все одно ніби вже померла. Навколо шиї було намотано мотузку, товстезну, як канат. Маріт мала змогу чути крики чайок, примар, до яких вона незабаром приєднається. Вона не думала про смерть. Вона думала про життя. Про те, як радісно тепер стала б жити. Думала про всі дрібні й великі справи, які б утілила в життя. Вона б поїхала у країни, яких ніколи не бачила, спостерігала б за тим, як ростуть її небожі, й побачила б, що світ нарешті схаменувся.

Спочатку був ніж, лезо, котре блищало у світлі вуличних ліхтарів, прикладене до її горла. Кажуть, страх додає сил. У неї він усі сили вкрав. Думка про сталь, яка кремсатиме її тіло, обернула її на безпорадну тремтливу скиглійку. І коли він наказав їй перелізти через огорожу, вона не змогла, упала й так лежала, наче лантух, а щоками стікали сльози. Бо вона знала, що станеться далі. Й вона не спроможна цьому завадити і робитиме все, аби лише її не чикрижили отим ножем. Адже їй так хочеться жити, ще хоч трохи. Якщо не кілька років, то хоч кілька хвилин — та ж сама арифметика, сліпа, божевільна логіка, яка керує всіма людьми.

Маріт хотіла заговорити, пояснити, що неспроможна перелізти через огорожу, вона забулася, що було наказано мовчати. Ніж ужалив її, ніби змія, заповз їй до рота, повернувся так, що захрустіли зуби, а потім його витягли. Враз ринула кров. Чоловік прошепотів щось з-під маски, а тоді штурханами погнав її уздовж паркану. До місця за кущами, де в огорожі була дірка, саме туди він її і проштовхнув.

Маріт Ульсен проковтнула кров, яка досі наповнювала рота, й поглянула на трибуни внизу. Вони теж ніби потопали у синьому місячному світлі. Вони такі порожні, як на закритому судовому засіданні без глядачів та присяжних, лише суддя. Ніяких роззяв на страті, лише кат. Останній виступ перед слухачами, який ніхто не вшанував своєю присутністю. Маріт Ульсен спало на думку, що в смерті, як і в житті, їй бракує принадності. А зараз вона навіть говорити була не в змозі.

— Стрибай.

Вона зауважила, який гарний парк, навіть зараз, узимку. Їй захотілося, щоб годинник у віддаленому кінці басейну цокав і вона мала змогу побачити секунди життя, які їй пощастило щойно вкрасти.

— Стрибай, — повторив голос. Мабуть, він зняв маску, бо голос змінився, й вона впізнала його. Вона озирнулася й приголомшено витріщилася на чоловіка. Й відчула удар ногою у спину. Вона закричала. Більше не відчувала підґрунтя під ногами, бо на якусь мить стала невагомою. Але земля притягувала до себе, тіло прискорювало падіння, й Маріт встигла зауважити, як стрімко наближаються біло-сині фарфорові кахлі басейну, ще мить — і вона розчерепить об них голову.

На висоті трьох метрів над дном басейну мотузка, обмотана навколо шиї Маріт Ульсен, напнулася. Це була старовинна мотузка, зв’язана з лика липи та в’яза, такі не розтягуються. Огрядне тіло Маріт Ульсен не уповільнило падіння й, відокремившись від голови, глухо вдарилось об дно басейну для стрибків у воду. А голова та шия лишились на мотузці. Крові було небагато. Потім голова вислизнула з петлі, впала на синій спортивний костюм Маріт Ульсен і зі стукотом покотилася по кахлях.

А затим у басейні знову запала тиша.

Частина друга

Розділ 10. Гризота

Була третя година ночі, коли Харрі полишив спроби заснути й підвівся з ліжка. Він відкрив кран на кухні й, підставивши склянку під воду, тримав її, допоки вода почала переливатися через вінця, збігаючи по зап’ястку. Вилиця боліла. Він не зводив очей з двох світлин, приліплених над столом.

На одній світлині з неохайними смужками від згину була Ракель у блакитній літній сукні. Утім, судячи з осіннього листя, фото було знято не влітку. Чорне волосся спадало на оголені плечі. Вона ніби шукала когось поглядом за об’єктивом, можливо, фотографа. Може, це він її знімав? Дивно, що він не пригадує.

На іншому знімку був Олег. Харрі знімав його на мобільний телефон у «Валле Говін»[32], під час тренування ковзанярів минулої зими. Олег тоді був зовсім тендітною дитиною, але якби він продовжив тренування, то незабаром його червона трикотажна форма сиділа б на ньому як улита. Що він нині робить? Де він узагалі? Чи спромоглася Ракель створити для нього затишок там, де вони зараз, домівку, де вони почуватимуться більш безпечно, ніж тут, в Осло? Чи увійшли у їхнє життя якісь нові люди? Чи він досі, втомившись або забувшись, часом називає його татом?

Харрі закрив кран. Коліно вперлося у дверцята під мийкою. За ними пошепки манив «Джим Бім».

Харрі нап’яв штани та сорочку, зайшов у вітальню й увімкнув «Kind of Вlue» Майлза Девіса. Це був оригінальний запис, ще без обробки, обладнання звукозапису у студії трохи відставало, тож запис лунав з ледь помітним відтінком нереальності.

Харрі трохи послухав, потім додав гучності, щоб заглушити шепіт з кухні. Заплющив очі.

Крипос. Бельман.

Він ніколи не чув цього імені. Певна річ, він міг зателефонувати й розпитати Хагена, але йому не стало сил. Бо здогадувався, яка буде відповідь. Нехай усе буде, як є.

Харрі дослухав до останнього запису «Flamenco Sketches» й здався. Підвівшись, вийшов з вітальні у коридор. У коридорі звернув ліворуч, сунув ноги у черевики «Докмартенс» і вийшов на вулицю. Він знайшов течку під драним сміттєвим пакетом. Обкладинку суціль вкривало щось схоже на гороховий суп.

Харрі вмостився у зручне зелене крісло з підголівником і, тремтячи від холоду, взявся читати.

Першу жінку звали Боргні Стем-Мюре, мала тридцять три роки, родом з Левангера. Самотня, бездітна, мешкала у районі Сагене в Осло. Працювала стилістом, мала широке коло знайомих, здебільшого серед перукарів, фотографів та журналістів з видань, що пишуть про моду. Часто бувала у ресторанах, і не лише наймодніших. Поза тим, полюбляла гуляти за містом — пішки й на лижах.

«Все одно вона в чомусь лишалась дівчиною з Левангера» — так було написано у звіті після допиту її колег. Харрі спало на думку, що, певно, це думка тих з її колег, котрі, як гадали, спромоглися витравити у собі все, що виказувало їхню власну провінційність.

«Ми всі любили її, вона була однією з небагатьох фахівців у цій справі».

«Це незбагненно. Хто міг надумати її убити?»

«Вона була надто покірливою. Тож рано чи пізно всі чоловіки, які припали їй до смаку, користувалися цим. Вона перетворювалась для них на забавку. Простіше сказати, вона високо замірювалась».

Харрі глянув на світлину. Єдину, на якій вона ще була жива. Білявка, а може, фарбована. Гарненька, але не красуня. Звичайна, стандартна, зодягнена в екстравагантну камуфляжну куртку та кашкета. Екстравагантність і покірність — хіба це поєднується між собою?

Вона була у музичній кав’ярні «Моно», де влаштували невеличку вечірку з нагоди презентації чергового номера журналу мод «Шенес». Це було між сьомою та восьмою вечора, Боргні сказала подрузі, що збирається додому, адже треба підготуватися до завтрашньої фотосесії, учасники якої, за задумом фотографа, мусять бути вдягнені у стилі «жебрак зустрічає панка, як це було у вісімдесятих».

Вона мала б, як зазвичай, дістатися до найближчої стоянки таксі, але ніхто із таксистів, що були у той момент поблизу (комп’ютерна роздруківка із «Норгес-таксі» та «Осло-таксі» додається), котрим показували її фото, не бачив Боргні Стем-Мюре й не возив пасажирів у Сагене. Коротше кажучи, після того, як вона покинула «Моно», її ніхто не бачив. Допоки двоє каменярів-поляків не прийшли на роботу й не зауважили, що замок на дверях, які ведуть у льох, спиляно, й не увійшли всередину. Боргні лежала долі у неприродному положенні, цілком одягнена.

Харрі поглянув на світлину. Та ж сама камуфляжна куртка. Обличчя мало такий вигляд, ніби на нього наклали білий грим. Спалах фотоапарата різко висвітив стіни льоху. Екстравагантна фотосесія.

Судовий лікар упевнено заявив, що смерть настала між 22:00 та 23:00. У крові знайшли залишки речовини, яка зветься кетаномін, сильного анестетика, що діє миттєво, навіть коли колоти внутрішньом’язово. Але безпосередня причина смерті у тому, що покійна захлинулася кров’ю, що ринула з ран у роті. Саме з цього починалося найнеймовірніше. У роті судовий лікар знайшов двадцять чотири колоті рани, які розташовувались симетрично і, якщо не враховувати тих, що наскрізь прошивали обличчя, всі були однаковісінькі углиб — по сім сантиметрів. Жодних припущень про вид зброї чи інструменту, яким наносились поранення, поліція не мала. Вони просто такого ще ніколи не бачили. Судово-медичних доказів теж жодних: ані відбитків пальців, ані ДНК, навіть відбитків черевиків чи чобіт не було, позаяк бетонну долівку напередодні ретельно вимили, збираючись укладати там долівку із системою підігріву. У звіті Кіма Еріка Локкера, криміналіста, який, імовірно, з’явився у поліції вже після того, як Харрі покинув службу, лежала світлина двох чорно-сірих камінців, які знайшли на долівці льоху і які не скидалися на гравій біля місця злочину. Локкер зауважував, що дрібне каміння часто намертво застрягає у товстій підошві, коли ходити твердою поверхнею, як-от долівка у цьому льосі. Крім того, чоловік зазначав, що камінці досить незвичайні, тож якщо під час розслідування десь вигулькнуть такі самі, наприклад, на якійсь гравійній стежині, то, можливо, вони саме звідти. Після підпису й дати до звіту було вкладено додаток: на внутрішньому боці двох корінних зубів знайдено ледь помітні залишки заліза та колтану.

Харрі вже знав, що буде далі. Він продовжив читання.

Другу дівчину звали Шарлотта Лолле. Батько — француз, мати — норвежка. Мешкала у Ламберсетері в Осло. Двадцять дев’ять років. Юристка за освітою. Мешкала сама, хоча у неї був хлопець, такий собі Ерік Фокстад — поза підозрою, адже він саме був на семінарі геологів у Єллоустонському національному парку у Вайомінгу, що у США. Вони з Шарлоттою мали поїхати разом, але вона саме розв’язувала серйозний майновий спір з нерухомістю й вирішила лишитися в місті.

Останнього разу колеги бачили її на роботі у вівторок увечері, близько дев’ятої. Імовірно, домівки вона так і не дісталася. Кейс із документами по справі знайшли поряд із тілом за покинутим авто на лісовій галявині у Марідалені. Жодна зі сторін майнового спору, до речі, теж не викликала підозр. Згідно з рапортом про розтин, під нігтями дівчини знайдено сліди іржі та автомобільного лаку, що відповідало описові місця злочину, у якому говориться про подряпини навколо замка на кришці багажника, наче дівчина силкувалася її підняти. Утім, після більш детального огляду дійшли висновку, що кришку піднімали щонайменше раз. Але навряд чи це зробила Шарлотта Лолле. Харрі подумки відзначив, що вона напевно була прикута до чогось важкого у багажнику й саме тому силкувалася його відчинити. Прикута до чогось, що убивця згодом забрав із собою. Але що то було? Як забрав? І навіщо?

З оповіді однієї із співробітниць тієї ж таки адвокатської контори: «Шарлотта була дівчиною амбітною, завжди працювала до пізньої години. Утім, гадки не маю, чи її праця була продуктивною. Завжди привітна, але не надто товариська, як, можливо, видавалося через її усміхненість та південну зовнішність. Потайлива дівчина. Приміром, вона мало розповідала про свого хлопця. Але начальству подобалася».

Перед очима Харрі враз постала ця картина: колега детально розповідає подробиці свого особистого життя, натомість не отримуючи нічого, окрім усмішки. У його слідчому мозку наче увімкнувся автопілот: може, Шарлотта приховувала, що належить до якогось таємного жіночого чернечого ордену, а може, мала, що приховувати. Може…

Харрі глянув на світлини. Різкуваті, але привабливі риси обличчя. Темні очі, як у… От дідько! Він заплющив очі. Знову розплющив. Перегорнув кілька сторінок, аж до рапорту судмедексперта. Ковзнув поглядом до кінця сторінки.

Довелося знову переглянути початок сторінки, щоб переконатися, що там написане ім’я Шарлотти, що він не читає рапорт про Боргні вдруге. Знеболювальне. Двадцять чотири рани у роті. Захлинулася. Інших свідчень наглої смерті немає, сексуальної наруги також не зазнала. Рапорти різнилися лише часом смерті: між двадцять третьою годиною і північчю. Цей рапорт також доповнено записом про те, що на одному зубі жертви знайдено залишки заліза та колтану. Ймовірно, через те, що криміналісти, поміркувавши, дійшли висновку, що це важливо, оскільки зазначено в обох випадках. Колтан. Чи не з нього був виготовлений Термінатор Шварценеггера?

Харрі зауважив, що сон до нього геть не йде й що він сидить скраю стільця. Він тремтів від збудження. Його нудило. Таке трапляється зазвичай після першої випитої чарки, від якої стискає шлунок, бо організм відчайдушно не приймає. Але згодом просить ще й іще. Чимраз більше. Поки тебе не знищить і всіх навколо тебе не знищить. Саме так, як зараз. Харрі скочив на ноги так рвучко, що аж в очах потемніло, схопив течку й, хоч розумів, що вона занадто груба, спромігся розірвати її навпіл.

Згріб клапті й знову поніс до смітника на вулиці. Піднявши ляду, кинув у сміттєвий бак, перше поворушивши пакети зі сміттям, щоб течка втрапила на самісіньке дно. А завтра приїде сміттєзбиральна машина, ну або позавтра.

Харрі повернувся додому й знов усівся на стілець.

Коли за вікном засіріло, він почув перші звуки міста, що прокидалося. Та за рівним гудінням ранкового затору на Пілестредет він розчув віддалену та слабку поліцейську сирену. Це могло бути будь-що. І ще дещо. Не будь-що.

Телефон задзеленчав.

Харрі взяв слухавку.

— Це Хаген. Щойно нам повідо…

Харрі поклав слухавку.

Телефон знову задзеленчав. Харрі визирнув у вікно. Сестреняті він ще не телефонував. А чому? Бо не хотів показуватися на очі молодшій сестрі — своїй найвідданішій та беззастережній шанувальниці. Жінці, яку, за її ж власним висловом, «зачепив синдром Дауна» і яка, утім, була спроможна упоратися зі своїми життєвими негараздами незрівнянно краще за нього. Вона була єдиною людиною, кого він ніяк не міг розчарувати.

Телефон стих. І знову задзеленчав.

Харрі рвучко схопив слухавку:

— Ні, шефе. Моя відповідь — ні. Я не беруся за цю справу.

На тому боці дроту на мить усе стихло. А потім незнайомий голос промовив:

— Це з Енергетичної компанії Осло. Пане Холе?

Харрі подумки вилаявся.

— Слухаю.

— Ви не сплатили рахунки, які ми вам висилали, й ви знехтували нашим застереженням. Я телефоную, щоб повідомити, що сьогодні о дванадцятій ми відключаємо вашу квартиру за адресою Софієсгате, п’ять, від електропостачання.

Харрі мовчав.

— Вам відновлять електропостачання, щойно на наш рахунок надійде відповідна сума.

— Яка становить?..

— Враховуючи відсотки, пеню, платню за відключення, вона становить чотирнадцять тисяч чотириста шістдесят три крони.

Тиша.

— Ви мене чуєте?

— Так, чую. Наразі я не маю таких коштів.

— Суму, якої бракує, стягнуть за рішенням суду. Сподіваємося, що температура на вулиці не сягне нижче нуля. Чи не так?

— Так, — згодився Харрі й поклав слухавку.

Сирена на вулиці залунала гучніше, а потому стихла.

Харрі знову ліг. Чверть години пролежав, заплющивши очі. Потім здався, знов одягнувся і вийшов з квартири, щоб сісти на трамвай, який прямував до Державної лікарні.

Розділ 11. Роздруківка

Прокинувшись сьогодні вранці, я знав, що знову був там. Уві сні все завжди так: ми простяглися на землі, кров юшить, а коли я повертаю голову, то бачу, що вона стоїть там і дивиться на нас. Дивиться журливо, ніби лише зараз усвідомила, хто я, викрила мене і побачила, що я не той, хто їй потрібен.

Поснідав із добрим апетитом. Читаючи телетекст: «У Фрогнер-парку у басейні для стрибків у воду знайдено тіло жінки — депутата стортингу». Сайти Інтернет-газет сповнені інформацією. Треба роздрукувати, зробити вирізку.

Незабаром на головних сторінках Інтернет-видань з’явиться ім’я. Донині так зване поліцейське розслідування було сміховинним, таким аматорським, що радше дратувало, ніж захоплювало. Але тепер вони нарешті вдадуться до усіх своїх ресурсів і припинять гратися у нишпорок, як із Боргні та Шарлоттою. Як не крути, Маріт Ульсен була депутаткою стортингу. Час їм братися за розум. Адже вже обрано наступну жертву.

Розділ 12. Місце злочину

Харрі стояв перед будівлею лікарні й палив. Небо над ним було блідо-блакитне, але місто, що простяглося під ним в улоговині між низькими пагорбами, вкривало туманом. Харрі згадав дитинство в Уппсалі, неподалік Осло, коли вони з Ейстейном прогулювали перший урок у школі й ходили до німецьких бункерів у Нурдстранні. Звідти вони спостерігали смог кольору горохового супу, який стелився над центром столиці. Але з часом смогу над Осло не стало, позаяк промислове виробництво зникло з міста, а дровами вже ніхто не топив.

Харрі розтоптав недопалок підбором.

Улав Холе мав кращий вигляд. А може, то лише інше освітлення. Він спитав, чому Харрі усміхається. Й що трапилось із вилицею.

Харрі бовкнув щось про свою незграбність, а подумки спитав себе, у якому віці стаються ці зміни, коли діти починають захищати батьків від дійсності. Років у десять, вирішив він.

— Мене навідувала твоя молодша сестра, — мовив Улав.

— Як ся має?

— Добре. Коли дізналась, що ти повернувся, сказала, що тепер мусить про тебе піклуватися. Бо вона тепер доросла. А ти — маленький.

— М-м-м. Розумниця. А як ти сьогодні?

— Добре. Чудово, справді. Гадаю, саме час покидати це місце.

Він посміхнувся, й Харрі посміхнувся у відповідь.

— А що кажуть лікарі?

Улав Холе досі всміхався:

— Багато всілякого. Побалакаймо про щось інше.

— Гаразд. Про що ти хочеш побалакати?

Улав Холе замислився.

— Хочу побалакати про неї.

Харрі кивнув. Він сидів, мовчки слухаючи, як батько й мати познайомилися. Як вони одружилися. Про те, як вона занедужала, коли Харрі був ще хлоп’ям.

— Інгрід завжди мені допомагала. Завжди. Але сама так нечасто мене потребувала. Допоки не захворіла. Часом мені здавалося, що її хвороба була мало не благословенням.

Харрі здригнувся.

— Тобто можливістю хоч якось віддячити, розумієш? І я старався. Я виконував усе, про що вона просила. — Улав пильно поглянув на сина. — Усе, Харрі, майже все.

Харрі хитнув головою.

Батько вів далі. Про Сестреня й Харрі, про те, якою розумницею росла Сестреня. І яка у Харрі була неймовірна сила волі. Як він боявся темряви, але нікому не хотів у тому зізнаватися, тож коли вони з матір’ю часом підходили до його дверей, то чули, як він або плаче, або лається на невидимих почвар. Але зайти до кімнати й втішити його батьки не могли. Адже тоді б він розлютився й вимагав, щоб вони йшли геть.

— Ти, Харрі, завжди гадав, що боротися з почварами треба лише самотужки.

Улав Холе вкотре переповів історію про те, що син ні слова не промовив, аж допоки йому не виповнилося майже п’ять років. Але коли одного дня він забалакав, слова наче самохіть полилися з нього. Розлогі, серйозні, з дорослими висловами. Вони з матір’ю гадки не мали, де він їх навчився.

— Але Сестреня має рацію, — усміхнувся батько. — Ти знову здитинився. І вже майже зовсім не розмовляєш.

— М-м-м. Ти хочеш, щоб я говорив?

Батько захитав головою:

— Ти вже краще слухай. Але на сьогодні досить. Провідай мене якось іще.

Харрі, потиснувши ліву батькову руку своєю правицею, підвівся.

— Ти не проти, якщо я поживу в Уппсалі кілька днів?

— Удячний, що ти сам запропонував. Я не хотів обтяжувати тебе, але за помешканням потрібно наглядати.

Харрі вирішив не казати, що у його власному помешканні ось-ось відключать електрику.

Батько задзеленчав у дзвоник, зайшла усміхнена медсестра, звернулася до Улава на ім’я, безневинно кокетуючи з ним. Харрі зауважив, як батько понизив голос, пояснюючи, що Харрі треба взяти ключі від будинку у валізі, зауважив, як лежачий хворий старий намагається розпушити перед жінкою пір’я. І чомусь ці намагання не видавались жалюгідними, ніби саме так і має бути.

Замість прощання батько повторив:

— Усе, про що вона просила. — І прошепотів: — Окрім одного.

Поки медсестра вела Харрі до кімнати, де зберігали речі пацієнтів, вона сказала, що з ним бажає поговорити лікар. Знайшовши ключі у валізі, Харрі постукав у двері, які показала йому медсестра.

Лікар кивнув на стілець, пропонуючи сісти. А сам відхилився на спинку крісла, склавши долоні дашком.

— Добре, що ви повернулися додому. Ми шукали вас.

— Знаю.

— Рак поширився.

Харрі кивнув. Хтось колись казав, що розростання — це найперша ознака ракових клітин.

Лікар пильно, ніби вивчаючи його, подивився на Харрі, наче розмірковував, чи варто продовжувати.

— Гаразд, — мовив Харрі.

— Себто?

— Я готовий почути все.

— Нині ми вже зазвичай не кажемо, скільки лишилось нашому пацієнтові. Трапляються медичні помилки, та й загалом знати це дуже важко. Але за теперішніх обставин, гадаю, вам варто знати, що він уже пережив те, що йому відведено.

Харрі кивнув головою. Визирнув у вікно. Туман унизу досі був щільний.

— Маєте мобільний, щоб ми могли знайти вас, коли щось трапиться?

Харрі похитав головою. Унизу, з туману, почулася сирена. Чи йому вчувається?

— Може, хоч скажете, хто б вам міг повідомити?

Харрі знову похитав головою.

— Не турбуйтеся. Я телефонуватиму й щодня навідуватиму його. Гаразд?

Лікар кивнув і глянув услід Харрі, коли той зірвався з місця й кинувся до виходу.

Коли Харрі дістався до Фрогнер-парку, вже була дев’ята. Власне паркова територія — півтисячі квадратних кілометрів, але басейн займає лише незначну частину парку й обнесений парканом, тому поліції неважко було відгородити місце злочину. Вони лише обнесли стрічкою паркан і всадили поліцейського біля входу, де зазвичай продають квитки у басейн. Зграя стерв’ятників, кримінальних репортерів, уже злетілася й клекотала біля воріт, жадаючи лише одного: поглянути на тіло. Депутат стортингу, як не крути, тож громадськість має право побачити такий знаний труп. У «Кафепікені» Харрі взяв чашечку «американо». Столики у них стояли на вулиці упродовж лютого, тож Харрі, вмостившись, запалив цигарку й став роздивлятися натовп біля входу в басейн.

На стілець поряд опустився якийсь добродій.

— Невже Харрі Холе власною персоною? Де ж це ви пропали?

Харрі звів очі. Рогер Єндем, кримінальний репортер з «Афтенпостен», теж запалив цигарку й махнув рукою у бік Фрогнер-парку:

— Нарешті Маріт Ульсен отримала бажане. До восьмої вечора вона стане зіркою. Повіситися на вишці для стрибків у парку Фрогнер. Good career move[33]. — Він обернувся до Харрі й скривився. — А що з вашою вилицею? Маєте кепський вигляд.

Харрі нічого не відповів. Сьорбав каву, не збираючись порушувати ніякову паузу. Сподівався, на жаль, марно, що журналіст второпає: його товариство небажане. З туману над їхніми головами почулося ляскання — звук гвинта гелікоптера. Рогер Єндем, примружившись, поглянув угору.

— Певно, з «Верденс ганг»[34]. Цілком у їхньому стилі — винайняти гвинтокрил. Сподіваюсь, туман не розвіється.

— Отже… Отже, краще хай фотографій ніхто не побачить, аніж їх зробить «Верденс ганг»?

— Певна річ! А хіба ви вже щось знаєте?

— Та, без сумніву, менше, ніж ви, — відповів Харрі. — Тіло знайшов один з нічних вартових і відразу зателефонував у поліцію. А ви що знаєте?

— Голову цілком відірвано. Скидається на те, що жінка стрибнула з самої верхівки з мотузкою навколо шиї. Оскільки ж була не худенька… Вагова категорія — десь близько ста п’ятдесяти кіло. На паркані знайшли нитки, ймовірно, з її спортивного костюма. Вважають, що саме у тому місці вона проникла у парк. Інших доказів не знайшли, тому гадають, що вона була сама.

Харрі зробив глибоку затяжку. Голову повністю відірвано. От уже ці журналісти. Говорять достоту, як пишуть: «зворотною логікою», починаючи з найгарячішого.

— То що, це трапилось уночі? — закинув гачка Харрі.

— Чи вчора увечері. За словами чоловіка, Маріт Ульсен за п’ятнадцять десята пішла з дому на пробіжку. Як зазвичай.

— Пізнувато бігати підтюпцем.

— Як видається, вона бігала саме у цей час. Воліла бути сама у парку.

— М-м-м…

— До речі, я намагався знайти вартового, який її знайшов.

— Навіщо?

Єндем здивовано глянув на Харрі:

— Щоб отримати інформацію з перших рук, певна річ.

— Авжеж, — кивнув Харрі й знову зробив затяжку.

— Але він, здається, від усіх сховався, немає його ані тут, ані вдома. Мабуть, досі приголомшений, бідолаха.

— Та ну? Він же не вперше знаходить труп у басейні. Це, певно, керівники розслідування постаралися, щоб він не потрапив у ваші пазурі.

— Не вперше? Ви про що?

Харрі знизав плечима.

— Мене сюди вже кілька разів викликали. Через хлопчаків, котрі якось залізли у парк поночі. Раз трапилось самогубство, другого разу — нещасний випадок. Четверо друзяк поверталися з вечірки додому й захотіли розваг на п’яну голову: подивитися, у кого стане сміливості підійти найближче до краю вишки. Тому, хто ступив на самісінький край, було дев’ятнадцять, а найстарший серед чотирьох був його рідний брат.

— От дідько, — мовив Єндем спроквола.

Харрі зиркнув на годинник, наче поспішав.

— Довгенька, мабуть, була мотузка, — зауважив Єндем. — Враз голову з пліч. Чи ви колись таке чули?

— Том Кетчум, — одказав Харрі, залпом допив каву і підвівся.

— Кетчуп?

— Кетчум. З банди «Hole in the Wall». Повісили у Нью-Мексико у 1901-му. Звичайнісінька шибениця, лише мотузка задовга була.

— О! І наскільки довга?

— Трохи довша двох метрів.

— Всього-на-всього? Мабуть, огрядний був чолов’яга?

— Аж ніяк. Це я до того, як просто, виявляється, втратити голову, правда?

Єндем щось прокричав услід, але Харрі не розчув. Він пройшов через парковку з північного боку басейну, затим парком, звернув ліворуч, потім через міст у напрямку головного входу. Увесь паркан був два з половиною метри заввишки. Вагова категорія — десь близько ста п’ятдесяти кіло. Може, Маріт Ульсен і намагалася перелізти через паркан до басейну, але навряд чи самотужки.

Пройшовши мостом, Харрі звернув ліворуч і знову наблизився до басейну з протилежного боку. Переступивши через жовтогарячу поліцейську стрічку, що оперізувала місце злочину, зупинився на верхівці схилу перед чагарниками. Останніми роками Харрі багато чого забув. Але дещо не йшло з голови донині. Він досі пам’ятав імена чотирьох хлопців з вишки для стрибків. І погляд старшого брата, коли той зовсім невиразним голосом відповідав на запитання Харрі. А ще — руку хлопця, що показував, як вони пролізли до басейну.

Ступаючи обережно, щоб часом не знищити ймовірні сліди, Харрі відсунув гілля чагарнику. Скидається на те, ніби міська служба паркового господарства розпланувала свою роботу на багато років наперед. Якщо, звісно, вона взагалі щось планувала. Хай там як, а прогалина у паркані досі на місці.

Присівши навпочіпки, Харрі почав пильно роздивлятися гострі кінці дроту. Зауважив темні нитки. Ніби хтось не прослизнув, а силоміць протиснувся у дірку. Він почав шукати ще слідів. Згори прогалини у паркані він зауважив чорну вовняну нитку. Прогалина заввишки була чималенька. Щоб дістатися верхівки головою, треба випростатися на весь зріст. Отже, плетена вовняна шапка. Чи Маріт Ульсен носила вовняну шапку? За словами Рогера Єндема, Маріт Ульсен вийшла з дому за чверть десята, щоб побігати парком. Як зазвичай, так він сказав.

Харрі спробував уявити все подумки. Незвично теплий вечір у парку. Побачив, як огрядна упріла жінка біжить підтюпцем. Жодної вовняної шапки на ній він не побачив. Адже було не настільки холодно. Може, чоловік не хотів, щоб його помітили чи упізнали? Отже, чорна бавовняна шапка. Можливо, лижна маска.

Він обережно вийшов з чагарнику.

Як вони підійшли, він не чув.

Один з чоловіків тримав у руці пістолет, певно, австрійський «Штейр», напівавтоматичний. Цілив у Харрі. Тримав пістолета блондин з роззявленим ротом і нижньою щелепою, що випиналася наперед, а коли до всього він ще й зарохкав, сміючись, Харрі враз спало на гадку прізвисько Трульса Бернтсена з Крипосу. Бівіс. Як у мультсеріалі про Бівіса та Батхеда.

Другий чоловік був маленький, дуже кривоногий, він тримав руки у кишенях пальта, яке прикривало, як уже Харрі добре знав, вогнепальну зброю й посвідчення Крипосу на ім’я, що скидалося на фінське. Але увагу Харрі привернув третій, зодягнений в елегантний плащ. Стояв трохи віддалік, ліворуч від своїх колег. Однак було щось у позах та жестах Бівіса й фіна, у тому, як обоє зиркали то на Харрі, то на того третього, що підказувало: вони — його продовження, буцімто насправді він тримає зброю. Найбільше Харрі вразила у чоловікові не його майже жіночна краса. Не те, що верхні й нижні вії були такі довгі, ніби він підфарбував їх тушшю. Не витончені обриси носа, підборіддя та щік. Не волосся — густе, темне, посріблене сивиною, гарно підстрижене й набагато довше, ніж дозволяють відомчі стандарти. Й не безліч дрібних блідих плям на засмаглій шкірі, ніби після кислотного дощу. Харрі вразила зненависть. Саме зненависть у погляді незнайомця, спрямованому на нього, така шалена, що Харрі здалось, ніби він фізично відчуває її, як щось біле й важке.

Чоловік довбався у зубах зубочисткою. Голос його виявився вищим та м’якшим, ніж гадав Харрі.

— Ви пройшли на територію, яку перекрили для потреб розслідування, Холе.

— Беззаперечний факт.

— Навіщо?

Харрі пильно вдивлявся у співрозмовника, подумки перебираючи одну відповідь за одною, відкидаючи неслушні, допоки не збагнув, що у нього немає жодної.

— Бачу, ви мене знаєте, — мовив Харрі. — А з ким маю задоволення спілкуватися?

— Сумніваюся, що хтось із нас двох після цього спілкування буде вдоволений, Холе. Тому я пропоную вам негайно покинути це місце й ніколи більше не показуватися на місці злочину, яке розслідує Крипос. Зрозуміло?

— Гаразд. Зрозумів. Хоч і не до кінця. А що як я міг би надати поліції певну допомогу, скажімо, у випадку з Маріт Ульсен, підказати…

— Єдине, чим ви ощасливили поліцію, — це ваша знеславлена репутація, — встряв у розмову м’який голос. — За моїми даними, ви — п’яниця, злісний правопорушник і просто гидка комаха, Холе. Тож я раджу вам негайно заповзти знову під той камінь, з-під якого ви виповзли, поки вас підбором не розчавили.

Харрі, глянувши на чоловіка, відчув, як нутро й розум однозначно підказували: облиш, іди геть. Тобі немає чим крити. Будь хитріший.

Та й справді бути хитрішим не завадило б. Харрі вийняв пачку цигарок.

— Це ти мене збираєшся розчавити, Бельмане? Адже ти Бельман? Геній, який послав за мною цю мавпочку із сауни? — Харрі кивнув, показуючи на фіна. — Зважаючи на ту недолугу спробу, ти неспроможний розчавити підбором навіть е… е… — Харрі гарячково підбирав слушне порівняння, але на думку нічого не спадало. Клята зміна часових поясів!

Бельман був хвацькішим:

— Забирайся, Холе. — І ткнув великим пальцем через плече: — Ну ж бо — хутчіш!

— Я… — почав був Харрі.

— Гаразд, — мовив Бельман, широко всміхаючись. — Тебе заарештовано.

— Що?

— Тобі тричі наказували забиратися з місця злочину, але ти не підкорився наказові. Руки за спину.

— Послухай-но! — гаркнув Харрі, чимраз дужче почуваючись піддослідним щуром у лабораторному лабіринті, дії якого абсолютно передбачувані. — Я лише хочу…

Бернтсен, він же Бівіс, смиконув його за лікоть так, що цигарка впала на вологу землю. Харрі нахилився за нею, але від удару ногою у спину впав сторчака. Забив лоба й відчув присмак землі та жовчі. Почув вкрадливий Бельманів голос просто над вухом:

— Ти виявляєш спротив під час арешту, Холе. Я ж попрохав тебе завести руки за спину, адже так? Покласти їх сюди…

Бельман легко торкнувся рукою сідниць Харрі. Той важко сопів, не рухаючись. Бо чудово усвідомлював, чого прагне Бельман. Спротив поліції. Два свідки. Стаття 127. Термін до п’яти років. Гру скінчено. Попри те, що Харрі чудово все розумів, він знав, що невдовзі Бельман отримає своє. Тому він зосередився на іншому, абстрагувався від схожого на рохкання сміху Бівіса й наодеколоненого Бельмана. Він згадав її — Ракель. Він закинув руки за спину, над рукою Бельмана, й повернув голову. Нарешті вітер розігнав туман, і вдалині, на тлі сірого неба, біліла граційна вишка для стрибків у воду. З переднього краю платформи щось звисало, гойдаючись від вітру, мабуть, мотузка.

М’яко клацнули наручники.

Бельман стояв на парковці на вулиці Міддельтунсгате, спостерігаючи, як вони від’їжджають. Вітер шарпав поли його плаща.

Черговий у камері попереднього ув’язнення, або ж КПУ, читав газету й не відразу помітив, що перед ним виросли троє.

— Здоров, Туре, — мовив Харрі. — Маєш номер не для курців з пристойним краєвидом?

— Здоров, Харрі. Давненько не бачились. — Черговий вийняв ключа з шафки у себе за спиною й простягнув Харрі. — Люкс для молодят.

Харрі зауважив, як збентежився Туре, коли Бівіс, нахилившись, вихопив ключа й гаркнув:

— Він заарештований, телепню!

Харрі винувато дивився на Туре, відчуваючи, як руки Юссі обмацують кишені, виймаючи звідти гаманець та ключі.

— Чи не зателефонував би ти Гуннару Хагену, Туре? Він…

Юссі смикнув за наручники з такою силою, що Харрі здалось, ніби метал уп’явся у шкіру, й він зашкутильгав задом наперед у бік камери.

Вони замкнули Харрі у маленькій камері два на півтора метри, потім Юссі пішов до Туре підписати папери, а Бівіс лишився ззовні й дивився на Харрі у вічко. Той зауважив, що він хоче щось сказати, тож чекав. І нарешті Бівіс процідив голосом, що тремтів від ледь прихованої люті:

— То як почуваєшся? Таким крутим був, упіймавши двох серійних убивць, по телеку тебе показували, бачте. І от сам сидиш за ґратами й на двері витріщаєшся.

— Чому ти такий злий, Бівісе? — тихо спитав Харрі й заплющив очі. Відчув, як його гойдає, ніби він щойно зійшов на землю після тривалої морської мандрівки.

— Я не злий. Але на виродків, які стріляють у порядних поліцейських, я лютую.

— Ти помиляєшся, — зауважив Харрі й вклався на нари. — По-перше, треба казати «я лютий», по-друге, інспектор Волер не був добрим поліцейським, а по-третє, я не стріляв, а відірвав йому руку. Ось тут, біля плеча. — І Харрі показав, де саме.

Бівіс роззявив рота, але тут же стулив його, не промовивши й слова.

Харрі знову заплющив очі.

Розділ 13. Кабінет

Коли Харрі розплющив очі, виявилось, що він уже пролежав у поліцейській камері дві години. Перед камерою стояв Гуннар Хаген і вовтузився з ключами, намагаючись відчинити двері.

— Даруй, Харрі, я був на нараді.

— Та все гаразд, шефе, — втішив його Харрі, потягнувся, позіхнув. — То що, я вже вільний?

— Я поговорив з поліцейським прокурором[35], він сказав, що все гаразд. Попереднє ув’язнення — це застережний захід, а не арешт. Чув, тебе сюди запроторили двійко хлопів із Крипосу. Що сталося?

— Сподіваюся, це ти мені поясниш.

— Я?

— Крипос стежили за мною, відколи мій літак приземлився в Осло.

— Крипос?

Харрі, сівши на ліжку, пригладив рукою волосся.

— Вони стежили за мною ще від Державної лікарні. Й арешт був з цілковито формального приводу. Що коїться, босе?

Хаген, задерши підборіддя, почухав шию.

— Трясця, я мав таке передбачити!

— Що передбачити?

— Що може просочитися дещо. Про те, що ми намагаємося тебе знайти. Й що Бельман захоче цьому завадити.

— Чи не можна детальніше?

— Як я вже казав, усе доволі заплутано. У поліції проводять скорочення й оптимізацію. І розмежування сфер компетенції. Відділ розслідування убивств та Крипос давно вже не ладнають між собою. Чи в змозі така маленька країна утримувати одночасно дві структури, які опікуються одними й тими ж справами, — діткливе питання. Суперечка розгорілася не на жарт, коли у Крипос прийшов новий заступник, такий собі Мікаель Бельман.

— Розкажи про нього.

— Про Бельмана? Закінчив Поліцейську академію у Норвегії, попрацював зовсім небагато, потім потрапив у Європол у Гаазі. Потому повернувся на батьківщину таким собі вундеркіндом, якому немає іншого шляху, як лише вперед та нагору. Галас піднявся з першого ж дня, коли він зажадав узяти на роботу колишнього колегу з Європолу, іноземця.

— Часом не фіна?

Хаген кивнув згідливо.

— Юссі Колкку. У Фінляндії отримав базову поліцейську освіту, але для роботи у поліції Норвегії такої кваліфікації замало. Профспілка стала дибки. Звісно, питання вирішили: Колкку взяли на роботу тимчасово, за програмою обміну. Черговим номером Бельман заявляє, мовляв, правові норми варто тлумачити так: у випадку, коли скоєне гучне вбивство, саме Крипос має вирішувати, хто розслідуватиме — вони чи місцеве поліцейське управління. А не навпаки.

— І що?

— І це, певна річ, абсолютно неприйнятно. У нашому Поліцейському управлінні найбільший у країні відділ розслідування убивств, і ми маємо право самостійно вирішувати, які вбивства в Осло ми розслідуватимемо, у яких нам потрібна допомога, а які віддамо опікуватися Крипосу. Загалом, їх створювали, щоб вони надавали поліцейським округам технічну підтримку під час розслідування вбивств, але Бельман, не довго думаючи, наділив свій підрозділ імператорським статусом. Міністерство юстиції теж утягнули. А там швиденько зметикували, що нарешті з’явилася можливість втілити те, чому ми дотепер противилися: зробити так, щоб усі вбивства розслідувалися в одному місці. Їм по цимбалах наші заперечення, що виникне ризик однобокого розслідування, бюрократичного виродження, що наші поліцейські краще знаються на місцевих особливостях, що старші передають знання молодшим, що відбувається приплив нової крові…

— Дякую, та навертати мене вже не треба.

Хаген підняв руку:

— Гаразд, але зараз Міністерство юстиції готує пропозицію…

— Себто?

— Вони хочуть вчинити розважливо. Йдеться про те, щоб якнайліпше використати свої ресурси, яких обмаль. І якщо Крипос зможуть довести, що вони досягають кращих результатів, коли їм не треба оглядатися на місцеву поліцію…

— …тоді вся влада перейде до рук Брюна, — зазначив Харрі. — Бельману — великий кабінет, і прощавай відділ убивств?

Хаген знизав плечима.

— Щось на кшталт того. А коли виявили труп Шарлотти Лолле за «датсуном» і стало очевидним, що загальна картина подібна до убивства іншої дівчини у підвалі в новобудові, ми просто-таки зіштовхнулися лобами. У Крипосі заявили: попри те, що вбивства скоєно в Осло, подвійні убивства розслідує Крипос, а не поліційний округ Осло, й розпочали власне розслідування. Вони зрозуміли, що саме ця справа стане вирішальною в тому, на чий бік пристане міністерство.

— Отже, треба розкрити справу швидше за Крипос?

— Повторюю, все дуже непросто. Вони не хочуть ділитися з нами інформацією, хоча теж тупцяють на місці. Натомість вони завітали у міністерство. До нас, до начальника управління, зателефонували з міністерства, мовляв, краще було б, аби справу розслідували у Крипосі, допоки не вирішать, як поділити сфери повноважень на майбутнє.

Харрі повільно похитав головою:

— Я починаю розуміти. Ви у відчаї.

— Я б не хотів вживати саме такі слова.

— Ви у такому розпачі, що навіть відкопали старого мисливця за серійними убивцями Холе. Аутсайдера, якого вже викреслили з вашої зарплатної відомості, але який спромігся б розслідувати справу в абсолютній тиші й спокої. Саме тому я мав нікому нічого не казати про цю справу.

Хаген зітхнув.

— Вочевидь, Бельман все одно дізнався. І пустив за тобою хвоста.

— Щоб простежити, як ви нехтуєте ввічливим проханням Міністерства юстиції. Зловити мене на гарячому, коли я саме читатиму старі звіти та допитуватиму старих свідків.

— Чи ще дієвіше — вивести тебе з гри. Бельман розуміє, що вистачить схибити один раз, одного-єдиного келиха пива у робочий час, єдиного порушення посадових приписів, щоб тебе відсторонили.

— Гм… Або спротиву під час арешту. Він вирішив піти ще далі, цей вилупок.

— Я побалакаю з ним. Він відчепиться від тебе, коли я скажу, що ти все одно не хочеш розслідувати цю справу. Без нагальної потреби ми не змішуємо поліцейських з брудом. — Хаген зиркнув на годинник. — Гаразд, у мене роботи — під зав’язку, нумо якнайшвидше витягнемо тебе звідси.

Вони вийшли з КПУ, проминули стоянку й зупинились біля входу в Поліцейське управління — будівлю із сталі та бетону, що височіла над парком. Поряд, ніби пуповиною пов’язані із будівлею управління підземним тунелем, темніли сірі мури Ботсена — окружної в’язниці міста Осло. Нижче, у бік фіорда та порту, простягався район Грьонланн. Фасади були по-зимовому вицвілими й брудними, ніби присипані попелом. Підйомні крани внизу біля порту вимальовувалися на тлі неба, ніби шибениці.

— Не найкраще видовище, правда ж?

— Та не надто гарне.

— Хай там як, а щось таки є в цьому місті.

Харрі кивнув:

— Авжеж.

Вони трохи постояли, засунувши руки в кишені.

— Прохолодно якось, — мовив Харрі.

— Та не надто.

— Може, й так, але мій термостат, певно, досі налаштований на температуру Гонконгу.

— Звісно.

— Там, нагорі, пригостиш чашечкою кави? — Харрі кивнув у бік шостого поверху. — Хоч ти казав, що роботи до біса. Справа Маріт Ульсен?

Хаген не відповів.

— Отже, — підсумував Харрі, — Бельман та Крипос загарбали й це…

Проходячи червоною зоною у коридорі шостого поверху, Харрі все кивав у відповідь на стримані кивки, якими з ним віталися. Схоже, він, хоч і був легендою у цій будівлі, але ніколи не був надто популярним.

Вони зайшли в двері, на яких був прикріплений аркуш А-4 з написом: «I see dead people».

Хаген кахикнув:

— Мусив віддати твій кабінет Магнусу Скарре, у нас тут яблуку ніде впасти.

— Та пусте, — мовив Харрі.

На кухні для працівників управління вони розжилися по паперовому стаканчику горезвісної місцевої кави з кавоварки з фільтром.

У кабінеті Хагена Харрі вмостився напроти столу начальника — на стільці, де йому неодноразово вже доводилося сидіти.

— Бачу, він досі у тебе. — Харрі кивнув на предмет на столі, що скидався на білий знак оклику. Людський палець. Харрі знав, що це був палець японського командувача часів Другої світової. Під час відступу командувач відрубав собі мізинця на очах у підлеглих, вибачаючись, що вони не мають змоги повернутися й забрати полеглих. Хаген полюбляв переповідати цю історію, пояснюючи керівникам середньої ланки, своїм підлеглим, що таке авторитет.

— А у тебе його досі немає, — відповів Хаген, киваючи на руку Харрі, що тримала каву, на якій бракувало середнього пальця.

Харрі кивнув і відсьорбнув кави. Кава була така, як і раніше. Розплавлений асфальт.

Харрі скривився.

— Мені потрібна команда з трьох чоловік.

Хаген повільно відпив кави й відставив стаканчик убік.

— І не більше?

— Ти завжди про це питаєш. Утім, знаєш, що я не люблю надто численної групи.

— Цього разу не заперечуватиму. Що менше людей, то менша можливість для Крипосу та міністерства винюхати, що ми взялися розслідувати подвійне вбивство.

— Потрійне, — уточнив Харрі й позіхнув.

— Ну добре, ми ж не знаємо напевне, чи була Маріт Ульсен…

— Жінка, сама, увечері, її силоміць відводять в інше місце, де позбавляють життя у незвичний спосіб. І це втретє у невеличкому Осло. Це потрійне вбивство. Повір мені. Але ти сам розумієш: незалежно від того, мало нас чи ні, що нам доведеться докласти чимало зусиль, аби наші стежки ніяк не перетнулися з Крипосом.

— Звісно, — відповів Хаген, — знаю. Тому ставлю умову: якщо ваше розслідування десь вигулькне, до нашого відділу воно не має жодного стосунку.

Харрі примружився. А Хаген вів далі:

— Певна річ, нам буде прикро, що деякі наші співробітники виявляться втягнутими у справу без дозволу керівництва відділом. І ти цю версію не спростовуватимеш.

Харрі утупився в Хагена. Їхні погляди зустрілися.

— Питання є?

— Є.

— Де відбувається витік інформації?

— Себто?

— Хто у Бельмана за інформатора?

Хаген знизав плечима:

— Гадаю, він не стежить за нами увесь час. А про те, як тебе дістати, він міг дізнатись з найрізноманітніших джерел.

— Знаю, що Магнус Скарре полюбляє теліпати язиком де треба й де не треба.

— Не питай мене більше ні про що, Харрі.

— О’кей. Де влаштуємо штаб-квартиру?

— Я гадаю… — Гуннар Хаген кивнув головою, ніби саме про це розмірковував. — Що ж до приміщення…

— Отже?

— Я вважаю, у нас тут забагато людей товчеться, тож треба шукати щось поза межами управління, але недалечко.

— Гаразд. То де?

Хаген визирнув у вікно. На сірі мури окружної в’язниці.

— Жартуєш? — усміхнувся Харрі.

Розділ 14. Добір команди

Бйорн Гольм увійшов до дорадчої кімнати у криміналістичному відділі в Брюні. Сонце за вікнами вже котилося за фасади будинків, поступаючись владою над містом надвечірнім сутінкам. На стоянці перед будівлею стояло чимало автівок, а перед входом у Крипос на тому боці вулиці припаркувався білий фургончик із супутниковою антеною на даху й логотипом Норвезької телерадіокомпанії на боці.

Єдиною людиною, присутньою у дорадчій кімнаті крім нього, була його начальниця, Беата Льонн, дуже тендітна, бліда та мовчазна пані. Хто не знав її, можливо, подумав би, що такій жінці важко керувати цілою ватагою дорослих, надпрофесійних, самовпевнених експертів-криміналістів, які завжди мають свою думку й не бояться йти на конфлікт. Але тому, хто був обізнаний в усьому, ставало цілком очевидним, що лише вона й спроможна з ними упоратися. Передовсім не тому, що її поважали, бо вона не зламалася, провівши на вічний спокій двох поліцейських — спочатку власного батька, а згодом і батька своєї дитини. А тому, що вона була краща серед них, випромінювала таку порядність і силу, що коли Беата Льонн пошепки давала наказ, опустивши погляд і зашарівшись, цей наказ виконували беззастережно. Отож не дивина, що Бйорн Гольм поспішив у дорадчу кімнату, щойно дізнався, що його кличуть.

Вона сиділа у кріслі, присунутому майже до самого телевізора.

— Передають прес-конференцію наживо, — мовила вона не озираючись. — Сідай.

Гольм враз упізнав людей на екрані. І міркував, як дивно сидіти тут і дивитися на телевізійний сигнал, який подолав тисячі кілометрів у космосі лише для того, щоб показати йому те, що наразі відбувається на іншому боці вулиці.

Беата Льонн додала гучності.

— Ви цілком правильно мене зрозуміли, — відповів Мікаель Бельман і нахилився до мікрофону, що стояв перед ним на столі. — Наразі ми не маємо жодного сліду й жодного підозрюваного. Повторюю ще раз: ми не заперечуємо, що загибла могла скоїти самогубство.

— Але ж ви казали… — почала одна з журналісток.

Бельман обірвав її:

— Я казав, що ми вважаємо цю смерть підозрілою. Ви, певна річ, знаєтеся на термінах. Якщо ні, то вам варто… — Він не закінчив речення і показав на когось за камерою.

— «Ставангер афтенблад», — пробурмотів цей хтось говіркою Ругалана. — Чи не пов’язують у поліції цю смерть з двома іншими випадками у…

— Ні! Якщо ви слухали уважно, то, певно, зрозуміли, що ми всього-на-всього не виключаємо можливого взаємозв’язку.

— Це я зрозумів, — спокійно й повільно вів далі носій ругаланської говірки. — Але усіх присутніх радше цікавить те, якої ви думки, а не те, чого ви не виключаєте..

Бйорн Гольм зауважив, як пильно дивиться Бельман на журналіста і як нетерпляче сіпаються куточки його губ. Жінка у формі, яка сиділа поряд з Бельманом, затулила мікрофон рукою і щось тихо йому прошепотіла. Обличчя старшого інспектора потьмарилося.

— Мікаель Бельман проходить пришвидшений курс зі спілкування з пресою, — прокоментував Бйорн Гольм. — Урок перший: гладити треба за шерстю, а надто — регіональні видання.

— Так, він новачок, — мовила Беата Льонн. — Згодом навчиться.

— Переконана?

— Авжеж, Бельман з тих, хто вчиться.

— З того, що я чув, смирення опанувати нелегко.

— Справжнє — важко. Але у мистецтві сучасного спілкування вміння стелитися перед ЗМІ, коли потрібно, — основне правило. Саме цього Нінні зараз його навчає. А Бельман достатньо кмітливий, щоб це зрозуміти.

Бельман на екрані кахикнув, через силу, майже по-хлоп’ячому, посміхнувся й нахилився до мікрофону:

— Перепрошую, якщо мої слова видалися трохи зарізкими, але ми всі мали важкий день, і сподіваюся, ви всі розумієте, що ми прагнемо щонайшвидше повернутися до розслідування цього трагічного випадку. Наразі маємо завершувати, але якщо хтось має ще питання, прошу залишити їх Нінні. Я обіцяю, що намагатимусь повернутися й відповісти усім особисто. Ще до того, як номери буде підписано до друку. Домовились?

— А що я тобі казала? — Беата переможно засміялася.

— A star is born,[36] — відповів Гольм.

Картинка зникла з екрана, й Беата повернулася до Бйорна.

— Телефонував Харрі. Хоче, щоб я тебе йому позичила.

— Мене? — перепитав Бйорн. — А навіщо?

— Ти й сам чудово розумієш навіщо. Чула, ти був з Гуннаром Хагеном в аеропорту, коли прилетів Харрі.

— Ой, — Гольм широко посміхнувся, показуючи зуби.

— Гадаю, Хаген прагнув використати тебе в операції «переконання», оскільки чудово обізнаний, що ти належиш до тих, з ким Харрі подобається працювати разом.

— Я б не сказав, що ми були в цьому успішні. Харрі відмовився братися за справу.

— Схоже, він змінив свою думку.

— Невже? Цікаво, що його переконало?

— Він не сказав. Сказав тільки, що, на його думку, більш слушно буде діяти через мене.

— Певна річ, ти ж тут начальниця.

— Коли йдеться про Харрі, немає нічого певного… Ти ж знаєш, ми з ним добрі знайомі.

Гольм кивнув на знак згоди. Звісно, він знав. Знав, що Джека Халворсена, коханого Беати й батька її ненародженої дитини, було вбито, коли той співпрацював з Харрі. Морозної зимової днини йому перерізали горлянку просто на вулиці в Грюнерльокка. Гольм дістався туди, щойно це трапилось. Гаряча кров, що просякла сіро-сталевий лід. Смерть поліцейського. Харрі ніхто не звинувачував. Звісно, окрім його самого.

Гольм почухав зарослу щетиною щоку.

— І яка була твоя відповідь?

Беата, зітхнувши, глянула на вулицю, на журналістів та фоторепортерів, які похапцем залишали штаб-квартиру Крипосу.

— Та ж сама, що й тобі зараз. Що міністерство дало зрозуміти: всі повноваження тепер належать Крипосу, а отже, я не маю змоги направляти експертів-криміналістів, що займаються цією справою, ні до кого, окрім Бельмана.

— Але?

Беата Льонн постукала по столу кульковою ручкою.

— Але ж є інші розслідування, не лише це подвійне убивство.

— Потрійне, — виправив Гольм, а згодом, коли Беата пильно глянула на нього, додав: — Повір мені.

— Я гадки не маю, що насправді розслідує старший інспектор Холе, але жодною з цих справ він не займається, ми про це домовились, — відповіла Беата. — Але для розслідування решти справ, яких саме, я гадки не маю, я відпускаю тебе. На чотирнадцять днів. Примірник першого рапорту по справі, над якою працюватимете, має лежати на моєму столі не пізніше, ніж за п’ять днів від сьогодні. Зрозуміло?

Кая Сульнес аж засвітилася, всередині відчуваючи майже непоборне бажання зробити кілька обертів у своєму офісному кріслі.

— Якщо Хаген згодиться, я, звісно, не заперечуватиму, — силкувалася вона видатися стриманою, але радість аж співала в її голосі.

— Хаген не заперечує, — відповів чоловік, що стояв навскіс в одвірку, прихилившись до нього головою й заклавши за неї руку. — Отже, нас лише троє — ти, Гольм та я. Й те, над чим ми працюємо, — цілком таємне. Розпочнемо завтра, збираємось о сьомій у моєму кабінеті.

— Е-е-е… о сьомій?

— О сьомій. Нуль-сім-нуль-нуль.

— Добре. Який кабінет?

Чоловік, посміхнувшись, пояснив, який саме.

Вона глянула на нього з недовірою.

— Наша штаб-квартира… у в’язниці?

Діагональ випросталась в одвірку.

— Підготуйся. Питання є?

Питань Кая мала без ліку, але Харрі Холе вже щез.

Тепер цей сон приходить до мене й удень. Десь удалині я досі можу розчути, як оркестр грає «Love hurts»[37]. Я бачу, як кілька хлопців, підійшовши, оточили нас, але вони не втручаються. Добре. Бо я саме дивлюся на неї. Поглянь, що ти накоїла, намагаюся промовити я. Поглянь на нього, невже ти досі потребуєш його? Боже, як же я ненавиджу її, так і кортить вийняти ножа з рота й встромити його в неї, розпороти шкіру, побачити, як з неї юшить кров, виповзають кишки, брехня, глупство, її ідіотська пиха. Хтось же має показати їй, яка вона бридка усередині.

Дивився прес-конференцію по телевізору. Телепні й нездари! Жодних слідів, жодних підозрюваних! Перші сорок вісім годин — золотий час, вони вже спливають, покваптеся, ну ж бо! Чого хочете від мене? Щоб я написав це на стіні кров’ю?

Це ви, а не я, робите все, щоб убивства тривали.

Листа дописано.

Покваптесь.

Розділ 15. Стробоскопічне світло

Стіне дивилася на хлопця, який щойно до неї забалакав. Борода, біляве волосся, плетена шапочка. У приміщенні. До того ж на ньому тепла шапочка, що закриває вуха. Навіжений сноубордист? Придивившись пильніше, Стіне зауважила, що то не парубок, а чоловік. Десь за тридцять. Принаймні на засмаглій шкірі були білі зморшки.

— То й що? — відповіла вона, намагаючись перекричати музику, що гриміла у приміщенні в Краббе. Нещодавно відкритий клуб голосно заявив, що відтепер — це нове місце для молодих і найсучасніших музикантів, кіномитців та письменників зі Ставангера, котрих насправді чимало у цьому поведеному на бізнесі місті, що рахує нафтові долари. Збіговисько ще не вирішило, чи заслуговує Краббе їхньої прихильності. Й Стіне не вирішила, чи вартий її прихильності цей парубок, чи то пак чоловік.

— Я лише гадаю, що тобі треба вислухати те, що я розповім, — мовив він, упевнено посміхнувся їй своїми блакитними, як на неї, надто яскравими очима. Чи, може, це тут таке освітлення. Стробоскопічне світло? Супер? Видно буде. Він крутив у руці келих з-під пива, обіпершись на барну стійку так, що їй довелося б нахилятися, щоб розчути, що він розповідатиме, — але дзузьки! Одягнений у товсту дуту куртку, але під недолугою шапочкою не видно й краплини поту. Може, це якась модна шапочка? — Бо мало з тих, що, об’їхавши на мотоциклі всі райони дельти Іраваді в Бірмі, повернулись звідти такими живими, щоб про це теревені правити, — промовив він далі.

Такими живими. Базікало, та й годі. Такі їй осоружні. Він на когось скидався. На якогось героя класичних американських бойовиків чи серіалів вісімдесятих.

— Отож я заприсягнувся, що коли повернуся у Ставангер, піду десь посидіти, куплю пива, підійду до найгарнішої дівчини, яку побачу, й скажу саме оце, що зараз. — Розвівши руками, він посміхнувся білозубою широкою посмішкою. — Мені видається, що ти — дівчина біля синьої пагоди.

— Де?

— Це із Редьярда Кіплінга, панно. Ти — дівчина, яка чекає британського солдата біля пагоди Мульмейна. То як? Поїдеш зі мною? Ходити босоніж мармуром Шведагона? Або їсти м’ясо кобри Баго? Засинати під молитовні замовляння мусульман у Янгуні й просинатися під буддійські в Мандалаї? — Він передихнув.

Вона нахилилася вперед:

— Отже, я тут найгарніша дівчина?

Він роззирнувся.

— Ні, але у тебе найбільші цицьки. Ти гарна, але конкуренція шалена, питання в тім, чи ти найгарніша з усіх. Гайда звідси?

Засміявшись, вона похитала головою. Ніяк не могла визначити: чи то він смішний, чи просто ненормальний.

— Я тут із подружками. Спробуй цей фокус на комусь іще.

— Еліас.

— Що?

— Тобі ж цікаво, як мене звати? А раптом ми ще побачимося. Мене звати Еліас Скуг. Прізвище забудеш, але Еліаса запам’ятаєш. Тож ми ще побачимось. Раніше, ніж ти це усвідомиш.

Вона схилила голову набік:

— Он як?

Він теж схилив голову набік і перекривив її:

— Отак.

Потім допив пиво, поставив келих на стільницю, засміявся їй в обличчя й пішов.

— Хто це? — спитала Матильда.

— Хтозна, — відповіла Стіне. — Він наче нічого, але дивак. З говірки — ніби зі Східної Норвегії.

— Дивак?

— У нього дивні очі. І зуби. Чи, може, це лише стробоскопічне світло…

— Стробоскопічне?

Стіне засміялася.

— Як у солярії. Колір зубної пасти. Через це пика ніби у зомбі.

Матильда хитнула головою.

— Мусиш випити. Ходімо.

Стіне пішла слідом, зиркнувши мимохідь на двері. Їй здалося, що вона помітила за склом обличчя, але там нікого не було.

Розділ 16. «Speed King»

Була дев’ята вечора. Харрі йшов центром Осло. Він згаяв цілий день, перетягуючи столи й стільці до нового кабінету. По обіді поїхав провідати батька в лікарню, але не застав його: батька забрали на якісь процедури чи аналізи. Отож мав повернутися назад. Він зробив кілька ксерокопій документів, кілька дзвінків, замовив квитка в Берген, заскочивши у Сіті, придбав USB-модем завбільшки з недопалок.

Харрі крокував широко. Йому це завжди страшенно подобалося: йти пішки зі сходу на захід цим компактним містом, мимохідь помічаючи, як поступово, але очевидно змінюються люди, мода, етнічна належність, архітектурні стилі, кав’ярні, бари. Він заскочив у «Макдональдс», проковтнув гамбургер, сховав у кишеню три соломинки для коктейлів і попростував далі.

Не минуло й півгодини, як він вийшов з пакистанського Грьонланна, що скидався на гетто, й опинився у гарній, дещо стерильно-білій як крейда західній частині міста. Кая Сульнес мешкала на вулиці Людер-Сагенс-гате. Будинок, у якому вона жила, належав до тих старовинних великих дерев’яних будівель, за якими мешканці Осло вишиковуються у чергу, коли їх часом виставляють на продаж. І навіть не для того, щоб придбати, — адже грошей на це майже ніхто не мав, — але щоб помилуватися, помріяти, переконатися, що Фагерборг досі такий самий, яким прагне видаватися, — район, де багатії заможні, але не занадто, де гроші не надто нові, й ніхто не має ані плавальних басейнів, ані автоматичних воріт у гаражі, ані решти сучасних вульгарних викрутасів. Адже місцеві мешканці поводилися так само, як завжди. Улітку сиділи під яблунями у своїх великих тінистих садках у старих плетених кріслах чи на старих садових лавах, надто громіздких і пофарбованих у чорне, як і будиночки, з яких їх повиносили. А коли меблі з садів заносили до будинків і дні коротшали, за вікнами зі скляних квадратиків засвічувалися свічки. На вулиці Людер-Сагенс-гате різдвяний дух панував з жовтня до березня.

Хвіртка у садок скрипнула так голосно, що Харрі зрозумів: пес тут не потрібен. Під чобітьми шурхотів гравій. Знайшовши ці чоботи у шафі, Харрі зрадів, наче дитина, але зараз вони вже геть промокли.

Він зійшов сходами на ґанок і подзвонив. Таблички з іменами пожильців не було.

Перед дверима стояли елегантні жіночі черевички, а поруч — пара чоловічих черевиків. Розміру десь сорок шостого, подумав Харрі. Схоже, чоловік у Каї — кремезний. Адже, певна річ, у неї є чоловік, та й як йому могло спасти на гадку щось інше? Дивина, та й годі, але спало ж? Гаразд, це не суттєво. Двері розчинилися.

— Харрі? — Вона була зодягнена у простору шерстяну кофтину, запрані джинси й фетрові капці, такі старезні, що Харрі б заприсягся, що на них уже виступило старече ластовиння. Обличчя без косметики. Лише здивована посмішка. Утім, здавалося, вона знала, що він прийде. Знала, що йому такий її вигляд сподобається. Він, звісно, помітив ще у Гонконзі ту зацікавленість, яку викликає у жінок чоловік зі славою, хай вона добра чи погана. Хоч він теж не намагався слушно пояснити усіх причин, які привели його до цих дверей. І навіть добре, що він цього не зробив. Гм, черевики сорок шостого розміру. Чи сорок шостого з половиною.

— Мені Хаген адресу дав, — мовив Харрі. — Від мого помешкання до твоєї оселі можна дістатися пішки, тож я вирішив, що краще навідатись, а не телефонувати.

Вона невпевнено посміхнулася.

— Ти не маєш мобільного.

— Помиляєшся, — він витягнув з кишені червоний телефон. — Мені Хаген дав, але пін-код я вже забув. Не заважатиму?

— Ні-ні. — Вона розчинила двері, й Харрі увійшов.

Смішно, але поки він чекав на неї, його серце калатало. Років п’ятнадцять тому він би розлютився, але зараз він уже змирився з банальним фактом: жіноча краса завжди матиме над ним певну владу.

— Я зварю каву. Хочеш?

Вони увійшли до вітальні. На стінах висіли картини й книжкові полиці зі стількома книжками, що Харрі взяв сумнів, що вона спромоглася б назбирати їх сама. У кімнаті цілком явно панував чоловічий дух. Громіздкі незграбні меблі, глобус, кальян, вінілові платівки на полицях, мапи й світлини височезних засніжених гір. Це навело Харрі на думку, що чоловік набагато старший за Каю. Телевізор увімкнено, але без звуку.

— Маріт Ульсен — головна новина у всіх випусках, — мовила Кая, взяла пульт, і телевізійний екран згаснув. — Виступали два опозиційних лідери й вимагали негайного розслідування, переконували, що уряд систематично скорочує чисельність поліції. Цілком зрозуміло, що Крипос найближчим часом не знудьгується.

— То я б випив кави, — сказав Харрі, і Кая кинулася на кухню.

Він умостився на дивані. На журнальному столику поряд із жіночими окулярами для читання догори палітуркою лежала розгорнена книжка Джона Фанте. А поруч — кілька світлин, знятих у Фрогнер-парку. Власне, не місця злочину, а роззяв, що скупчилися на іншому боці вулиці, щоб повитріщатися. Харрі вдоволено пирхнув. Не лише через те, що Кая прихопила роботу додому, а ще й тому, що група, яка робить виїзд на місце злочину, досі робить такі знімки. Саме він, Харрі, колись зобов’язав знімати всіх, хто приходить подивитися на місце злочину. На курсах ФБР з розслідування серійних убивств він дещо засвоїв: зокрема те, що злочинцю дійсно кортить повернутися на місце злочину — це зовсім не вигадка. І братів Кінг у Сан-Антоніо, й убивцю із супермаркету «К-Март» заарештували саме тому, що вони не втримались від спокуси прийти й подивитися на свої діяння, насолодитися переполохом, який спричинили, й власною недосяжністю. Фотографи з криміналістичного відділу називали це шостою заповіддю Холе. Звісно, була ще й решта дев’ять. Харрі почав роздивлятися світлини.

— Ти ж п’єш без молока? — запитала Кая з кухні.

— Атож.

— Справді? Адже у Хітроу…

— Я маю на увазі, що так. Я п’ю каву без молока.

— Еге, ти говориш кантонською.

— Що?

— Припинив використовувати подвійне заперечення. Кантонська говірка логічніша. А тобі подобається логіка.

— Справді? Кантонською?

— Не знаю, — засміялася вона з кухні. — Я просто намагаюся бути дотепною.

Харрі зауважив, що світлини досить розпливчасті, знімали їх на висоті стегна, без спалаху. Увага люду прикута до вишки для стрибків. Недоумкуваті погляди, роззявлені роти — знуджені роззяви, що чекають на що-небудь жаске, про що згодом цікаво згадати у спогадах або розповісти наляканим сусідам. Один з гурту підняв угору мобільний, певна річ, щоб зробити знімки. Харрі, узявши збільшувальне скло, став роздивлятися обличчя одне за одним. Він і гадки не мав, щó саме шукає, голова була порожня, а це — найліпший спосіб не проґавити те, що, ймовірно, є на цих світлинах.

— Щось видивився? — Вона стояла за його спиною, нахилившись. Він відчув пахощі лавандового мила — так само від неї пахло у літаку, коли, задрімавши, вона поклала голову йому на плече.

— М-м-м… Гадаєш, тут щось можна знайти? — спитав він і взяв чашечку з кавою, яку вона простягла йому.

— Ні.

— То навіщо ти взяла їх додому?

— Бо дев’яносто п’ять відсотків розслідування — це пошуки не в тому місці.

Вона щойно повторила третю заповідь Харрі.

— А ще варто навчитися шанувати ці дев’яносто п’ять відсотків, інакше на стіну дертимешся.

Четверта заповідь.

— А рапорти?

— Певна річ, ми маємо власні рапорти про убивства Боргні та Шарлотти, але в них нічого немає. Жодних матеріальних доказів, жодних свідків, котрі могли б повідомити про щось незвичайне. Ані кревних ворогів, ані ревнивих коханців, ані жадібних спадкоємців, ані переслідувачів, котрим стали на заваді, — ані наркодилерів або якихось інших кредиторів. Коротше…

— Жодних зачіпок, жодних очевидних мотивів і без знаряддя вбивства. Я б розпочав із допитів у справі Маріт Ульсен, але, як ти чудово знаєш, ми над цією справою не працюємо.

Кая посміхнулася:

— Авжеж ні. До речі, сьогодні мала розмову з одним репортером з відділу політики «Верденс ганг». Він сказав, що ніхто із журналістів, акредитованих у стортингу, не знає, чи були у Маріт Ульсен депресії, психологічні зриви чи думки про самогубство. Вони нічого не можуть повідомити, чи мала вона ворогів у професійній царині або в особистому житті.

— М-м-м…

Харрі й далі перебирав поглядом обличчя у гурті. Жінка з безумним поглядом та дитиною на руках…

— Що потрібно цим людям?

На задньому тлі — спина чоловіка, який покидає місце злочину. Дута куртка, плетена шапочка…

— Їм потрібен шок. Ураза. Розвага. Очищення…

— Малоймовірно.

— І ти читаєш Джона Фанте. Тобі подобаються старі речі? — Він кивнув на кімнату й увесь будинок. Але розраховував при цьому, що вона розповість щось про чоловіка, котрий аж настільки старший за неї, як він гадав.

Вона зацікавлено подивилась на нього:

— Ти читав Фанте?

— Замолоду, коли я цікавився Буковськи, я читав його книжки, але назв не пригадую. Я купував їх здебільшого тому, що Чарлз Буковськи — затятий його шанувальник.

Він демонстративно подивився на годинник:

— Ого, час додому.

Кая здивовано поглянула на чоловіка й на непочату чашечку з кавою.

— Та все ця різниця в часі… — Харрі посміхнувся й підвівся. — Ми можемо поговорити про це завтра, коли зустрінемось.

— Авжеж.

Харрі помацав кишені.

— Та й сигарети скінчилися. Пригадуєш той блок «Кемела», який я залишив тобі, щоб не відібрали за перевищення норми?

— Зажди, — посміхнулась вона.

Коли вона повернулася з розкритим блоком сигарет, Харрі вже стояв у коридорі у чоботях та куртці.

— Дякую, — сказав він. Витягнув одну пачку й відкрив її.

Коли вийшли на сходи, вона мовила, прихилившись до одвірка:

— Можеш не відповідати, але, як на мене, це була якась перевірка.

— Тобто? — запитав Харрі й підкурив.

— Я не уточнюватиму, що це була за перевірка. Але скажи: я пройшла її?

Харрі усміхнувся.

— Та ні, я лише через оце прийшов. — Він пішов униз сходами, махаючи блоком цигарок: — Отже, о сьомій нуль-нуль.

Харрі замкнув двері. Клацнув вимикачем, переконуючись, що електрику ще не відключили. Скинув пальто, увійшов до вітальні, увімкнув «Deep Рurple». Це був його улюблений гурт у категорії «ніде правди діти, глупство, але страшенно приголомшливо». «Спід Кінґ». За ударними — Аян Пейс. Харрі сів на диван, стиснувши скроні кінчиками пальців. Собаки рвалися з ланцюгів. Вони вили, хрипіли, бризкали слиною, зубами впивалися йому в нутрощі. Якщо сьогодні він відпустить їх — дороги назад уже не буде. Цього разу — не можна. Раніше він мав удосталь причин, щоб зупинитися. Ракель, Олег, робота, можливо, навіть батько. До спиртного — зась. Отже, потрібен інший трунок. Контрольований трунок. Дякую, Кає. І йому не соромно? Соромно, авжеж. Але гордощі — це розкіш, яку він міг далеко не завжди собі дозволити.

Він зірвав плівку з блока сигарет. Вийняв пачку із самого низу. Майже не помітно, що її розкривали. Таких жінок, як Кая, ніколи не зупиняють під час митного огляду. Розкривши пачку, він витягнув фольгу. Розгорнув і поглянув на коричневий кавалок. Втягнув ніздрями солодкий запах.

І розпочав необхідні приготування.

Харрі перепробував усі можливі способи куріння опіуму: від найскладніших ритуалів у курильнях, які за складністю не поступалися китайським чайним церемоніям, включно з різноманітними способами — послуговуючись люлькою для куріння, до найпростішого — підпалити грудочку, прикласти до неї соломинку й щосили затягнутися, поки наркотик перетвориться на дим. Способів безліч, але мета завжди єдина: щоб діюча речовина — хай то морфін, тебаїн, кодеїн чи цілий букет інших хімічних складових — потрапила у кров. Харрі використовував простий спосіб. Він примотував скотчем сталеву ложку до краєчка столу, відщипував від грудки дрібку завбільшки з сірникову голівку, клав її у ложку й підносив під неї полум’я запальнички. Коли запахне опіумом — тримав над ложкою звичайнісіньку склянку, збираючи дим. Потім засовував у склянку соломинку з гнучким краєчком і щосили затягувався. Харрі зауважив, що у нього вже не тремтять пальці. У Гонконзі він постійно перевіряв ступінь своєї залежності й у певному сенсі був найбільш дисциплінованим трункозалежним з тих, з ким знався. Він наперед відміря´в собі порцію спиртного, а потім не пив більше ані краплі, навіть якщо голова чманіла. Часом у Гонконзі він не вживав опіуму тиждень-два, обмежуючись кількома пастилками паральгіну-форте: абстинентний синдром він, певна річ, не пригнічував, але мав певну психологічну дію, позаяк Харрі знав, що у ньому є крапелька морфіну. Отож ніяка це не залежність. Хіба що трошки від алкоголю, але від опіуму — навряд. Утім звісно, що критерії залежності досить розпливчасті. Оскільки, щойно Харрі почав примотувати скотчем ложку до столу, як відчув, що собаки вгамувалися. Зрозуміли, що скоро їх нагодують.

І вони заспокояться. До наступного разу.

Розпечена запальничка вже пекла пальці. На столі лежали соломинки, які він прихопив у «Макдональдсі».

За мить він зробив першу затяжку.

Подіяло миттєво. Зник біль, навіть той, про який він і гадки не мав. Повернулися асоціації, образи. Сьогодні вночі він зможе заснути.

Бйорна Гольма не брав сон.

Він силкувався читати книгу Ескотта про нетривале життя й тривалу смерть легенди кантрі Хенка Вільямса, слухав диск із записом Люсінди Вільямс в Остіні, рахував техаських довгорогих корів — не брало, й квит.

Дилема. Вся справа в ній. Проблема, бо нема однозначно правильного рішення. Експерту-криміналісту Гольму такі проблеми були ненависні.

Він скрутився калачиком на своєму дивані, що був для нього закороткий. Диван прибув зі Скреї укупі з його персоною, добіркою вінілових платівок Елвіса, «Sex Pistols», «Jason & The Scorchers», трьома костюмами від кравця в Нешвіллі, американською Біблією й кухонними меблями, які пережили три покоління Гольмів. Але зосередитися так і не спромігся.

Дилема була в тому, що, оглядаючи мотузку, на якій повісили чи то повісилася Маріт Ульсен, котра втратила голову, він дещо виявив. Може, з того зовсім нічого не випливає, але питання в іншому: кому він має доповісти — у Крипос чи Харрі? Гольм виявив на мотузці крихітних черепашок, на той час іще виконуючи завдання Крипосу. І з біологом, який вивчав підводний світ прісних водойм у Біологічному інституті при університеті Осло, він мав розмову, ще коли працював на Крипос. Але Беата Льонн передала його у розпорядження Харрі, перш ніж він устиг викласти все це у рапорті, тож завтра, сівши за комп’ютер, він муситиме писати рапорт на ім’я Харрі.

Гаразд, формально ніякої дилеми не існує, результати огляду належать Крипосу. Віддати їх комусь іншому — означає виявити недбалість. А чим він, якщо чесно, зобов’язаний Харрі Холе? Від нього ж суцільні неприємності. У роботі поводився дивно й безцеремонно. А вже коли Харрі надудлиться, то взагалі стає небезпечним для життя. Утім, меткий і хвацький, коли тверезий. На нього можна покластися, він не з тих, що згодом не нагадають «you owe me», мовляв, ти мені винен. Кепський ворог, але чудовий друг. Гарний чоловік. Достобіса гарний. Навіть чимось скидається на Хенка.

Бйорн Гольм застогнав і обернувся до стіни.

Стіне прокинулась, наче її штовхнули.

У темряві щось скреготіло й шурхотіло. Вона повернулася на бік. На стелю падало слабке світло. Від долівки біля ліжка. Котра година? Третя по півночі? Вона простягла руку й схопила мобільний.

— Слухаю? — мовила вона сонним глосом.

— Обминувши дельту, я усвідомив, що мені до смерті остогидли змії й комарі, тож ми з моїм байком поїхали уздовж узбережжя Бірми на північ, до Аракану.

Вона враз упізнала його голос.

— На острів Сей-Чунг, — продовжував він. — Там є діючий грязьовий вулкан, і кажуть, невдовзі почнеться виверження. Воно справді розпочалось третьої ночі по моєму приїзді. Я гадав, що буде лише грязь, але ні — він випльовував стару добру лаву. Густу лаву, яка так повільно розтікалася містом, що її можна було неспішно обійти.

— Надворі ніч, — позіхнула вона.

— Хай там як, а вона текла без упину. Коли лава така в’язка, її називають холодною, хоча вона спалює все на своєму шляху. Дерева зі свіжим зеленим листям за чотири секунди оберталися на різдвяні ялинки, а потім на попіл і щезали. Бірманці силкувалися втекти на машинах, завантажених по зав’язку скарбом, котрий встигли зібрати поспіхом, але збиралися вони надто довго, адже навіщо поспішати, коли лава повзе так повільно? А коли вони виносили свої телевізори, лава вже підповзла до їхніх домівок. Вони кинулися до машин, але через спеку гума почала репатися. А потім спалахувало пальне, й вони вибігали з автівок, немов живі смолоскипи. Пригадуєш моє ім’я?

— Слухай-но, Еліасе…

— А хіба я не казав, що ти запам’ятаєш.

— Мені треба спати. Завтра до школи.

— Я сам — як виверження, Стіне. Наче холодна лава. Я не поспішаю, але мене не зупинити. І я прийду туди, де ти.

Вона намагалася згадати, чи казала, як її звати. І випадково зиркнула у вікно. Воно було розчинене. На вулиці шумів вітер, спокійно, втішливо.

Голос у слухавці лунав тихо, майже як шепіт.

— Я бачив пса, який хотів утекти, але заплутався у колючому дроті. Просто на шляху лави. Раптом вона повернула ліворуч, ніби проминула його. Я гадав, милостивий Бог пожалів тварину. Але лава пройшла просто по ньому. Половина його просто щезла, випарувалася, решта згоріла. І теж обернулася на попіл. Усе обертається на попіл…

— Тьху, я кладу слухавку.

— Визирни на вулицю. Поглянь, я вже коло твоєї оселі.

— Припини!

— Ну ж бо, я лише пожартував. — Він голосно й заливчасто розреготався просто їй у вухо.

Стіне розгубилася. Він п’яний чи навіжений? Чи те й інше?

— Солодких снів, Стіне. Незабаром побачимось.

Зв’язок увірвався. Стіне витріщилась на телефон. Потім вимкнула його й жбурнула геть. Вилаялась, бо зрозуміла: цієї ночі вона вже не засне.

Розділ 17. Волокна

Була за дві хвилини сьома, коли Харрі Холе, Кая Сульнес та Бйорн Гольм йшли «кишкою» — підземним переходом завдовжки чотириста метрів, який поєднував Управління поліції та окружну в’язницю Осло. Часом тунель використовували, щоб привести ув’язнених на допит до управління, іноді для бігових тренувань у зимовий час, у давні лихі часи — для таємного побиття занадто впертих в’язнів.

Зі стелі крапало на долівку, краплі чмокали, ніби цілунки, що луною розливалися в темному, ледь освітленому коридорі.

— Це тут, — мовив Харрі, коли вони дісталися у глиб коридору.

— Тут? — перепитав Бйорн Гольм.

Їм довелося нахилитися, щоб пройти під сходами, що вели у камери. Харрі, повернувши ключ у замку, розчинив залізні двері. В ніс ударив гарячий, вологий, затхлий запах.

Він клацнув вимикачем. Квадратна бетонна кімната з сіро-блакитним лінолеумом на долівці й голими стінами освітилася синім холодним світлом люмінесцентних ламп.

У кімнаті не було ані вікон, ані обігрівача — нічого з того, на що сподіваєшся у приміщенні, яке має правити за робочий кабінет для трьох людей.

Окрім столів з кріслами й комп’ютерами для кожного. На столі стояла засмальцьовано-руда від старості кавоварка й велика пляшка з водою.

— За стіною котельня, яка обігріває всю в’язницю, тому тут так тепло, — сказав Харрі.

— А насправді тут навіть затишно, — мовила Кая, сідаючи за один із столів.

— Ще б пак, навіть скидається на пекло, — додав Гольм, стягнувши замшеву куртку й розстебнувши верхнього ґудзика на сорочці. — А мобільний тут працює?

— Ледь-ледь, — відповів Харрі. — І Мережа є. У нас є все необхідне.

— Окрім чашок для кави, — зауважив Гольм.

Харрі похитав головою. Добувши з кишень плаща три білі чашки, він розставив їх на столах. Потім витягнув з внутрішньої кишені пачку кави й попростував до кавоварки.

— Ти прихопив їх з їдальні, — констатував Бйорн, піднявши чашку, яку Харрі поставив перед ним. — «Хенк Вільямс»?

— Фломастером виведено, тому обережно, — попередив Харрі, надриваючи зубами пакунок з кавою.

— «Джон Фанте», — прочитала Кая на своїй чашці. — А на твоїй що?

— Наразі порожньо, — відповів Харрі.

— Чому?

— Бо там має бути написане ім’я нашого головного підозрюваного.

Ніхто й словом не прохопився у відповідь. Кавоварка жадібно ковтала воду.

— Поки звариться кава, я б волів почути три версії, — заявив Харрі.

Не встигла наповнитися друга чашка, як уже пролунала шоста версія, й тут Харрі обірвав балачки.

— Гаразд, це була просто розминка, щоб мізки розігріти.

Кая щойно припустила, що убивства було скоєно на сексуальному ґрунті й убивцю вже засуджували за такий злочин, а тому він знав, що поліція вже має зразок його ДНК, тож не розбризкував сперму по землі, а мастурбував у пакунок чи щось таке, перш ніж покинути місце злочину, тому їм треба спершу переглянути списки засуджених і поговорити з колегами з відділу моралі.

— Невже ти не припускаєш, що у цьому щось є? — спитала вона.

— Я взагалі нічого не думаю, — одказав Харрі. — Я намагаюся зберегти розум ясним і сприйнятливим.

— Але ж ти маєш якусь власну думку?

— Маю. Гадаю, всі три убивства скоїла одна й та сама людина або люди. Й гадаю, що ми спроможні знайти зв’язок між убивствами, який, у свою чергу, може привести нас до мотиву злочину, котрий — якщо нам неймовірно поталанить — приведе нас до одного чи кількох винних.

— Неймовірно поталанить? Тобто шансів у нас обмаль?

— Та… — Харрі відкинувся у кріслі, заклавши руки за голову. — Літератури про серійних убивць написали кілометри. У кіно поліція зазвичай кличе на допомогу психолога, який, прочитавши кілька рапортів, створює портрет убивці, що неухильно й безпомильно відповідає дійсності. Люди гадають, що фільм «Генрі: портрет убивці-маніяка» — це таке універсальне втілення серійного убивці. Та насправді серійні убивці такі ж різні, як і всі люди взагалі. Вони від решти злочинців різняться єдиним.

— Себто?

— Їх не вдається піймати.

Бйорн Гольм розреготався, але второпав, що недоречно, й знову замовк.

— Але ж це не так? — з надією запитала Кая. — А як же…

— Тобі спали на гадку випадки, коли пощастить визначити почерк, а за цим зрозуміти, хто злочинець. Але згадай усі нерозкриті убивства, які досі вважають поодинокими, бо між ними не спромоглися встановити зв’язку. Таких тисячі.

Кая кинула оком на Бйорна. Той багатозначно кивав.

— Отже, гадаєш, у цьому випадку є зв’язок?

— Атож, — відповів Харрі. — І ми маємо віднайти його, не використовуючи допитів, щоб самим не засвітитися.

— Як же?

— Коли ми працювали у службі безпеки, аналізуючи картинки з погрозами, ми зосереджувались виключно на встановленні ймовірного зв’язку, не допитуючи жодної живої душі. У нас була натовська пошукова система, коли ніхто ще й гадки не мав про Яху чи Гугл. Послуговуючись нею, ми мали змогу прослизати всюди й вивчати все, що хоч якось відбивалося у Мережі. Зараз маємо чинити так само. — Він глянув на годинник. — Саме тому я за півтори години лечу в Берген. За три години матиму розмову з однією безтурботною особою, яка, щиро сподіваюся, стане нам у нагоді. Отже, намащуймо салом п’яти. Ми з Каєю вже висловились. Бйорне, що ти маєш?

Бйорн Гольм стрепенувся у кріслі, наче його розбудили.

— Що? Чи маю що? Небагато, мабуть…

Харрі обережно помацав вилицю.

— Але щось таки маєш.

— Та нічого. Ані ми у криміналістичному відділі, ані слідчий не знайшли майже нічого про Маріт Ульсен і решту жертв.

— За два місяці, — зауважив Харрі. — Ну ж бо, не тягни.

— Повторюсь ще раз, — провадив далі Бйорн. — Протягом двох місяців ми аналізували, просвічували наскрізь, вдивляючись, поки не заболять очі, у все, що маємо, фотографії, зразки крові, волосини, уламки нігтів тощо. Ми обміркували двадцять чотири версії того, як убивця спромігся проколоти по двадцять чотири отвори у горлянці двох попередніх жертв у такий спосіб, щоб лінії всіх проколів збігалися в одному місці. Але ніякої відповіді не знайшли. У Маріт Ульсен теж у роті була рана, але ножова і рвана, — жахіття. Коротше, нічого.

— А що з тими камінцями у льосі, де знайшли Боргні?

— Проаналізували. Багато заліза та магнію, трохи алюмінію та кремнію. Так звана базальтова порода. Пориста й чорна. Ну що, тепер ясніше?

— У Боргні та Шарлотти з внутрішнього боку зубів знайшли залишки заліза та колтану. Що це значить?

— Що обох було вбито одним і тим самим пекельним пристроєм, але ми ні на крок не наблизились до розгадки, адже не уявляємо, що то було.

Тиша.

Харрі кахикнув:

— Отже, Бйорне, розповідай.

— Про що?

— Про те, що непокоїть тебе увесь час, поки ми тут сидимо, я ж не сліпий.

Експерт-криміналіст почухав щетину на підборідді, не зводячи очей з Харрі. Кахикнув раз. Потім другий. Кинув благальний погляд на Каю. Відкрив рот, знову його закрив.

— Добре, — сказав Харрі. — Тоді переходимо до…

— Це щодо мотузки…

Решта двоє втупились у Бйорна.

— Я знайшов на ній черепашок.

— Он як! — мовив Харрі.

— Але не виявив солі.

Вони знов утупилися в нього.

— Незвична річ, — пояснив Бйорн, — черепашки у прісній воді.

— Тобто?

— Я говорив з біологом, котрий досліджує прісноводні водойми. Черепашка належить ютландському синьочерепашковому молюскові, одному з найдрібніших підвидів, який зустрічається в Норвегії лише у двох озерах.

— Яких же?

— Ейєрен та Люсерен.

— Обидва в Естфолді, — сказала Кая. — Поряд. Великі озера.

— У густонаселеному фюльке, — додав Харрі.

— Соррі, — мовив Гольм.

— М-м-м… А мотузка — чи є якісь ознаки, що вказують, де її придбано?

— Немає. В тому-то й річ. Жодних. Вона взагалі не схожа на жодну мотузку з тих, що я будь-коли бачив. Лише натуральні волокна, ані нейлону, ані будь-яких інших неприродних складників.

— Коноплі, — сказав Харрі.

— Що? — спитав Гольм.

— Коноплі. Мотузки та гашиш виготовляють з однієї рослини. Якщо забажаєш покурити, можна просто заскочити в порт і підпалити швартові біля порома у Данію.

— Це не коноплі, — мовив Гольм, — ігноруючі хихикання Каї. — Луб’я в’яза та липи. В’яз переважає.

— Справжня кустарна норвезька мотузка, — зауважила Кая. — Саме такі колись робили на хуторах.

— На хуторах? — здивувався Харрі.

Кая кивнула:

— Колись у кожнім селі була хоч одна людина, яка зналася на тому, як добре сукати мотузки. На місяць опускаєш деревину у воду, щоб розмокла, потім дереш кору та луб’я. А потім сукаєш. Виходить мотузка.

Харрі з Бйорном повернулися у кріслах до Каї.

— Що таке? — спитала вона розгублено.

— Послухай-но, — мовив Харрі. — Гадаєш, таке всі знають?

— А-а-а, от ти до чого… — сказала вона. — Просто мій дідусь сукав мотузки.

— Ага. Тож для мотузок використовують в’яз та липу?

— Загалом, можна використовувати луб’я будь-яких дерев.

— Дотримуючись якоїсь пропорції?

Кая стенула плечима:

— Звісно, я не фахівець, але, як на мене, незвично сукати мотузку з луб’я різних порід дерев. Пригадую, як Евен, мій старший брат, розповідав, що дідусь використовував лише липу, бо вона погано вбирає воду. Тому свої мотузки йому не доводилось смолити.

— А що ти думаєш, Бйорне?

— Якщо такі мотузки нині — рідкість, тоді, певна річ, дізнатися, де їх виготовили, буде легше.

Харрі підвівся й почав снувати кімнатою туди-сюди. З кожним кроком лінолеум під гумовою підошвою жалісно схлипував.

— Отже, можемо припустити, що виробництво було обмеженим, а продаж — локальним. Чи, Кає, для тебе прийнятна така версія?

— Мабуть.

— Поза тим, можемо також припустити, що місцини, де сукали мотузку й де нею користувалися, розташовані неподалік одна від одної. Ці кустарні мотузки навряд чи подорожували далеко від домівки.

— Досі видається досить правдоподібним, але…

— Вважатимемо таку думку за відправний пункт. Починайте шукати тих, хто сукає мотузки у кустарний спосіб неподалік озер Люсерен та Ейєрен.

— Але нині такі мотузки вже ніхто не виготовляє, — заперечила Кая.

— Розстарайтеся, — мовив Харрі, зиркнув на годинника, схопив пальто, що висіло на спинці крісла, й попростував до дверей. — Дізнайтеся, де зробили цю мотузку. Я відштовхуюся від того, що Бельман гадки не має про цих черепашок, адже так, Бйорне?

Замість відповіді Бйорн видушив посмішку.

— Чи можна мені опрацювати версію про убивства на сексуальному ґрунті? — спитала Кая. — Я б могла поговорити де з ким із відділу моралі. Маю там знайомства.

— Відповідь — ні, — одрізав Харрі. — Загальне правило: всім тримати язика за зубами, надто не патякати з колегами з Управління поліції про те, що ми тут робимо. Схоже, хтось в Управлінні зливає інформацію у Крипос, тож обговорюємо все лише з Гуннаром Хагеном.

Кая була розкрила рота, але, помітивши погляд Бйорна, замовкла.

— Але ти можеш зайнятися іншим, — мовив Харрі. — Знайди експерта-вулканолога. І відішли йому результати аналізу цих дрібних камінчиків.

Біляві брови Бйорна здійнялися вгору.

— Пористе чорне каміння — базальтова порода, — нагадав Харрі. — Б’юся об заклад, що це лава. Повернуся з Бергена близько четвертої.

— Мої вітання Управлінню поліції в Бергені, — пробурмотів Бйорн, підіймаючи догори чашку з кавою.

— Я не в Управління, — мовив Харрі.

— Тоді куди?

— До лікарні «Саннвікен».

— Сан…

Двері за Харрі зачинилися. Кая глянула на Бйорна Гольма, котрий досі витріщався на закриті двері, роззявивши рота.

— А що він там робитиме? — поцікавилась Кая. — Він до судового медика?

Бйорн похитав головою:

— «Саннвікен» — це лікарня для душевнохворих.

— Невже? Отже, він навідається до спеціаліста, що знається на серійних убивствах, абощо?

— Я ж казав, треба було відмовитись, — сказав Бйорн. — Якщо начальство дізнається, що ми тут затіяли, ми ризикуємо втратити роботу, а наш колега у Бергені…

— Ти про що?

— Вона справді не при тямі.

— Ти натякаєш, що вона…

— На примусовому лікуванні у закритому медичному закладі, ось що я хочу сказати.

Розділ 18. Пацієнтка

Якщо високому поліцейському треба було зробити один широкий крок, то Х’єрсті Рьодсмуен доводилось робити два, і вона все одно не встигала, дрібочучи слідом за ним коридорами лікарні «Саннвікен». За високими вузькими вікнами, що виходили на фіорд, періщив дощ. Сосни та ялинки стояли такі зелені, ніби була весна, а не зима.

Учора, заледве розчувши голос у телефонній слухавці, Х’єрсті Рьодсмуен одразу упізнала його. Ніби чекала на дзвінок. І знала, що проситиме саме про те, про що він справді просив: побалакати з Пацієнткою. Хвору називали Пацієнткою, щоб забезпечити їй повну анонімність після торішньої справи про убивства, які вона розслідувала й через які опинилася там, звідки вийшла: у психіатричній лікарні. Правду кажучи, оговталася вона досить швидко і знову повернулася додому, але преса, котра досі корчилася в істериці через «справу Сніговика», яка вже давно була закрита, доймала її. Якось увечері три місяці тому Пацієнтка зателефонувала Рьодсмуен і спитала, чи можна їй повернутися до лікарні.

— Отже, вона в пристойній формі? — поцікавився поліцейський. — На ліках?

— На перше питання відповідаю «так», — сказала Х’єрсті Рьодсмуен. — А на друге не відповім, оскільки зобов’язана не розголошувати.

Правда ж полягала в тому, що Пацієнтка була зовсім здорова і не потребувала ані ліків, ані госпіталізації. Утім, Рьодсмуен сумнівалася, чи варто дозволяти поліцейському відвідати Пацієнтку, адже він теж брав участь у розкритті «справи Сніговика», тож міг витягнути назовні старі й забуті проблеми. Свого часу як психіатр вона чимраз дужче переконувалася у дієвості витіснення психологічної травми у підсвідомість, у забуття. Щоправда, її колеги такої думки не підтримували. З іншого боку, зустріч із людиною, яка разом з нею розслідувала ту справу, могла б стати для Пацієнтки доброю перевіркою ступеня одужання.

— Маєте півгодини, — попередила Рьодсмуен, перш ніж прочинилися двері у загальну вітальню. — Пам’ятайте: душа вразлива.

Коли Харрі побачив Катрину Братт минулого разу, він не впізнав її. Замість привабливої жінки під тридцять — темноволосої, з сяйливою шкірою й очима, на нього дивилося створіння, що скидалося на засохлу квітку: безживне, безумне, тендітне, безбарвне. Тоді він злякався, що зламає їй руку, потиснувши її трохи сильніше.

Тим більшою втіхою було бачити її зараз. Вона здалася старшою, а може, просто втомилася. Коли вона посміхнулася, підвівшись йому назустріч, він побачив у її очах знайомий вогник.

— Харрі Хо! — мовила вона й обняла його. — Як ся маєш?

— Задовільно, — відповів той. — А твої як справи?

— Жах, — поскаржилась вона. — Але зараз значно краще.

Вона засміялася, й Харрі зрозумів, що вона знову серед них. Принаймні, переважна її частина.

— А що з вилицею? Болить?

— Тільки коли балакаю чи їм, — сказав Харрі. — Або коли прокидаюся.

— Знайома історія. Ти маєш страшніший вигляд, ніж колись, але мені все одно приємно тебе бачити.

— І мені теж.

— Себто «мені так само приємно тебе бачити», а не «так само маєш страшніший вигляд»?

Харрі посміхнувся:

— Вгадала.

Він роззирнувся. Решта пацієнтів сиділи, чи то вглядаючись у вікно, чи не зводячи очей зі схрещених рук, або просто уп’явшись поглядом у стіну. Не скидалося, щоб вони з Катриною когось зацікавили.

Харрі розповів про те, що трапилось, відколи вони востаннє бачились. Що Ракель та Олег поїхали за кордон невідь-куди. Про Гонконг. Що батько нездужає. Про справу, якою займається. Вона засміялася, коли він застеріг, щоб вона нікому про це не розповідала.

— Що таке? — спитав Харрі.

— Правду кажучи, мене тут прагнуть здихатися, вважаючи, що я здорова й лише займаю чуже місце. Але мені подобається це місце. Годують кепсько, але тут безпечно. У мене є телевізор, і я можу приходити й іти, коли заманеться. Може, повернуся додому за місяць-два, хтозна.

— Хтозна?

— Авжеж. Божевілля приходить і проходить. Тобі щось потрібно?

— А чого б тобі хотілось?

Вона довго дивилася на нього, перш ніж відповіла:

— Окрім бажання, щоб ти палко запрагнув мене трахнути, я б воліла тобі допомогти.

— Саме цього я й хочу.

— Що — трахнути?

— Щоб ти мені допомогла.

— Дідько. То пусте. То в чому річ?

— Маєте тут комп’ютер із доступом до Інтернету?

— Маємо спільний комп’ютер у спільній вітальні, але він не підключений до Інтернету. Вони не ризикують. Отож ним послуговуються лише для того, щоб розкладати пасьянс. Але у моїй палаті є власний комп’ютер.

— Скористайся спільним. — Харрі добув з кишені USBмодем і перекинув через стіл. — Це «мобільний офіс», так його назвали у крамниці. Треба лише встромити…

— …в один з роз’ємів для USB, — сказала Катрина, узявши модем і сховавши його у кишеню. — А хто платитиме абонентську плату?

— Я, себто Хаген.

— Ох і побавлюся я сьогодні у Мережі. Чи є якісь гарячі порносайти, про які мені варто знати?

— Можливо. — Харрі підсунув течку. — Тут рапорти. Три вбивства, три імені. Хочу, щоб ти зробила те ж саме, що й у «справі Сніговика». Знайшла зв’язок, який ми не завважили. Чи ти чула щось про цю справу?

— Так, — мовила Катрина, не глянувши на течку. — Вони всі жінки. Ось тобі й зв’язок.

— Ти читаєш газети…

— Інколи. А чому ти гадаєш, що це не просто випадкові жертви?

— Я нічого не гадаю. Я шукаю.

— Але гадки не маєш, що саме?

— Саме так.

— Одначе ти певен, що злочинець у випадку з Маріт Ульсен той самий, що й убивця решти двох? Як я розумію, спосіб убивства геть інший.

Харрі посміхнувся: Катрина приховує, але вона завжди дуже пильно стежить за всіма подробицями, які є в газетах.

— Ні, Катрино, я не впевнений. Але як я зрозумів, ти дотримуєшся тієї ж думки, що й я.

— Певна річ. Ми ж із тобою обоє рябоє, чи ти забув?

Вона засміялася і враз стала колишньою Катриною, а не просто тінню тієї ексцентричної слідчої, з якою він заледве встиг познайомитися, як усе полетіло шкереберть. На свій подив, Харрі відчув, як у горлі застряг клубок. Бісова різниця часових поясів.

— Як гадаєш, зможеш допомогти?

— Знайти те, на що Крипос витратив два місяці? Послуговуючись старезним компом у місцевій божевільні? Я навіть гадки не маю, чому ти мене про це просиш. В Управлінні поліції є набагато кращі шукачі в Інтернеті.

— Знаю, але я маю те, чого не мають вони. Те, що я віддати їм не можу. Пароль у безодню.

Вона спантеличено глянула на нього. Харрі озирнувся, аби переконатися, що їх ніхто не почує.

— Коли я свого часу працював у Службі безпеки, то отримав доступ до пошуківок, які використовує норвезька Служба безпеки для відстеження терористів. Вони застосовують секретні системи доступу в Інтернет, які MILNET, американська військова мережа, створила ще до того, як у вісімдесятих її віддали у комерційне користування через ARPANET. Як ти знаєш, ARPANET перетворилася на Інтернет, але таємні лазівки збереглися. Такі пошукові системи використовують трояни, які самі підбирають паролі та коди й скачують оновлення під час першого введення пароля чи коду. Замовлення квитків на літак, бронювання номерів у готелях, проїзд платними автошляхами, банківські операції в Мережі — ці пошукові системи знайдуть будь-що.

— Я чула про такі пошукові системи, але, чесно кажучи, не вірила, що вони дійсно існують, — відповіла Катрина.

— Існують. Їх почали використовувати у вісімдесят четвертому. Оруеллівське жахіття здійснилося. Але найпрекрасніше в тому, що мій пароль ще дійсний. Я перевіряв.

— То навіщо тобі я? Адже ти можеш впоратись самотужки?

— Системою дозволено користуватися лише Службі безпеки і, як я вже казав, лише за кризових обставин. Справа в тому, що в ній, як і в Гуглі, можна простежити, хто шукач інформації. Тож якщо виявлять, що я чи хтось інший з Управління поліції використовує пошуковик, нам загрожує судове переслідування. Але коли, шукаючи того, хто послав запит, виявлять, що слід веде до спільного комп’ютера у божевільні…

Катрина Братт розреготалася. Це був інший сміх — злий сміх відьмачки.

— Починаю розуміти. Я потрібна тобі не як геніальна слідча Катрина Братт, а… — вона махнула рукою, — як пацієнтка Катрина Братт. Її ж все одно не засудиш, адже вона неосудна.

— Саме так, — усміхнувся Харрі. — Поза тим, ти ще й одна з небагатьох, у кому я впевнений, що нічого не розпатякаєш. До слова: якщо ти й не геніальна, то принаймні кмітливість у тебе вища за середню.

— А, до дупи все це!

— Ніхто не дізнається, що ми тут із тобою затіяли. Але я тобі гарантую, що тут ми з тобою наче The Blues Brothers[38].

— On a mission from God![39]

— Пароль я на зворотному боці сім-картки написав.

— А чому ти певен, що я упораюсь із цими шукалками?

— Вони працюють як Гугл. Навіть я з ними упорався, працюючи у Службі безпеки. — Він криво посміхнувся. — Адже їх розробляли для поліцейських.

Вона глибоко зітхнула.

— Дякую, — мовив Харрі.

— Я нічого ще не обіцяла!

— Як гадаєш, коли ти для мене накопаєш щось?

— Пішов ти! — вона гепнула кулаком по столу.

Харрі зауважив, як на них пильно зиркнув санітар. Харрі витримав дикий погляд Катрини. Перечекав.

— Не знаю, — прошепотіла вона. — Скажімо так: наврядчи я сидітиму серед білого дня у загальній вітальні й послуговуватимуся таємними пошуковиками.

Харрі підвівся.

— Гаразд, я зв’яжуся з тобою за три дні.

— Ти нічого не забув?

— Про що?

— Розповісти, what’s-in-it-for-me?[40]

— Гаразд, — відповів Харрі й застебнув плаща. — Тепер я знаю, чого ти хочеш.

— Чого я хочу… — Здивування на її обличчі змінилося зніяковінням, щойно вона второпала сенс його слів, і вона гукнула услід Харрі, котрий уже прямував до дверей:

— Безсоромний нахаба, ось ти хто! Та ще й фантазер!

Харрі сів у таксі, скомандував: «Аеропорт», добув з кишені мобільник і побачив, що було три пропущених дзвінки з одного з двох номерів, які він мав у своєму переліку контактів. Чудово, отже, вони щось таки знайшли.

Він зателефонував.

— Люсерен, — сказала Кая. — Там була майстерня із сукання мотузок, але її закрили п’ятнадцять років тому. По обіді місцевий поліцейський з Утре-Енебака покаже нам це місце. У тій місцині є кілька чолов’яг з кримінальним минулим, але всі дрібні правопорушники: крадіжка зі зломом, викрадення автомобілів. Є ще один, засуджений за те, що побив жінку. Але він переслав нам увесь список, і я зараз порівнюю його зі списком осіб, які були засуджені за сексуальні злочини.

— Добре. Заберіть мене у «Гардермоені». Це дорогою до Люсерена.

— Зовсім не з руки.

— Ти маєш рацію. Все одно заберіть.

Розділ 19. Наречена у білому

Швидкість була незначною, «вольво-амазон» пахкав і трусився на вузькій звивистій дорозі між полями та рівнинами Естфолда.

Харрі куняв на задньому сидінні.

— Отож, навколо Люсерена — жодних злочинів на сексуальному ґрунті, — мовив Бйорн.

— Просто нікого не арештували, — уточнила Кая. — Хіба ти не читав опитування у «Верденс ганг»? Лише одна людина з двадцятьох зізнається, що скоїла щось таке, що нині можна назвати сексуальним домаганням.

— А хіба люди, які беруть участь у таких опитуваннях, кажуть правду? Якби я зайшов з панянкою надто далеко, мені б стачило клепок згодом викинути це з голови.

— Хіба ти заходив так далеко?

— Я? — Бйорн повернув і пролетів повз трактор, додавши газу. — Ні. Я з тих дев’ятнадцяти. Утре-Енебак. Трясця, як звати того коміка з телека, котрий звідси родом? Того бевзя-селюка в окулярах із розбитим склом та мопедом? Такий-то з Утре-Енебака. Страшенно смішна пародія.

Кая знизала плечима. Бйорн зиркнув у люстерко, але побачив лише роззявлений рот Харрі.

Місцевий поліцейський, як і було домовлено, чекав їх біля очисних споруд у Вьойєнтанген. Вони припаркувалися. Він назвався Скай, і це дуже сподобалось Бйорну Гольму, а потому вони рушили вниз до плавучої пристані, де на тихій воді гойдалося кілька човнів.

— Ще зарано витягувати човни на воду, — зауважила Кая.

— Цього року крига так і не з’явилася, та й не з’явиться вже, — сказав поліцейський-ленсман. — Це вперше. Я народився у цій місцині, але такого не пригадую.

Вони ступили у широкий човен із пласким дном. Бйорн — дещо обережніше за всіх.

— Та тут неглибоко, — підбадьорила Кая, а поліцейський відштовхнув човна від пірса.

— Так, — мовив він, подивився вниз на воду й завів двигун, рішуче смикнувши за мотузку. — Але мотузяна майстерня на тому березі, там глибоко. Можна дістатися й суходолом, дорога туди майже доходить, але там такий крутий схил, що інакше як човном не дістатися. — Він пересунув перемикач на передню швидкість. Якийсь птах здійнявся з дерева у глибині ялинкового лісу й застережливо щось прокричав.

— Ненавиджу море, — зізнався Бйорн.

Харрі ледве спромігся розчути його слова через гуркіт двотактного навісного двигуна. Вони ковзали у сірому надвечірньому світлі смугою чистої води поміж очеретяними стінами заввишки метрів зо два, проминули купу гілля, — Харрі припустив, що це боброва хатинка, — і далі, каналом серед напівзатонулих дерев, що скидалися на мангрові зарості.

— Це озеро, — уточнив Харрі. — А не море.

— Один чорт, — відповів Бйорн й одсунувся від борту на середину лави. — Як на мене, немає нічого кращого за суходіл, десь якнайдалі від моря, щоб лише коров’ячий гній та гори.

Канал поширшав, і нарешті перед їхні очі постало озеро Люсерен. Човен, пахкаючи, пропливав повз кам’яні скелі й острівці з покинутими на зиму дачами — видавалось, ніби їхні чорні віконця стежили за чужинцями пильним оком.

— Дачні будиночки від Герхардсена[41], — прокоментував поліцейський. — Тут ніколи не матимеш стресу, як на Золотому березі, де ти просто-таки мусиш змагатися з сусідом, хто має більшу яхту чи розкішнішу прибудову до дачі. — Він сплюнув у воду.

— Як же його звати, того чудного коміка з телевізора, котрий походить з Утре-Енебака? — спитав Бйорн, намагаючись перекричати гудіння двигуна. — У нього ще тріснуті окуляри. І мопед.

Ленсман прісно глянув на Бйорна Гольма й стенув плечима.

— Мотузяна майстерня, — мовив він.

Попереду, майже біля самісінької води, Харрі побачив стару видовжену дерев’яну споруду, що самотньо здіймалася під схилом пагорба. З двох боків її щільно оточував ліс. Поруч із майстернею, уздовж гірського прямовисного схилу, йшли сталеві рейки, що згодом губилися у чорній воді. Клоччя червоної фарби звисали зі стін майстерні, а вікна та двері зяяли дірами без скла. Харрі примружився. Сутеніло, й видавалось, ніби в одному з вікон стоїть чоловік у білому, не зводячи з них очей.

— Трясця, справжній будинок з примарами, — засміявся Бйорн.

— Саме так і кажуть, — згодився поліцейський Скай і заглушив двигун.

У несподіваній тиші вони почули, як сміх Бйорна луною відгукнувся на протилежному березі, й ураз за ним пролунав поодинокий овечий дзвіночок, що долинув до них через усе озеро.

Кая зістрибнула на берег і хвацько, мовляв, для неї то звична річ, прив’язала причальний канат до напівзогнилого позеленілого стовпчика, який стирчав поміж латаття.

Із човна вони стрибнули на величезні кругляки, котрі правили за причал. Зайшли у дерев’яний одвірок і опинилися у якомусь довгому, вузькому й порожньому приміщенні, яке відгонило риб’ячим жиром та сечею. Ззовні будівля видавалася коротшою, частково її приховував густий ліс. Завширшки майстерня була всього метрів зо два, але завдовжки від краю до краю — не менш як шістдесят.

— Тут ставали з двох кінців майстерні й зсукували мотузку, — пояснила Кая перш, ніж Харрі прохопився спитати.

В одному кутку валялися три пляшки з-під пива, й було помітно, що хтось намагався розкласти вогнище. На протилежній стіні, перед кількома відірваними дошками, висіли сітки.

— Після Сімонсена охочих взяти собі майстерню не знайшлося, — пояснив поліцейський і озирнувся. — Отак і стоїть відтоді порожня.

— А навіщо тут рейки?

— По-перше, для того, щоб спускати та підіймати човен, на якому привозили колоди. А ще для того, щоб утримувати колоди під водою, поки вони просякнуть добряче. Він прив’язував стовбури до вагонеток, які досі, мабуть, ще стоять у сараї. А потім пускав вагонетки у воду й підіймав за кілька тижнів, коли деревина вже набувала потрібних кондицій. Практичний хлопець, цей Сімонсен.

Усі сіпнулися, коли у лісі, просто за стіною, почулось бекання.

— Вівця, — сказав поліцейський, — чи, може, олень.

Вони пішли слідом за ним вузькими сходами на горішній поверх. Посеред кімнати стояв величезний довгий стіл. Обидва кінці кімнати, подібної до коридору, зникали у темряві. Під підвіконням лежали скалки розбитого скла, у вікна дмухав вітер, тихо посвистуючи й шарпаючи побитий міллю весільний серпанок на жінці, що вдивлялася в озеро. Це був манекен, нижче тулуба виднівся скелет: чорний залізний штатив на коліщатках.

— Сімонсенові вона правила за опудало, — пояснив Скай, кивнувши на постать.

— Страшнувато, — мовила Кая, підійшла до поліцейського і, зіщулившись, застебнула щільніше куртку.

Поглянувши на неї, він криво посміхнувся.

— Тутешні дітлахи боялися її до смерті. Дорослі казали, що при повні вона блукає околицями, шукаючи свого коханого, котрий покинув її весільного дня. І що її появу супроводжує скрегіт незмащених коліщаток. Я ж теж виріс неподалік, у Хаге.

— Правда? — здивувалася Кая, а Харрі стримав посмішку.

— Так, — мовив Скай. — До речі, це єдина жінка з оточення Сімонсена, про яку відомо. Він був самотній вовк. Але мотузки сукав ловко.

Бйорн Гольм, що стояв за їхніми спинами, підняв шмат мотузки, що висіла на цвяху.

— Хіба я казав, що тут можна щось чіпати? — спитав поліцейський, не обертаючись.

Бйорн поспіхом повісив мотузку на місце.

— О’кей, шефе, — мовив Харрі й посміхнувся крізь зуби. — Чи можна узагалі тут щось чіпати?

Ленсман кинув на Харрі оком оцінююче.

— Ви мені ще не розповіли, у чому річ.

— Це цілком таємно, — мовив Харрі. — Перепрошую. Економічні злочини. Ви ж самі розумієте.

— Он як? Якщо ви — саме той Харрі Холе, то ви розслідуєте убивства.

— Ет, — мовив Харрі, — цього разу це інсайдерські операції, незаконна купівля акцій, ухиляння від сплати податків і фальшування. Усі в житті мостять шлях нагору.

Поліцейський Скай примружився. Знову прокричав птах.

— Звісно, ви маєте рацію, Скаю, — мовила Кая, зітхнувши. — Саме я мала б подбати про те, щоб Управління видало ордер на обшук, але ж ви знаєте, що у нас бракує людей, і ми б зекономили чимало часу, якби мали змогу… — Вона посміхнулася милою усмішкою, показуючи гостренькі білі зубки й киваючи на мотузку.

Скай поглянув на неї. Гойднувся туди-сюди на підборах гумових чобіт. Потім кивнув головою.

— Я чекатиму на вас у човні, — сказав він.

Бйорн одразу взявся до справи. Поклав шмат мотузки на довгий стіл, відкрив маленький наплічник, який привіз із собою, увімкнув кишеньковий ліхтарик з мотузочкою, на кінці якої було причеплено рибальський гачок, закріпив гачок на стелі поміж двома дошками. Добув ноутбук, переносний мікроскоп, що скидався на молоток, під’єднав його до USB-роз’єму у ноуті, перевірив, чи передає мікроскоп зображення на екран, а потім відкрив світлину, яку скинув на ноутбук перед від’їздом.

Харрі став поруч із нареченою й поглянув униз на озеро. У човні миготів цигарковий вогник. Він глянув на рейки, що занурювалися у воду. Глибочінь. Харрі ніколи не полюбляв купатися в прісній воді, надто після того, як вони з Ейстейном вирішили прогуляти уроки, поїхали на озеро Хауктьєрн і стрибнули з Чортового бескиду, який, за чутками, мав двадцять метрів заввишки. І Харрі — саме у мить, коли вже мав пірнути у воду, — раптом зауважив перед собою у воді гадюку, а потім над його головою зійшлася крижана скляно-зелена пітьма. У паніці він, певно, вихлестав половину озера і вже був вирішив, що більше ніколи не побачить ні денного світла, ні вдихне повітря.

Відчувши знайомі пахощі, Харрі зрозумів, що Кая стоїть у нього за спиною.

— Бінго, — почули вони тихий голос Бйорна позаду.

Харрі повернувся до нього:

— Той самий тип мотузки?

— Безсумнівно, — відповів Бйорн, тримаючи молоткоподібний мікроскоп біля кінчика мотузки й клацаючи кнопками. — Липа та в’яз. Товщина й довжина волокон однакові. Але найприкметніше — свіжий зріз на кінці мотузки.

— Що?

Бйорн показав на екран.

— Ліворуч — зображення, яке я прихопив із собою. На ньому кінчик мотузки з Фрогнер-парку, двадцятип’ятикратно збільшений. А на цій світлині у мене чудовий…

Харрі заплющів очі, щоб ще краще насолодитися словом, яке, він це знав, ось-ось прозвучить:

— …збіг.

Він досі не розплющив очей. Мотузка, на якій повісили Маріт Ульсен, не просто виготовлена у цьому місці, її відкраєно від тієї, яка зараз лежить перед ними. Й зріз зовсім недавній. Отже, убивця нещодавно стояв саме на тому місці, де оце стоять вони. Харрі принюхався.

На вулиці стояла темрява, хоч в око стрель. Харрі заледве спромігся роздивитися, як щось забіліло у віконній проймі, коли вони відпливали.

Кая сіла поруч з Харрі на носі човна. Щоб він мав змогу розчути її крізь ревіння двигуна, вона мусила нахилитися до нього дуже близько.

— Людина, яка взяла звідси мотузку, має чудово знатися на тутешніх місцях. І між цією людиною та убивцею не може бути багато ланок.

— Гадаю, цих ланок узагалі немає, — мовив Харрі. — Зріз зовсім свіжий. Малоймовірно, щоб мотузка змінила багато рук.

— Отже, ця людина знається на місцевості, може, має тут дачу, — міркувала Кая вголос. — Або він тут виріс.

— Але нащо потрібно їхати так далеко, у покинуту мотузяну майстерню, щоб розжитися кількома метрами мотузки? — спитав Харрі. — Скільки у крамниці беруть за довгу мотузку, кілька сотень?

— Може, випадково опинився неподалік і знав, що тут є мотузки.

— Гаразд, отже, він мешкав на одній із дач неподалік. Адже решті, щоб дістатися майстерні, потрібно переплисти човном. Ти складеш…

— Звісно, я складу перелік сусідів, які мешкають найближче. До слова, я знайшла тобі вулканолога. З Геологічного інституту. Фелікс Рьост. Фахівець з вулканів. Із тих, хто подорожує світами, спостерігає за вулканами, виверженнями тощо.

— Ти з ним розмовляла?

— Лише з його сестрою. Вони мешкають разом. Вона просила мене написати йому на скриньку чи відправити есемеску. Інакше він просто ні з ким не спілкується. Окрім того, на той час він був відсутній — десь у шахи грав. Я відправлю йому камінчики та матеріали.

Вони ковзали зеленим каналом у бік пристані. Бйорн тримав кишеньковий ліхтарик, який освітлював їм шлях і правив за дороговказ, — над водою вже скупчувався туман. Скай заглушив двигун.

— Погляньте-но, — прошепотіла Кая і ще міцніше пригорнулася до Харрі. Він глянув туди, куди жінка показувала пальцем, і знову відчув її запах. В очерети за пристанню з туману ковзнув великий білий самотній лебідь — просто в жмут проміння від кишенькового ліхтарика.

— Святий Боже, яка… краса… — зачаровано прошепотіла Кая, засміялась і швидко стиснула його руку.

Скай провів їх до очисних споруд. Вони вже посідали у «вольво», як Бйорн гарячково опустив скло й гукнув услід ленсманові:

— Фритьоф!

Скай, зупинившись, повільно розвернувся. На його грубо витесане беземоційне обличчя падало світло від одного з ліхтарів.

— Клоун з телепередачі, — прокричав Бйорн. — Фритьоф з Утре-Енебака!

— З Утре-Енебака? — перепитав Скай і сплюнув. — Уперше чую.

Коли автівка за двадцять п’ять хвилин завернула на шосе біля сміттєспалювального заводу в Грьонму, Харрі мовив до всіх:

— Маємо підлаштувати витік цієї інформації в Крипос.

— Що? — водно перепитали Бйорн та Кая.

— Я розмовляв з Беатою. Вона відправить нагору рапорт про те, що ці дані добули її люди з криміналістичного відділу, а не ми.

— Навіщо? — спитала Кая.

— Якщо вбивця мешкає неподалік Люсерена, потрібно буде вчинити обшук усіх будинків, а ми не маємо ані таких можливостей, ані людей.

Бйорн Гольм стукнув кулаком об кермо.

— Знаю, — мовив Харрі. — Найголовніше — схопити його, а хто саме це зробить, уже не так важливо.

Решту шляху вони подолали у цілковитій тиші. Нещирість щойно промовлених слів висіла в повітрі, мов луна.

Розділ 20. Ейстейн

І все-таки електрику відрізали. Харрі, стоячи в коридорі, кілька разів клацнув вимикачем. Потім так само у вітальні.

Затим, вмостившись у кріслі з підголовником, утупився в темряву.

Він ще сидів у кріслі, коли задзеленчав мобільний.

— Холе.

— Фелікс Рьост.

— Хто? — перепитав Харрі. За голосом — говорила маленька тендітна жіночка.

— Це Фріда Ларсен, його сестра. Він попросив мене зателефонувати вам і повідомити, що камінці, які ви передавали, — то мафітова базальтова лава. Зрозуміли?

— Заждіть! Що таке «мафітова»?

— Це гаряча лава більше тисячі градусів, з низькою в’язкістю, тому, розтікаючись під час виверження, поширюється на значну відстань.

— А вона може походити з Осло?

— Ні.

— Чому? Адже місто зведене на лаві.

— На старій лаві. А ця лава — свіжа.

— Наскільки свіжа?

Він розчув, що вона, затуливши слухавку рукою, розмовляла з кимось. Чи з чимось. Іншого голосу він не почув. Вочевидь, їй відповіли, бо вона майже відразу заговорила:

— Він сказав — від п’яти до п’ятдесяти років. Але якщо ви замірились шукати вулкан, з якого вона походить, матимете чимало роботи. У світі більше півтори тисячі діючих вулканів. І це лише ті, про які знають. Якщо маєте ще питання, зв’язатися з Феліксом можна електронною поштою. Ваша асистентка має адресу скриньки.

— Але ж…

Вона вже від’єдналася.

Він розмірковував, чи варто передзвонити, але змінив думку і набрав інший номер.

— «Осло-таксі».

— Привіт, Ейстейне, це Харрі Хо.

— Жартівник, Харрі Хо помер.

— Не зовсім.

— Тоді це я помер.

— Чи не бажаєш підвезти мене з Софієсгате до батьківської оселі?

— Ні, не бажаю, але все-таки відвезу. Зараз лишень виконаю одне замовлення. — Ейстейн розреготався й закашлявся. — Харрі Хо. Хай йому грець… Дзенькну, коли приїду.

Харрі поклав слухавку, пішов у спальню, у світлі вуличного ліхтаря, що світив у вікно, склав речі у дорожню сумку, забрав кілька дисків з вітальні, підсвічуючи собі мобільним. Блок сигарет, наручники, службова зброя.

Потім знову сів у крісло й, користуючись темрявою, став повторювати вправи з револьвером. Завів будильник на наручному годинникові, повернув барабан на своєму «Сміт-Вессоні», розрядив і знову зарядив його. Чотири патрони вийняв, чотири встромив знову без поспіху — пальці вправні. Знову прокрутив барабан, щоб останній патрон став першим. Стоп. Дев’ять шістдесят шість. Майже на три секунди довше за його особистий рекорд. Він відкрив барабан. Похибка. Перша камера, яка була готова до пострілу, виявилася однією з двох порожніх. Отже, його вбито. Він повторив вправу. Дев’ять п’ятдесят. І знов убито. Коли Ейстейн зателефонував через двадцять хвилин, він уже міг упоратися за вісім секунд і шість разів був убитий.

— Іду, — мовив Харрі.

Він вийшов на кухню. Глянув на дверцята під мийкою. Завагався. Потому схопив світлини Ракель та Олега й засунув у внутрішню кишеню.

— Гонконг? — пирхнувши, перепитав Ейстейн Ейкелан. Він повернув своє грубе пропите обличчя, прикрашене чималим носом і смутними обвислими вусами, до Харрі, що сидів на пасажирському сидінні. — Якого дідька тебе туди понесло?

— Та ти ж мене знаєш, — сказав Харрі, коли Ейстейн зупинився на червоне світло біля готелю «Редіссон-САС».

— Дідька лисого я тебе знаю, — відповів Ейстейн, роблячи крутня з цигарки. — Чого б це я мав тебе знати?

— Але ж ми зростали разом, чи ти забув?

— То й що? Ти вже тоді був потайний, Харрі.

Задні дверцята розчинилися, й на заднє сидіння гепнувся чоловік у пальті.

— Аероекспрес. Б’юпортен. Хутко.

— Зайнято, — сказав Ейстейн не обертаючись.

— Маячня. Вогник на дашку горить.

— Гонконг — це супер. А чому ти, власне, повернувся?

— Даруйте, — нетерпеливився чоловік на задньому сидінні.

Ейстейн встромив цигарку до рота й запалив.

— Телефонував Валянок. Запрошує на вечірку сьогодні увечері. Лише друзі.

— Валянок не має друзів, — заперечив Харрі.

— Отож я так і спитав: «Хто твої друзі?» — «Ти, — відповів він і додав: — А в тебе?» — «Ти», — одказав я. Отже, нас двоє. Ми просто забули про тебе, Харрі. Таке трапляється, коли ти від’їжджаєш у… — Він склав губи трубочкою й смішно вимовив: — Гонконг!

— Агов, там… — почулося із заднього сидіння. — Якщо ви добалакали, може, ми рушимо?

Загорілося зелене, й Ейстейн додав газу.

— То ти прийдеш? Додому до Валянка?

— Там так тхне, Ейстейне.

— Але у нього холодильник набитий напхом.

— Даруй, не в гуморі я для вечірок.

— Не в гуморі для вечірок? — здивувався Ейстейн і стукнув долонею об кермо. — Що ти знаєш про те, у якому гуморі треба бути на вечірці, Харрі? Ти ж завжди уникав усіх вечірок. Пригадуєш? Ми купили два пива, зібралися їхати до когось додому у Нурдстранн, там ще дівок до біса було. Аж раптом ти пропонуєш, щоб ти, я та Валянок поїхали у штольні й нажлуктилися там утрьох.

— Агов, до аероекспреса не цим шляхом… — верескнув голос на задньому сидінні.

Ейстейн знову загальмував на червоне, прибрав з обличчя своє ріденьке волосся, що діставало йому до плечей, і обернувся до заднього сидіння:

— Отам ми й залишились. Нажлуктилися, як свині. І раптом він затягує «No Surrender»[42], а Валянок почав жбурляти в нього порожніми пляшками.

— Послухайте-но, — проскиглив чоловік, тицяючи пальцем у скельце годинника «Таг Хоєр». — Мені конче потрібно встигнути на останній літак до Стокгольма.

— Гарно було біля штолень, — додав Харрі. — Найкращий краєвид на місто.

— Еге ж, — згодився Ейстейн. — Якби союзники лише спробували, німці б їх усіх уколошкали.

— Авжеж, — усміхнувся Харрі.

— Розумієш, ми заприсяглися, й обіцянки ніхто ще не зраджував, — ні він, ні я, ні Валянок, — пояснив Ейстейн чоловікові у костюмі, котрий відчайдушно вдивлявся у темряву за склом, силкуючись побачити вільне таксі. — Якщо прийдуть ці бісові союзники, ми їх усіх поб’ємо на решето. Отак! — Ейстейн підняв уявного автомата й, націлившись на чоловіка, натиснув на спуск. Чоловік із жахом глянув на пришелепуватого водія й аж заквоктав, так що дрібні краплини слини крапнули на відпрасовані чорні штани. І, судомно зітхнувши, розчахнув навстіж дверцята й вивалився у дощ.

Ейстейн розреготався.

— Ти засумував за домівкою, — сказав він. — Тобі знову захотілося танцювати з Кіллер Квін у ресторані «Екеберг».

Харрі засміявся й захитав головою. У боковому склі він зауважив, що чоловік кинувся у бік Національного театру.

— Це через мого батька. Він хворіє. Йому небагато лишилось.

— Трясця! — Ейстейн знову натиснув на газ. — Добрячий він чолов’яга.

— Дякую. Я подумав, ти маєш знати.

— Авжеж. Скажу своїм старим.

— Приїхали, — мовив Ейстейн, коли вони припаркувалися біля гаража коло жовтого дерев’яного особнячка в Уппсалі.

— Еге, — відповів Харрі.

Ейстейн затягнувся так різко, що здавалось, цигарка от-от спалахне, — глибоко, до самісіньких легенів, і випустив дим із довгим булькотливим хрипом. Потім, схиливши голову на плече, струсив попіл у попільничку. У Харрі солодко шпигнуло в серці. Скільки разів він уже бачив Ейстейна саме за цим заняттям, бачив, як він відхиляється убік, наче цигарка така важка, що він просто втратить рівновагу. Схилена набік голова. Попіл сиплеться на долівку у шкільній курилці, в порожню пляшку з-під пива на вечірці, куди вони заявилися без запрошення, на холодну сиру бетонову долівку в штольні.

— Життя страшенно несправедливе, — мовив Ейстейн. — Твій батько не пив, ходив на прогулянку щонеділі й працював учителем. А мій батечко чаркував, працював на фабриці «Кадок», де всі нажили собі астму й якийсь дивний висип, і не рухався ані на міліметр, щойно діставався дивана. І здоровий, як віл.

Харрі пам’ятав фабрику «Кадок». Чи то «Кодак», якщо читати назву у зворотному напрямку. Хазяїн, котрий походив із Сюнмьоре, прочитав, що власник назвав свою фабрику фотоапаратів «Кодак» тому, що цю назву легко вимовити й запам’ятати будь-якою мовою світу. Але «Кадок» закрили й забули про неї багато років тому.

— Усе минає, — мовив Харрі.

Ейстейн кивнув, ніби стежив за напрямком його думок.

— Зателефонуй, якщо матимеш потребу, Харрі.

— Гаразд.

Харрі дочекався, поки затихне скрегіт коліс по гравієвій доріжці, потім відчинив двері і зайшов. Увімкнувши світло, постояв, поки двері за ним не зачинилися. Запах, тиша, світло, що впало на гардеробну, — все промовляло до нього, ніби він занурився у басейн зі споминами. Вони огорнули його, зігріли так, що перехопило подих. Він стягнув з себе плащ і роззувся. А потім почав обходити кімнати. З однієї в іншу. З року в рік. Від батька з матір’ю до Сестреняти й врешті до власної персони. Його хлоп’яча кімната. Плакат з «The Clash», саме той, на якому вони ось-ось розтрощать гітару об землю. Він ліг на постіль, вдихнув запах матраца. Й заплакав.

Розділ 21. Білосніжка

Була за дві хвилини восьма. Мікаель Бельман ішов угору вулицею Карл-Юханс-гате, однією з найскромніших головних вулиць міста. Він знаходився у самій серцевині Норвезького королівства, у нульовій точці, на перетині осей. Ліворуч — університет із науками, праворуч — Національний театр із культурою. За спиною, у Палацовому парку, — правлячий королівський дім. А попереду — влада. Зробивши триста кроків, рівно о восьмій він зійшов кам’яними сходами до головного входу у стортинг. Будівля, як і більшість будівель у місті, не була ані великою, ані величною. То й охорону мала незначну. За охоронців правили ще й двійко левів з грорюдського граніту обабіч пагорка, що височів тут.

Бельман підійшов до дверей, котрі безшумно розчинилися ще перед тим, як він устиг штовхнути їх. Увійшов і зупинився, роззираючись навсібіч. Перед ним виріс охоронець, увічливо, але рішуче показуючи у бік рамки металошукача марки «Джилардоні». За десять секунд вона показала, що Мікаель Бельман не озброєний і з металевих речей має лише пряжку на ремені.

Расмус Ульсен чекав на нього, прихилившись до стійки бюро перепусток. Худючий чоловік Маріт Ульсен потиснув комісарові руку й рушив уперед, наче на автопілоті, увімкнувши свій голос гіда:

— Стортинг, триста вісімдесят співробітників апарату, сто шістдесят дев’ять депутатів. Зведений у 1866 році за проектом Еміля Віктора Ланглета. До слова, він був шведом. Це Сходова зала. Мозаїка з каменю називається «Суспільство», створена Ельсе Хаген у 1950-му. Портрети королів написані…

Вони піднялися у хол, котрий Мікаель не раз бачив по телевізору. Кілька людей спішно проминули їх — лише незнайомці. Расмус пояснив: щойно закінчилась нарада однієї з комісій, але Бельман його не слухав. Він думав про те, що все це — коридори влади. Він розчарувався. Гаразд, усе навколо золото-червоне, але де ж велич, урочистість, те, що мало б сповнювати серця шанобливим трепетом перед тими, хто править? Бісова невибагливість, вада, якої ця маленька й донедавна бідна демократична країна на півночі Європи ніяк не позбудеться. Але він, Бельман, повернувся сюди. І якщо йому там, серед вовків Європолу, не вдалося дістатися вершини, то він напевно досягне вершин тут, підім’явши карликів та другосортних копів.

— Під час війни всю будівлю займала контора Тербовена[43]. Нині ніхто таких величезних офісів не має.

— Що ви можете розповісти про свій шлюб?

— Перепрошую?

— Ви з Маріт сварилися?

— Е-е-е… ні. — Расмус Ульсен розгубився. Він закрокував швидше. Ніби намагаючись утекти від поліцейського чи принаймні сховатись якнайдалі від тих, хто міг їх почути. Тільки коли вони зникли за зачиненими дверима офісу Ульсена в секретаріаті фракції, він видихнув полегшено. — Звісно, було всяке. Ви одружений, Бельмане?

Мікаель Бельман кивнув.

— Тоді ви напевно розумієте, що я маю на увазі.

— Вона вас зраджувала?

— Ні. Мені видається, це я цілком упевнено можу виключити.

«Бо вона була така товста?» — так і кортіло спитати Бельману, але він не став, бо отримав те, чого прагнув. Розгубленість, тремтливі повіки, майже непомітне звуження зіниць.

— А ви, Ульсене, ви її зраджували?

Та сама реакція. На додачу — червоні плями на чолі під глибокими залисинами. Затим коротка й непохитна відповідь:

— Ні, правда, ні.

Бельман схилив голову набік. Він не підозрював Расмуса Ульсена. Але чому ж він мучить людину такими запитаннями? Відповідь така ж проста, як і неприємна. Бо йому більше нікого було підозрювати. У КРИПОСу немає інших зачіпок. Він просто вихлюпнув на цього безпорадного чоловіка своє безсилля.

— А ви, комісаре?

— Що я? — спитав Бельман, стримавши позіх.

— Чи зраджуєте дружину?

— Моя дружина надто принадна жінка, — усміхнувся Бельман. — Крім того, маємо двійко дітей. Ви з дружиною діток не мали, а через це часом кортить… побавитися. За моїми джерелами, нещодавно у вас із дружиною були проблеми.

— А джерело, певно, сусідка? Маріт часом теревенила з нею, було й таке. Кілька місяців тому дружина трохи приревнувала мене. На профспілкових курсах я завербував у партію одну молодесеньку панянку. Саме так ми з Маріт колись познайомились, тож…

Голос Расмуса Ульсена раптом стих. Бельман зауважив, що його очі затуманилися.

— Нічого не було. Але Маріт на кілька днів поїхала в гори, щоб оговтатись. А потім усе знову налагодилось.

У Бельмана задзеленчав мобільний. Він добув його з кишені, глянув на екран і відповів коротко «так». Відчув, як закалатало серце й заклекотала лють, поки він вислуховував голос у слухавці.

— Мотузка? — перепитав він. — Люсерен? Тобто… Утре-Енебак? Дякую.

Він поклав телефон до кишені пальта.

— Маю бігти, Ульсене. Дякую, що знайшли час.

Дорогою до виходу Бельман на мить зупинився, зміряв поглядом контору колишнього німецького рейхскомісара, а потім закрокував далі.

Перша ночі. Харрі, сидячи у вітальні, слухав, як Марта Вайнрайт співає про «…far away» і «whatever remains is yet to be found»[44].

Він почувався геть виснаженим. Перед ним на журнальному столику лежав мобільний, запальничка й срібна фольга з коричневою грудочкою всередині. Він її не чіпав. Але йому треба швидше заснути, увійти у ритм, перепочити. У руці він тримав світлину Ракель. У блакитній сукні. Він заплющив очі. Відчув її пахощі. Почув голос: «Дивись!» Її рука швидко штовхнула його. Вода, що оточувала їх, була чорна й глибока, вона пливла плесом, біла, безслівна, невагома. Вітром підняло вуаль, а під нею — молочно-біле пір’я. Її довга струнка шия утворювала знак питання. Де? Вона вийшла на берег: чорний залізний скелет на скрипливих коліщатках. Потім щезла у будівлі. І знову постала на другому поверсі. Навколо шиї виднівся зашморг, а поруч стояв чоловік у чорному костюмі з білою квіткою, встромленою у петельку піджака. Перед ними, спиною до вікна, у білім одязі стояв священик. Він читав повільно. Потім озирнувся. Обличчя й руки у нього були білі. Од снігу.

Харрі враз прокинувся.

Закліпав очима у темряві. Почув якийсь звук. Але це не Марта Вайнрайт. Харрі, повернувшись, схопив маленький телефон, що дрижав на журнальному столику.

— Слухаю, — промовив він хрипливим голосом.

— Знайшла, — сказала жінка.

Він підхопився на ліжку.

— Знайшла що?

— Зв’язок. Убитих не троє. Їх — четверо.

Розділ 22. Пошуковець

— Спочатку я спробувала три імені, що ти мені дав, — сказала Катрина Братт, — Боргні Стем-Мюре, Шарлотта Лолле і Маріт Ульсен. І не знайшла нічогісінько. Потім додала всіх, хто зник безвісти за останній рік у Норвегії. Отоді знайшла дещо. Може, стане у нагоді.

— Зажди, — мовив Харрі. Сон йому як вітром звіяло. — А як, хай тобі абищо, ти знайшла список усіх, хто зник безвісти?

— Інтранет, відділ зниклих безвісти, поліція Осло. А ти як гадав?

Харрі застогнав, а Катрина вела далі:

— Там і вигулькнуло ім’я, яке поєднало отих троє. Зрозумів?

— Власне…

— Зниклу жінку звати Аделе Ветлесен, двадцяти восьми років, мешкала у Драммені. У листопаді її цивільний чоловік подав у розшук. Зачіпка знайшлася на сайті Норвезької державної залізниці, у базі продажу квитків. Сьомого листопада Аделе Ветлесен замовила через інтернет квиток на потяг із Драммена до Устаусета. На той же день Боргні Стем-Мюре мала квиток з Конгсберга у те саме місце.

— Устаусет — не пуп землі, — заперечив Харрі.

— Це навіть не місто, а клаптик гірського схилу. Там родини з Бергена за старі гроші понабудовували собі гірських хатинок, а потім і туристична спільнота назводила хатинок на верхівках гір, щоб норвежці мали змогу, слідом за Амундсеном та Нансеном, переходити від хатинки до хатинки, на лижах, несучи двадцять п’ять кілограмів на плечах та краплю тваринного страху в душі. Це додає життю гостроти, ти ж знаєш.

— Як тебе послухати, ти наче з власного досвіду розказуєш.

— Родина мого колишнього чоловіка мала таку гірську хатинку. Вони аж такі заможні й поважні, що не мають там навіть електрики та водогону. Бо сауну й джакузі мають лише вискочні.

— А інші зачіпки?

— На ім’я Маріт Ульсен квитка не було. Але зареєстровано, що напередодні вона розплачувалася карткою у вагоні-ресторані такого самого потяга. Заплатила вона о пів на третю пополудні — за розкладом потяг тоді знаходився між станціями Ол та Єйлу — тобто до того, як він прибув до Устаусета.

— Це вже видається менш переконливим, — зауважив Харрі. — Потяг прямував до Бергена, може, вона туди їхала.

— Невже ти гадаєш… — ущипливо почала Катрина Братт, але раптом замовкла, зробила паузу, а тоді приглушено повторила: — Невже ти гадаєш, що я така тупа? У готелі в Устаусеті був зареєстрований номер на двох на одну ніч на ім’я Расмуса Ульсена, а в центральному адресному столі він записаний за тією ж адресою, що й Маріт Ульсен, тож я припустила…

— Так, це її цивільний чоловік. А чому ти шепочеш?

— Бо щойно повз мене промайнув нічний черговий, зрозумів? Слухай-но, отже, ми знаємо, що двоє убитих й одна зникла безвісти побували в Устаусеті одного й того самого дня. Яка твоя думка?

— Це збіг обставин, вартий, звісно, уваги, але все-таки ми не можемо виключити, що це проста випадковість.

— Згода. Тоді слухай далі. Я пошукала Шарлотту Лолле плюс Устаусет, але нічого не знайшла. І тоді зосередила увагу на даті, щоб дізнатись, де могла перебувати Шарлотта, коли ті троє були в Устаусеті. За два дні до того Шарлотта розраховувалась за дизельне паливо на заправці неподалік Хьонефоса.

— Це далеко від Устаусета.

— Але у тому ж самому напрямку від Осло. Я пошукала машину, зареєстровану на неї чи на її ймовірного чоловіка. Якщо вони мають картку розрахунків за проїзд платними автошляхами, можна вистежити їхній маршрут.

— М-м-м…

— Проблема в тому, що вона не мала ані машини, ані цивільного чоловіка, принаймні десь зареєстрованого.

— Вона мала хлопця.

— Цілком можливо. У даних Європарку пошуковик знайшов у гаражі в Єйлу авто, зареєстроване на Іску Пеллер.

— Це за кілька кілометрів звідти. Хто вона, ця Іска Пеллер?

— Якщо вірити кредиткам, вона мешкає у Брістолі, що у Сіднеї, Австралія. Річ у тому, що коли я відстежувала зв’язки з Шарлоттою Лолле, вона вигулькувала кілька разів.

— Можливий зв’язок?

— Наприклад, коли виявляється, що певні люди упродовж останніх років розраховувались карткою в одному й тому самому ресторані одночасно, з цього виходить, що ці люди разом їли, а розраховувались кожен за себе. Або що вони ходять в один і той самий фітнес-клуб, записавшись туди одночасно. Чи коли в літаку їхні місця були поруч більше одного разу. Розумієш, до чого я веду?

— Аякже, — мовив Харрі. — Я цілком упевнений, що ти вже перевірила, про яку машину йдеться і що вона…

— Вона їздить на дизпаливі, — відповіла ущипливо Катрина. — Ти хочеш почути решту, чи…

— Ще б пак! Хочу!

— У цих гірських нічліжках, котрі належать туристичній спільноті, забронювати місце заздалегідь не можна. Якщо ти прийшов, а всі місця зайняті, то лягай долі на матраці або у спальному мішку, поклавши під голову килимок. За ніч доведеться заплатити всього сто сімдесят крон, кладеш гроші просто у коробку в хатинці чи залишаєш там конверта з одноразовим платіжним дорученням.

— Отже, сказати, хто й коли ночував у якійсь із нічліжок, неможливо?

— Ні, якщо платиш готівкою. Але якщо залишаєш платіжне доручення, то з твого рахунку перерахують кошти на рахунок туристичної спільноти, вказуючи хатинку й дату ночівлі.

— Уявляю, яка це марудна справа — шукати дані про переказ коштів.

— Та не надто, якщо стане клепки виставити правильні критерії пошуку.

— А її ж не бракує, правда?

— Як бачиш. З рахунку Іски Пеллер двадцятого лютого було знято кошти за два спальних місця у чотирьох хатинках. Між ними — день у дорозі.

— Тобто похід у гори на чотири дні.

— Так. І в найостаннішій, Ховасхютті, вони зупинялися сьомого листопада. Від Ховасхютти до Устаусета півдня ходу.

— Цікаво.

— Найцікавіше в тому, що то за оті два рахунки, з яких зняли гроші за ночівлю у Ховасхютті сьомого листопада. Вгадаєш, чиї?

— Спробую. Навряд чи це Маріт Ульсен або Боргні Стем-Мюре. Гадаю, у Крипосі виявили б, що обидві жертви були нещодавно в одному й тому ж місці і тієї ж самої ночі. Тож один із рахунків, вочевидь, належав зниклій дівчині, як, ти казала, її звати?

— Аделе Ветлесен. Маєш рацію. Вона заплатила за двох, але я не в змозі, звісно, знайти, з ким вона була.

— А інший рахунок?

— Не надто цікаво. Зі Ставангера.

Поза тим, Харрі, взявши ручку, занотував ім’я та адресу людини, якій належав рахунок, а також адресу Іски Пеллер у Сіднеї.

— Бачу, пошуковець тобі припав до смаку, — зазначив він.

— Еге ж, — зізналася вона. — Наче політ на старому бомбардувальнику. Трохи заіржавілий, заводиться повільно, але якщо вже здійнявся у небо… Святий Боже! То як тобі доробок?

Харрі на мить замислився.

— Ти спромоглася дізнатися, — сказав він, — що зникла безвісти жінка й та, яка, вочевидь, не мала стосунку до справи, були одночасно в однім місці. Нічого надзвичайного. Але ти виявила, що разом з ними була одна з жертв — Шарлотта Лолле. Що дві останні — Боргні Стем-Мюре та Маріт Ульсен — перебували дуже близько до Устаусета. Отже…

— Отже?..

— Мої вітання. Ти виконала свою частину угоди. Стосовно моєї…

— Не розганяйся й зітри глузливу посмішку з обличчя, я ж тебе знаю. Я зовсім не те мала на увазі, я ж не сповна розуму, хіба ти ще не второпав?

У слухавці почулися гудки.

Розділ 23. Пасажир

Вона їхала в автобусі сама. Стіне притулилася чолом до скла, але не з метою милуватися власним відображенням. Вона не зводила очей з порожньої чорної як ніч зупинки. Вона сподівалася, що у автобус зайде хтось іще. Сподівалась, що більше ніхто не зайде.

Тоді він сидів біля вікна в Краббе, перед ним стояло пиво, й він дивився на неї не ворушачись. Плетена шапочка, біляве волосся й навіжені сині очі. Його очі глузували з неї, щипали її, благали, кричали її ім’я. Врешті, вона сказала Матильді, що хоче додому. Але Матильда щойно розбалакалась з якимось американським нафтовиком і хотіла лишитись. Тому Стіне, схопивши пальто, добігла до автостанції й сіла в автобус до Воланна.

Вона дивилася на червоні цифри на табло над головою водія. Сподівалася, що за мить двері зачиняться й вони поїдуть. Лишилася хвилина.

— Слухай-но, Стіне, — мовив він, — як на мене, ти уникаєш мого товариства.

— Ой, привіт, Еліасе, — сказала вона, не відводячи погляду від асфальту, що змокав під дощем. Навіщо вона залізла так далеко в глиб автобуса, так далеко від водія?

— Слухай-но, тобі не варто отак самотній гуляти ночами.

— Невже? — пробурмотіла вона, сподіваючись, що з’явиться хоча б хтось.

— Хіба ти газет не читаєш? Про тих двох дівчат в Осло. Та ще й ця, як її там, депутатка з парламенту. Як її звали?

— Гадки не маю, — відповіла Стіне, відчуваючи, як шалено калатає серце.

— Маріт Ульсен, — мовив він. — З Робітничої партії. А двох інших звали Боргні та Шарлотта. Певна, що не пригадуєш цих імен, Стіне?

— Я не читаю газет, — відповіла на те Стіне. Але ж має зайти хоч хто-небудь!

— Усі троє були чудові дівчата, — додав він.

— Отже, ти чудово з ними знався, — мовила Стіне, враз пожалкувавши про глузливий тон у голосі. Це через страх.

— Певна річ, не надто добре, — зізнався Еліас. — Але перше враження було гарне. Знаєш, я з тих, для кого багато важить перше враження.

Вона пильно дивилася на руку, яку він обережно поклав їй на коліно.

— Слухай, — сказала вона і зрозуміла, що навіть одне це слово лунає як благання.

— Що, Стіне?

Вона подивилася на нього. Він мав відкрите, як у дитини, обличчя, очі світилися щирою цікавістю. Їй захотілося загорлати, зірватися з місця, але раптом вона почула чийсь голос. Хтось звернувся до водія. Пасажир. Дорослий чоловік. Він пройшов далі, у глиб автобуса. Стіне намагалася впіймати його погляд, щоб він зрозумів її, але його очі ховалися за крисами капелюха, а сам він зосереджено намагався засунути дрібняки й квиток у гаманець. Вона полегшено зітхнула, коли пасажир сів просто за ними.

— Просто неймовірно, що поліція досі не знайшла між ними жодного зв’язку, — мовив Еліас. — Адже у цьому нічого складного. Вони мали б дізнатися, що всі троє полюбляли ходити у гори. Що вони ночували у хатинці у Ховасхютті тієї ж таки ночі. Як гадаєш, може, я маю піти до них і все розповісти?

— Можливо, — прошепотіла Стіне. Якщо вона поквапиться, то, може, прошмигне повз Еліаса й вискочить з автобуса. Але не встигла вона обміркувати цю думку, як двері зачинилися й автобус поїхав. Вона заплющила очі.

— Я просто не хочу втручатися, розумієш, Стіне?

Вона повільно хитнула головою, не розплющуючи очей.

— Чудово. Тоді я розповім тобі ще про когось, хто був разом з ними. І його ти напевне знаєш.

Розділ 24. Ставангер

— Тьху… Ну тут же й тхне… — мовила Кая.

— Гній, — пояснив Харрі. — Гадаю, коров’ячий. Ласкаво просимо до Єрена.

Ранкове сяйво просотувалося крізь хмари, що висіли над по-весняному зеленими полями. З-за кам’яних загонів корови мовчки супроводжували поглядом їхнє таксі, що прямувало з аеропорту Сула у центр Ставангера.

Харрі нахилився до водія:

— Чи можна їхати трохи швидше? — Він підняв угору посвідчення.

Водій, широко посміхнувшись, натиснув на газ, і авто полетіло по шосе.

— Ти боїшся, що ми вже запізнились? — тихо спитала Кая, коли Харрі знову впав на сидіння.

— Слухавку не бере, на роботі теж немає, — відповів Харрі. Він не хотів продовжувати, адже все й без того було зрозуміло.

Поговоривши з Катриною Братт минулої ночі, Харрі уважно вивчив свої нотатки. Він мав номери, адреси й імена двох людей, які, можливо, живі і які, ймовірно, у листопаді ночували разом з тими трьома, котрі стали жертвами убивств в одній і тій самій хатинці. Зиркнувши на годинник, він вирахував, що зараз у Сіднеї, найпевніше, ранок, і зателефонував на номер Іски Пеллер. Вона відповіла і дуже здивувавлася, коли він завів мову про Ховасхютту. Утім, нічого суттєвого розповісти про своє перебування у гірській хатинці вона була не в змозі, адже увесь час пролежала в окремій кімнаті з лихоманкою. Може, через те, що надто довго йшла на лижах у мокрому, наскрізь пропотілому одязі, може, через те, що для недосвідченого лижника це важке випробування — йти на лижах від хатинки до хатинки. Хай там як, а вона заледве доповзла до Ховасхютти, і її подруга, котра була у горах разом з нею, Шарлотта Лолле, негайно вклала її у ліжко. Вона поринула у сповнений видінь сон, тимчасом як тіло її ломило, вона то впрівала, то замерзала. Тож те, що відбувалося у хатинці з рештою мешканців, і взагалі що то були за мешканці, — все обминуло її стороною, бо вони з Шарлоттою поселилися у хатинці першими. Наступного дня вона пролежала у ліжку, поки решта пожильців не покинули хатинку, а потім їх з Шарлоттою на снігоході забрав місцевий поліцейський, котрого спромоглася знайти її подруга. Він одвіз їх до своєї оселі, запропонувавши переночувати, адже, за його словами, готель був ущерть залюднений. Вони спочатку погодились, а потому змінили думку й, сівши на потяг, дісталися до Єйли й переночували в тамтешньому готелі. Шарлотта не розповідала Ісці про вечір у хатинці нічого цікавого. Мабуть, того вечора нічого суттєвого не сталося. За п’ять днів після гірської прогулянки пані Пеллер полетіла з Осло до Сіднея, досі маючи незначну температуру. Після повернення вони з Шарлоттою постійно обмінювалися електронними листами, й жінка не пригадує нічого, що б насторожило її. Аж до тієї миті, як їй повідомили страшну звістку про те, що її подругу знайдено мертвою за старою автівкою на узліссі біля озера Даушеєн, зовсім поряд із великим житловим районом столиці.

Харрі обережно, але зрозуміло пояснив Ісці Пеллер, що вони переймаються долею тих, хто був у хатинці того вечора, тож щойно вони побалакають, він має намір затефонувати голові відділу вбивств Південного поліцейського округу Сіднея Нілу Маккормаку, з яким він колись уже співпрацював. І що Маккормак пояснить їй усе детальніше і хоча Австралія далеко — подбає про те, щоб її охороняла поліція. Йому здалося, що Іска Пеллер поставилася до всього з розумінням.

Харрі зателефонував на інший номер, у Ставангері. Дзвонив чотири рази, але ніхто не відповів. Звісно, він розумів, що само по собі це нічого не значить. Не всі кладуть поруч телефон, лягаючи спати. Але Кая Сульнес, безперечно, чинила саме так. Вона підняла слухавку після другого гудка, коли він зателефонував, щоб повідомити, що вони вилітають у Ставангер першим літаком і що вона має бути в аеропорту о 6:05. Жінка лише мовила: «Добре».

О пів на сьому вони вже були в аеропорту Осло, Харрі знову зателефонував — ніхто не відповів. За півгодини вони приземлилися в аеропорту Сула, Харрі ще зателефонував. Результат той самий. Дорогою від терміналу до черги на таксі Кая зателефонувала працедавцеві й дізналась, що людина, яка їм потрібна, на роботі вчасно не з’явилася. Вона повідомила про це Харрі, й він, обережно штовхнувши її рукою у спину, провів повз чергу на таксі, заштовхав у машину, у відповідь на гучні протести сказавши лише:

— Дякую, люди, вам теж чудового дня!

Було шістнадцять по восьмій, коли вони прибули за потрібною адресою до білого будиночка у Воланні. Харрі дозволив Каї заплатити за таксі й вийшов з авто, залишивши дверцята розчиненими. Вдивився у безликий білий фасад. Удихнув сире, свіже, але все одно м’яке повітря Західного узбережжя. Зібрався на силі, бо вже знав усе напевне. Може, він і помиляється, але він таки був певен у цьому, як і в тому, що Кая обов’язково подякує, коли таксист випише їй квитанцію.

— Дякую. — Дверцята машини знову зачинились.

Ім’я було написане посередині між двома іншими дзвінками.

Харрі натиснув на дзвінок і почув відлуння десь у глибині помешкання.

За хвилину після трьох марних спроб він натиснув на нижню кнопку.

Літня пані, що відчинила двері, дивилась на них усміхаючись.

Харрі зауважив, що Кая інстинктивно визначила, кому слід почати розмову.

— Добридень, я Кая Сульнес, ми з поліції. На поверсі вище ніхто не відповідає. Ви часом не знаєте, чи є там хто вдома?

— Можливо. Хоча там цілий день тихо, — відповіла пані. Потім, помітивши, як Харрі звів брову догори, поспіхом додала: — У будинку все добре чути. Я чула, як хтось приходив уночі. А оскільки квартиру здаю я, то маю бути в курсі.

— Отже, ви прислухаєтесь? — перепитав Харрі.

— Звісно, але не втручаюся. — Пані зашарілася. — Як на мене, у цьому немає нічого поганого. Я веду до того, що у мене ніколи не було неприємностей з…

— Ми не знаємо… — мовив Харрі.

— Краще піти й перевірити, — озвалася Кая. — Тож якщо маєте ключі від квартири…

Харрі знав, що зараз у голові Каї снує безліч думок, як краще висловитися, й нетерпляче чекав на продовження.

— …ми б воліли допомогти вам перевірити, чи все в порядку.

Кая Сульнес — кмітлива жінка. Якщо пані, яка здає квартиру, погодиться на їхню пропозицію і вони щось знайдуть, то у протоколі буде зазначено, що їх запросили у квартиру, що вони аж ніяк не перевищили своїх повноважень і не проводили обшуку без ордера.

Пані вагалася.

— Певна річ, ви можете відімкнути двері й увійти у квартиру вже після того, як ми підемо. А потім викликати поліцію. Або «швидку». Чи…

— Гадаю, буде краще, якщо ви підете зі мною, — мовила пані, у якої на чолі проступила глибока занепокоєна зморшка. — Заждіть, я зараз принесу ключі…

За мить вони увійшли до чистої, прибраної квартири майже без меблів. Харрі враз упізнав гнітючу тишу, характерну для порожніх помешкань, коли ранкова метушня вгадується лише як ледь чутний шум за вікном. Окрім того, він відчув запах клею. Зауважив пару черевиків, але верхнього одягу не було.

У маленькій кухоньці біля мийки стояла велика чашка з чаєм, а на поличці над мийкою — жерстяні слоїки з найрізноманітнішими, невідомими Харрі назвами чаю: «Oolong Теа», «Anji Bai Cha Теа». Вони пройшли далі. На стіні у вітальні Харрі побачив світлину гори, йому видалось, ніби то К2[45], гімалайська серійна убивця.

— Перевіриш? — спитав Харрі, киваючи на двері з сердечком, і попростував туди, де, на його думку, мала бути спальня. Він глибоко зітхнув, натиснув ручку й штовхнув двері.

Постіль не розстелена. У кімнаті прибрано. Вікно ледь розчинене, геть не чутно запаху клею, повітря свіже, як подих дитини. Харрі почув, як хазяйка стала в одвірку за його спиною.

— Дивно, — пробурмотіла вона. — Я ж чула їх уночі. А пішов лише один.

— Їх? — перепитав Харрі. — Ви впевнені, що людей було декілька?

— Упевнена. Я чула голоси.

— А скільки їх було?

— Наче троє.

Харрі відчинив платтяну шафу.

— Чоловіки? Жінки?

— На жаль, у мене не настільки добрий слух.

Одяг. Спальний мішок та наплічник. Ще одяг.

— А чому ви все-таки гадаєте, що їх було троє?

Хазяйка зніяковіла.

— Стукіт. Наче вони теє.. Ви ж розумієте…

— Але ж голосів не було?

Хазяйка поміркувала:

— Ні, жодних.

Харрі вийшов з кімнати й з подивом зауважив, що Кая досі стоїть перед дверима у ванну. І стояла вона якось дивно: ніби в обличчя їй дув сильний вітер.

— Щось не те?

— Та ні, — відповіла Кая невимушено. Аж занадто невимушено.

Харрі підійшов і став поряд.

— У чому річ? — спитав він, притишивши голос.

— Я… маю проблему із зачиненими дверима.

— Гаразд… — відповів Харрі.

— Я не жартую…

Харрі кивнув. І саме тієї миті почув звук. Звук відміряного часу, строку, що вичерпується, секунд, що спливають, — швидкі, гарячкові краплини води, котра не те щоб тече й не те щоб крапає. Кран за дверима. Харрі знав, що не помиляється.

— Стій тут, — наказав він.

І штовхнув двері.

Перше, що привернуло увагу: запах клею тут був ще сильніший.

Друге: долі лежала куртка, джинси, труси, футболка, дві чорні шкарпетки, плетена шапка й чорний товстий вовняний светр.

Третє: вода текла невпинною цівкою у ванну, котра була наповнена так, що зайва вода виливалася у зливний отвір на стінці.

Четверте: вода у ванні була криваво-червона.

П’яте: згаслий погляд над заклеєним скотчем ротом голого безживно-блідого чоловіка на дні ванни, погляд, звернений убік. Ніби він намагався роздивитися щось у сліпій зоні, когось, кого не зауважив, коли той увійшов.

Шосте: ніяких свідчень насильства, жодних зовнішніх пошкоджень, які б пояснювали такий надмір крові.

Харрі кахикнув і поміркував, як краще попрохати хазяйку увійти й упізнати свого пожильця.

Але потреби у цьому не було. Вона вже стояла на порозі ванної кімнати.

— Господи мій Боже! — простогнала вона. — І — наголошуючи на кожному слові: — Господи — мій — Боже! — І нарешті жалібно, із ще більшою надсадою: — Господи мій Боже Ісусе…

— Скажіть, це… — заговорив Харрі.

— Так, — мовила пані здушеним від ридань голосом. — Це він. Еліас. Еліас Скуг.

Розділ 25. Територія

Літня пані затулила рота обома руками й прошепотіла крізь пальці:

— Що ж ти собі заподіяв, любий, дорогий Еліасе?

— Стверджувати напевно, що це він собі заподіяв, не слід, — мовив Харрі, вивівши її з ванної, і допровадив до вхідних дверей. — Чи можу я вас попрохати, щоб ви зателефонували у відділок поліції у Ставангері й попросили прислати криміналістів. Скажете, що ви на місці злочину.

— На місці злочину? — перепитала вона, широко розплющивши очі. Через уразу вони видавались геть чорними.

— Атож. Саме так і скажіть. Якщо хочете, зателефонуйте за номером сто дванадцять. Гаразд?

— Звісно…

Вони почули, як жінка пошкандибала сходами донизу у своє помешкання.

— Отже, поки вони з’являться, маємо хвилин п’ятнадцять, — мовив Харрі.

Вони роззулися, залишили взуття на сходах і зайшли до ванної в самих шкарпетках. Харрі роззирнувся. У раковині було повно довгого білявого волосся, а на поличці лежала вичавлена туба.

— Скидається на зубну пасту, — сказав Харрі, схиляючись над тубою, але не торкаючись її.

Кая наблизилась.

— Cуперклей, — констатувала вона. — «Strongest there is»[46].

— Це той, що у жодному разі не має потрапляти на пальці, так?

— Він діє миттєво. Якщо крапнеш на пальці й потримаєш їх укупі — склеюються намертво. Доведеться або відрізати їх один від одного, або відривати з м’ясом.

Глянувши спочатку на Каю, Харрі кинув оком на труп у ванні.

— Трясця, — повільно промовив він. — Не може бути…

Комісара поліції Гуннара Хагена гризли сумніви. Можливо, він скоїв найдурніший вчинок за час, поки працює в Поліцейському управлінні. Створивши групу, яка опікується розслідуванням усупереч волі міністерства, він міг накликати проблем. А те, що очолював групу Харрі Холе, могло ці проблеми примножити. Одна з проблем, постукавши в двері, саме завітала до нього. Наразі вона стояла перед ним у подобі Мікаеля Бельмана. Слухаючи його, Хаген зауважив, що дивні ознаки на обличчі керівника Крипосу були біліші, ніж зазвичай, ніби хтось підсвічував їх зсередини якимсь розжареним і водночас охолодженим продуктом розпаду атомного ядра — вибухонебезпечним, але до певного часу приборканим.

— Мені напевно відомо, що Харрі Холе разом з двома колегами відвідали Люсерен у зв’язку зі смертю Маріт Ульсен. Беата Льонн з криміналістичного відділу запропонувала нам провести ретельний обшук у всіх дачних будиночках в околицях старої мотузяної майстерні. Буцімто один з її співробітників виявив, що мотузка, на якій повішено Маріт Ульсен, була саме звідти. Ось такі пироги…

Мікаель Бельман гойднувся на підборах. Він навіть не зняв свого плаща по п’яти завдовжки. Гуннар Хаген мужньо чекав на продовження. Чекати довелось недовго. Інтонація була важко-повільною, наче аж трохи спантеличеною:

— Коли ми поговорили з ленсманом в Утре-Енебаку, він розповів, що серед тих трьох, хто робив обшук, був і славнозвісний Харрі Холе. Тобто ваша людина, Хагене.

Хаген змовчав.

— Припускаю, Хагене, ви свідомі того, які наслідки може мати нехтування наказом міністерства.

Хаген так само мовчав, але очей під поглядом Бельмана не опускав.

— Послухайте-но, — Бельман, розстебнувши верхнього ґудзика на плащі, сів. — Ви подобаєтеся мені, Хагене. Я вважаю вас вправним поліцейським, а мені гарні фахівці стануть у нагоді.

— Тобто тоді, коли Крипос загребе всю владу собі в руки, адже так?

— Саме так. І така людина, як ви, цілком імовірно, прислужиться мені на якійсь керівній посаді. Ви закінчили військове училище, тож розумієте, наскільки важливе стратегічне мислення, як важливо вміти уникати битв, які все одно не виграєш, знати, коли відступ, — найбільш виграшна стратегія…

Хаген повільно кивнув.

— Гаразд, — мовив Бельман підводячись. — Вважатимемо, що Харрі Холе опинився неподалік Люсерена випадково, це був простий збіг, що не мав жодного стосунку до Маріт Ульсен. І що в майбутньому такі випадкові збіги не повторяться. Ви на моєму боці, Гуннаре?

Хаген сіпнувся, почувши, як пролунало його ім’я з Бельманових вуст — ніби відлуння іншого імені, яке він сам колись промовив, назвавши на ім’я свого попередника, заради невимушеної атмосфери, для якої зовсім не було підстав. Але не заперечував, бо знав: це і є одна з тих самих битв. І що він майже програв війну. І що умови капітуляції, запропоновані Бельманом, могли бути й гірші. Набагато гірші.

— Я побалакаю з Харрі, — сказав він і потис простягнуту Бельманом руку. Мав таке відчуття, ніби торкався мармуру: рука була твердою, холодною й безживною.

Харрі ковтнув кави й обережно витягнув указівного пальця з вушка хазяйчиної чашки з тонесенької порцеляни.

— Отже, ви старший інспектор Харрі Холе з Управління поліції Осло, — мовив чоловік, який сидів з протилежного боку хазяйчиного журнального столика. Він назвався інспектором Колбйорнсеном, назвав посаду, ім’я й місце роботи Харрі, по-особливому наголошуючи на «Осло». — І що ж привело поліцію Осло у Ставангер, пане Холе?

— Нічого виняткового, — відповів Харрі. — Свіже повітря, гарні гори.

— Невже?

— Фіорд. Може, якщо стане часу, стрибнемо з Кафедри[47].

— Отже, з Осло направили до нас блазня. Що тут скажеш? Ви зайнялися ризикованим спортом. Чи були у вас якісь серйозні підстави не повідомляти нас про ці відвідини?

Посмішка у інспектора Колбйорнсена була така ж тоненька, як і його вусики. А ще він мав капелюха — маленького, чудного, якого носять глибокі старці або ж надто самовпевнені піжони. Харрі згадав, що такого самісінького капелюха носив Джин Хекман у ролі Попая Дойла у «Французькому зв’язковому». І ладен присягтися, що Колбйорнсен не відмовиться ані від льодяника на паличці, ані від того, щоб, зупинившись у дверях, сказати: «Ах, так, іще питання».

— Гадаю, у вас десь валяється факсове повідомлення, — мовив Харрі, дивлячись на зодягненого у біле чоловіка, який саме заходив до кімнати. Комбінезон експерта-криміналіста, що вкривав його з ніг до голови, зашурхотів, коли чоловік, стягнувши з себе білий каптур, упав на стілець. Він, глянувши на Колбйорнсена, вилаявся.

— Отже? — спитав Колбйорнсен.

— Він має рацію, — мовив експерт, киваючи у бік Харрі, але не дивлячись на нього. — Хлопця просто приклеїли до ванни суперклеєм.

— Приклеїли? — перепитав Колбйорнсен і подивився на підлеглого, звівши брови. — Пасивна форма. Чи не зарано ти виключаєш, що Еліас Скуг заподіяв собі все власноруч?

— А потім відкрив кран, щоб утопитися у найповільніший і найбільш болісний спосіб? — спитав Харрі. — Перед тим заклеївши собі рота скотчем, щоб не закричати?

Колбйорнсен знову посміхнувся Харрі своєю тонесенькою, як нитка, посмішкою:

— Я скажу: «Осло», коли ви матимете змогу висловити свою думку.

— Приклеєний намертво, з голови до п’ят, — продовжував криміналіст. — Потилицю поголено й добряче намащено клеєм. Те ж саме щодо плечей та спини. Сідниці, руки, обидві ноги. Тобто…

— Тобто, — повів далі Харрі, — коли вбивця вимастив його клеєм, він дав Еліасу трішки полежати, щоб клей узявся, потім ледь-ледь повернув кран і пішов, а Еліас Скуг був приречений повільно помирати потопаючи. І Еліас почав боротися проти часу та смерті. Вода піднімалася повільно, але він знесилювався. Допоки все його єство не охопив смертельний страх і він не зібрав усі свої сили, щоб звільнитися. У нього вийшло. Він спромігся відірвати від дна ванни найсильнішу частину тіла — праву ступню. Він просто відірвав її від шкіри, котра, як ви бачите, досі приклеєна до дна ванни. Ванна наповнилася кров’ю, а Еліас стукав ногою по дну, аби привернути увагу хазяйки квартири, що живе внизу. І вона його почула.

Харрі кивнув у бік кухні, де Кая силкувалася заспокоїти й втішити хазяйку. Вони чули, як літня пані жалібно плаче.

— Але вона неправильно все зрозуміла. Гадала, що пожилець порає жінку, яку привів із собою додому.

Харрі поглянув на зблідлого Колбйорнсена, який уже не намагався перервати його.

— А тим часом Еліас стікав кров’ю. Втрачаючи багато крові. Шкіри на нозі не було. Він знесилювався й заморювався. Нарешті його волю було зламано. Він поступився. Може, коли вода заповнила йому ніздрі, він уже знепритомнів від знекровлення. — Харрі глянув на Колбйорнсена. — А може, й ні.

У Колбйорнсена борлак ходив ходором.

Харрі глянув на денце спорожнілої кавової чашки.

— А зараз, гадаю, ми з інспектором Сульнес маємо подякувати за гостинність і повернемося до Осло. Якщо маєте питання, ось мій номер телефону. — Харрі записав номер на краєчку газети, відірвав папірець і простягнув його через стіл. А потому підвівся на ноги.

— Але… — пробурмотів Колбйорнсен і теж підвівся. Харрі височів над ним сантиметрів на двадцять. — А навіщо вам був потрібен Еліас Скуг?

— Врятувати його хотіли, — відповів Харрі, застібаючи пальто.

— Врятувати? Хіба він у щось вплутався? Стривайте, Холе, треба з усім розібратися. — Але наказовий спосіб у його фразі вже втратив свою владність.

— Я цілком певен, що ви тут у Ставангері у всьому спроможні розібратися самотужки, — відповів Харрі, підійшов до дверей на кухню, показуючи Каї, що вже час іти. — А як ні, то пораджу вам Крипос. У разі чого, передавайте мої вітання Мікаелю Бельману.

— Врятувати від чого?

— Від того, від чого не змогли, — сказав Харрі.

Сидячи в таксі дорогою в Сулу, Харрі глянув у бічне вікно на дощ, що періщив на неприродно зелені поля. Кая не промовила ні слова. Він був їй за це вдячний.

Розділ 26. Шприц

Коли Харрі та Кая повернулися до свого теплого сирого кабінету, Гуннар Хаген уже чекав на них, сидячи у кріслі Харрі.

Бйорн Гольм, що сидів позаду комісара, знизав плечима, мовляв, гадки не має, що на думці у начальника.

— Зі Ставангера, як я чув, — мовив Хаген і підвівся.

— Саме так, — підтвердив Харрі. — Та сиди, босе.

— Це твоє крісло, а я маю йти.

— А що трапилось?

Харрі припускав, що новини недобрі. Але важливі. Шеф не тупцяв би Кишкою під окружною в’язницею лише для того, щоб сказати, що звіт про відрядження оформлено неправильно.

Хаген так і стояв, тож єдиним у кімнаті, хто сидів, був Гольм.

— На жаль, маю повідомити, що Крипос уже виявив, що ви працюєте над цими убивствами. У мене не лишилось вибору, як тільки закрити розслідування.

У тиші, що запала, Харрі міг почути шум бойлерів у приміщенні поряд. Хаген обвів поглядом кімнату й усіх присутніх і зупинився на Харрі:

— Не можу сказати, що це відставка з почестями. Тим паче, я застерігав вас діяти з якнайбільшою обережністю.

— Гаразд, — сказав Харрі, — це я попросив Беату Льонн організувати витік інформації про мотузяну майстерню для КРИПОСу. Але вона пообіцяла, що все виглядатиме так, ніби джерело витоку — криміналістичний відділ.

— Певна річ, вона так і зробила, — сказав Хаген. — Це поліцейський з Утре-Енебаку тебе викрив, Харрі.

Харрі звів очі до неба й тихо вилаявся. Хаген ляснув долонями, й поміж цегляних стін ляскіт пролунав мов слабкий вибух.

— Тому я мушу повторити ці сумні слова: розслідування припиняється, причому негайно. За сорок вісім годин вам доведеться звільнити кабінет. Гомен насай[48].

Харрі, Кая та Бйорн Гольм перезирнулися, коли залізні двері поволі зачинилися й кроки Хагена почали повільно віддалятися.

— Сорок вісім годин, — урешті мовив Бйорн. — Хтось бажає свіжої кави?

Харрі копнув ногою кошик для сміття біля столу. Той гучно вдарився об стіну, висипавши додолу свій небагатий паперовий вміст, і покотився назад.

— Я буду у Державній лікарні, — сказав він і пішов до виходу.

Харрі поставив до вікна жорсткий дерев’яний стілець і взявся читати газету, дослухаючись до рівного батькового дихання. У газеті на чільному місці писали про весілля та похорони. Ліворуч — світлини з церемонії проводів в останню путь Маріт Ульсен, на котрих добре видно серйозне, співчутливе обличчя прем’єр-міністра, одягнених у чорне співпартійців та чоловіка, Расмуса Ульсена, обличчя котрого закривали величезні окуляри, що геть йому не пасували. Праворуч — повідомлення про те, що дочка судновласника Лене Галтунг навесні візьме шлюб зі своїм Тоні, а також світлини іменитих гостей, які полетять на весілля у Сан-Тропе. На останній сторінці написано, що сьогодні захід сонця в Осло о 16:58. Поглянувши на годинник, Харрі відзначив, що саме це зараз відбувається за важкими хмарами, які не бажають пропускати ані снігу, ні дощу. Він поглянув на будинки, що височіли на схилах, — у вікнах уже починало світитися. Йому спало на думку, що колись тут теж був вулкан. Ця думка припала йому до душі: вулкан під цими будинками прокинеться, проковтне їх і знищить усі сліди того, що колись було затишним, гарно влаштованим і трішки журливим містом.

Сорок вісім годин. Навіщо? Для того, щоб звільнити так званий «кабінет», їм вистачило б і двох. Харрі заплющив очі й почав міркувати.

Подумки став писати останній рапорт для свого особистого архіву.

Двох жінок убито в однаковий спосіб, вони захлинулися власною кров’ю, у крові обох виявлено кетаномін. Ще одну жінку повісили на вишці для стрибків у воду, на мотузці, яку прихопили зі старої мотузяної майстерні. Врешті, чоловіка втоплено у власній ванні. Всі жертви, цілком очевидно, раніше одночасно бували в одному й тому самому місці. Наразі невідомо ані того, хто ще був у тій хатинці разом з ними, ані того, яким міг бути мотив злочину, ані того, що сталося тоді у Ховасхютті. Є лише наслідки, а причини немає. Case closed[49].

— Харрі…

Він не чув, як прокинувся батько. Харрі озирнувся.

Улав Холе мав трохи здоровіший вигляд, може, через те, що на щоках проступив рум’янець, а очі гарячково блищали. Харрі, підвівшись, притягнув стілець ближче до батькового ліжка.

— Давно ти прийшов?

— Хвилин десять тому, — збрехав Харрі.

— Я так чудово спав, — сказав батько. — І бачив прегарний сон.

— Я так і зрозумів. У тебе такий вигляд, що хоч вставай і йди додому.

Харрі поправив батькові подушку, той не заперечував, хоч обидва знали, що з подушкою все було гаразд.

— Як там дім?

— Чудово, — мовив Харрі. — Ще віки простоїть.

— Добре. Я б хотів про дещо з тобою поговорити, Харрі.

— М-м-м…

— Ти вже дорослий чоловік, Харрі, й втратиш батька, так би мовити, природним шляхом. Так має бути. Не так, як було, коли ти втратив матір. Ти тоді мало не збожеволів.

— Невже? — спитав Харрі, проводячи рукою по наволочці.

— Ти розтрощив у своїй кімнаті все вщент. Ти хотів повбивати лікарів і тих, хто її заразив, навіть мене. Бо я… я не помітив цього вчасно, гадаю. Тебе переповнювала любов…

— Ти мав на увазі — ненависть.

— Ні, любов. Усе починається з любові. А ненависть — то просто її зворотний бік. Я завжди гадав, що ти почав пити через смерть матері. Чи, скорше, через любов до матері.

— Любов — це машина для убивств, — пробурмотів Харрі.

— Що?

— Нічого, просто колись мені так сказали.

— Я чинив усе так, як просила твоя мати. Окрім одного. Вона просила допомогти їй, коли прийде її час.

Харрі почувався, наче йому на груди вихлюпнули крижаної води.

— Але у мене забракло духу. І знаєш, що, Харрі? Це ходить за мною, наче жахіття. Не минуло й днини, щоб я не думав про те, що не спромігся здійснити її бажання, бажання жінки, яку кохав понад усе на світі.

Дерев’яний хисткий стілець заскрипів, коли Харрі скочив на ноги. Він повернувся до вікна. Він почув, як за спиною батько кілька разів глибоко зітхнув. А потому вів далі — його голос тремтів:

— Я розумію, синку, що кладу на твої плечі важкий тягар. Але знаю й те, що ти такий самий, як я: коли щось не зробиш, то воно переслідуватиме тебе. Тому дозволь, я поясню, що ти маєш зробити…

— Тату, — мовив Харрі.

— Бачиш цей шприц?

— Батьку! Припини!

За спиною все геть стихло. Тільки свистюче дихання. Харрі зиркнув на чорно-білу світлину міста за вікном, де хмари тулилися своїми свинцево-сірими розпливчастими обрисами до дахів будинків.

— Волію, щоб мене поховали в Ондалснесі, — мовив батько.

Поховали… Ці слова — ніби луна великодніх канікул, проведених з матір’ю та батьком на Леші, коли Улав Холе серйозно пояснював Харрі та Сестреняті, як їм треба вчинити, якщо зійде лавина чи якщо у них трапиться перикардит — «крижане серце». Навколо були рівні поля та пологі схили, це було майже так, як коли б стюардеса під час рейсу в Монголії пояснювала, як слід послуговуватися рятівним жилетом. Нісенітниця, але все одно наділяло відчуттям упевненості, що вони обов’язково врятуються, врятуються всі, якщо лише поводитимуться правильно. І ось зараз батько каже, що все геть інакше.

Харрі кілька разів кахикнув.

— А чому в Ондалснесі? Чому не тут, у місті, де… де похована мама?

— Я хочу лежати там, де лежать мої односельці.

— Ти ж з ними навіть не знався.

— А з ким людина знається? Принаймні ми з ними з однакового тіста й з одного місця. І може, справа зрештою саме у цьому. У роду. Прагнеш бути серед своїх.

— Невже?

— Атож. Це так. Усвідомлюєш ти це чи ні, але це саме те, чого тобі бракує.

Зайшов медбрат з бейджиком, на якому було написано «Олтман», він усміхнувся Харрі й постукав по годинникові.

Спускаючись сходами, Харрі перестрів двох поліцейських у формі, вони йшли нагору. Він машинально, з розумінням кивнув їм. Вони мовчки витріщились на нього, як на чужинця. Зазвичай Харрі прагнув усамітнення й переваг, які воно з собою приносить: миру, тиші, свободи. Але, підійшовши до трамвайної зупинки, він раптом усвідомив, що гадки не має, куди їхати й що робити. Але напевно знав, що саме зараз не спроможний витримати самотності у домівці в Уппсалі.

Тож він зателефонував Ейстейну.

Ейстейн поїхав далеко, аж у Фагернес, але запропонував хильнути пивця у Лумпе приблизно опівночі, щоб відзначити те, що ще один робочий день з життя Ейстейна Ейкелана минув порівняно добре. Харрі нагадав Ейстейну про давнє пияцтво, але відповідь на те була, що й колишнім алкоголікам часом треба напитися!

Харрі попросив Ейстейна пильнувати за кермом і поклав слухавку. Подивився на годинник.

Зупинився трамвай, двері перед ним розчинилися. Харрі дивився в теплий, заллятий світлом вагон, який ніби запрошував зараз же увійти й зайняти місце. Потім розвернувся й почвалав пішки у бік центру.

Розділ 27. Добра, злодійкувата й пожадлива

— Я саме був неподалік, — мовив Харрі. — Але ти, здається, кудись збираєшся?

— Та ні, — усміхнулася Кая, стоячи в одвірку у товстій дутій куртці. — Просто сиджу на ґанку. Прошу, заходь. Взувайся ондечки в оті капці.

Нагорі на ґанку обоє повсідалися у величезні дерев’яні крісла. На Людер-Сагенс-гате було тихо й безлюдно — єдиний припаркований автомобіль на всю вулицю. У вікні, що світилося, на другому поверсі у будинку напроти Харрі зауважив чоловічу постать.

— Це Грегер, — мовила Кая. — Йому вісімдесят. Мені видається, що він сидить отак з часів війни, спостерігаючи, що відбувається на вулиці. Мене тішить думка, що він за мною наглядає.

— Звісно, це суттєво, — згодився Харрі й добув з кишені пачку сигарет. — Думати, що за тобою є кому наглядати.

— А ти маєш такого Грегера?

— Ні, — відповів Харрі.

— Не пригостиш?

— Сигаретою?

Вона розсміялася.

— Іноді хочеться. Це мене… заспокоює.

— М-м-м. А ти вже міркувала, що робитимеш далі? Я маю на увазі, як сплинуть ці сорок вісім годин.

Вона захитала головою:

— Повернуся у відділ. Сидітиму, поклавши ноги на стіл. Чекатиму на якесь убивство, котре видасться для Крипосу такою дрібницею, що вони на нього не зазіхатимуть.

Харрі вибив з пачки дві сигарети, встромив їх до рота, прикурив і дав одну Каї.

— «Now, Voyager»[50], — засміялася вона. — Хен… Хен… Як же ж його звали, того, хто так казав?

— Хенрейд, — відповів Харрі. — Пол Хенрейд.

— А як звали ту, для якої він прикурював сигарету?

— Бет Девіс.

— Дивовижне кіно. Дати тобі теплішу куртку?

— Дякую, обійдуся. До речі, чому ти сидиш на ґанку? Тропіками це не назвеш.

Вона показала книгу.

— Мої мізки на свіжому повітрі працюють краще.

Харрі поглянув на обкладинку — «Матеріалістичний монізм».

— Гм. Щось нагадує про іспит з філософії в університеті.

— Саме так. Матеріалізм стверджує, що все є матерія та сили. Все, що відбувається, — це частина довгого математичного рівняння, ланцюгова реакція, наслідки того, що вже трапилось.

— А свобода волі — то лиш омана?

— Правильно. Наші дії визначає хімія нашого мозку, котра визначається тим, хто з ким вирішив народити дітей, що, у свою чергу, визначається хімією їхнього мозку. І так далі. Усе можна прослідкувати в минулому — аж до Великого вибуху й ще далі. Навіть те, що хтось напише цю книгу, і те, про що ти думаєш просто зараз.

— Щось таке я вже чув, — мовив Харрі й видихнув сигаретний дим у листопадову ніч. — Якось один метеоролог казав, що якби мав усі змінні, передбачив би погоду на всі часи.

— А ми мали б змогу запобігти убивствам до того, як їх буде скоєно.

— І визначити, що жінка-поліцейський, котра вициганює сигарету, сидітиме на холодному ґанку із грубезною філософською книжкою.

Вона засміялася.

— Я не сама купила цю книжку, я взяла її он на тій поличці. — Вона затягнулася сигаретою, випнувши губи, дим утрапив їй в очі. — Я ніколи книжок не купую. Просто позичаю, щоб почитати. Або краду.

— Найменше сподівався, що ти — крадійка.

— А ніхто не сподівається, тому я ніколи не попадаюся, — мовила вона й поклала недопалок у попільничку.

Харрі кахикнув.

— А як ти крадеш?

— Краду лише у знайомих чи у тих, хто через це не зубожіє. І не тому, що я скнара, просто я трішки пожадлива. Коли я вчилася, то крала рулони туалетного паперу із вбиральні в університеті. До речі, ти згадав, як називається ота чудова книга Фанте?

— Ні.

— Пришли мені есемеску, коли згадаєш.

Харрі усміхнувся.

— Даруй, але я не відправляю есемесок.

— Чому?

Харрі знизав плечима:

— Не знаю. Мені це не до душі. Як ото тубільцям не подобалось, коли їх фотографують, бо вони вважали, що таким чином вони загублять частину своєї душі.

— Я знаю! — вигукнула Кая. — Ти не хочеш залишати доказів. Слідів. Неспростовних доказів того, ким ти був. Ти прагнеш упевнитись, що зникнеш цілком і повністю.

— Достеменно так, — сухо відповів Харрі й затягнувся. — Хочеш зайти у будинок? — Він кивнув на її долоні, котрі вона засунула під себе.

— Та ні, лише руки трохи змерзли, — усміхнулась вона. — Зате серце гаряче. А як ти?

Харрі поглянув на дорогу через паркан у садку. На припарковану автівку.

— А що я?

— Чи ти схожий на мене? Добрий, крадій та пожадливий?

— Та ні. Я поганий. Чесний і пожадливий. А чоловік у тебе який?

Ці слова пролунали жорсткіше, ніж він того хотів, ніби він намагався поставити її на місце, наче вона… вона, а що, власне, вона? Бо сидить отак тут, бо приваблива, бо їй до вподоби те ж саме, що і йому, бо вона дала йому взутися у чоловікові капці й поводиться так, ніби його не існує.

— А що чоловік? — спитала вона посміхаючись.

— Хай там як, а нога у нього добряча, — почув Харрі свій власний голос і зажадав стукнутись головою об стільницю.

Вона голосно засміялася. Сміх покотився у тишу Фагерборгу, що звисала над садами, будинками, гаражами. Гаражі. Усі мали гаражі. І лише одна машина стоїть на вулиці. Звісно, можливо, є тисяча причин, чого вона там стоїть.

— У мене немає чоловіка, — стиха мовила Кая.

— Отже…

— Отже, ти взувся у капці старшого брата.

— А ті, що на сходах…

— Теж його. Вони стоять там, бо я втовкмачила собі в голову, що чоловічі черевики сорок шостого з половиною розміру можуть відлякати поганих чоловіків із недобрими намірами.

Вона кинула на Харрі багатозначний погляд. Харрі вдав, ніби не помітив глузливого натяку.

— Отже, твій брат мешкає з тобою?

Вона заперечно хитнула головою.

— Він помер. Десять років тому. Це татова квартира. В останні роки, коли Евен вчився у Бліндерні, вони мешкали тут із татом.

— А тато де?

— Він помер невдовзі після Евена. А я саме переїхала сюди, тож квартира стала моєю.

Кая підібгала коліна до підборіддя й поклала на них голову. Харрі дивився на її витончену шию, на ямку під зібраним догори волоссям, прядки, що повибивалися.

— Ти часто про них думаєш?

Вона підвела голову.

— Про Евена частіше, — сказала вона. — Тато пішов від нас, коли ми ще дітьми були, мама жила своїм життям, тож Евен був мені наче й за тата, і за маму. Він допомагав мені, заохочував, виховував, був мені в усьому за взірець. Коли маєш таку близькість із людиною, як Евен, вона ніколи не зникає. Ніколи.

Харрі кивнув.

Кая обережно кахикнула.

— А як справи у твого тата?

Харрі уважно вивчав вогник сигарети.

— Тобі не видається дивним, — мовив він, — що Хаген дав нам сорок вісім годин? Звільнити кабінет ми могли б і за дві години.

— А ти про це якої думки?

— Може, він вирішив, що ми витратимо останні два робочі дні на щось корисне?

Кая витріщилась на нього.

— Звісно, не на розслідування убивств. Цим нехай опікуються у Крипосі. Але я чув, що групі, яка розшукує зниклих безвісти, потрібна допомога.

— До чого ти ведеш?

— Аделе Ветлесен. Молода жінка, котра, як я знаю, ніяк не пов’язана із жодним з убивств.

— Гадаєш, нам треба…

— Гадаю, ми зустрічаємось на роботі завтра о сьомій ранку, — сказав Харрі. — Подивимось, чи станемо ми хоч трохи в нагоді…

Кая Сульнес затягнулася сигаретою. Видихнула дим і знову затянулася.

— То як, заспокоїлась? — спитав Харрі, криво посміхаючись.

Кая захитала головою, вона тримала сигарету перед собою.

— Мені хочеться зберегти мою роботу, Харрі.

Харрі кивнув.

— Приходити чи ні — справа добровільна. Бйорн теж розмірковує.

Кая знову затягнулася сигаретою. Харрі загасив свою.

— Уже час іти, — сказав він. — У тебе зуби цокотять.

На зворотному шляху він намагався роздивитися, чи є хтось у машині, яка стояла припаркована, але наблизитися непоміченим було неможливо. І він вирішив не ризикувати.

Будинок в Уппсалі чекав на нього. Великий, порожній і сповнений луною.

Він ліг на ліжко у своїй хлопчачій кімнаті й заплющив очі.

Йому знову наснився сон, який ввижався так часто. Гавань для яхт у Сіднеї. Ланцюг, що підіймається. Кусюча медуза здіймається на поверхню, але це зовсім не медуза, а руде волосся навколо жіночого білого обличчя. А потім прийшов інший сон. Новий. Уперше він побачив його у Гонконзі, у переддень Різдва. Харрі лежав і не зводив очей із цвяха, що стирчав у стіні, а на ньому — хтиве обличчя з доглянутими вусами. Уві сні у Харрі щось було в роті, йому видавалося, ніби через це щось голова от-от вибухне. Що ж це було? Обіцянка. Харрі здригнувся, потім знов і знов. Тричі. І заснув.

Розділ 28. Драммен

— Отже, це ви заявили про Аделе Ветлесен у розшук, — сказала Кая.

— Так, я, — відповів хлопець, що стояв перед ними у «People & Coffee», — ми мешкали разом. Вона не повернулася додому. Я гадав, що не можу цим нехтувати.

— Звісно, — мовила Кая й глянула на Харрі.

Пів на дев’яту ранку. З Осло до Драммена вони дісталися лише за півгодини, відразу по ранковій нараді, яка скінчилася тим, що Харрі виключив з групи Бйорна Гольма. Той промовчав, лише глибоко зітхнув, помив свою чашку й вирушив назад у криміналістичний відділ у Брюн, щоб продовжити працювати там.

— Про Аделе ви щось чули? — спитав хлопець, переводячи погляд з Каї на Харрі.

— Ні, — відповів Харрі. — А ви?

Хлопець похитав головою, потім озирнувся через плече, перевіряючи, чи не зібралася черга за барною стійкою. Вони сиділи на стільцях перед вікном, що дивилося на один з численних майданів Драммена, іншими словами — на відкриту площу, що правила за парковку. У кав’ярні продавали каву та тістечка за цінами, як в аеропорту, вдаючи, буцімто вони є частиною американської мережі; утім, воно й справді могло так бути. Хлопчина, з яким мешкала Аделе Ветлесен, Гейр Брюн, на вигляд мав років тридцять, навдивовижу білу шкіру, лискуче чоло, що швидко вкривалося потом, над блакитними, метушливими очима. У дев’яності, коли бари-кав’ярні лише почали завоювання Осло, назва його посади в закладі — бармен — вселяла шанобливу повагу. Одначе посада зобов’язувала лише варити каву — мистецтво, у якому, принаймні на думку Харрі, найголовніше — не наробити явних помилок. За поліцейською звичкою Харрі силкувався, слухаючи співрозмовника, за інтонацією, дикцією, лексикою та різноманітними граматичними порушеннями норм розгадати, хто перед ним. Анічогісінько у звичках Гейра Брюна зачісуватися, вдягатися, поводитися не видавало в ньому гомосексуаліста, але варто було йому заговорити, як видавалось, що він — голубий. Щось було у тому, як він вимовляв голосні, вживав безліч зменшувально-пестливих слів, умисно шепелявив. Харрі розумів, що насправді хлопець, можливо, був абсолютним гетеросексуалом, але все одно гадав, що Катрина даремно так поспішно вирішила, що Гейр Брюн та Аделе Ветлесен — співмешканці. Радше це були двоє людей, які з фінансових міркувань разом винаймали помешкання у центрі Драммена.

— Так, — була відповідь Гейра на питання Каї. — Пригадую, вона восени їздила в гори й там ночувала кілька ночей у якійсь халупі. — Він промовив це так, що стало очевидним: навіть цей задум він вважав цілковитою дурницею. — Але зникла вона згодом.

— Ми знаємо, — мовила Кая. — Вона їздила туди з кимось? Може, знаєте, з ким?

— Гадки не маю. Ми такого не обговорювали, досить того, що у нас була спільна ванна, якщо ви мене розумієте. У мене своє особисте життя, а у неї — своє. Але скажемо так: я сумніваюся, щоб вона їздила у таку глушину сама.

— Тобто?

— Аделе майже нічого не робила сама. І уявити її у хатинці в горах без якогось чолов’яги я не в змозі. Але з ким вона була — неможливо сказати. Вона була — якщо вже казати, як є — трішки розпусна. Не мала подруг, але мала багато друзів-чоловіків. Котрих вона приховувала один від одного. Аделе жила не подвійним, а якимсь почетвіреним життям. Щось таке.

— Тобто вона їх усіх дурила?

— Не обов’язково. Колись вона порадила мені, як краще розривати стосунки. Розповіла, як одного разу, поки хлопець порав її ззаду, вона зняла це на мобільник через плече, водночас набрала номер іншого хлопця, з яким тоді зустрічалася, відправила йому фото й стерла ім’я. Усе за один натиск кнопки. — Гейр Брюн поглянув на них безвиразним поглядом.

— Хвацько, — мовив Харрі. — Ми знаємо, що там, у горах, вона розплачувалась за двох. Чи не могли б ви сказати, як звали її товариша, щоб нам було з чого почати?

— Ні, — відповів Гейр Брюн. — Але коли я заявив про її зникнення, вони перевіряли, з ким вона розмовляла по телефону останніми тижнями.

— Хто вони?

— Я імен не пам’ятаю. Хтось із місцевої поліції.

— Добре. Нас уже чекають у поліції, — мовив Харрі й, глянувши на годинник, підвівся.

Кая спитала, не підводячись:

— Чому поліція закрила розслідування? Я навіть не пригадую, щоб про нього писали газети.

— То ви не знаєте? — спитав хлопець і кивнув двом жінкам з дитячими візками, котрі стояли перед барною стійкою, що зараз підійде їх обслужити. — Вона прислала листівку.

— Листівку? — перепитав Харрі.

— Еге ж. З Руанди. У Південній Африці.

— І що писала?

— Та, власне, небагато. Що зустріла хлопця своєї мрії, отже мені доведеться платити за помешкання самому, поки вона не повернеться у березні. Хвойда.

Поліцейський відділок розташовувався за кілька кроків від кав’ярні. Інспектор із широкою й круглою, як гарбуз, головою, ім’я котрого Харрі забув тієї ж миті, як почув, прийняв їх у просякнутому тютюновим смородом кабінеті, почастував кавою у пластикових стаканчиках, що ошпарювали пальці. Він затримував на Каї погляд щоразу, як гадав, що це непомітно.

Найперше він повів мову про те, що завжди знайдеться від п’яти сотень до тисячі заяв про зниклих норвежців, що майже всі рано чи пізно повертаються, і якби поліція бралася за розслідування щоразу, навіть коли немає підстав підозрювати злочин чи трагедію, вони б мусили покинути все й тільки те і робити, що розшукувати зниклих. Харрі стримав позіх.

Поза тим, Аделе Ветлесен виявила ознаки життя, й десь вони тут у відділку завалялися. Інспектор підвівся й встромив гарбузоподібну голову в архівну шухляду, добув звідти листівку й поклав перед ними. На листівці була гора, схожа на кеглю, з хмарою, що нависала над вершиною, але не було жодних вказівок, що то за гора й у якій частині світу вона височіє. Хисткий гострокутний почерк. Харрі заледве розібрав підпис. Аделе. На листівці була марка з написом «Руанда» й стояв штамп Кігалі — якщо Харрі правильно пам’ятав, саме так називається тамтешня столиця.

— Мати підтвердила, що це справді рука її дочки, — сказав інспектор і пояснив, що на наполегливе материне прохання вони все перевірили й знайшли ім’я Аделе Ветлесен у переліку пасажирів рейсу компанії «Брусселз Айрлайнз», що летів у Кігалі. Приземлився в аеропорту Ентеббе в Уганді 25 листопада. На додачу, за допомогою Інтерполу вони перевірили всі готелі й виявили, що Аделе Ветлесен ночувала в одному готелі в Кігалі, — інспектор порився у своїх нотатках, — у готелі «Горила» — тієї ночі, коли прилетіла. Тож єдина причина, через яку Аделе Ветлесен досі вважається зниклою безвісти, в тому, що ніхто достеменно не знає, де саме вона наразі перебуває, а листівка з-за кордону не є підставою виключити її з переліку зниклих осіб.

— Та й ідеться не про найбільш цивілізований куточок світу, — додав інспектор, розводячи руками. — Хуті, тутсу, чи як їх там у греця. Мачете. Два мільйони полеглих. Розумієте, до чого я веду?

Харрі зауважив, як Кая прикрила очі, коли інспектор почав менторським тоном, перемежовуючи мову підрядними реченнями, розповідати, як дешево вартує людське життя в Африці, де торгівля людьми — не новина, й що теоретично Аделе могли викрасти й змусити написати ту листівку, адже ті чорні, певно, річний заробіток віддадуть заради того, щоб встромити свої зуби у біляву норвезьку дівчину, хіба ні?

Харрі, споглядаючи листівку, силкувався абстрагуватися від безугавної балаканини добродія-гарбуза. Гора, що скидалася на кеглю з хмариною, яка нависає над верхів’ям. Він підвів очі, коли інспектор із забутим ім’ям кахикнув.

— Та часом їх можна й розуміти, адже так? — спитав він і по-змовницьки посміхнувся до Харрі.

Той підвівся, посилаючись на те, що має справи в Осло. Але чи не перешлють колеги з Драммена відскановану листівку електронною поштою, якщо їхня ласка?

— Фахівцеві з почерків? — невдоволено поцікавився інспектор і глянув на адресу, яку йому передала Кая.

— Фахівцеві з вулканів, — відповів Харрі. — Я хочу, щоб ви відправили йому листівку й запитали, чи не в змозі він ідентифікувати гору.

— Ідентифікувати гору?

— Він справжній професіонал, вештається світами й роздивляється їх.

Інспектор, знизавши плечима, кивнув. Потім провів відвідувачів до виходу. Харрі спитав, чи бува вони не перевіряли, чи були якісь повідомлення або дзвінки з номера Аделе після того, як вона поїхала.

— Ми знаємось на своїй справі, Холе, — відповів інспектор. — Жодних вихідних дзвінків. Але ви ж уявляєте, у якому стані мобільна мережа у такій країні, як Руанда…

— Чесно кажучи, не уявляю, — відповів Харрі. — Але ж я там не бував.

— Листівка? — простогнала Кая, коли вони вийшли на ринкову площу перед автівкою, котру позичили в Управлінні поліції. — Квиток на літак і ночівля у руандському готелі! От якби твоєму комп’ютерному генієві в Бергені це відразу визначити, тоді б нам не довелося марнувати півдня у цьому бридкому Драммені!

— А я гадав, тобі припаде до душі, — мовив Харрі, відчиняючи дверцята, — адже у тебе з’явився новий друг, та й Аделе, можливо, зовсім не померла.

— Отже, у тебе чудовий настрій? — спитала Кая.

Харрі глянув на ключі від машини.

— Хочеш кермувати?

— Звісно!

Дивовижно, але антирадар про перевищення швидкості жодного разу не заблимав, і вони дісталися Осло всього за двадцять хвилин.

Вони домовилися перенести в Управління спочатку неважкі речі, канцелярське приладдя й шухляди від письмових столів, а важке перетягти завтра. Усе завантажили на візок, яким послуговувався Харрі, коли облаштовував нове приміщення.

— Тобі вже дали кабінет? — поцікавилася Кая на півдорозі — її голос у Кишці котився луною.

Харрі похитав головою.

— Залишимо все у твоєму.

— А ти просив, щоб тобі дали кабінет? — спитала вона й зупинилась.

Харрі продовжував іти.

— Харрі!

Він зупинився.

— Ти оце питала про мого батька… — мовив він.

— Я не мала на увазі…

— Звісно, не мала. Йому недовго лишилось. Уторопала? А потім я знову поїду. Я лише прагнув…

— Чого?

— Чи ти щось чула про Dead Policemen’s Society?[51]

— Що це таке?

— Це люди, що колись працювали у відділі убивств. Люди, котрі мені не байдужі. Я не знаю, чи я їм щось завинив, але вони — це сіль землі.

— Що?

— Це не так багато, але це все, що я маю, Кає. Вони єдині, кому я маю підстави довіряти.

— До відділу?

Харрі рушив далі.

— Я знаю, розумію, що все мине. Світ не зупиняється. Й це всього-на-всього реорганізація, адже так? У цих стінах — історія, але стіни ці незабаром знесуть. Тобі з колегами доведеться створювати нову історію, Кає.

— Чи ти п’яний?

Харрі розреготався.

— Ні, мене лише розчавлено. Я пропащий. Звичайна річ. Цілком звичайна.

У нього задзеленчав телефон. Це був Бйорн.

— Я забув на столі біографію Хенка, — повідомив він.

— Я забрав її, — відповів Харрі.

— Господи, що за луна, ти не в церкві?

— У Кишці.

— Трясця, хіба там дістає Мережа?

— Наш мобільний зв’язок, безперечно, кращий за той, що в Руанді. Я залишу книгу на прохідній.

— Сьогодні я вже чув про Руанду й про мобільні телефони. Скажи, що заберу книжку завтра.

— А що ти чув про Руанду?

— Та так, просто чув, як Беата про це говорила. Про колтан, пригадуєш, металеві часточки на зубах у жертв, які мали сліди уколів у горлі.

— Термінатор.

— Що?

— Нічого. То який стосунок це має до Руанди?

— Колтан використовують у мобільних телефонах. Це рідкісний метал, і майже всі його поклади — у Конго. Клопіт у тому, що всі поклади знаходяться в районі, де тривають воєнні дії, вони ніким не контролюються, тож меткі бізнесмени видобувають його у цьому безладі й переправляють у Руанду.

— М-м-м…

— Зідзвонимось.

Харрі вже хотів сховати мобільний, але побачив, що є непрочитане повідомлення. Відкрив його.

Ньїрагонго[52]. Останнє виверження у 2002 році. Один з небагатьох вулканів з лавовим озером на дні кратера. Розташований у Конго біля міста Гома. Фелікс Рьост.

Харрі, зупинившись, прикипів поглядом до води, що крапала з труби під стелею. Африканське приладдя для тортур Клюйта було саме звідти.

— Що таке? — спитала Кая.

— Устаусет, — відповів Харрі. — І Конго.

— І що це має означати?

— Гадки не маю, — мовив Харрі. — Але я недовірливо ставлюся до випадкових збігів. — Схопивши візок, він розвернувся у зворотному напрямку.

— Що ти робиш?

— Розвертаюся, — відповів Харрі. — Маємо ще більше доби.

Розділ 29. Клюйт

Стояв незвично м’який, як для Гонконга, вечір. Хмарочоси кидали довгі тіні на Пік, деякі з них дотягувалися до вілли, на якій Герман Клюйт сидів на ґанку з келихом криваво-червоного коктейлю «Сінгапур слинг», тримаючи його в одній руці, а в іншій — телефон. Він, слухаючи співрозмовника, дивився, як там, унизу, скручуються в клубочки вогняні змії заторів.

Харрі Холе був йому до вподоби. Відразу сподобався, щойно побачив високого, спортивної статури норвежця, утім, безсумнівно питущого, який прийшов на «Хепі Велі», щоб на останні гроші зробити ставку. У войовничому погляді, гордовитій поставі й стриманих жестах він мав щось, що нагадувало Герману Клюйту його самого замолоду, коли він був найманцем в Африці. Герман Клюйт воював будь-де й за будь-кого, служив тим, хто платив. В Анголі, Замбії, Зімбабве, Сьєрра — Леоне, Ліберії. У всіх країнах з темним минулим і ще темнішим майбутнім. Але не було країни, похмурішої за ту, якою цікавився Харрі. Конго. І саме там йому усміхнулась удача. У вигляді діамантів, кобальту, колтану. Вождь селища належав до загону самооборони май-май[53], вони вірили, що вода робить їх невразливими. В іншому він був людина розсудлива. В Африці немає питань, які не можна цілком вирішити за допомогою пачки купюр чи зарядженого «калашникова». Не минуло й року, як Герман Клюйт став багатою людиною. А за три роки — дуже багатою. Раз на місяць вони виїжджали у найближче місто — Гому — й спали там у ліжках, а не на земляній долівці серед джунглів, де щоночі з отворів у землі здіймаються хмари невідомих мух-кровожерів, і людина прокидається вже напівоб’їденим трупом. Гома. Чорна лава. Чорні гроші. Чорні красуні. Чорні гріхи. Майже половина тих, хто потрапляє у джунглі, заробляють собі малярію, а решта — болячки, назви котрих не знає жоден білий лікар, які зазвичай позначають як «лихоманка джунглів». Саме на це хворів Герман Клюйт, а ліки від хвороби, принаймні єдині, про які він знав, — це «Сінгапур слинг». Герман уперше скуштував цей коктейль у Гомі, у розкішному будинку одного бельгійця, зведеному бельгійським королем Леопольдом ще за тих часів, коли ця країна звалася «Вільна держава Конго»; він був для монарха одночасно й приватним дитячим манежем, і скарбницею. Будинок стояв унизу, на березі озера Ківу, й там жінки та заходи сонця були такими прекрасними, що на певний час можна було забути про джунглі, май-май та земляних мух.

Саме бельгієць показав Клюйту невеличку королівську скарбничку в підвалі. Чого там тільки не було: від найсучасніших у світі годинників, рідкісної зброї, витонченого знаряддя для тортур — до золотих зливків, необроблених діамантів і препарованих людських голів. Тоді ж Клюйт уперше побачив те, що згодом назвали леопольдовим яблуком. Його начебто створив якийсь бельгійський інженер, що працював на короля. Застосовувати його слід було до непокірних вождів племен, які не бажали розповідати, де добувають свої діаманти. Раніше для цього використовували буйволів. Вожака намащували медом, прив’язували до дерева й підводили до нього дикого лісового буйвола, котрий починав злизувати мед. Вся справа у тім, що ці буйволи мають язик шорсткий, наче терпуг, тож він злизував з людини не лише мед, але й здирав шкіру з м’ясом. Утім, буйвола ще треба було спіймати, але відігнати його потім від жертви було неможливо. Тому влада почала послуговуватись леопольдовим яблуком. І не лише через те, що з технічного боку це було досконале знаряддя для тортур, через оте яблуко жертва й слова промовити не мала змоги. Головне — на тубільців, які були присутні під час тортур, воно діяло безвідмовно. Вони на власні очі бачили, що відбувається, коли допитувач удруге смикав за мотузку. Отож наступний на допиті співав, як соловей, щойно його просили розкрити якнайширше рота й поласувати «яблучком».

Герман Клюйт, кивнувши служниці-філіппінці, наказав віднести келих у будинок.

— Ти правильно усе пригадуєш, Харрі, — мовив Герман Клюйт. — Воно досі лежить у мене на каміновій поличці. Чи послуговувались ним колись, я, на щастя, не знаю. Звичайний сувенір. Як нагадування мені про те, що ховається у серці пітьми. Це завжди корисно, Харрі. Ні, ніколи не чув, щоб ним користувалися десь-інде. Розумієш, технологія з усіма цими голками та шпичаками доволі складна. А ще потрібен особливий сплав. Колтан, саме так. Дуже рідкісний. Едді ван Боорст, у якого я прикупив це яблучко, запевняв, що всього таких було зроблено двадцять чотири, двадцять два — зберігаються в його колекції. До слова, одне із золота, двадцять чотири карати. Так, так, шпичаків також двадцять чотири. А звідки ти знаєш? Наче цифра двадцять чотири стосувалася сестри того інженера, тільки вже не пригадаю, як саме. Але, ймовірно, ван Боорст лише хотів нагнати ціну, він-бо бельгієць, а вони всі такі.

Сміх Клюйта перейшов на кашель. Бісова лихоманка.

— Але він цілком напевно знав, де решта «яблук». Він мешкав у чудовій віллі у Гомі, це Північне Ківу, просто біля кордону з Руандою. Адреса? — Клюйт закашлявся. — У Гомі щодня з’являються нові вулиці, а часом трапляється, що все місто поховане під лавою, тож жодних адрес там немає. Але на пошті є дані про білих. Ні, гадки не маю, чи він досі мешкає у Гомі. І взагалі, чи він живий. Позаяк тривалість життя у Конго в середньому — тридцять з гаком років, Харрі. І в білих теж. До всього, місто ще й практично в блокаді. Авжеж. Звісно, ти нічого не чув про цю війну. Власне, про неї ніхто не чув.

Гуннар Хаген з недовірою дивився на Харрі, нахилившись над своїм письмовим столом.

— То ти надумав у Руанду їхати? — запитав він.

— Тільки туди й назад, — божився Харрі. — Дві доби та дорога.

— І що ти збираєшся розслідувати?

— Я ж казав. Справу про зниклу безвісти Аделе Ветлесен. Кая поїде в Устаусет і спробує дізнатись, з ким там була Аделе невдовзі перед своїм зникненням.

— А чому не можна просто туди зателефонувати й перевірити у книзі пожильців?

— Тому, що у Ховасхютті — самообслуга, — сказала Кая, що сиділа поруч із Харрі. — Але всі, хто зупиняється на нічліг у хатинках, що належать туристичній спільноті, мають записатися в книзі пожильців і повідомити, куди вони прямують. Це обов’язкова умова, адже якщо хтось зникне у горах, рятувальники знатимуть, де починати пошуки. Ми сподіваємося, що й Аделе зі своїм другом записалися у книзі, вказавши свої повні імена й адреси.

Гуннар Хаген обіруч почесав кружало поріділого волосся.

— Отже, ніякого стосунку до тих убивств це не має?

Харрі відкопилив нижню губу.

— Я, принаймні, не бачу жодного зв’язку. А ти, шефе?

— Гм. І чого б це я марнував гроші відділу на таку незвичайну екскурсію?

— Бо розслідування торгівлі людьми — першочергове завдання, — відповіла Кая. — Згадайте, що сказав міністр юстиції у своїй заяві для преси цього тижня.

— Поза тим, — сказав Харрі, випроставшись і заклавши руки за потилицю, — я нічого гарантувати не можу, але, можливо, відкриється щось, що допоможе прояснити інші справи…

Гуннар Хаген замислено зиркнув на підлеглого.

— …босе, — додав Харрі.

Розділ 30. Книга пожильців

На табличці на непоказній будівлі станції зазначалося, що вони прибули в Устаусет. Кая, глянувши на годинник, переконалася, що потяг прибув за розкладом, о 10:44. Вона визирнула у вікно. Сонце заливало засніжені рівнини й порцеляново-білі гори. За винятком кількох будиночків та триповерхового готелю, решта було голою скелею. Утім, скеля ця була подекуди потикана невеличкими хатинками й кущами різної висоти, але все одно видавалася пусткою. Під будівлею вокзалу, майже на пероні, стояв позашляховик з увімкненим двигуном. У потязі Каї здавалось, що надворі невітряно. Але на пероні вітром проймало крізь одяг: і особливу термобілизну, й анорак, і лижні черевики.

З позашляховика вистрибнув чоловік і попрямував до неї. У спину йому світило низьке зимове сонце. Кая заплющила очі. М’яка, впевнена хода, білозуба посмішка й простягнута для вітання рука. Вона завмерла. Господи… Викапаний Евен…

— Аслак Кронглі, — назвався чоловік і міцно потис її руку. — Окружний офіцер поліції.

— Кая Сульнес.

— Зимно сьогодні, не те що у вас в низині, чи не так?

— Атож, — відповіла Кая й теж усміхнулася.

— Я не зможу сьогодні разом з вами поїхати до гірських хатинок. У нас зійшла лавина, тунель закрили, й доводиться скеровувати транспорт іншим шляхом. — Не спитавши, він узяв лижі й, поклавши їх на плече, рушив до машини. — Але я домовився, що вас повезе туди одна людина, він наглядає за тією хатинкою. Його звати Одд Утму. Згода?

— Згода, — мовила Кая, яка цьому тільки зраділа. Можливо, їй тепер не доведеться відповідати на численні питання щодо того, чому раптом у поліції Осло зацікавились зниклою дівчиною з Драммена.

Кронглі довіз її до готелю, який розташовувався всього метрів за п’ятсот. На вкритому снігом майдані перед вхідними дверима на жовтому снігоході сидів чоловік. Він був одягнений у червоний комбінезон, хутряну шапку з опущеними вухами, обличчя замотав шарфом до самого носа, а на очах — великі сонцезахисні окуляри.

Коли він зсунув на чоло окуляри, пробурмотівши своє ім’я, Кая зауважила, що одне око у нього заволокло молочно-білою плівкою. Друге око нахабно роздивлялося її з голови до ніг. Чоловік тримався дуже прямо, як юнак, але обличчя мав, як у літньої людини.

— Кая. Дякую, що так швидко погодились допомогти нам.

— Мені ж за це платять, — мовив Одд Утму, подивився на годинник, відтяг шарфа донизу й сплюнув. Кая зауважила, що на коричневих від тютюну зубах блиснули брекети. Тютюновий плювок на снігу скидався на чорну зірку. — Сподіваюсь, ви встигли щось попоїсти й попісяти.

Кая розсміялася, але Утму вже осідлав снігохід і повернувся до неї спиною.

Вона поглянула на Кронглі, який тим часом устиг встромити її лижі й палиці під ремені, вони зараз були міцно закріплені на транспортному засобі Утму, разом з його лижами й в’язкою чогось, що скидалося на динамітні шашки, й гвинтікою з оптичним прицілом.

Кая обернулася до Кронглі. Поліцейський знизав плечима й знову посміхнувся своєю білозубою хлопчачою усмішкою.

— Щасти, сподіваюся, ви знай…

Решта фрази потонула у гудінні снігохода. Кая поспіхом сіла за спиною Утму. На своє велике полегшення вона побачила, що на сидінні є ручка, отже, їй не доведеться обіймати за спину цього білоокого діда. Їх оповило вихлопними газами, й снігохід рвучко рушив з місця.

Утму підвівся, зігнув коліна і, нахиляючись то ліворуч, то праворуч, вправно проїхав повз готель, подолав величезні снігові кучугури, діставшись до м’якого снігу, і попрямував навпростець на перший пологий схил. Щойно вони піднялися нагору й під ними опинився розсип будиночків, перед Каєю простягнувся білий безмір. Утму оглянувся й запитально мотнув головою. У відповідь Кая кивнула, що все в нормі. І він додав газу. Обернувшись, Кая побачила, як у фонтані снігових бризок з-під гусениць зникають будиночки.

Кая часто чула, що заметені снігом рівнини скидаються на пустелю. І згадала дні та ночі, які провела з Евеном на його яхті для прогулянок.

Снігохід летів уперед пустинними просторами. Сніг і вітер стерли всі обриси, згладили й вирівняли все так, що здавалось, ніби навколо — безкрає морське плесо, над яким величезною хвилею здіймалася гора Халлінгскарвет. Жодної різкості, м’який сніг та важкий снігохід надавали рухам м’якості й уповільненості. Кая обережно потерла рукою ніс та щоки, переконуючись, що кровообіг ще не порушився. Їй доводилось бачити, що трапляється з обличчям навіть після невеличкого відмороження. Монотонний гуркіт двигуна та одноманітний краєвид заколисували, але раптом Кая прокинулась, бо двигун стих і вони зупинились. Кая глянула на годинник. Найперше, що спало на думку, — двигун заглух, а до цивілізації щонайменше сорок п’ять хвилин їзди. А скільки ж тоді ходу на лижах? Години зо три? П’ять? Вона й гадки не мала. Утму вже скочив із снігохода й відв’язував лижі.

— Щось трапилось з… — почала вона, але змовкла, щойно Утму, випроставшись, показав на невеличкий видолинок, перед яким вони спинились.

— Ховасхютта, — мовив він.

Кая заплющилась за сонцезахисними окулярами. І справді, біля самісінького підгірка вона зауважила маленьку чорну хатинку.

— А чому ми не під’їхали аж туди?

— Бо люди — бовдури, і тепер до хатинки маємо підкрадатися.

— Підкрадатися? — перепитала Кая і слідом за Утму поспіхом почала затягувати кріплення.

Чоловік тицьнув лижною палицею у бік гірського схилу.

— Якщо на снігоході в’їхати у таку вузеньку долину, звук посилиться луною, розійдеться навсібіч. А через пухкий сніг…

— Лавина, — здогадалася Кая.

Після однієї зі своїх подорожей в Альпи батько розповідав, що там під час Другої світової під лавинами, здебільшого через звукову хвилю від артилерійської канонади, загинуло більше шістдесяти тисяч солдатів.

Утму на мить зупинився й знову глянув на неї.

— На думку наших міських шанувальників природи, дуже обачно зводити хатинку під укриттям схилу. Утім, рано чи пізно її все одно теж змете лавиною.

— Теж? — перепитала Кая.

— Ховасхютту звели всього три роки тому. А такий пухкий сніг випав лише цього року. Невдовзі буде ще більше.

Він показав рукою на захід. Кая, приклавши долоню до чола, побачила, що він мав на увазі. На сніговому обрії величезним грибом на синьому тлі здіймалася біло-сіра хмара.

— Увесь тиждень сніжитиме, — мовив Утму, відстебнув гвинтівку від снігохода й повісив її через плече. — На вашому місці я б поквапився. Й у жодному разі не кричав.

У долину донизу вони зійшли мовчки. Опинившись у затінку, Кая враз відчула, як похолоднішало, наче холод ховався у кожній щілині землі.

Діставшись пофарбованої в чорне рубленої хатинки, вони скинули лижі й приставили їх до стіни. Утму добув з кишені ключа й вставив у замок.

— А як сюди дістаються ті, хто хоче заночувати? — спитала Кая.

— Купують стандартний ключ. Він годиться для всіх таких хатинок на всій території країни. — Утму повернув ключа й штовхнув двері. Марно. Він тихо вилаявся й натиснув двері плечем. Вони відійшли від дверної коробки, пронизливо вискнувши.

— Хатинки від морозу зсідаються, — пробурмотів Утму.

Усередині було похмуро, пахло парафіном та пічкою.

Кая оглянула хатинку. Вона знала, що правила для гостей тут дуже прості. Люди приходили, записувалися у книгу відвідувачів, займали ліжко — чи матрац, якщо ліжка вже були зайняті, запалювали вогонь у вогнищі, готували принесену з собою їжу на кухні, де була плитка й усе необхідне кухонне начиння, а якщо користувалися сухими припасами з шафок, залишали гроші в коробці. У тій же коробці залишали гроші за ночівлю або ж заповнене платіжне доручення. Усе трималося на відповідальності й чесності пожильців.

У хатинці було чотири спальні, всі вікнами виходили на північ, у кожній — чотири місця для ночівлі на двох двоярусних ліжках. Вікна вітальні дивилися на південь, умебльована вона була традиційними важкими сосновими меблями. Для затишку в кімнаті було невелике відкрите вогнище, а щоб зігрітися — пічка. Кая зауважила, що за обіднім столом могли б одночасно розміститися дванадцять-п’ятнадцять пожильців. Удвічі більше людей могли заночувати у хатинці, якщо лягти тісніше й покласти матраци долі. Вона уявила світло від стеаринових свічок, вогонь у комині, що освічує знайомі й незнайомі обличчя, обговорення сьогоднішнього чи завтрашнього походу за келихом пива чи червоного вина. Обличчя Евена, котрий, розчервонівшись, усміхнено дивиться на неї. Він сидить у темному кутку й простягає назустріч свій келих.

— Книга пожильців на кухні. — Утму показав на одні з дверей.

Він так і лишився стояти біля вхідних дверей у шапці й рукавицях, усім виглядом виказуючи свою нетерплячість. Кая вже було поклала руку на ручку дверей, збираючись відчинити їх, як раптом її пойняло. Ленсман Кронглі. Як же він схожий! Вона, звісно, знала, що це відчуття колись повернеться, але гадки не мала, коли саме.

— Ви не могли б відчинити мені двері? — попросила Кая.

— Що?

— Примерзли, — сказала вона. — Холодно.

Кая примружилась, коли він наближався до неї, почула, як безшумно відчиняються двері, відчула на собі його здивований погляд. Потім знову розплющила очі й увійшла.

На кухні ледь чутно пахло прогірклим жиром. Вона відчула, як прискорився пульс, коли її погляд ковзав шафками, столами. На лавці під вікном лежала чорна книга у шкіряній обкладинці, прикріплена до стіни нейлоновою мотузкою.

Кая перевела подих. Підійшла до книги. Розгорнула.

Сторінка за сторінкою від руки списані іменами пожильців. Більшість, як годиться за правилами, вказували свій подальший маршрут.

— Я все одно збирався заїхати сюди після вихідних, міг би перевірити книгу, — почула вона, як озвався Утму за спиною. — Але ж ви, певна річ, не мали змоги зачекати?

— Не мали, — визнала Кая, глянувши на дати. Листопад. Шосте листопада. Восьме листопада. Вона глянула далі. Потім перегорнула назад. Немає. Сторінки за сьоме листопада не було. Вона розкрила книгу ширше. З оправи книги стирчали рештки видертої сторінки. Хтось її забрав.

Розділ 31. Кігалі

Аеропорт у Кігалі в Руанді був маленьким, сучасним й на диво зручним. З іншого боку, Харрі з власного досвіду знав, що міжнародні аеропорти небагато, а часом майже нічого не повідомляють про країну, у якій розташовані. В індійському Мумбаї панує спокій та зорганізованість, а в аеропорту Кеннеді у Нью-Йорку — безладдя та параноя. Черга на паспортний контроль трохи просунулася, й Харрі зробив крок уперед. Попри наче приємну температуру, поміж лопаток під тонкою бавовняною сорочкою стікав піт. Він знову пригадав людей, котрих зустрів у Схіпхолі в Амстердамі, де, запізнюючись, нарешті приземлився рейс з Осло. Харрі упрів, поки носився коридорами у пошуках свого виходу на посадку, проминаючи абетку й номери у порядку зростання, намагаючись встигнути на літак, який мав привезти його у Кампалу, що в Уганді. На одному з коридорних перехресть він краєм ока зауважив знайомі обриси. Вона стояла обличчям до світла, задалеко, щоб розгледіти обличчя. Останнім зійшовши на літак, Харрі дійшов цілком очевидного висновку: це не могла бути вона. Мізерна ймовірність. Хлопчина поряд із нею просто не міг бути Олегом. Не може бути, щоб він так виріс.

— Next[54].

Харрі підійшов до віконця, показав паспорт, імміграційну картку, запит на візу, роздрукований з Інтернету, й шістдесят новеньких доларів мита.

— Business?[55] — спитав митник, і Харрі зустрівся з ним поглядом. Чоловік високий, худорлявий, з гладенькою чорною блискучою шкірою. Певно, тутсі, подумав Харрі. Адже саме вони наразі контролюють кордони країни.

— Yes[56].

— Where?[57]

— Congo, — мовив Харрі і додав, уточнюючи, про яку саме з двох держав ідеться: — Congo-Kinshasa[58].

Митник показав на імміграційну картку, котру Харрі заповнив у літаку.

— Says here you’re staying at Gorilla Hotel in Kigali[59].

— Just tonight, — відповів Харрі. — Then drive to Congo tomorrow, one night in Goma and then back here and home. It’s a shorter drive then from Kinshasa[60].

— Have a pleasant stay in Congo, busy man[61], — побажав чоловік у формі, щиро розсміявся, поставив печатку у паспорті й віддав його Харрі.

За півгодини Харрі заповнював картку гостя у готелі «Горила», підписавши її, отримав ключа, прикріпленого до маленької горили, вирізаної з дерева. Й ліг у ліжко — минуло вже вісімнадцять годин, відколи він підвівся з ліжка в Уппсалі. Харрі не зводив очей від вентилятора, що ревів у ногах ліжка. Попри те, що лопаті шалено крутилися, з вентилятора не долітало ані подуву. Навряд чи вдасться заснути.

Водій попросив Харрі називати його просто Джо. Джо був конголезець, вільно говорив французькою й трохи менш вільно — англійською. Найняти його допомогли контакти у норвезькій гуманітарній організації у Гомі.

— Eight hundred thousand[62], — мовив Джо, кермуючи своїм «лендровером» розбитим, але цілком придатним для їзди асфальтованим шосе, що звивалося між зеленими пагорбами й гірськими схилами, засіяними згори донизу. Часом він шляхетно пригальмовував, щоб не наскочити на людей, що чимчикували обабіч дороги, їхали велосипедами, котили візки чи просто несли речі. Утім, зазвичай люди останньої миті рятувалися самотужки, ухиляючись від автівки.

— У дев’яносто четвертому всього за кілька тижнів знищили вісімсот тисяч людей. Хуту пішли до своїх старих — добрих сусідів, прихопивши мачете, й порозтинали їм горлянки лиш за те, що вони — тутсі. По радіо йшла така пропаганда, мовляв, коли твій чоловік — тутсі, то ти як хуту зобов’язана його вбити. Cut down the tall trees[63]. У ті часи чимало отак тікало. — Джо тицьнув пальцем у вікно. — Тіла лежали купами. Часом ніяк було пройти. Ото пощастило тоді грифам…

Далі вони їхали мовчки.

Вони проїхали повз двох чоловіків, котрі несли на плечах якусь велику кішку, підвішену за лапи до палиці. Поруч радісно пританцьовували дітлахи, колючи палицями мертву тварину. Шкура у неї була кольору сонця з плямами тіні.

— Мисливці? — спитав Харрі.

Джо похитав головою, глянув у люстерко й відповів, перемежовуючи французькі й англійські слова:

— Задавили його, je crois[64]. Їх майже неможливо вполювати. Зустрічаються рідко, територія полювання величезна, полюють лише вночі. Вдень ховаються й зливаються з місцевістю. Як на мене, Харрі, це дуже самотня тварина.

Харрі дивився на чоловіків та жінок, що працювали у полі. Подекуди дорогою траплялися дорожні машини й гурти чоловіків, які латали автошляхи. Харрі зауважив, що внизу, у долині, будують шосе. За парканом радісні діти у синій шкільній формі грали у футбол.

— Rwanda is good[65], — мовив Джо.

Через дві з половиною години Джо тицьнув у переднє скло:

— Lake Kivu. Very nice, very deep[66].

Видавалось, ніби поверхня озера відбивала тисячі сонць. Країна на іншому березі озера називалася Демократична Республіка Конго. З усіх боків були гори. Вершину однієї з них накривала самотня біла хмара.

— Not cloud, — мовив Джо, наче прочитавши думки Харрі. — The killer mountain. Nyiragongo[67].

Харрі кивнув.

За годину вони проїхали кордон і попрямували у напрямку Гоми. Обабіч дороги сидів сухоребрий, як скелет, чолов’яга у драній куртці, дивлячись перед себе розпачливим, божевільним поглядом. Джо обережно кермував між вирвами у зораній вибухами глинистій дорозі. Їх обігнав джип. Військовий, похитуючись, з кулеметом, поглянув на них холодним змореним поглядом. Над головою ревіли двигуни літаків.

— UN, — мовив Джо. — More guns and grenades. Nkunda is coming closer to the city. Very strong. Many people escape now. Refugees. Maybe Mister van Boorst too, eh? I not see him long time[68].

— You know hum?[69]

— Everybody knows Mister Van. But he has Ba-Maguje in him[70].

— Ba-what?[71]

— Un mauvais esprit. A demon. He makes you thirsty for alcohol. And take away your emotions[72].

Кондиціонер дмухнув холодом. У Харрі між лопаток стікав піт.

Вони зупинились поміж халуп, що вишикувались у два ряди. Як зрозумів Харрі, саме це й був так званий центр міста Гома. Люди снували туди-сюди у непролазній багнюці поміж крамничок. Уздовж стін будинків стосами лежали чорні кам’яні блоки. З тих же блоків були зведені й деякі стіни. Земля скидалась на загуслу глазур, у повітрі кружляла сіра пилюка й тхнуло тухлою рибою.

— Lа, тут, — мовив Джо, показуючи на двері єдиного кам’яного будинку. — Чекатиму в машині.

Харрі зауважив, що коли він вийшов з машини, кілька чоловіків на вулиці зупинились. Зауважив їхню байдужість, ворожі погляди, у яких не було жодної загрози. Погляди чоловіків, які знають, що агресія найдієвіша, коли на неї не чекають. Харрі попростував до дверей, не озираючись, усім виглядом показуючи, що він знає, що робить і куди йде. Постукав. Раз. Вдруге. Втретє. Трясця! Це ж треба, приїхати бозна-звідки, щоб…

Двері ледь прочинилися.

На нього запитально дивилося біле зморшкувате обличчя.

— Едді ван Боорст? — спитав Харрі.

— Il est mort, — мовив чоловік хрипким шепотом помираючої людини.

Харрі стачило шкільної французької, щоб зрозуміти: ван Боорст помер. Але він спробував англійською:

— Мене звати Харрі Холе. Про ван Боорста я дізнався від Германа Клюйта в Гонконзі. Я приїхав здалеку. Мене цікавить «леопольдове яблуко».

Чоловік двічі кліпнув. Висунув голову за двері, подивився праворуч, потім ліворуч. Розчинив двері трохи ширше.

— Entrez[73], — мовив він і кивком запросив Харрі увійти.

Заходячи у низькі двері, Харрі нахилив голову й останньої миті ледь встояв на ногах: долівка в будинку була сантиметрів на двадцять нижча за поріг. Усередині відчув пахощі ефірних олій. І ще один добре знайомий запах — солодкуватий сморід — так тхне від літньої людини, коли вона випиває вже кілька днів.

Коли очі Харрі призвичаїлись до темряви, він розгледів, що чоловік убраний у вишуканий бордовий шовковий халат.

— Scandinavian accent, — мовив ван Боорст англійською Еркюля Пуаро й підніс до вузьких губ позолочений мундштук. — Let me guess. Definitely not Danish. Could be Swedish. But I think Norwegian. Yes?[74]

У тріщині в стіні позаду нього ворушив вусиками тарган.

— Mm. An expert on accents?[75]

— Тільки хобі, — мовив ван Боост, улещений і задоволений. — У таких маленьких країнах, як Бельгія, слід дивитися назовні, а не всередину. Як справи у Германа?

— Добре, — мовив Харрі, повернувся праворуч і побачив дві пари очей, що знехотя спостерігали за ним. Одна пара — з картини у рамці, що висіла у кутку над ліжком. Портрет чоловіка із сивою довгою бородою, великим носом, коротким волоссям, еполетами, орденським ланцюжком на грудях і шаблею. Король Леопольд, якщо Харрі не помилявся. Інша пара очей належала жінці, яка лежала у ліжку на боці, прикривши стегна ковдрою. Світло з вікна над її головою освітлювало маленькі, майже дівочі груди. Вона відповіла на кивок Харрі швидкою усмішкою, блиснувши золотим зубом серед білих. Їй ледве було більше двадцяти. Над тонким станом Харрі розгледів металевий цвях, вбитий у тріснуту стіну. На цвяху гойдалася пара рожевих наручників.

— Моя дружина, — відрекомендував її маленький бельгієць. — Чи то пак одна з них.

— Пані ван Боорст?

— Щось таке. То ви придбати приїхали? І гроші маєте?

— Найперше, я б волів подивитися, що ви маєте, — одказав Харрі.

Едді ван Боорст підійшов до дверей, трохи прочинив їх і визирнув за вікно. Зачинив і замкнув двері.

— З вами лише ваш водій?

— Так.

Ван Боорст задимів цигаркою, роздивляючись Харрі всіма зморшками шкіри, що збрижилися навколо примружених очей.

Потім він пішов у куток кімнати, ногою відгорнув килим, нахилився і смикнув за залізне кільце. Ляда відчинилася. Бельгієць кивком наказав Харрі спускатися першим. Харрі вирішив, що цей захід безпеки випливає з досвіду, тому послухався наказу. Сходи спускалися у непроглядну темінь. Лише подолавши сім сходинок, Харрі відчув під ногами тверду долівку. У цю мить лампа на стелі спалахнула.

Харрі випростався, роззирнувся. Гладенька цементована долівка, уздовж трьох стін — шафи та полиці. На полицях — товари щоденного попиту: уживані пістолети «Глок», такий самісінький, як у Харрі, «Сміт-Вессон», ящики з набоями, «калашников». Харрі ще жодного разу не доводилось тримати у руках відомий російський автомат. Він пройшовся пучками пальців по гладенькому дерев’яному прикладові.

— Оригінал сорок сьомого, першого року випуску, — похвалився ван Боорст.

— Здається, його тут усі мають, — сказав Харрі. — Я чув, це найпоширеніша причина смерті.

Ван Боорст кивнув.

— Тут два фактори. По-перше, коли комуністичні країни після «холодної війни» у мирний час почали завозити сюди «калашникови», вони коштували не дорожче за вгодовану курку. А під час війни — не більш як сто доларів. А по-друге, хай що з ними роби — вони безвідмовні, а в Африці це має істотне значення. У Мозамбіку так цінують цю зброю, що навіть зобразили її на національному прапорі.

Харрі в око впали чорні непоказні літери, викарбувані на чорній валізці.

— Тут те, про що я подумав? — спитав Харрі.

— «Мерклін» — рідкісна гвинтівка, — відповів ван Боорст. — Вироблено зовсім небагато, модель виявилася кепською. Важкувата, та й калібр надто великий. Використовували під час полювання на слонів.

— І на людей теж, — тихо додав Харрі.

— Знайома зброя?

— Приціл із найкращою у світі оптикою. Щоб поцілити у слона зі ста метрів — саме те, що треба. Така гвинтівка ідеальна для замахів. — Харрі погладив пальцями валізку, його полонили спогади. — Так, знайома зброя.

— Вам продам задешево. Тридцять тисяч євро.

— Цього разу я не за гвинтівкою прийшов. — Харрі обернувся до відкритого стелажа, що стояв посеред кімнати. З полиць шкірили зуби пофарбовані білим чудернацькі дерев’яні маски.

— Це маски духів народу май-май, — мовив ван Боорст. — Ці хлопці вірять, що коли крапнуть на себе свяченої води, то стануть невразливими для ворожих куль. Бо кулі теж обернуться на воду. Повстанці май-май ішли воювати проти урядових військ із луком та стрілами, у шапочках для душу й маючи за амулети затулки для ванни. I’m not kidding you, monsieur[76]. Певна річ, їх викосили. Але воду ці май-май все одно люблять. І білі маски. А ще — серця й нирки своїх ворогів. Злегка обсмажені, й з кукурудзяним пюре.

— М-м-м, — сказав Харрі, — я й гадки не мав, що у такому непоказному помешканні є цілісінький льох усілякої дивини.

Ван Боорст гигикнув:

— Cellar? This is the ground floor. Or was[77]. До виверження три роки тому.

І раптом Харрі второпав. Чорні брили. Чорна глазур. Долівка нагорі, нижче рівня землі.

— Лава, — мовив Харрі.

Ван Боорст кивнув.

— Вона текла через увесь центр і знищила мій будинок неподалік озера Ківу. Всі дерев’яні будівлі навколо згоріли, оця бетонна — єдина, що вціліла, але також була похована під лавою. — Він тицьнув рукою у стіну. — Отут були двері, що вели туди, де три роки тому була вулиця. Я придбав будинок і просто прорубав нові двері — ті, через які ви увійшли.

Харрі кивнув:

— Вам пощастило, що лава не хлинула у ваші двері й не залила цей поверх.

— Як бачите, вікна й двері дивляться у протилежний від Ньїрагонго бік. Це ж не вперше трапилось. Раз на десять чи п’ятнадцять років бісова гора запльовує місто лавою.

Харрі підвів брову:

— І люди все одно повертаються?

Ван Боорст знизав плечима:

— Ласкаво просимо в Африку. Але цей вулкан — страшенно корисний. Якщо хочеш здихатись непотрібного трупа — а в Гомі це річ звична, — звісно, можна втопити його в озері Ківу. Але там, на дні, труп все одно лежатиме. А от у Ньїрагонго… Гадають, що на дні усіх вулканів є клекотливе озеро лави, але це помилково. Їх немає ніде. Окрім Ньїрагонго. Тисяча градусів за Цельсієм. Кидаєш щось — шубовсть, та й по всьому. Тільки хмаринка газу здійметься. У Гомі це в них єдиний спосіб потрапити на небо. — Він зареготав і закашлявся. — Якось довелось побачити, як один ревний мисливець за колтаном спускав у кратер на товстому ланцюзі дочку вождя місцевого племені. Вождь ніяк не хотів підписувати папери, котрі дозволили б мисливцю видобувати тут колтан. Волосся у дівчини загорілося ще за двадцять метрів до лави. А ще за десять метрів вона вже палала, як воскова свічка. Трохи нижче з неї все потекло. Я не перебільшую. Шкіра й м’ясо просто сповзали зі скелета… То вас цікавить оце? — Ван Боорст відчинив шафку й дістав металеву кульку. Блискуча, подірявлена дрібними дірочками, трохи менша за тенісний м’ячик. З більшої дірочки звисала мотузка з кільцем наприкінці. Таке ж знаряддя Харрі бачив у Германа Клюйта.

— Працює? — поцікавився Харрі.

Ван Боорст зітхнув. Просунувши мізинця у металеве кільце, смикнув за мотузку. Пролунало гучне клацання, й м’ячик підскочив у руках бельгійця. Харрі закляк: з дірочок вискочили шпичаки.

— Ви дозволите? — запитав він і простягнув руку. Ван Боорст, віддавши йому кульку, пильнував, як Харрі перераховує шпичаки.

Харрі кивнув.

— Двадцять чотири, — промовив він.

— Стільки ж, як було виготовлено яблук, — зауважив ван Боорст. — Для інженера, котрий розробив і виготовив його, ця цифра мала символічне значення. Саме стільки років мала його сестра, коли наклала на себе руки.

— І скільки маєте їх у своїй шафі?

— Усього вісім. Включно з цим чудовим екземпляром, виготовленим із золота. — Він добув ще одну кульку, котра у світлі лампи зблиснула матовим поблиском, і знову прибрав її в шафу. — Але він не продається. Щоб заполучити цю кульку, вам доведеться мене вбити.

— Отже, після того як Клюйт придбав у вас одне яблуко, ви продали ще тринадцять?

— І щораз дорожче. Це надійне вкладання грошей, пане Холе. У старих знарядь для тортур є віддане й платоспроможне коло поціновувачів, повірте.

— Вірю, — сказав Харрі й спробував увігнати назад один із шпичаків.

— Там пружина, — пояснив ван Боорст. — Якщо смикнути за мотузку раз, людина на допиті не зможе витягнути яблуко з рота. Насправді, взагалі ніхто не зможе. Й несамохіть доведеться перейти до наступного етапу, щоб шпичаки втягнулися. Але тільки, заради Бога, не смикайте за мотузку.

— До другого етапу?

— Дайте-но її мені.

Харрі простягнув кульку ван Боорсту. Бельгієць обережно встромив у залізне кільце кулькову ручку, протримав її на одному рівні з кулькою, потім відпустив. Ледве мотузка натягнулася, знову ляснуло. Леопольдове яблуко крутилося за п’ятнадцять сантиметрів нижче ручки, виблискуючи гострими голками, що стирчали з кожного шпичака.

— Дідько! — вилаявся Харрі норвезькою.

Бельгієць посміхнувся.

— Май-май називали цей пристрій «сонцем крові». Найсолодше дитятко має багато імен. — Поклавши яблуко на стіл, він устромив ручку в кільце на мотузці, щосили сіпонув — і позникали й голки, і шпичаки — королівське яблуко знову стало округлим та гладеньким.

— Неймовірно, — мовив Харрі. — Скільки?

— Шість тисяч доларів, — відповів ван Боорст. — Зазвичай я продаю щораз дорожче, але вам продам за таку ж ціну, як і попередньому покупцеві.

— Чому? — поцікавився Харрі й погладив указівним пальцем гладенький метал.

— Бо ви приїхали здалеку, — відповів ван Боорст і видихнув цигарковий дим. — І ще мені до душі ваш акцент.

— М-м-м. І кому ж ви продали за шість тисяч?

Ван Боорст розреготався:

— Так само, як ніхто не дізнається, що ви приходили до мене, я не розповім вам про решту клієнтів. Хіба вам це не втішливо, пане?.. Бачте, я вже забув, як вас звати.

Харрі кивнув.

— Шістсот, — мовив він.

— Перепрошую?

— Шістсот доларів.

Ван Боост знову коротко гигикнув.

— Дивина! Суму, яку ви пропонуєте, платять за екскурсію з гідом на водосховище, аби упродовж трьох годин спостерігати за гірськими горилами. Може, ви саме цьому віддасте перевагу, пане Холе?

— Королівське яблуко можете залишити у себе, — мовив Харрі, витягнувши із задньої кишені тоненьку пачку двадцяток. — Я пропоную вам шість сотень доларів за інформацію про тих, кому ви продавали яблука.

Він поклав пачку купюр на стіл перед ван Боорстом. Зверху лежало його посвідчення.

— Поліція Норвегії, — мовив Харрі. — Щонайменше двох жінок у Норвегії було вбито, використовуючи таке знаряддя, а ви — єдиний постачальник.

Ван Боорст схилився над пачкою й почав пильно роздивлятися посвідчення, не чіпаючи ні те, ні інше.

— Якщо усе дійсно так, то мені справді прикро, — мовив він хрипко, наче горло у нього було забите крупним гравієм. — Правда. Але моя особиста безпека коштує дорожче за шістсот доларів. І якщо я розпатякаю про своїх покупців, то ймовірна тривалість мого життя…

— Ви ліпше б непокоїлися про ймовірну тривалість вашого життя у конголезькій в’язниці.

Ван Боорст знову засміявся:

— Nice try, Hole[78]. Але за збігом обставин я знаюся із шефом поліції у Гомі, поза тим… — він розвів руки, — хіба я щось накоїв?

— Мені байдуже, що ви накоїли, — сказав Харрі й витягнув з кишені на грудях світлину. — Між іншим, норвезька держава надає Конго чималу матеріальну допомогу. І якщо норвезька влада зателефонує у Кіншасу і повідомить, що ви продали зброю, яка стала знаряддям двох убивств на території Норвегії, а тепер відмовляєтесь співпрацювати зі слідством, то що, на вашу думку, трапиться потім?

Ван Боорст більше не шкірився.

— Святий Боже, вас не засудять безневинно, ні, — вів далі Харрі. — Йдеться лише про попереднє ув’язнення, не треба плутати з покаранням. Приміром, задля того, щоб захистити підслідного на час розслідування і докази у справі. Але хай там як, а це в’язниця. Й розслідування, можливо, триватиме довго. Чи ви колись бачили в’язницю у Конго зсередини, ван Боорсте? Ймовірно, не бачили — небагато білих її бачили.

Ван Боорст щільніше загорнувся в халат. Подивився на Харрі, гризучи мундштук.

— Добре, — мовив він. — Тисяча доларів…

— П’ятсот, — відрізав Харрі.

— П’ятсот? Але ж ви…

— Чотириста, — мовив Харрі.

— Згода! — Ван Боорст звів руки до неба. — Що саме вас цікавить?

— Усе, — відповів Харрі, прихиляючись до стіни й добуваючи пачку сигарет.

Коли за півгодини Харрі вийшов з будинку ван Боорста й сів у «лендровер» Джо, вже смерклося.

— У готель, — скомандував Харрі.

Виявилось, що готель розташований біля самісінького озера. Джо попередив Харрі, щоб той не купався. І не через паразита — гвінейського черва, личинку якого неможливо помітити, поки якось її не знайдуть у тебе під шкірою, а тому, що з дна озера піднімаються величезні бульбашки з метаном, які спроможні втопити людину.

Умостившись на балконі, Харрі взявся роздивлятися довгоногих створінь, які ніби на ходулях крокували освітленим газоном. Вони скидалися на фламінго у павичевому пір’ї. На щедро заллятому світлом тенісному корті двоє чорних підлітків гралися двома м’ячиками, такими затріпаними, що нагадували згорнуті в грудку шкарпетки, котрі стрибали туди-сюди над напівобірваною сіткою. Часом над дахом готелю ревучи пролітали все нові й нові літаки.

Харрі чув, як дзенькотять пляшки у барі. Від його місця туди було достоту шістдесят вісім кроків, — він перелічив, коли приїхав. Харрі добув з кишені телефон і набрав номер Каї.

Судячи з її голосу, вона неабияк зраділа, коли почула його. Це як мінімум.

— Сиджу в Устаусеті, не маю змоги виїхати, — мовила вона. — Тут усе снігом замело. Але мене хоч би на вечерю запросили. Та й книга пожильців виявилася цікавою.

— Невже?

— Записів за потрібний нам день, виявляється, там немає.

— Оце так. А ти перевіряла?

— Перевіряла. Немає ані відбитків пальців, ані відбитків ручки на наступній сторінці. — Вона пирхнула, й Харрі міг заприсягтися, що Кая вже випила пару келихів вина.

— М-м-м. Я радше міркував про…

— Так, я перевірила, хто записувався напередодні й наступного дня. Але за таких спартанських умов, як у Ховасхютті, ніхто тут більш як на одну ніч не затримується. Хіба негода затримає. Але сьомого листопада погода була чудова. Утім, місцевий поліцейський обіцяв перевірити записи у книгах пожильців у сусідніх хатинках, хто там ночував напередодні й після сьомого числа, й чи не було туристів, що мали маршрут повз Ховасхютту.

— Добре. Начебто стало гарячіше.

— Можливо. А як справи у тебе?

— Боюся, що холодніше. Я знайшов ван Боорста. Але жоден з його чотирнадцяти покупців не був скандинавом. Він у цьому твердо переконаний. Дав мені шість імен з адресами, всі вони — відомі колекціонери. На додачу ще кілька імен, які він ледве пригадує, кілька описів, щось про національність, та й по всьому. Є ще два яблука, але ван Боорст чув, що вони досі належать колекціонеру у Каракасі. А ти перевірила про Аделе і її візу?

— Телефонувала у консульство Руанди в Швеції. Маю зізнатися, гадала, що у них безлад, але у них виявилося все в порядку.

— Маленький, упертий старший брат Конго.

— Вони мають копію запиту Аделе про візу, дати збігаються. Термін візи давно вичерпався, але, певна річ, вони гадки не мають, де вона. Запропонували нам звернутися до еміграційної влади в Кігалі. Мені дали номер, я зателефонувала, а потім мене, наче м’ячик для пінг-понгу, жбурляли з офісу в офіс, допоки я нарешті не натрапила на якогось англомовного всезнайка, котрий зауважив, що ми не маємо з Руандою договорів про співпрацю у таких питаннях, отож ввічливо вибачився й побажав мені й моїй родині щасливого й довгого життя. У тебе теж нічого важливого?

— Я показав ван Боорсту світлину Аделе. Він відповів, що єдиною його клієнткою була жінка з іржаво-рудим волоссям і східнонімецьким акцентом.

— Східнонімецький акцент? Хіба такий існує?

— Не знаю, Кає. Цей чолов’яга ходить у шовковому халаті, палить цигарки через муншдтук, питущий і фахівець з акцентів. Я намагався надто не відхилятися від теми і якнайскоріше піти звідти геть.

Вона розсміялася. Біле вино, подумав Харрі. Від червоного сміються менше.

— Та я маю задумку, — сказав він. — Імміграційні картки.

— Що?

— Їх заповнюють у готелі, де вперше зупиняються переночувати. Якщо в Кігалі зберігають такі картки, то, можливо, я дізнаюся, куди попрямувала Аделе. Може, це наша зачіпка. Наразі ми лише знаємо, що, може, вона єдина людина, яка знає, хто був тієї ночі у хатинці.

— Щасти, Харрі.

— І тобі теж.

Він поклав слухавку. Звісно, він міг спитати, з ким вона збирається вечеряти, але якби це стосувалося розслідування, вона б і сама розповіла.

Харрі лишався на балконі, поки бар не зачинили. Дзенькіт пляшок стих, натомість залунали любовні стогони й крики з горішнього поверху. Хрипкі, монотонні. Вони нагадували йому крики чайок в Ондалснесі, коли вони з дідом рано-ранесенько вставали порибалити. А батько ніколи з ними не ходив. Чому? І чому Харрі ніколи не замислювався над цим раніше? Невже нутром відчував, що батькові не місце у рибальському човні? І вже п’ятирічним, ще тоді, розумів, що батько одержав освіту й полишив ферму саме для того, щоб ніколи не сидіти в цьому човні. Хай там як, а батько прагне повернутися й перебути вічність саме там. Дивна річ — життя. А надто — смерть.

Харрі знову запалив. Небо було незоряне, чорне, лише над кратером Ньїрагонго тріпотіла червона заграва. Харрі вкусила якась мошка. Малярія. Магма. Метан. Озеро Ківу виблискувало вдалині. Very nice, very deep.

У горах щось гримнуло, грім покотився водою. Виверження чи просто гроза? Харрі подивився на небо. Знову звук луною прокотився в горах. І знову луна, з далекого минулого, донеслося до Харрі.

Very deep.

Він сидів, утупившись у темряву, й навіть не помітив, як небеса розверзлися, й сипонув дощ, заглушуючи крики чайок.

Розділ 32. Поліція

— Радий, що ви встигли повернутися з Ховасхютти до того, як усе почалося, — мовив поліцейський-ленсман Кронглі. — Бо затримались би там на кілька днів. — Він кивнув у бік великого панорамного вікна у готельному ресторані. — Краще, коли просто спостерігаєш, хіба ні?

Кая глянула на заметіль за вікном. Евена теж завжди полонила сила природних стихій, ба навіть ворожих.

— Сподіваюсь, мій потяг сюди дістанеться? — промовила вона.

— Звісно, — відповів Кронглі, незграбно крутячи у руках келих з вином, тож Каї видалось, що поліцейський нечасто п’є вино. — Ми подбаємо про це. І про книги відвідувачів з решти хатинок.

— Дякую, — кивнула Кая.

Кронглі провів рукою по своїх непокірних кучерях і криво посміхнувся. З колонок, наче сироп, сотався голос Кріса де Бурга — «Lady Іn Red».

Окрім них, у ресторані було лише двійко відвідувачів — чоловіків років тридцяти, що сиділи кожен за власним столом, накритим білою скатертиною, з келихом пива, вдивлялися в негоду й чекали на те, чому не судилося здійснитися.

— Чи вам не буває тут самотньо? — поцікавилася Кая.

— Усе відносно, — відповів поліцейський і простежив за її поглядом. — Хто не має дружини й родини, відвідує такі заклади, як цей.

— Щоб розділити самотність із рештою самотніх, — усміхнулась Кая.

— Саме так, — зголосився Кронглі, підливаючи їм обом вина. — Але ж в Осло теж так буває?

— Авжеж, буває, — кивнула Кая. — А ви маєте родину?

Кронглі знизав плечима.

— У мене була дівчина. Але це надто похмуре місце, тому вона поїхала туди, де мешкаєте ви. Я її чудово розумію. У такому місці, як це, єдиний порятунок — цікава робота.

— І у вас вона є?

— Як на мене, є. Я тут усіх знаю, а вони знають мене. Ми допомагаємо одне одному. Я потребую їх, а вони… — Він покрутив келих у руці.

— А вони потребують вас, — договорила Кая.

— Гадаю, так.

— І це має значення.

— Атож, — рішуче мовив Кронглі й глянув на неї. Поглядом Евена. Завжди із смішинкою. Брат завжди дивився таким поглядом, наче щойно сталося щось кумедне чи радісне. Навіть коли насправді все було інакше. Особливо коли все було інакше.

— А як Одд Утму? — спитала Кая.

— А що з ним?

— Висадивши мене, він одразу поїхав геть. Цікаво, що він робить у такий вечір, як сьогодні?

— А чому ви гадаєте, що він не лишився вдома разом із дружиною та дітьми?

— Та якщо я колись і зналася з таким вовком-одинаком, пане ленсмане…

— Аслак, — назвався він, розсміявся й підняв келих із вином. — Звертаймося на «ти». Розумію, що ти добрий поліцейський. Але Утму не завжди був таким, як зараз.

— Справді?

— До того, як у нього зник син, Одд був більш говіркий. Ба навіть товариський. Але небезпечним він був завжди.

— Ніколи б не подумала, що Утму був жонатий.

— До речі, ще й яку привабливу мав дружину. Зважаючи на те, який сам страшко. Ти помітила, які у нього зуби?

— Помітила, що він носить брекети.

— Буцімто щоб зуби не кривилися. — Аслак Кронглі похитав головою, сміючись очима, але в його голосі сміху не було. — Насправді, якби не брекети, вони б у нього давно всі посипалися.

— А що, у нього справді до снігохода динаміт причеплено?

— Це ти сказала, — засміявся Кронглі, — не я.

— Що ти маєш на увазі?

— Багацько місцевих не бачать нічого романтичного у посиденьках з вудкою на березі гірського озера. Але радо споживають виловлену рибку.

— Тобто вони глушать рибу динамітом?

— Щойно скресне крига.

— Як на мене, це не зовсім законно, хіба ні, пане поліцейський?

Кронглі підняв руки, ніби захищаючись.

— Я ж казав, на власні очі нічого не бачив.

— А як же інакше, ти ж тут мешкаєш. Може, теж маєш динаміт?

— Лише для гаража, який збираюся побудувати.

— Зрозуміла. А як щодо гвинтівки Утму? Вона має дуже сучасний вигляд, оптичний приціл, і загалом дуже модерна.

— Певна річ, адже Утму полював на ведмедів. Поки не осліп наполовину.

— Я зауважила його око. Що ж трапилось?

— Буцімто син хлюпнув йому в око кислотою.

— Син?

Кронглі знизав плечима.

— Тепер лише Утму знає, що насправді сталося. Син зник у п’ятнадцять. Відразу потому зникла й дружина. Але все це трапилось вісімнадцять років тому, ще перед тим, як я переїхав сюди. Після того Утму так і мешкає сам на горі, не маючи ані телевізора, ані радіо. Навіть газет не читає.

— А як вони зникли?

— Хтозна. Навколо хутора Утму чимало урвищ, з них легко можна впасти. Та й снігу чимало. Поряд з місцем, де зійшла лавина, знайшли черевик сина Утму, але коли сніг зійшов — жодних слідів хлопчини не знайшли, і це досить дивно, щоб людина загубила у снігу один черевик. Дехто вважає, що його ведмідь роздер. Але як я знаю, вісімнадцять років тому ведмедів тут не водилося. Але є й такі, що вважають, буцімто Утму теж причетний.

— Та невже? Як це?

— Та-а-а, — протягнув Аслак. — Хлопець мав страшезний рубець через усі груди. Казали, що це йому від батька дісталося. І буцімто через матір, Карен.

— Себто?

— Ніби ревнували її один до одного. — Аслак знову знизав плечима, перехопивши запитальний погляд Каї. — Повторюю, це ще до мене трапилось. Рой Стілле, котрий у цій місцині помічником ленсмана служить чи не споконвіку, поїхав до Утму, але там були лише Одд та Карен. Обоє розповіли одне й те саме, мовляв, пішов на полювання й не повернувся. Але тоді стояв квітень.

— Отже, не сезон для полювання?

Аслак кивнув.

— Опісля його ніхто більше не зустрічав. А за рік і Карен зникла. Люди гадають, що горе зломило жінку, й вона кинулася в урвище.

Голос поліцейського трохи запнувся — мабуть, через вино.

— А яка ваша думка? — запитала вона.

— Гадаю, так і є. А хлопця лавиною накрило. Він задихнувся під снігом. А тоді сніг почав сходити, і його талою водою віднесло у гірське озеро, досі там і лежить. Може, разом з матір’ю. Сподіваймося.

— Хай там як, а це звучить приємніше за «роздер ведмідь».

— Ні.

Кая підвела на Аслака погляд. Його очі більше не сміялися.

— Живцем бути похованим під лавиною — не доведи Господь, — мовив він, погляд його вже впав за вікно, у заметіль. — Темнота. Самотність. Поворушитися неможливо, лавина тримає тебе у своїх залізних пазурах, насміхаючись над твоїми спробами вирватися. Ти знаєш, що помреш. Паніка, смертельний жах, коли відчуваєш, що не в змозі дихати. Навряд чи можна уявити щось жахливіше.

Кая відсьорбнула вина. Відставила келих.

— Як довго ти так пролежав?

— Мені видавалось, що три чи чотири години, — відповів Аслак. — Але коли мене відкопали, сказали, що я пролежав п’ятнадцять хвилин. Ще хвилин із п’ять, і я помер би.

Підійшов офіціант і спитав, чи не бажають вони замовити що-небудь ще, бо спиртне припинять подавати за десять хвилин. Кая, подякувавши, відмовилась, тож офіціант поклав перед Аслаком рахунок.

— А навіщо Утму тягає за собою гвинтівку? — спитала Кая. — Як я знаю, зараз теж не сезон для полювання.

— Каже, що від хижаків. Для самозахисту.

— А у цих місцях є хижаки? Вовки?

— Він ніколи не уточнює, про яких хижаків йдеться. До речі, є чутка, що ночами у горах блукає привид його сина. І якщо помітиш його — стережися: отже, поруч урвище або лавинонебезпечне місце.

Кая допила вино. Він кивнув:

— Якщо бажаєш, я можу дозволити продавати спиртне ще годину.

— Дякую, Аслаку, але мені завтра рано вставати.

— О-о, — мовив він, сміючись очима й чухаючи чуприну. — Скидається, що я… — він не доказав.

— Що — ти?

— Та нічого. У тебе ж в Осло напевно є чоловік або хлопець.

Кая, посміхнувшись, промовчала.

Аслак, утупившись поглядом у стіл, тихо мовив:

— Ось тобі маєш, сільський поліцейський після двох келихів вина розпустив язика.

— Усе гаразд, — сказала вона. — Я не маю хлопця. І ти мені подобаєшся. Ти схожий на мого брата.

— Але?

— Що «але»?

— Пам’ятай, адже я теж поліцейський. І я бачу, що ти не одиначка за натурою. Ти маєш когось, хіба ні?

Кая розсміялася. За інших обставин вона б не стала відповідати. Можливо, це все через вино. А може, їй справді подобався Аслак Кронглі. Чи просто настав час поговорити про все це після смерті Евена, а Аслак — чужинець, мешкає далеко від Осло й з її знайомими не спілкується.

— Я закохана, — почула Кая власні слова. — У поліцейського.

Вона піднесла келих з вином до губ, щоб приховати зніяковіння. Найдивніше, що лише зараз, коли вона мовила це вголос, воно стало реальністю.

Аслак простягнув до неї келих.

— Вип’ємо за щасливчика. Й за щасливицю, сподіваюсь.

Кая похитала головою:

— Нема за що пити. Наразі. А може, й не доведеться. Святий Боже, що це я верзу…

— Хіба нам ще є що робити? Тож розповідай.

— Усе складно. Він складний. Я не знаю, чи потрібна йому. Власне, щодо цього все дуже просто.

— Дай-но я вгадаю. Його серце не вільне?

Кая зітхнула:

— Можливо. Правду кажучи, не знаю, Аслаку. Отже, вдячна за допомогу, але я…

— …маю йти, час уже спати. — Поліцейський підвівся. — А раптом у вас з цим хлопцем нічого не складеться й ти прагнутимеш втекти від любовної напасті, тоді, можливо, згадаєш про це. — Він простягнув їй аркуш формату А4 — бланк Поліцейського управління комуни Хул.

Кая, прочитавши, голосно засміялася:

— Потрібен помічник ленсмана?

— Рой Стілле восени йде на пенсію, а знайти доброго поліцейського — важка справа, — мовив Аслак. — Це наша об’ява про вакансію. Ми повідомили про неї минулого тижня. Наш відділок розташований у центрі Єйлу. Вихідні раз на два тижні й безкоштовне стоматологічне обслуговування.

Кая вже лягла у ліжко, коли почула далекі громові розкоти. Рідкісне явище — снігова гроза.

Вона зателефонувала Харрі — почула автовідповідач. Розказала на плівку страшну оповідку про Утму із зогнилими зубами та брекетами й про його сина, який, певно, має ще жахливіший вигляд, бо вже вісімнадцять років блукає привидом тутешніми горами. Засміялася. Уторопала, що п’яна. Побажала на добраніч.

Їй снилася лавина.

Була одинадцята ранку. Харрі з Джо виїхали з Гоми о сьомій, руандський кордон перетнули без пригод, і ось уже Харрі стояв у кабінеті на другому поверсі терміналу у Кігалі. Двоє офіцерів у формі зміряли його поглядом. Геть не вороже, а ніби оцінюючи, чи справді він норвезький поліцейський, як із себе вдає. Ховаючи посвідчення в кишеню піджака, Харрі відчув на дотик гладенький папір конверта кавового кольору, що лежав там. Клопіт був у тому, що офіцерів — двоє. Як дати хабара двом держслужбовцям одночасно? Попросити їх поділитися тим, що у конверті, увічливо наполігши, щоб вони не видавали один одного?

Один з офіцерів, той, що перевіряв його паспорт два дні тому, зсунув берета на потилицю.

— So you want a copy of the immigration card of… could you repeat the date and the name?[79]

— Adele Vetlesen. We know she arrived at this airport November twenty-fifth. And I do pay a finder’s fee[80].

Офіцери обмінялися поглядами, потім один знаком показав іншому вийти. Той, що залишився, підійшовши до вікна, почав дивитися на аеродром, на літак DH8, який щойно приземлився. За п’ятдесят п’ять хвилин Харрі мав сісти на його борт, щоб пролетіти перший відтинок шляху додому.

— Заплатити тому, хто знайде, — тихо повторив офіцер. — Гадаю, ви знаєте, що це незаконно — давати хабара посадовій особі, пане Холе. Але ви напевно думаєте: «Трясця, це ж усього лише Африка!»

Харрі раптом вразило, яка в чоловіка чорна шкіра. Ніби лакована.

Він відчув, що його сорочка прилипла до спини. Та, яку він носив протягом усіх цих днів. Може, в аеропорту Найробі продають сорочки? Якщо, звісно, він туди долетить.

— That’s right[81], — відповів Харрі.

Офіцер, розреготавшись, обернувся до нього.

— Круто, так? А ви чоловік крутої вдачі, Холе. Коли ви прилетіли, я одразу збагнув, що ви — поліцейський.

— Он як?

— Ви вивчали мене так само пильно, як я вас.

Харрі знизав плечима.

Двері розчинилися. Повернувся другий офіцер, а разом з ним прийшла пані у діловому костюмі, на цокаючих підборах, з окулярами на кінчику носа.

— Мені прикро, — мовила вона досконалою англійською, пильно дивлячись на Харрі. — Я перевірила дату. На цьому рейсі не було ніякої Аделе Ветлесен.

— М-м-м. Хіба не може трапитись помилки?

— Навряд. Імміграційні картки лежать впорядковані за датою. Рейс, про який ви казали, прилетів із Ентеббе, літак DH8, тридцять сім місць. Перевірити — невеликий клопіт.

— Якщо клопоту немає, то чи не могли б ви перевірити ще дещо?

— Певна річ, попрохати ви можете. Що вам потрібно?

— Перелік решти іноземок, які прилетіли тим самим рейсом.

— І чому я маю вам такий перелік надати?

— Бо Аделе Ветлесен замовила квиток на цей рейс. Отже, або вона тут під час паспортної перевірки показала сфальшований паспорт…

— Дуже сумніваюся, — мовив митник. — Ми ретельно порівнюємо фото, перш ніж просканувати паспорт приладом, який перевіряє паспорти за реєстром Міжнародної організації цивільної авіації.

— …або хтось подорожував під іменем Аделе Ветлесен, але пройшов контроль, послуговуючись власним, справжнім паспортом. А це цілком можливо, бо під час реєстрації чи під час власне посадки на літак номери у паспортах не звіряють.

— Саме так, — мовив начальник паспортного контролю. — Авіакомпаніям досить, щоб фото та ім’я у паспорті більш-менш збігалися. Такий паспорт можна замовити собі будь-де за п’ятдесят доларів. Але все одно під час паспортної перевірки у пункті призначення перевірять номер і дізнаються, що паспорт — несправжній. Утім, пане Холе, ви так і не відповіли на наше питання: чому ми маємо вам допомагати? Ви прилетіли до нас з офіційною місією й маєте папери на підтвердження цього?

— З офіційною місією я був у Конго, — збрехав Харрі. — Але там я нічого не знайшов. Аделе Ветлесен зникла безвісти, й ми боїмося, що вона стала жертвою серійного убивці, який уже позбавив життя щонайменше трьох жінок, зокрема й депутата норвезького парламенту. Її звали Маріт Ульсен, можете перевірити в Мережі, якщо хочете. Я розумію, як усе відбуватиметься далі: наразі мені доведеться повернутися додому, задіяти офіційні канали, ми змарнуємо кілька днів, а убивця отримає додаткову перевагу. І час, щоб убивати знову.

Харрі зауважив, що його слова справили враження. Жінка, побалакавши про щось із начальником паспортного контролю, вийшла.

Присутні чекали мовчки.

Харрі глянув на годинник. Він досі не зареєструвався на рейс.

Минуло шість хвилин, і знову почулось цокання підборів.

— Ева Розенберг, Джуліана Верні, Вероніка Рауль Гуено та Клер Гоббс. — Вона виплюнула ці імена, поправила окуляри й поклала на стіл перед Харрі чотири імміграційні картки, перш ніж двері, через які вона увійшла, зачинилися. — Небагато європейок приїздить сюди, — мовила вона наостанок.

Харрі швидко пробіг поглядом картки. За адресу у Кігалі всі вказали готелі, але жодна не згадала про готель «Горила». Він глянув на домашні адреси. Ева Розенберг записала адресу у Стокгольмі.

— Дякую, — кивнув Харрі, записавши імена, адреси й номери паспортів на зворотному боці квитанції за таксі, яку знайшов у кишені.

— Прикро, що більше нічим вам не допоможу, — мовила жінка й знову поправила окуляри.

— Навпаки, — заперечив Харрі. — Ви мені стали у неабиякій нагоді. Справді.

— And now, Mr. Policeman[82], — мовив високий худорлявий офіцер, і легка посмішка сяйнула на його чорнім, як ніч, обличчі.

— Yes? — сказав Харрі й замовк, готуючись добути з кишені кавового кольору конверта.

— Зараз саме на часі зареєструватися на літак у Найробі.

— М-м-м, — пробурмотів Харрі, дивлячись на годинник. — Можливо, мені доведеться летіти наступним рейсом.

— Наступним?

Мені треба повернутися до готелю «Горила».

Кая сиділа у потязі Норвезької державної залізниці, у так званому вагоні підвищеної комфортності. Окрім безплатних газет, двох чашок безкоштовної кави й можливості підзарядити ноутбук, це означало, що, на відміну від напівпорожнього економ-класу, цей вагон буде напхом напханий. Тож, щойно задзеленчав телефон і замиготів номер Харрі, Кая саме туди й поспішила.

— Де ти? — спитав він.

— Їду у потязі. Щойно проминули Конгсберг. А ти?

— У готелі «Горила» у Кігалі. Я перевірив гостьову картку на ім’я Аделе Ветлесен. Я не встигаю на денний рейс, але додому прилечу завтра вранці. Чи не могла б ти зателефонувати своєму гарбузоголовому другові у Драмменський відділок і попросити листівку, яку написала Аделе? Нехай просто підійдуть до потяга, він же в Драммені зупиняється.

— Не впевнена, що вийде, але спробую. А навіщо вона нам?

— Порівняємо підпис. Є один фахівець з почерків, звати Жан Г’ю, працював у Крипосі, поки не пішов на пенсію за інвалідністю. Запроси його до нас завтра о сьомій.

— Так рано? Ти гадаєш, що він…

— Маєш рацію. Я відсканую цю гостьову картку й відішлю тобі електронною поштою, а ти, взявши картку та листівку, поїдеш до Жана увечері.

— Сьогодні увечері?

— Він лише зрадіє, що його провідали. Тож, якщо ти мала якісь інші плани, їх скасовано.

— Гаразд. До слова, пробач за пізній учорашній дзвінок.

— Заради Бога. Кумедна історія.

— Я була трішки напідпитку.

— Я зрозумів.

Харрі поклав слухавку.

— Дякую, що допомогли.

Адміністратор готелю посміхнувся у відповідь.

Конверт кавового кольору нарешті знайшов нового хазяїна.

Х’єрсті Рьодсмуен, увійшовши до їдальні, попрямувала до жінки, яка через вікно спостерігала за дощем, що періщив на дерев’яні будиночки у Саннвікені. Перед жінкою лежав непочатий шматок торта з маленькою свічкою.

— Цей телефон знайшли у вашій палаті, Катрино, — тихо мовила жінка. — Медсестра принесла його мені. Хіба ви не знаєте, що це заборонено?

Катрина кивнула.

— Хай там як, — мовила Рьодсмуен, простягуючи їй мобільний, — він саме дзеленчить.

Катрина Братт взяла вібруючий телефон і натиснула «прийнято».

— Це я, — мовив голос на тому кінці дроту. — Маю імена чотирьох жінок. Хотів би знати, хто з них не замовляв квитка на рейс RA101 в Кігалі на двадцять п’яте листопада. І перевірити, чи не замовляла та ж сама особа номер у якомусь готелі у Руанді на той же самий день.

— У мене все чудово, тітонько.

За хвилину — тиша.

— Зрозумів. Зателефонуй, коли матимеш змогу.

Катрина повернула телефон Рьодсмуен.

— Це мене тітонька з днем народження вітала.

Х’єрсті похитала головою.

— За правилами заборонено користуватися мобільними телефонами. Але я особисто не бачу ніяких перепон, щоб вам завадило його мати. Тільки не користуйтесь ним. І пильнуйте, щоб сестра не побачила, добре?

Катрина кивнула, й Рьодсмуен пішла геть.

Катрина посиділа ще, дивлячись у вікно, а потім підвелася й пішла у загальну вітальню. На порозі до неї долинув голос сестри:

— Катрино, ви куди?

Катрина відповіла не озираючись:

— Піду розкладу «солітера».

Розділ 33. Лейпциг

Гуннар Хаген спустився у підвал ліфтом. Дорога вниз. Пониження. Поразка.

Вийшовши з ліфта, він пішов Кишкою.

Але Бельман дотримав слова, не обдурив. Кинув йому рятівний круг — пристойну керівну посаду в новому, розширеному Крипосі. Рапорт Харрі короткий і лаконічний. Жодних результатів. За таких обставин будь-який телепень второпав би, що саме час плисти до рятівного круга.

Хаген розчинив двері у кінці коридору не постукавши.

Кая Сульнес привітно посміхнулася, а Харрі, сидячи за комп’ютером і притиснувши до вуха телефон, навіть не озирнувся, тільки проспівав: «Привіт-шефе-чи-не-хочеш-трішки-гидкої-кави?». Ніби дух-передвісник начальника відділу вже сповістив про його наближення.

Хаген лишився стояти в дверях.

— Мені повідомили, що Аделе Ветлесен ви не знайшли. Треба пакувати речі. Час вичерпався, й ви потрібні для інших справ. Принаймні ти, Сульнес.

— Danke schön, Günther[83], — мовив Харрі у слухавку, поклав її і крутнувся на стільці.

— «Danke schön?» — перепитав Хаген.

— Поліція Лейпцига, — пояснив Харрі. — До речі, щирі вітання від Катрини Братт, шефе. Ще пригадуєш таку?

Хаген підозріливо глянув на свого старшого інспектора.

— Я гадав, що Братт у закладі для душевнохворих.

— Так і є, — мовив Харрі, підвівся й підійшов до кавоварки. — Та якщо йдеться про пошуки в Інтернеті — вона поза конкуренцією. До речі, шефе, щодо пошуків.

— Пошуків?

— Чи не міг би ти не обмежувати нас у видатках на пошукові заходи?

Хаген недовірливо витріщився на старшого інспектора. Потім гучно зареготав:

— Хай тобі грець, Харрі, ти неймовірний! Щойно ти розтринькав на безплідну подорож до Конго половину нашого кошторису на відрядження, а тепер тобі потрібні ще й пошукові заходи? З цієї хвилини розслідування припинено. Розумієш?

— Я чудово розумію… — відповів Харрі й, наливши дві чашки кави, простягнув одну босові. — Ба більше того. Незабаром, шефе, і ти все зрозумієш. Сідай на мого стільця й послухай, що я розповім.

Хаген переводив погляд з Харрі на Каю. З осторогою глянув на каву у чашці. Сів.

— Маєш дві хвилини.

— Усе надзвичайно просто, — почав Харрі. — За переліком пасажирів Брюссельських авіаліній, Аделе Ветлесен полетіла у Кігалі двадцять п’ятого листопада. Але за даними паспортного контролю, ніхто з таким прізвищем з літака не зійшов. Отже, ось що трапилось: жінка з підробленим паспортом на ім’я Аделе виїхала з Осло. Сфальшований паспорт діє чудово, допоки вона не прилетить у кінцевий пункт призначення, у Кігалі, адже лише там перевіряють номер паспорта, адже так? Тож ця загадкова особа мала послуговуватися своїм власним справжнім паспортом. Митники не просять показати квиток, тому й невідповідність імен у паспорті та квитку не виявляється. Певна річ, якщо не шукатимуть зумисно.

— Але ти шукав?

— Авжеж.

— Може, це недбальство, помилка або просто забули зареєструвати Аделе після прильоту?

— Можливо. Але ота листівка…

Харрі кивнув Каї, й вона дістала листівку. Хаген спромігся розгледіти на ній щось на зразок вулкана, над яким здіймається дим.

— Її відправили з Кігалі того ж дня, коли вона буцімто прилетіла, — пояснив Харрі. — Та, по-перше, на листівці зображено вулкан Ньїраконго, а він знаходиться у Конго, а не в Руанді. А по-друге, ми попросили Жана Г’ю порівняти підписи на листівці й у гостьовій картці в готелі «Горила», які залишила так звана Аделе Ветлесен.

— Він підтвердив те, що навіть я зауважила, — встряла Кая. — Це різні особи.

— Гаразд, гаразд, — погодився Хаген. — То до чого ви ведете?

— Хтось доклав неабияких зусиль, щоб склалося враження, буцімто Аделе Ветлесен полетіла в Африку, — мовив Харрі. — Закладаюся, вона лишилася в Норвегії, й написати листівку її змусили саме тут. Потім забрали листівку в Африку, це була геть інша особа, яка потім відправила її звідти. Все заради того, щоб склалося враження, наче Аделе дійсно полетіла в Африку, потім написала про чоловіка своєї мрії й що повернеться аж у березні.

— Чи маєш на думці, хто міг би зіграти її роль?

— Маю. На паспортному контролі в аеропорту Кігалі знайшли імміграційну картку, заповнену на ім’я Джуліани Верні. Але за даними нашої божевільної подруги у Бергені, ані у списках пасажирів на рейси у Руанду будь-якої авіакомпанії, ані у переліку мешканців у готелях, які мають сучасну електронну систему бронювання місць, цього імені на той час не було. Утім, воно є у переліку пасажирів Руандської авіакомпанії на рейс з Кігалі три дні по тому.

— Хочу знати, як ви дістали цю інформацію?

— Ні, шефе. Ти прагнеш дізнатися, хто така Джуліана Верні й де вона.

— Отже?

Харрі глянув на годинник.

— За даними імміграційної картки, вона мешкає у Лейпцигу, в Німеччині. Чи ти колись був у Лейпцигу, шефе?

— Ні.

— І я не був. Але знаю, що це рідне місто Гете й Баха, а ще одного з королів вальсу. Не пригадаю, як його звали…

— Як це стосується…

— Та нехай, Лейпциг відомий ще й центральним архівом Штазі, служби безпеки НДР. Місто це колись було територією НДР. Ти не повіриш, але за сорок років існування НДР акцент східних німців так став різнитися від решти німців, що чутливе вухо враз відчує різницю.

— Харрі…

— Перепрошую, шефе. Річ у тім, що жінка зі східнонімецькою говіркою у той же час була в Гомі, у Конго, а туди від Кігалі — усього три години їзди. І там вона придбала річ, котра, як на мене, стала знаряддям убивства Боргні Стем-Мюре та Шарлотти Лолле.

— Нам переслали витяг із копії паспорта, яка залишається у поліції, коли видають оригінал, — мовила Кая й дала аркуш паперу Хагенові.

— Збігається з описом жінки, який дав ван Боорст, — кивнув Харрі. — У Джуліани Верні хвилясті кучері кольору іржі.

— Червінькові, — зауважила Кая.

— Даруй, не зрозумів, — мовив Хаген.

Кая показала на аркуш паперу.

— Вона має паспорт старого зразка, у якому зазначають колір волосся. Вони назвали його «brick-red». Червіньковий. Як червона цегла. Ви ж знаєте, німецька точність.

— Я також попросив поліцію Лейпцига конфіскувати її паспорт і перевірити, чи має вона у паспорті печатку Кігалі за день, що нас цікавить.

Гуннар Хаген незворушно дивився на аркуш паперу, намагаючись перетравити те, що йому розповіли. Нарешті він глянув на підлеглих, підвівши кущисту брову.

— Тобто ти стверджуєш… стверджуєш, що спроможний знайти людину, котра… — Він ковтнув слину, намагаючись підібрати інші слова, остерігаючись, що чудова надія, яка зажевріла, за мить щезне, щойно пролунає слово, сказане напрямки. Але врешті поступився: — Себто ти можеш знайти нашого серійного убивцю?

— Я сказав лише те, що сказав, — відрізав Харрі. — Поки що. Колега у Лейпцігу зараз передивляється особисті дані й оперативні бази. Отож незабаром знатимемо про Джуліану Верні трохи більше.

— Та це ж просто приголомшливі новини, — визнав Хаген, перескакуючи поглядом з Харрі на Каю, котра схвально кивала.

— Але ж, — мовив Харрі, сьорбнувши кави з чашки, — не для родини Аделе Ветлесен.

Хагенова посмішка згасла.

— Згода. Гадаєш, іще можна сподіватися, що…

Харрі захитав головою.

— Вона мертва, босе.

— Але ж…

І тут задзеленчав телефон.

Харрі взяв слухавку.

— Так, Гюнтере! — І повторив, силувано усміхаючись: — Так, Харрі Клейн. Genau[84].

Гуннар Хаген та Кая витріщились на Харрі, котрий мовчки слухав співрозмовника. Скінчив розмову, сказавши «данке», й поклав слухавку. Кахикнув:

— Вона мертва.

— Ти це вже сказав.

— Ні, Джуліана Верні мертва. Другого грудня її знайшли у річці Ельстер.

Хаген тихо вилаявся.

— Причина смерті? — спитала Кая.

Харрі дивився просто перед себе.

— Захлинулася.

— Чи можливо, щоб це був нещасний випадок?

Харрі заперечно похитав головою.

— Вона не водою захлинулася.

По цих словах у тиші стало чути гудіння бойлерів за стіною.

— Колоті рани у роті? — спитала Кая.

Харрі кивнув.

— А точніше — рівно двадцять чотири колотих рани. Її послали в Африку за тим, чим згодом і вбили.

Розділ 34. Середня

— Отже, мертву Джуліану Верні знайшли у Лейпцигу три дні по тому, як вона повернулася додому з Кігалі, — мовила Кая. — Туди вона полетіла під іменем Аделе Ветлесен, під тим же іменем зареєструвалася у готелі «Горила» й послала у Норвегію листівку, яку заздалегідь написала справжня Аделе Ветлесен, імовірно, під тиском.

— Саме так, — підтвердив Харрі, знову заправляючи кавоварку.

— Отже, ви припускаєте, що у Джуліани Верні був спільник, — мовив Хаген, — а потім невідомий убив її, щоб знищити сліди?

— Так, — відповів Харрі.

— Себто ми маємо лише визначити, що пов’язувало її з цією людиною. Гадаю, це буде неважко, вочевидь, зв’язок був досить тісний, якщо вже вони пішли на такий злочин удвох.

— А я гадаю, що це буде дуже непросто. Закладемося?

— Чому?

— Тому, — мовив Харрі, закрив кришку й увімкнув кавоварку, — що ім’я Джуліани Верні є у поліцейських базах даних. Наркотики. Проституція. Жебракування. Коротше кажучи, вона з тих, кого просто наймають для такої роботи, аби лише добре заплатили. Як випливає з усього, людина, яка стоїть за цим, не лишає слідів, бо добре обміркувала все наперед. Катрина дізналась, що Верні прилетіла з Лейпцига в Осло. А вже звідти під іменем Аделе Ветлесен полетіла у Кігалі. І все одно Катрина не спромоглася знайти нічого, окрім телефонного дзвінка у Норвегію з мобільного Верні. Ця людина поводилася обачно.

Хаген понуро похитав головою:

— Але так близько…

Харрі усівся на стіл:

— Є ще одна заковика. Маємо визначитись щодо тих, хто тієї ночі зупинився у Ховасхютті.

— А з ними що не так?

— Ми не виключаємо, що аркуш, вирваний з книги відвідувачів, — то список смертників. Ми маємо їх попередити.

— Яким чином? Ми ж гадки не маємо, хто там ночував.

— Через ЗМІ. Утім, так покажемо убивці, що ми вийшли на його слід.

Хаген повільно похитав головою.

— Список смертників. І ти лише зараз дійшов такого висновку?

— Знаю, босе. — Харрі зустрів погляд Хагена. — Якби ми, щойно дізнавшись про Ховасхютту, звернулися до ЗМІ, ми могли б врятувати Еліаса Скуга.

У кімнаті запала тиша.

— Ми не можемо звернутися до ЗМІ, — мовив Хаген.

— Чому?

— Якщо хтось відгукнеться, ми, можливо, дізнаємося, хто там був іще і що трапилося насправді, — зазначила Кая.

— Ми не можемо звернутися до ЗМІ, — повторив Хаген і підвівся. — Ми розслідували справу про зникнення й виявили зв’язок з убивством, яке розслідує Крипос. Маємо передати інформацію їм, хай вони з нею працюють. Я зателефоную Бельману.

— Стривай! — сказав Харрі. — Невже всю славу за виконану нами роботу отримає він?

— Не певен, що комусь складуть шану, — мовив Хаген, простуючи до дверей. — А ви починайте перебиратися звідси.

— А ви не надто поспішаєте? — спитала Кая.

Обидва колеги витріщились на неї.

— Я лиш маю на увазі, що зниклу жінку так і не знайшли. Може, ми все-таки спробуємо розшукати її, перш ніж звільнити приміщення?

— І як ти збираєшся це зробити? — поцікавився Хаген.

— Харрі вже згадував про це. Потрібні пошукові заходи.

— Ви ж навіть не знаєте, де проводити ті бісові пошуки.

— Харрі знає.

Вони глянули на Харрі, котрий однією рукою тримав вийняту з кавоварки скляну колбу, а другою — свою чашку, підставляючи її під багнисто-коричневу цівку, що цідилася з фільтра.

— Ти знаєш? — спитав нарешті Хаген.

— Певна річ, — відповів Харрі.

— І де ж це?

— Вскочиш у халепу, — передрік Харрі.

— Стули пельку й розповідай, — наказав Хаген, не звертаючи уваги на те, що сам собі заперечує. Адже подумав, що ось-ось утне це знову. Що ж у ньому такого, у цьому високому білявому поліцейському, що він отак може повести людей за собою, навіть коли ти вже сам опустив руки?

Улав Холе підвів очі на Харрі й на жінку, яку той привів із собою.

Знайомлячись, вона зробила кніксен, і Харрі зауважив, що батькові це припало до смаку, він часто жалівся, що у наш час жінки більше не роблять кніксенів.

— Отже, ви працюєте разом з Харрі, — мовив Улав. — Чи він гідно поводиться?

— Ми збираємося вжити пошукових заходів, — сказав Харрі. — Заскочили дорогою, щоб глянути, як твої справи.

Батько, мляво посміхнувшись, знизав плечима й, кивнувши, підкликав Харрі до себе ближче. Той, нахилившись, прислухався. Потім відсахнувся.

— Усе буде добре, — сказав він упалим голосом і підвівся. — Я повернуся увечері, гаразд?

У коридорі Харрі зупинив Олтмана, а Каї наказав іти вперед.

— Послухайте, не могли б ви допомогти мені, — сказав він, переконавшись, що Кая їх не чує. — Розумієте, батько щойно сказав мені, що йому дуже болить. Він ніколи не зізнавався у цьому вам, боячись, що почнете давати знеболювальні. У нього щось на кшталт манії: він боїться потрапити в залежність від… наркотиків. Ми маємо у сім’ї випадок.

— Рошумієте, — прошепелявив медбрат. На хвильку Харрі спантеличився, перш ніж зрозумів, що Олтман сказав «розумієте». — Проблема в тому, що я зараз увесь час то в одному відділенні, то в іншому.

— Я прошу вас про це як про послугу особисто мені…

Олтман примружився за скельцями окулярів й уважно втупився у якусь точку між ним та Харрі.

— Я подивлюся, що можна зробити.

— Дякую.

Кая кермувала, а Харрі розмовляв по телефону з черговим пожежної частини у Бріскебю.

— Як на мене, твій батько добра людина, — сказала Кая, коли Харрі закінчив розмову.

Харрі замислився.

— Це мама робила його добрим, — вирішив він. — Поки вона була жива, він був добрий. У неї виходило розкрити в ньому найкращі якості.

— У мене таке враження, що з тобою було те ж саме, — зауважила вона.

— Що саме?

— Що тебе теж хтось зробив кращим.

Харрі глянув у вікно. Кивнув.

— Ракель?

— Ракель та Олег, — відповів Харрі.

— Даруй, я не хотіла…

— Усе добре.

— Річ у тім, що коли я лише прийшла у відділ убивств, тільки й мови було про «справу Сніговика». Про те, що він мало не позбавив життя їх обох. І тебе теж. Але ж між вами все скінчилось ще до тієї історії, адже так?

— У певному сенсі, так, — відповів Харрі.

— А ти з ними згодом спілкувався?

Харрі похитав головою:

— Ми маємо спробувати про все забути. Допомогти Олегові про все забути. У такому віці ще можна забути.

— Не завжди. — Кая гірко усміхнулася.

Харрі глянув на неї:

— А хто зробив кращою тебе?

— Евен, — мовила вона швидко й упевнено.

— А можливо, якесь велике кохання?

Вона заперечно хитнула головою:

— Не було жодного Extra large. Усього кілька маленьких. І одне середнє.

— То припав тобі хтось до серця?

Вона лукаво глянула на нього.

— До серця?

Харрі посміхнувся.

— Коли я балакаю про таке, у мене часом вилітають старомодні вирази.

Вона не квапилася з відповіддю:

— Ну… трохи вабить до одного…

— І які перспективи?

— Поганенькі.

— Дай я вгадаю… — мовив Харрі, опустив трохи скло й запалив: — Отже, він одружений і каже, що заради тебе покине дружину й дітей, хоча навряд чи…

Вона розсміялася:

— Тепер я спробую вгадати: ти завжди вважав, що збіса добре знаєшся на людях, бо пам’ятаєш лише про ті випадки, коли твої здогади справдилися.

— Але ж він прохав тебе дати йому трохи часу?

— Знову мимо, — вона посумнішала. — Він нічого не каже взагалі.

Харрі кивнув. Щось іще крутилось на язиці, але розпитувати далі не став.

Розділ 35. Водолази

Над чорною лискучою поверхнею озера Люсерен стелився туман. Дерева стояли на берегах, похнюпивши плечі, мов зажурені мовчазні свідки. Тишу зривали команди, переговори по раціях та плескіт води, коли водолази падали голічерева у воду з гумових човнів. Пошуки почали поблизу берега, ближче до мотузяної майстерні. Керівники пошукових груп спрямовували нирців віялом навсібіч і тепер стояли на березі, викреслюючи прочесані квадрати, подаючи водолазам сигнали, смикаючи за мотузку, коли треба підніматися чи спускатися. Фахові водолази-рятівники, на кшталт Ярле Андреассена, при мотузці мали ще й телефонний дріт, під’єднаний до шолома, тож мали змогу залишатися на зв’язку. Відколи Ярле закінчив курси рятівників, спливло вже півроку, але й досі під час занурення пульс у нього шаленів. А прискорений пульс означає, що йому потрібно більше повітря. Досвідченіші хлопці з пожежної частини у Бріскебю дали йому прізвисько Поплавець, бо йому часто доводилось виринати, щоб змінити балон з киснем.

Ярле знав, що там, нагорі, досі білий день, але тут, під водою, стояла темна ніч. Він силкувався пливти за півтора метра від дна, як годиться за правилами, але все одно скаламутив воду при дні, отож, відбивши світло ліхтарика, вона частково засліпила його. Він знав, що обабіч нього пливуть інші водолази, але все одно почувався самотнім. Самотність та холод діймали до кісток. А пірнати треба було ще кілька годин. Він знав, що у його балоні залишилося менше повітря, ніж у інших нирців, і подумки вилаяв себе. Нехай би вже плівся у хвості з-поміж пожежників-рятувальників Осло, так хоч би не довелося осоромитися ще й перед добровольцями з місцевих клубів. Ярле вольовим зусиллям знову затамував подих. Але не заощаджуючи повітря, ні. Попереду, у жмуті проміння, у глибині ворушкого очеретяного лісу, що здіймався з в’язкого намулу, щось ворушилося. Щось неприродне для озерного дна, що ніяк не повинно тут бути. Якийсь чужорідний предмет. Саме через це він видавався неймовірним і водночас жаским. А можливо, то світло ліхтарика ковзнуло по чомусь і відбилося…

— Ярле, усе гаразд?

Це пролунав голос керівника групи водолазів. Він мав сторожко вслухатися в дихання своїх водолазів. Не тільки, щоб визначити, дихають вони чи ні, але й щоб визначити, чи вони хвилюються. Чи надмірно спокійні. Уже при двадцяти метрах занурення у крові розпочинається і надходить додатковий азот, отож може з’явитися сп’яніння від глибини — себто азотовий наркоз. Реакція пірнальника погіршується, навіть прості завдання даються важко, а на ще більшій глибині виникає запаморочення, тунельне бачення і навіть порушення поведінки. Ярле не знав достеменно, чи то просто оповідки пірнальників, буцімто водолази, регочучи, здирали з себе маски на глибині п’ятдесят метрів. Наразі він відчув лише легке сп’яніння, ніби трохи захмелів від червоного вина, бо іноді вони разом із дружиною полюбляють трохи хильнути суботніми вечорами.

— Усе гаразд, — озвався Ярле Андреассен і спробував вирівняти дихання. Втягуючи суміш азоту й кисню, він чув, як дзюркоче вода, коли він видихає цілі грона повітряних бульбашок, що відчайдушно ринули до поверхні.

Це був великий благородний олень. Він висів догори дриґом, здавалося, ніби його згубили величезні роги. Мабуть, пасся біля берега й упав. А може, хтось чи щось загнало його у воду, адже що йому ще тут робити? Схоже, заплутався в очереті та довжелезних стеблах водяних лілій, вочевидь, силкувався вискочити, але чимраз дужче заплутувався у цих зелених, в’язких щупальцях. Отак і пішов під воду, відчайдушно борсаючись, доки вистачило дихання. Опустився на дно й лежав, поки тіло не роздуло від розпаду й воно не наповнилося газом, і він знову почав спливати, зачепився величезними рогами за густе плетиво з усього, що росте на дні. За кілька днів гази з мертвого тіла вийдуть, і олень знов опуститься на дно. Як потопельник. Цілком імовірно, що саме так сталося з тим, кого вони шукають, тому тіло досі й не знайшли, адже воно не спливло. Тоді воно десь лежить на дні, в глибині, вкрите товстим шаром намулу. А він неминуче каламутить воду, перш ніж наблизиться до нього. Отож навіть такі маленькі ділянки, як оця, можуть берегти свої таємниці віками.

Ярле Андреассен добув свій водолазний ніж, підплив до оленя й відтяв водорості під рогами. Раптом йому спало на думку, що керівник групи скорше цього не схвалить. Але думка про те, що такий чудовий звір так і залишиться лежати тут, під водою, була для нього нестерпна. Труп сплив на півметра, але там було навіть більше водоростей, що захаращували йому шлях. Ярле стежив, щоб його мотузка не сплуталася з водоростями, й поспіхом вирішив відтяти їх, але раптом за мотузку смикнули. Досить рвучко, і він збагнув: на тому кінці мотузки роздратовані. Цей несподіваний посмик вибив з рівноваги. Ніж випав з руки. Він посвітив ліхтарем і побачив лезо ножа оддалік. Він обережно поплив туди. Устромив руку в намул, і його струмінь злетів в обличчя, мов попіл. Намацав дно, каміння, гілки, слизьку суміш глини та твані. І щось тверде. Ланцюг. Мабуть, з якогось човна. Знову ланцюг. Щось інше. Тверде. Якісь обриси. Порожнина, отвір. Він відчув раптове шипіння бульбашок, перш ніж у голові з’явилося відчуття: йому страшно.

— Чи все гаразд, Ярле? Агов, Ярле!

Яке там… Моторошна думка пронизала хистку свідомість — рука Ярле в товстій рукавиці втрапила до роззявленого рота людини.

Частина третя

Розділ 36. Гвинтокрил

Мікаель Бельман прилетів до озера Люсерен на гвинтокрилі. Лопаті збивали туман у цукрову вату, поки він, прихилившись, виліз із пасажирського місця й побіг ділянкого за майстернею. Слідом підтюпцем рухалися Колкка та Бівіс. З протилежного боку наближалися четверо чоловіків із ношами. Бельман зупинив їх, відгорнув ковдру, і поки ті, що несли ноші, стояли відвернувшись, став уважно роздивлятися голе, біле, розбухле тіло.

— Дякую, — кивнув Бельман, жестом дозволивши нести ноші до гвинтокрила.

Бельман зупинився на вершині пагорба, роздивляючись людей, які згуртувалися між майстернею та озером. Серед водолазів та дайверів, що знімали спорядження, він зауважив Беату Льонн та Каю Сульнес. А трохи віддалік — Харрі Холе, котрий розмовляв з якимось чоловіком, вочевидь, то був Скай, місцевий поліцейський.

Начальник КРИПОСу знаком звелів Колкку та Бівісу залишатися на місці, а сам прудко спустився вниз.

— Добридень, ленсмане, — привітався Бельман, струшуючи дрібні гілочки з довгого пальта. — Мікаель Бельман, Крипос, ми з вами розмовляли по телефону.

— Еге ж, — згодився Скай. — Того вечора, коли його люди знайшли тут оту мотузку. — І він пальцем тицьнув на Харрі.

— Він і зараз тут, — зауважив Бельман. — Але питання в тім, що він робить на моєму місці злочину?

— Ну, — втрутився Харрі й кахикнув. — По-перше, навряд чи це є місцем злочину. По-друге, я розшукую зниклих безвісти. Схоже, ми знайшли те, що шукали. А як просувається розслідування потрійного убивства? Чи ви щось знайшли? Отримали нашу інформацію про Ховасхютту?

Ленсман зустрів погляд Бельмана й віддалився непримітно, але хутко.

Бельман дивився на озеро, соваючи вказівним пальцем під нижньою губою, ніби втираючи якусь невидиму мазь.

— Послухай-но, Холе. Ти усвідомлюєш, що зараз ти зробив усе для того, щоб ти й твій бос Гуннар Хаген не лише втратили роботу, а й були покарані за недбальство на службі?

— І це все через те, що ми просто виконували свою роботу?

— Гадаю, Міністерство юстиції вимагатиме детальних пояснень, чому ви розгорнули пошуки зниклої людини поряд із мотузяною майстернею, звідки було взято мотузку, яка стала знаряддям убивства Маріт Ульсен. Я вам уже давав шанс, другого не буде. Гру скінчено, Холе.

— Гаразд. Отже, доведеться Міністерству юстиції все детально пояснити, Бельмане. Певна річ, у поясненнях буде інформація про те, як ми визначили, де взяли мотузку, вийшли на слід Еліаса Скуга й дізнались про Ховасхютту, затим виявили, що була ще й четверта жертва, яку звали Аделе Ветлесен, а сьогодні її знайшли в озері. Тобто виконали роботу, з якою Крипос, попри ваше чудове керування, всі свої ресурси й людей, не впорався за більш як два місяці. То як, Бельмане?

Бельман люто мовчав.

— Боюся, що міністр юстиції може завагатися щодо того, який підрозділ дієвіший при розслідуванні убивств у нашій країні.

— Дивись, не перегни палицю, Холе. Я тебе на порох зітру. — Бельман клацнув пальцями.

— Гаразд, — мовив Харрі. — Ані ти, ані я не маємо поки що в руках пристойних карт. Але що скажеш, якщо я оголошу «джек-пот»?

— Ти це про що?

— Ти отримаєш усе. Усе, що ми маємо. Нам не потрібна слава за те, що ми зробили.

Бельман підозріливо зиркнув на Харрі:

— А чого це ти надумав нам прислужитися?

— Усе дуже просто, — відповів Харрі, витягуючи з пачки останню сигарету. — Мені платять за те, щоб я допомагав ловити убивць. Це моя робота.

Бельман, глузливо скривившись, ворухнув плечима й головою, але не прохопився ані звуком.

— Гаразд, Холе, кажи, що тобі треба.

Харрі запалив сигарету.

— Мені треба, щоб ані Гуннар Хаген, ані Кая Сульнес, ані Бйорн Гольм не постраждали. Як і їхні подальші кар’єрні перспективи.

Бельман підпер великим пальцем свою м’ясисту нижню губу:

— Хтозна, чи зможу я зарадити…

— І ще: я теж хочу брати участь у розслідуванні. Мені потрібен доступ до всіх матеріалів, які ви маєте, і до слідства.

— Замовкни! — гаркнув Бельман, здіймаючи руку догори. — Ти що — глухий, Холе? Я наказав тобі не встрявати у цю справу!

— Бельмане, разом ми спіймаємо убивцю. Й наразі суттєво саме це, а не те, хто буде вирішувати все згодом.

— Не смій!.. — заволав Бельман, але враз змовк, зауваживши, що дехто озирнувся на його крик. Підійшовши до Харрі ближче, він стишив голос: — Не смій розмовляти зі мною як із недоумком, Холе.

Подувом вітру попіл від цигарки Харрі кинуло просто в обличчя Бельмана, але той навіть оком не кліпнув.

Харрі знизав плечима:

— А знаєш, Бельмане, гадаю, заковика тут не так у владі та політиці, як у тому, що ти, Бельмане, — хлоп’як, яке мріє стати героєм, що порятує світ. А зараз ти злякався, що я якось стану на заваді твоєму геройству. Але зарадити цьому можна дуже просто. Ану давай розстебнемо штани й подивимося, хто дістане цівкою аж до водолазного човна.

І тут Мікаель Бельман голосно розреготався:

— Харрі, уважно читай застережні знаки!

Його права рука вихопилась уперед так швидко, що Харрі не встиг зреагувати, й, вихопивши з рота в нього сигарету, кинула її у воду. Недопалок з шипінням згас.

— Дивись, щоб не поплатився життям! Чудового тобі дня.

Поки гвинтокрил здіймався у повітря, Харрі мовчки спостерігав за тим, як його остання сигарета гойдається на воді. Сірий змоклий папір, чорний згаслий кінчик.

Коли водолазний човен висадив Харрі, Каю та Беату Льонн біля парковки, вже вечоріло. Під кронами дерев зчинилась метушня, звідусіль почали клацати спалахи — журналісти. Харрі втомлено здійняв руку і почув у темряві голос Рогера Єндема:

— Харрі Холе, кажуть, ви знайшли тіло жінки в озері? Як її ім’я й чи певні ви, що це має стосунок до решти убивств?

— Без коментарів, — відповів Харрі й покрокував далі у сяйві фотоспалахів. — Наразі це справа про зниклу безвісти. Можемо лише повідомити, що, можливо, ми знайшли зниклу жінку. А щодо убивств звертайтесь у Крипос.

— Ім’я жінки?

— Спочатку її треба опізнати й повідомити родичів.

— Але ви не виключаєте, що…

— Так, як зазвичай, я нічого не виключаю, Єндеме. Чекайте повідомлень для преси.

Харрі сів у машину, Кая вже завела двигун, а Беата Льонн вмостилася на задньому сидінні. У супроводі невгамовних спалахів машина викотилася на шосе.

— Отже, — мовила Беата, влаштовуючись зручніше, — я так і не зрозуміла, чому ви вирішили шукати Аделе Ветлесен саме у цьому місці.

— Звичайна дедукція, — відповів Харрі.

— Певна річ, — зітхнула Беата.

— Насправді мені навіть соромно, що мені ця думка в голову не прийшла раніше. Я весь час думав: з якого дива убивцю занесло у покинуту мотузяну майстерню? Лише розжитися шматком мотузки? Тим паче що отой шмат, на відміну від мотузки з крамниці, може навести на слід сюди. А відповідь була на поверхні. І мені це спало на думку, коли я споглядав глибоке африканське озеро. Він приїхав сюди не за мотузкою. Отже — мотузка прислужилася йому тут для чогось, а потім він просто прихопив її з собою. А згодом, коли вона просто потрапила під руку, скористався нею при убивстві Маріт Ульсен. А сюди він приїхав, щоб позбутися трупа Аделе Ветлесен. Ленсман Скай просто наштовхував нас на це, ще коли ми вперше сюди приїхали. Мовляв, у цих місцях озеро глибоке. Убивця напхав жінці у кишені штанів каміння, прив’язавши мотузкою ноги до черева, а потім викинув тіло за борт.

— А чому ти вважаєш, що вона тоді вже була мертва? Адже він міг просто її втопити.

— У неї перерізана горлянка. Гадаю, розтин засвідчить, що у легенях води немає.

— А у крові є кетаномін, як у Шарлотти та Боргні, — додала Беата.

— Як я зрозумів, кетаномін — швидкодіючий анестетик, — мовив Харрі. — Дивно, що я про нього раніше не чув.

— І не дивина, — відповіла Беата. — Це найдешевший аналог кеталара, який використовують під час наркозу, але його перевага у тому, що пацієнт може дихати самотужки. У ЄС та Норвегії кетаномін заборонили ще у дев’яностих через побічні дії, тож тепер його можна добути лише у країнах, що розвиваються. У Крипосі теж якийсь час вважали це головною зачіпкою, але вона нікуди не привела.

Коли через сорок хвилин вони привезли Беату до криміналістичного відділу у Брюні, Харрі, попросивши Каю зачекати, вийшов з машини.

— Хочу тебе дещо спитати, — мовив він.

— Питай, — відповіла Беата, тремтячи від холоду й потираючи руки.

— Що ти робила на ймовірному місці злочину? Чому Бйорн не приїхав?

— Бельман доручив Бйорну спецзавдання.

— І що то за завдання? У нужниках прибирати?

— Аж ніяк. Координувати роботу експертів криміналістів та слідчих.

— Що? — Брови у Харрі поповзли вгору. — Так це ж підвищення, хай йому грець.

Беата знизала плечима:

— Бйорн — тямущий хлопець. Саме час. Ще є питання?

— Немає.

— Тоді приємного вечора.

— Навзаєм. Хоча стривай. Ще одне. Я ж тебе просив зателефонувати Бельману й зробити витік інформації про те, що ми знайшли мотузку у мотузяній майстерні. Коли саме ти телефонувала?

— Та ти ж уночі мені зателефонував, тож я дочекалася ранку. Чому ти питаєш?

— Пусте, — кивнув він. — Не бери в голову.

Коли Харрі знову сів у машину, Кая ховала телефон у кишеню куртки.

— На сайті «Афтенпостен» уже є інформація про труп, який знайшли, — сказала вона.

— Справді?

— Кажуть, що у газеті — твоя велика світлина і повне ім’я. Тебе там назвали «керівником слідства». І, певна річ, прив’язали цю справу до решти убивств.

— Зрозуміло. Ти попоїсти не хочеш?

— Хочу.

— Маєш плани? Якщо ні, запрошую тебе повечеряти.

— Чудово! А де?

— У ресторані «Екеберг».

— Отакої! А чому саме там?

— Згадав про нього, коли товариш нагадав мені одну давню історію.

— Цікаво послухати.

— Немає чого слухати. Звичайна історія про підлітків.

— Про підлітків? Нумо розказуй!

Харрі гмикнув. Поки вони піднімалися на гору Екеберг, він розповів про Killer Queen[85], королеву ресторану «Екеберг», колись блискучого в Осло зразка функціоналізму в архітектурі. А нині, після ремонту, ресторан знову набув колишнього блиску.

— Але у вісімдесятих будівля була у такому жалюгідному стані, що власники вже махнули на нього рукою. Він став забігайлівкою для танцюльок, притулком для п’яничок, де танцювали, скорше штовхались, поміж столиків, силкуючись не перехилити келихів з напоями. Човгали по долівці, притримуючи одне одного, щоб не впасти.

— Зрозуміло.

— Отож ми з Ейстейном та Валянком зазвичай ходили у німецькі бункери у Нурдстранні, жлуктили там пиво і згаювали молодість. Коли нам стукнуло по сімнадцять, ми нарешті насмілилися сунутися в ресторан «Екеберг», ясно, набрехавши про вік, потрапили усередину. Власне, особливо й вигадувати не довелось — їм кожен клієнт був за щастя. Оркестр бездарний, та вони принаймні грали «Nights in White Satin»[86]. А ще там була місцева спокусниця — щовечора заходила на вогник. Ми її називали просто Killer Queen. Не жінка — каравела.

— Каравела? — засміялася Кая. — На приколі?

— Еге ж, — підтвердив Харрі. — Підпливає до тебе, розправивши вітрила, спокуслива й трохи насуплива. Усе блищить, як на ярмарку. Буфера й сідниці — як американські гірки.

Кая розреготалася ще гучніше.

— Тобто — місцевий атракціон?

— У певному сенсі, — кивнув Харрі. — Гадаю, вона ходила в «Екеберг» задля того, щоб покрасуватися перед зальотниками. І задля дармової випивки, якою її частували підтоптані королі танцмайданчиків. Ніхто й ніколи не бачив, щоб вона йшла з кимось додому. Мабуть, нас принаджувало саме це. Щоб мати залицяльників, краля вже мала гнути кирпу не так високо, але все ще тримала марку.

— І що потім? — заохотилася Кая.

— Ейстейн та Валянок обіцяли пригостити мене віскі, якщо я наважуся запросити її на танець.

Переїхавши трамвайні колії, вони вже підіймались останнім крутим схилом до ресторану.

— Ну і… — нетерпеливилась Кая.

— Я наважився.

— А потім?

— Ми просто танцювали. Поки вона не сказала, що досить уже відтоптувати їй ноги, й запропонувала погуляти. Вона пішла першою. Уяви: серпень, теплінь, ліс навколо. Купа листя й стежини, що ведуть у затишні й безлюдні куточки. Хоча я був і напідпитку, проте усвідомлював, що коли забалакаю, то голос у мене тремтітиме від збудження. Отож я мовчав як пень. Слава Богу, теревені вона взяла на себе. А потім спитала, чи не хотів би я піти до неї додому.

— Овва! І що далі? — Кая хихикнула.

— Далі розповім за вечерею. Уже приїхали.

Вони зупинилися на стоянці. Зійшли сходами нагору в ресторан. Метрдотель, привітавшись, спитав імена. Харрі відповів, що вони не замовляли столика. Ошелешений чоловік ледве спромігся опанувати себе від подиву.

— Усе заброньовано на два місяці наперед, — пирхнув Харрі, коли вони виходили, прихопивши у барі сигарет. — Знаєш, ця забігайлівка була мені більше до вподоби, коли тут протікав дах, а в туалеті пищали щури. Гаразд, принаймні ми його відвідали.

— Давай покуримо, — запропонувала Кая.

Вони стали подиміти біля низької кам’яної стіни, за якою ліс спускався до міста. Хмари на заході забарвились помаранчево-червоним, а вервечки автівок у заторі світилися у темряві, мов морська течія. Осло внизу принишкло, ніби хижак причаївся у засідці, подумав Харрі. Він добув дві сигарети, підпалив й дав одну Каї.

— То що ж було далі? — спитала Кая й затягнулася.

— На чому ми спинились?

— Killer Queen привела тебе додому.

— Ні, вона лише запропонувала. Я ввічливо подякував і… відмовився.

— Та невже? Не повірю! А чому?

— Ейстейн та Валянок спитали те саме, коли я повернувся. А я їм: як же я міг кудись чкурнути, коли мене чекали двоє друзів та ще й дармове віскі.

Кая голосно розреготалась і видихнула хмаринку диму.

— Але, певна річ, усе це базікання, — вів далі Харрі. — Вірність дружбі тут ні до чого. Для хлопця дружба нічого не важить, якщо він отримує досить спокусливу пропозицію. Анічогісінько. Правда в тім, що я не насмілився. Я просто страшенно злякався, бо Killer Queen була не на мої молочні зуби.

Обоє мовчали, дослухаючись до галасливого міста й спостерігаючи, як вітер відносить дим.

— Про що ти розмірковуєш? — присунулась Кая.

— М-м-м, про отого вискочня Бельмана. Уявляєш, як добре його інформували. Він не лише знав, що я повернувся у Норвегію, але й яким рейсом прилетів.

— Може, має зв’язки в Управлінні поліції?

— М-м-м… А сьогодні біля озера Скай у розмові з Бельманом зауважив, що той телефонував йому щодо мотузки того ж вечора, коли ми навідались у майстерню.

— Справді?

— Але Беата стверджує, що повідомила Бельманові про мотузку лише вранці наступного дня. — Харрі простежив поглядом червонуватий цигарковий попіл, що опадав. — А Бйорна підвищили — він тепер координує криміналістів та слідчих.

Кая нажахано глянула на нього.

— Це неможливо, Харрі!

Він змовчав.

— Бйорн Гольм! Щоб це він повідомляв Бельману про наші дії? Ви ж із Бйорном так довго працювали пліч-о-пліч, ви ж… друзі!

Харрі знизав плечима.

— Як я вже казав, — він кинув цигарку додолу й наступив на неї підбором, — дружба нічого не важить для чоловіка, якщо він отримує надто спокусливу пропозицію. То як, ризикнеш повечеряти зі мною фірмовою стравою у «Шрьодері»?

Мені тепер повсякчас сняться сни. Стояло літо, я кохав її. Я ще був такий молодий і вірив, що варто лише чогось по-справжньому палко зажадати, і ти обов’язково це отримаєш.

Аделе, у тебе була її усмішка, її волосся і її зрадливе серце. А зараз на сайті «Афтенпостен» пишуть, що тебе знайшли. Сподіваюсь, зараз ти ззовні така ж огидна, як і всередині.

А ще написали, буцімто за справу взявся старший інспектор Харрі Холе. Це він спіймав Сніговика. Може, врешті з’явилася надія, що поліція здатна хоч когось урятувати.

Я роздрукував світлину Аделе з сайту «Верденс ганг» і прикріпив на стіну поруч зі сторінкою, вирваною з книги відвідувачів у Ховасхютті. Тепер у переліку лишилось тільки три імені, враховуючи моє власне.

Розділ 37. Психологічний портрет

Фірмова страва у «Шрьодері» була невигадливою: січеники з картоплею та яєчня з сирою цибулею.

— Надзвичайно! — сказала Кая.

— Гадаю, кухар сьогодні просто напився, — згодився Харрі, затим показав на щось. — Поглянь!

Кая озирнулася на екран телевізора, у який тицяв Харрі.

— Ти диви! — мовила вона.

На екрані була фізіономія Мікаеля Бельмана. Харрі знаком попросив Ніну зробити голосніше. Він мовчки спостерігав, як відкриває рот Бельман. М’які, майже жіночі риси. Виразні брови, з-під яких пильно дивляться блискучі карі очі. Білі цятки, наче плями мокрого снігу на шкірі, не псували його, навпаки, додавали принадності, надаючи подібності до якогось екзотичного звіра. Якщо у нього мобільний номер, на відміну від телефонів більшості слідчих, не засекречено, то у «прийнятих» буде повнісінько зізнань від закоханих та збуджених шанувальниць. І тут з’явився звук.

— …у Ховасхютті, в ніч проти восьмого листопада. Просимо всіх, хто зупинявся там у цей час, негайно звернутися у поліцію.

Потому на екрані знову з’явився ведучий новин з наступним сюжетом.

Харрі, відсунувши тарілку, кивнув офіціантці, щоб замовити каву.

— Хотів би знати, яка твоя думка про цього убивцю зараз, коли ми знайшли Аделе. Як ти собі його уявляєш?

— Навіщо? — спитала Кая й відпила води з келиха. — Завтра ми беремося за іншу роботу.

— Та так, для сміху.

— То для тебе складати психологічний портрет серійного вбивці — розвага?

Харрі пожував зубочистку:

— Знаю, що на це питання є правильна відповідь, але ніяк не пригадаю…

— Ти часом не захворів?

— Отже, хто він?

— По-перше, це досі «він». Себто — серійний убивця. І я сумніваюся, що Аделе була його першою жертвою.

— Чому ні?

— Бо надто все розраховано, а для цього треба мати ясну голову. Коли людина убиває вперше, вона не може так добре собою володіти. Поза тим, він чудово її сховав, отже, зовсім не очікував, що ми знайдемо її. Значить, він може стояти ще за кількома жертвами, які наразі у нас вважають зниклими безвісти.

— Згода. Далі.

— Ну-у…

— Ну ж бо. Ти щойно сказала — він добре сховав Аделе Ветлесен. Першу жертву, про яку ми довідались умоглядно. Що трапилось далі?

— Він ставав чимраз сильнішим та самовпевненішим. Більше не ховав жінок. Шарлотту знайшли біля машини у лісі, Боргні — у підвалі новобудови у центрі міста.

— А Маріт Ульсен?

Кая довго розмірковувала:

— Це було вже занадто. Він погано собою володіє, втрачає самоконтроль.

— Або ж… — уточнив Харрі. — Може, він дістався наступного рівня? І хоче усім показати, який він крутий. Починає з убивства робити виставу. Убивство Маріт Ульсен у Фрогнер-парку — наче гучний заклик: ну ж бо сюди, зверніть увагу, і виконання зовсім не свідчить про втрату контролю. Ота мотузка свідчить лише про недбалість, а в іншому він слідів не залишив. Ти згодна?

Вона замислилась і кивнула.

— Згодом знайшли Еліаса Скуга, — нагадав Харрі. — Що тут різнилося?

— Він мордує жертву, прирікаючи її на повільну загибель, — мовила Кая. — Садист, що у ньому ховався, виказав себе.

— Леопольдове яблуко — теж знаряддя для тортур, — зауважив Харрі. — Та згоден, у цьому випадку ми вперше зіткнулися з садизмом. Разом з тим, він скоїв це свідомо, начебто викриваючи себе, хоча його самого такі не викрито. Він і досі режисер своєї вистави і тримає все під контролем.

На столі перед ними з’явилися чашки й кавник.

— Але… — протягла Кая.

— Що не так?

— Хіба тобі не видається дивним, що садист-убивця полишає місце злочину, не насолодившись стражданнями жертви й тим, як вона сконає? За словами хазяйки, вона чула стукіт із ванної уже після того, як гість пішов. Він накивав п’ятами перед… розв’язкою.

— Слушно. Отже, кого ми маємо: уявного садиста? Навіщо ж йому це удавати?

— Бо він розуміє, що ми намагатимемося скласти його психологічний портрет, що, власне, ми зараз і робимо, — мовила Кая. — І почнемо шукати його не в тому місці.

— М-м-м. У такому разі — перед нами якийсь витончений убивця.

— А ти як гадаєш, підстаркуватий та мудрий?

Харрі налив обом кави.

— Впадає в око, що вбивства, як на серійного убивцю, надто різняться.

Кая нахилилася над столом і, зблиснувши гострими зубками, прошепотіла:

— Себто ти гадаєш, це не серійний убивця?

— Бач, у чому річ — я не зауважив однакового почерку. Зазвичай в убивствах, які скоюють серійні маніяки, є якась схожа особливість, те, що примушує їх убивати знов і знов. А за цих обставин немає жодного свідчення сексуальної складової. І способи убивства різняться, окрім випадків Боргні та Шарлотти, яких, імовірно, було вбито за допомогою леопольдового яблука. Місця злочинів — геть різні, жертви теж дуже відрізняються одна від одної. Різної статі, віку, походження, з різних прошарків суспільства, фактично — нічого спільного.

— Але їх же обрали не випадково, вони всі ночували в одній хатинці тієї ж самої ночі.

— Справді так. Саме це й викликає сумнів щодо того, що ми маємо справу з серійним убивцею. Чи точніше — зі звичайним мотивом серійного убивці. Адже для нього, власне, убивство вже є достатнім мотивом. Якщо він убиває жінок-повій, то не через те, що вони — грішні, а тому що це легка здобич. Я знаю лише одного серійного убивцю, чиї критерії відбору залежали від особистості жертв.

— Сніговик.

— Не вірю я, що серійний убивця почне добирати собі майбутніх жертв, гортаючи сторінки з книги відвідувачів у хатинці туристів. А якщо у Ховасхютті трапилося щось, що змусило його до вбивства, тоді ми не можемо стверджувати, що це типовий серійний убивця. До того ж він хоче, щоб його помітили, а це не властиво звичайним серійним убивцям.

— До чого ти ведеш?

— Уяви: він посилає жінку в Руанду та в Конго, щоб приховати убивство й водночас — купити знаряддя, яким намірився позбавляти життя інших жінок. Згодом він порішив цю жінку. Себто докладає чимало зусиль, щоб приховати вбивство Аделе Ветлесен. А коли через кілька тижнів убиває знов, то вже нічого не робить. За кілька тижнів — чергове убивство, і він, ніби тореадор, тицяє бандерильєю нам у пики, розмахуючи мантією. Він змінюється блискавично. Чим це пояснити?

— А ти не припускаєш, що вбивць, можливо, кілька? І кожен убиває на свій копил?

Харрі не погодився.

— Є один збіг — убивця не лишає доказів. І якщо серійний убивця — це рідкість, то убивця, який не залишає слідів, — така ж дивина, як білий кит. У цій справі убивця, вочевидь, всього один.

— Гаразд. То хто ж він тоді? — Кая знизала плечима. — Серійний убивця з роздвоєнням особистості?

— Або білий кит із крилами, — усміхнувся Харрі. — Ні, не сходиться. Та це вже не має значення, адже ми просто розмірковуємо. Справу ж розслідує Крипос. — Він допив каву. — Я візьму таксі й поїду до лікарні.

— Можу підвезти тебе.

— Не варто, дякую. Їдь краще додому й готуйся до нових захопливих завдань.

Кая важко зітхнула:

— Та ще й Бйорн…

— Про це не мусить знати жодна жива душа, — застеріг Харрі. — Добраніч.

Олтман саме виходив з батькової палати, коли підійшов Харрі.

— Він спить, — мовив медбрат. — Я вколов йому десять міліграмів морфіну. Звісно, ви можете лишитись, але він прокинеться нескоро.

— Вдячний вам, — простяг руку Харрі.

— Нема за що. У мене теж була мати, яка… коротше кажучи, їй довелося витерпіти багато болю, понад її сили.

— М-м-м… Ви палите, Олтмане?

Судячи з розгубленої реакції, Олтман палив, тож Харрі запропонував вийти на вулицю. Вони диміли, а Олтман, якого звали Сигурдом, розповідав, що став фахівцем з анестезії саме через матір.

— Тобто коли ви зробили ін’єкцію моєму батькові, то ви…

— Я просто зробив послугу, як один син — іншому, — посміхнувся Олтман. — Але ви нічого лихого не подумайте, ми порадились із лікарем. Я не хочу втратити роботу.

— Дуже розумно, — сказав Харрі. — Прикро, що я не такий завбачливий.

Вони вже докурили, Олтман збирався йти, аж тут Харрі спитав:

— Якщо вже ви фахівець з анестезії, чи не порадите, де можна добути кетаномін?

— Ой, — мовив Олтман. — Мабуть, на це питання мені відповідати не слід.

— Пусте, — мовив Харрі всміхаючись. — Це стосується вбивства, яке я розслідую.

— А-а-а… Тоді гаразд. Якщо ви не займаєтеся анестезією професійно, то у нашій країні кетаномін ви навряд чи добудете. Він діє, як куля, пацієнт буквально на місці непритомніє. Але є побічна дія: приміром, він викликає виразку шлунка. Окрім того, у разі передозування може зупинитися серце, що прислужилося багатьом самогубцям. Але зараз його не дістанеш. В ЄС та Норвегії його вже кілька років як заборонили.

— Це я знаю, але куди б ви подалися, якби вам знадобився кетаномін?

— Та хоч у колишні радянські республіки. Або в Африку.

— Приміром, у Конго?

— Саме так. Після того як препарат заборонили в Європі, виробник продає його за демпінговими цінами, от він і опиняється у бідних країнах. Як воно завжди буває.

Харрі сидів коло батькового ліжка, спостерігаючи, як важко дихають під піжамою його немічні груди. Через годину він підвівся й пішов геть.

Перш ніж увімкнути телефон, Харрі замкнув вхідні двері, поставив «Don’t Get Around Much Anymore[87]», один з батьківських записів Дюка Еллінгтона, потім дістав коричневу грудочку. Гуннар Хаген знову залишив повідомлення, але Харрі не мав охоти його слухати, бо приблизно здогадувався, про що піде мова. Що до нього знову заявився Бельман, тож віднині вони не будуть і близько підходити до справи, якими б слушними не здавались їхні виправдання. І що Харрі має з’явитися на службу, якщо збирається працювати. Гаразд, це вже, мабуть, зайве. Час від’їжджати. І подорож почнеться просто тут і зараз, цього ж таки вечора. Однією рукою він добув запальничку, а другою почав клацати кнопки на мобільному, щоб перечитати повідомлення. Перше було від Ейстейна. Він пропонував незабаром влаштувати парубоцьку вечірку і покликати Валянка, котрий, найімовірніше, серед них трьох був найзаможнішим. Інше повідомлення прийшло з незнайомого номера. Він відкрив його:

Прочитав на сайті «Афтенпостен», що ви розслідуєте справу.

Можу вам трохи допомогти. Перш ніж Еліаса Скуга приклеїли до ванни, він дещо сказав. К.

Харрі впустив запальничку, вона з голосним стукотом упала на скляний стіл, і відчув, як закалатало серце. Розслідуючи убивство, зазвичай отримуєш чимало повідомлень з порадами, натяками, здогадами. Люди ладні заприсягтися й повторити те, що вони бачили, чули чи що їм розповіли, — може, поліція приділить їм трошки своєї уваги. Як правило, це одні й ті самі особи, правда, часом з’являються нові базіки. Хоч щось підказувало: цей — інакший. Преса чимало писала про цю справу. Людям новин було вдосталь. Але жоден сторонній не знав, що Еліаса Скуга приклеїли до ванни. І ніхто не знав номера телефону Харрі, бо він не був зареєстрований.

Розділ 38. Незагойні рубці

Харрі прикрутив Дюка Еллінгтона й замислився, тримаючи телефон у руках. Цей чоловік знав про суперклей. І знав номер Харрі. Може, тепер треба визначити його адресу й ім’я за номером і заарештувати його?

Є ризик сполохати. З іншого боку, він зараз чекає на відповідь.

Харрі натиснув на кнопку «зателефонувати відправникові».

Пролунало всього два гудки, й він почув низький голос:

— Слухаю.

— Це Харрі Холе.

— Дякую за минулу зустріч, Холе.

— А ми зустрічались?

— Ти не пригадуєш? У помешканні Еліаса Скуга. Суперклей.

Харрі відчув, як пульсує сонна артерія, стискаючи горло.

— Я там був.

— З ким я розмовляю й що ти там робив?

Запала тиша, Харрі навіть здалося, що співрозмовник поклав слухавку. Але раптом почулося протяжливе:

— Ой, вибач, мабуть, я підписав повідомлення просто «К.»?

— Так.

— За звичкою. Це Колбйорнсен. Старший інспектор із Ставангера. Ти дав мені свій номер мобільного, пригадуєш?

Харрі подумки вилаявся, усвідомивши, що досі сидить, затамувавши подих, і хрипко видихнув.

— Ти ще тут?

— Еге, — мовив Харрі. Схопив чайну ложку, що лежала на столі, відділив від грудочки маленький шматочок. — Ти написав, що маєш щось для мене?

— Так. Але є умова.

— Яка?

— Що це лишиться між нами.

— Чому?

— Бо я не хочу, щоб цей бевзь Бельман ходив з таким виглядом, ніби він неабияке цабе у розслідуванні вбивств. А цей бісів Крипос хоче загребти все, прагнучи стати монополістом у цій справі. Як на мене, хай ідуть до дідька. Проблема у моєму начальстві. Вони не дають мені й пальцем торкнутися справи Скуга.

— Тому ти звернувся до мене?

— Я простий хлопець з провінції, Холе. Але, прочитавши в «Афтенпостен», що ти приєднався до розслідування справи, я розумію, що це значить. Адже ти такий, як я, і не можеш просто махнути на все рукою, адже так?

— Ну-у, — протяжливо мовив Харрі, припавши поглядом до коричневої грудочки.

— Тож якщо з моєю допомогою ти зможеш обскакати хитрозадого Бельмана, трясця йому в печінку, я — на твоїм боці. Я відправлю Бельманові рапорт не раніш як післязавтра. Матимеш цілий день, щоб подумати.

— Що в тебе є?

— Я особисто побалакав з людьми з оточення Скуга. Таких виявилось обмаль, бо він, знаєш, чудний був, перекотиполе, вештався світами, та ще й геть сам-один. Власне, я побалакав з двома жінками. З хазяйкою квартири. Й ще з однією дівчиною, котру ми вистежили, перевіривши його останні дзвінки. Її звати Стіне Ельберг, вона сказала, що розмовляла з Еліасом того вечора, коли його вбили. Вони їхали разом у автобусі з міста, і він розповідав їй, що був у Ховасхютті разом з тими жінками, про яких писали у газетах. Дивно, казав він, що ніхто досі не виявив, що вони були в одній хатинці, тож він розмірковував, чи не піти йому в поліцію та не розповісти про все. Але, мовляв, ніяк не наважиться, бо боїться, що його втягнуть у цю справу. Бо раніше він уже мав клопіт з поліцією, його двічі притягували за бродяжництво. Правду кажучи, нічого протиправного, просто має шило в дупі. Стіне наче його остерігалась, але того вечора, схоже, він сам чогось боявся.

— Цікаво.

— Стіне удала, ніби не знає, про що йде мова. І тоді Еліас розповів їй ще про одну людину, яка була у хатинці, і їй видалось, що вона справді вгадала, хто то такий. Ти слухаєш? Бо зараз буде найцікавіше. Це — відома людина. Така собі зірка другого ряду.

— Себто?

— За словами Еліаса Скуга, там був такий собі Тоні Лейке. Знаєш, хто він?

— Ні.

— Бойфренд дочки Андерса Галтунга, судновласника.

Перед очима Харрі промайнуло кілька заголовків із газет.

— Тоні Лейке — так званий підприємець, отже, заробляє чималі гроші, правда, невідомо, у який спосіб, але точно не тяжкою працею. До всього він ще й красень. Але це не означає, що він — mister nice guy, тобто порядний хлопець. А найцікавіше — хлопчина має sheet.

— Sheet? — перепитав Харрі, вдаючи, що здивований з його словечок англійською.

— Ну, кримінальне минуле. Себто Тоні Лейке був засуджений за нанесення тяжких тілесних ушкоджень.

— М-м-м… А ти перевірив звинувачення?

— Тоні побив та скалічив такого собі Уле С. Хансена шостого серпня між одинадцятою двадцять і одинадцятою сорок п’ять біля танцювального клубу у містечку, де мешкав разом з дідом. Тоні було вісімнадцять, а Уле — сімнадцять. Певна річ, билися через дівку.

— Ага… П’яні шмаркачі побилися через дівчину. Буденна річ. То, кажеш, нанесення тяжких тілесних ушкоджень?

— Атож. Бо там справа була серйозніша. Відгамселивши й зваливши Хансена з ніг, він сів на хлопця верхи й почав ножем різати йому обличчя. Хлопчина скалічений, але на суді стверджували, що кінець був би ще гірший, якби не понабігали люди й не відтягли Лейке від того бідолахи.

— Отже, цей присуд і нічого більше?

— Тоні Лейке, як помічали, мав схильність до нападів люті, постійно встрявав у сутички. Один із свідків на суді розповів, як у середній школі Лейке мало не задушив його ременем за те, що він непоштиво відгукувався про його батька.

— Схоже, комусь доведеться мати довгу розмову з Тоні Лейке. А ти знаєш, де він мешкає?

— У вашому місті. Хольменвейєн… стривай… сто сімдесят два.

— Зрозуміло. Гаразд. Дякую, Колбйорнсене.

— Пусте. До речі, є ще дещо. Відразу після Еліаса в автобус увійшов чоловік. Він зійшов на тій самій зупинці, що й Еліас. І Стіне твердить, що чоловік пішов слідом за Еліасом. Але описати чоловіка вона була не в змозі, бо обличчя йому прикривав капелюх. Утім, це ще нічого не важить.

— Певна річ.

— А загалом я на тебе розраховую, Холе.

— Розраховуєш — на що?

— На те, що ти вчиниш, як треба.

— М-м-м…

— Добраніч.

— Навзаєм.

Харрі сидів, слухаючи Герцога[88]. Потім схопив телефон і знайшов номер Каї у контактах. Збирався вже натиснути виклик, але завагався. Невже він знову за старе? Падає сам і тягне за собою інших? Харрі відклав телефон убік. Він має вибір. Найрозумніше буде зателефонувати Бельману. А найдурніше — діяти самотужки.

Харрі зітхнув. Кого він намагається обдурити? Немає у нього ніякого вибору. Він поклав запальничку в кишеню, загорнув грудочку у фольгу, сховав у бар, роздягнувся, завів будильник на шосту і ліг спати. Вибору немає. Він — заручник власної моделі поведінки, тому кожна його дія строго визначена. У цьому сенсі він не кращий і не гірший за тих, за ким ганяється.

З цією думкою він заснув із посмішкою на губах.

Ніч благословенно тиха, вона зцілює зір й прояснює думки. Новий колишній поліцейський Холе. Я маю йому про це розповісти. Не показувати йому все — лише дещицю, щоб він зрозумів. Щоб міг це зупинити. І щоб я не мусив робити те, що роблю. Я спльовую раз за разом, але кров знов і знов заповнює мені рота.

Розділ 39. Пошук зв’язку

Харрі прийшов до Управління поліії за чверть на сьому ранку. Окрім вартового на сторожі, у внутрішньому дворі за важкими вхідними дверима нікого не було.

Він кивнув охоронцеві, провів перепусткою по зчитувачеві турнікета й ліфтом спустився у підвал. Звідти похапцем через Кишку — до кабінету. Підкурив першу за сьогодні цигарку й, поки завантажувався комп’ютер, набрав номер мобільного. У Катрини Братт голос був ще заспаний.

— Спробуй знайти, який зв’язок між Тоні Лейке й кожною жертвою, включно з Джуліаною Верні з Лейпцига, — сказав Харрі.

— У загальній вітальні нікого нема й не буде щонайменше до половини дев’ятої, — відповіла Катрина. — Зараз піду пошукаю. Щось іще?

Харрі вагався.

— Чи не могла б ти перевірити за базами Юссі Колкку? Він поліцейський.

— А що з ним не так?

— У тому-то й річ, — відповів Харрі. — Гадки не маю, що з ним не так.

Харрі відклав телефон убік і сів за комп’ютер.

Тоні Лейке дійсно мав одну судимість. Поза тим, за оперативними базами даних, він і раніше мав проблеми з поліцією, та ще й двічі. Обидва рази, як і зазначав Колбйорнсен, за тяжкі тілесні пошкодження. У першому випадку заяву забрали, а у другому — справу закрили.

Харрі вписав ім’я Тоні Лейке у Гугл і виявив кілька статейок, здебільшого про його заручини з Лене Галтунг. Але випливло дещо й з фінансових видань, де його то називали інвестором, то лаяли біржовим спекулянтом, а то й нетямущим неотесаним бараном. Наприклад, у «Капіталі» писали: мовляв, Лейке — один з отари баранів, які плетуться за Крингленом, вожаком із дзвіночком на шиї, безоглядно його в усьому наслідують, починаючи з придбання акцій, дачних будиночків і машин аж до того, які ресторани слід обирати, які напої, жінок, офіси, помешкання та де відпочивати.

Харрі шукав ще, поки не натрапив на дещо у «Фінансавісен».

— Ось воно! — прохопилося у нього.

Тоні Лейке, безсумнівно, добре стояв на ногах. Точніше — на видобувній копальні. Хай там як, а видання «Фінансавісен» написало про проект видобутку корисних копалин, котрий Лейке започаткував і був його двигуном. Фотограф зняв його разом з партнерами, двома молодиками з проділом навкіс. Уся трійця — не у дизайнерських костюмах, а у робах — сиділа на стосі дощок біля гвинтокрила. Тоні Лейке посміхався серед усіх найширше. Широкоплечий, довгоногий, смаглявий, з темним волоссям і красивим орлиним носом, котрий у поєднанні з усім іншим наводив на думку, що у його жилах є крапля арабської крові. Але вигук, який злетів з губ Харрі, стосувався радше заголовка: «КОРОЛЬ КОНГО»! Харрі шукав далі.

Жовту пресу більше цікавило майбутнє весілля з Лене Галтунг і перелік запрошених гостей.

Харрі поглянув на годинник. П’ять на восьму. Він зателефонував черговому.

— Мені потрібне підкріплення, щоб затримати людину на Хольменвейєн.

— Арешт?

Харрі розумів, що, маючи такі непереконливі докази, ордер на арешт він не отримає.

— Мені треба привезти одну людину на допит, — уточнив він.

— Мені почулося, що ви сказали «затримати». Навіщо вам допомога, коли потрібно лише…

— Двоє людей і авто біля гаража через п’ять хвилин! Згода?

Замість відповіді Харрі почув, як той сплюнув, і розцінив це як згоду. Він зробив кілька затяжок, потім загасив цигарку, підвівся і пішов. Не пройшовши Кишкою й десяти метрів, почув за спиною слабкий дзенькіт, то був стаціонарний телефон.

Він саме вийшов з ліфта і прямував до виходу, коли хтось гукнув його на ім’я. Охоронець махав рукою. Перед стійкою він побачив чиюсь спину у гірчично-жовтому вовняному пальті.

— Про вас запитують, — мовив охоронець.

Гірчичне пальто озирнулося. Із тих, що схожі на кашемір, а може, й справді кашемірове. Харрі радше схилявся до другого. Бо пальто облягало широкі плечі довгоногого чоловіка з темними очима, темним волоссям і, можливо, краплиною арабської крові у жилах.

— А ви дебеліші, ніж на фото, — мовив Тоні Лейке, демонструючи цілу низку порцелянових зубів та простягаючи руку.

— Добра кава, — мовив Тоні Лейке, і навіть скидалося на те, що він щирий.

Харрі глянув на довгі скоцюрблені пальці, які тримали чашку. Лейке сам зі сміхом звернув його увагу на це, коли вітався. Мовляв, це не заразне, просто — давній ревматоїдний артрит, спадкова хвороба, а заразом — надійний метеоролог.

— Правду кажучи, я гадав, що у старших інспекторів кабінети кращі. Не жарко?

— Поруч бойлерна із в’язниці, — пояснив Харрі, вдивляючись у свою чашку. — То ви прочитали про все у «Афтенпостен» сьогодні вранці?

— Так. За сніданком. Правду кажучи, мені стало зле.

— Чому?

Лейке трохи відкинувся на стільці, як пілот «Формули-1» перед стартом.

— Сподіваюсь, це залишиться між нами.

— Між нами — це як?

— Між поліцією та мною. А ще краще — між вами та мною.

Харрі сподівався, що голос у нього буде спокійний, не виказуючи хвилювання.

— І у чому причина?

Лейке вдихнув.

— Не хочу, щоб преса винюхала, що я був у Ховасхютті тієї ж ночі, що й депутат стортингу Маріт Ульсен. Незабаром весілля, а ЗМІ й так про мене не забувають. Нині буде недоречно, якщо моє ім’я пов’яжуть з убивством. Журналісти накинуться на цю сенсацію й можуть… витягти на світ Божий деякі епізоди з мого минулого, які я хотів би навіки поховати.

— Зрозуміло, — мовив безневинно Харрі. — Звісно, я мушу зважити багато чинників, тому наразі нічого обіцяти не можу. Але ж ми не на допиті, просто розмовляємо, та й зазвичай я не виказую таку інформацію пресі.

— І моїм… близьким?

— Ні, якщо для цього немає підстав. Але ви переймаєтесь тим, що хтось дізнається, що ви приходили до мене. То чому ж тоді прийшли?

— Ви ж просили тих, хто ночував у хатинці, повідомити. Адже це мій громадянський обов’язок, так? — Він благально глянув на Харрі. А потім скривився: — Трясця, я просто злякався! Зрозумів, що можуть докопатися до всіх, хто був у Ховасхютті тієї ночі. Тож сів у авто і примчав сюди.

— А останнім часом не траплялося чогось такого, що налякало вас?

— Ні. — Тоні Лейке замислено дивився перед себе. — Окрім крадіжки зі зломом, коли вдерлися до мого будинку через двері у підвалі. Це трапилось кілька днів тому. Мабуть, треба було сигналізацію поставити, так?

— До поліції заявляли?

— Та ні, вкрали лише велосипед.

— Гадаєте, серійні убивці на дозвіллі крадуть велосипеди?

Лейке розреготався й усміхаючись кивнув. Не дурнуватою посмішкою людини, яка сама усвідомила, що бовкнула нісенітницю, зауважив Харрі. А обеззброюючою посмішкою чемпіона, що звик до своїх перемог, яка ніби промовляла: «Гаразд, приятелю, ти мене підколов».

— Чому ви вирішили поговорити саме зі мною?

— У газеті пишуть, що ви ведете розслідування, тому я й поклав собі прийти, гадаю, правильно вчинив? Крім того, я сподіваюсь, що про нашу зустріч мало хто знатиме, тож і прийшов до найголовного.

— Я — не найголовніший, Лейке.

— Справді? А в «Афтенпостен» писали…

Харрі потер вилицю. Він ще не вирішив, як поставитися до Тоні Лейке. Суміш доглянутої зовнішності й шарму поганого хлопця нагадувала Харрі одного хокеїста, який рекламував нижню білизну. Той прагнув справити враження легковажного, бувалого в бувальцях циніка, але приховати власну щирість та глибину натури йому не вдавалось. А може, все якраз навпаки: легковажність щира, а щирість — удавана?

— А що ви робили в Ховасхютті, Лейке?

— Звісно, на лижах катався.

— Сам?

— Авжеж. На роботі було кілька важких днів, тож треба було розслабитись. Я часто їжджу в Устаусет і на хребет Халлінгскарвет. Сказати б, це мої улюблені місця.

— То чому ж ви не зведете там собі дачу?

— Там, де я хотів би, будувати заборонено. Законом про національні парки.

— А чому наречена з вами не поїхала? Чи вона не катається на лижах?

— Лене? Вона… — Лейке сьорбнув кави. Дуже характерно сьорбнув. «Так зазвичай чинять, коли потребують хвилинки, щоб поміркувати, просто посередині речення», — зазначив Харрі. — Вона лишилася вдома. Я… Ми… — Він глянув на Харрі, розпачливо скривившись, ніби благаючи про допомогу. Харрі на допомогу не прийшов.

— Дідько! Але не для преси, гаразд?

Харрі сидів німо.

— Гаразд, — мовив Лейке, немовби відповідь Харрі була ствердною. — Я мав трішки відпочити, поїхати кудись. Поміркувати. Заручини, весілля… усе це не забавки, треба було вирішити, як до всього ставитися. Мені найкраще розмірковувати, коли я сам. Особливо у горах.

— Вочевидь, розмірковування зарадили?

Лейке знов блиснув порцеляновим разком.

— Зарадили.

— Чи ви пригадуєте, хто був разом з вами у хатинці?

— Як я уже казав, пригадую Маріт Ульсен. Ми з нею випили червоного вина. Я гадки не мав, що вона депутатка стортингу, поки вона сама не розповіла.

— Чи був хтось іще?

— Там сиділо ще троє чи четверо, але з ними я лише привітався. Правда, я прийшов досить пізно, може, хтось уже спав.

— Справді?

— Надворі стояли шість пар лиж. Я чітко це пам’ятаю, бо сам заніс їх у хатинку й поставив у коридор, адже існувала загроза сходження лавини. Я гадав, що решта, мабуть, не дуже досвідчені гірські лижники. Погано було б, якби хатинку засипало триметровим шаром снігу і всі лишилися без лиж. Ранком я, як завжди, прокинувся раніше за всіх і пішов ще до того, як решта прокинулася.

— Ви казали, що пізно повернулися того вечора. Ви йшли сам, у темряві?

— Ліхтарик на лобі, мапа та компас. Я вирішив поїхати у гори раптово, тому сів лише на вечірній потяг до Устаусета. Але, як я вже казав, я непогано знаюся на місцевості, звик орієнтуватися в темряві. Погода стояла пречудова, місячне сяйво відбивалося від снігу, тож ані мапа, ані ліхтарик мені не прислужилися.

— Чи ви бачили, що відбувалося у хатинці, поки ви там були?

— Та нічого не відбувалось. Ми з Маріт Ульсен погомоніли про те, як у наш час важко підтримувати стосунки. Загалом, гадаю, вона мала щодо цього більш сучасне ставлення, ніж я.

— А вона нічого не розповідала, може, щось таке трапилось у хатинці раніше?

— Анічогісінько.

— А решта?

— Вони сиділи трохи віддалік, біля вогнища, обговорюючи походи на лижах, пили пиво. Чи якийсь збадьорливий напій. Двоє дівчат і чоловік, від двадцяти до тридцяти п’яти років, десь так.

— Імена?

— Ми лише кивнули одне одному й привіталися. Як я вже казав, я поїхав туди, щоб побути наодинці, а не заводити знайомства.

— Зовнішність?

— У таких хатинках зазвичай надвечір досить темно, тож якщо я скажу, що одна була білява, а друга — чорнява, то стверджувати напевно, що саме так і було, — не можу. Як я вже казав, я навіть не пригадую, їх було троє чи четверо.

— Говірка?

— Здається, одна з дівчат говорила на західному діалекті.

— Ставангерський? Бергенський? Чи Сюнмьоре?

— Прикро, але я на говірках не знаюся. Може, вона й не з Західної, а з Південної Норвегії була.

— Гаразд. Ви прагнули самотності, але розговорилися з Маріт Ульсен про сучасні стосунки.

— Просто так вийшло. Вона підійшла до мене й сіла поруч. Не надто вовкувата тітка, досить балакуча. Товста, але приваблива.

Слова пролунали так, ніби гармонійно доповнювали одне одного. Харрі зненацька спало на гадку, що, попри поширену норвезьку тенденцію до підвищення середньої маси тіла, Лене Галтунг, судячи зі світлини, худюща, як драбина.

— То вам, окрім розмови з Маріт Ульсен, більше нíчого розповісти? Навіть коли я покажу вам світлини тих, хто, за нашими даними, був там?

— Чом ні? — мовив Лейке, усміхаючись. — Гадаю, я ще щось згадаю.

— Отже?

— Коли я лягав спати в одній з кімнат, мусив увімкнути світло, щоб подивитися, яке ліжко вільне. Тож зауважив, що двоє вже спали — чоловік та жінка.

— Гадаєте, ви в змозі їх описати?

— Не те щоб описати, але я певен, що упізнав би.

— Он як?

— Знаєте ж, як воно буває: часом побачиш людину і відразу згадаєш обличчя.

Харрі знав, що Лейке має рацію. Опис за прикметами свідкам, як правило, давався важкувато, а от упізнавали зазвичай непомильно.

Харрі підійшов до шафи-картотеки, яку вони з Бйорном поставили у глиб кімнати, розкрив потрібні течки й витягнув світлини. Дав п’ять знімків Лейке, той узявся їх роздивлятися.

— Маріт Ульсен, — мовив він, простягаючи Харрі одну зі світлин. — А це наче двоє дівчат, які сиділи біля вогнища, але не певен. — Він віддав Харрі світлини Боргні та Шарлотти. А це, можливо, той хлопець — Еліас Скуг. Але у спальні нікого з них не було, я переконаний.

— Тобто ви не певні, що впізнаєте тих, з ким досить довго сиділи в одній кімнаті, але впевнені, що впізнáєте людей, котрих бачили всього кілька секунд?

Лейке кивнув:

— Вони спали.

— Хіба того, хто спить, впізнати легше?

— Ні, але вони ж на тебе не дивляться, адже так? Тож ніщо не заважає їх роздивитися.

— М-м-м… За кілька секунд?

— Може, трохи довше.

Харрі сховав світлини у течки.

— Чи маєте якісь імена? — спитав Лейке.

— Імена?

— Як я вже казав, я прокинувся першим, зробив собі кілька бутербродів на кухні. Там лежала книга відвідувачів, до якої я ще не записався. Тож, доїдаючи бутерброди, я розкрив книгу й прочитав імена тих, хто записався напередодні.

— Навіщо?

— Хтозна. — Тоні знизав плечима. — У туристичних хатинках інколи подибуєш знайомих. Я перевіряв, чи немає там когось.

— Знайшли?

— Ні. Але якби ви назвали на ймення тих, хто, як ви знаєте чи гадаєте, був там, може, я б і згадав, чи бачив їх у книзі відвідувачів. Розумієте?

— Розумію. Але, на жаль, ми не маємо ані імен, ні адрес.

— Не маєте? Та пусте, — відповів Лейке й почав розстібати вовняне пальто. — Тоді, гадаю, я вам не дуже прислужився. Хіба що тепер можете мене викреслити.

— М-м-м… — почулося у відповідь. — Оскільки ви вже тут, то я маю до вас ще кілька питань. Якщо маєте час.

— Я сам собі хазяїн, — сказав Лейке. — Принаймні поки що.

— Чудово. Кажете, у вас у минулому були проблеми. Чи не розповіли б ви коротко, що то були за проблеми?

— Я мало не вбив одного хлопа, — відверто зізнався Лейке.

— Гаразд, — мовив Харрі, відхилившись на спинку крісла. — А за що?

— Бо він на мене накинувся. Він стверджував, що я одбив у нього дівчину. Насправді вона не була й не хотіла бути його дівчиною, крім того, я не відбиваю чужих дівчат. Не маю потреби.

— Отже, він заскочив вас на гарячому і вдарив її?

— Себто?

— Я лише намагаюся зрозуміти, чому вам захотілося його убити. Якщо ви насправді цього хотіли.

— Він мене ударив. За це я й намагався його убити. Ножем. Я вже майже зробив це, аж тут кілька моїх друзів буквально відтягли мене від нього. Мене засудили за нанесення тяжких тілесних ушкоджень. Тож як за спробу убивства я ще легко відбувся.

— Чи ви усвідомлюєте, що ваші слова можуть накликати на вас підозри в убивстві?

— У цій справі? — Лейке недовірливо глянув на Харрі. — Жартуєте? Гадаю, у вас більше здорового глузду, хіба ні?

— Якщо вам забаглося вбити один раз…

— Насправді я прагнув цього не один раз. Мабуть, я так і чинив.

— Мабуть?

— У джунглях розгледіти вночі негра — річ непроста. Доводиться стріляти наосліп.

— І ви стріляли?

— Стріляв за часів грішної молодості. Відбувши покарання, я вступив на курси сержантів, а потому поїхав у Південну Африку, влаштувався там контрактником.

— А-а. То ви були найманцем у ПАР?

— Три роки. Власне, у ПАР я лише завербувався, позаяк воювали у сусідніх країнах. Там завжди воювали, й завжди був попит на професіоналів, а надто — білих. Чорні досі гадають, що ми розумніші, вони більше довіряють білим офіцерам, а не своїм власним.

— То, може, ви й у Конго були?

Брови у Тоні Лейке вигнулись дашком.

— Чому ви питаєте?

— Бував там нещодавно, тому й цікавлюсь.

— Тоді це місце звалося Заїр. Але здебільшого ми навіть до пуття не знали, у якій країні знаходимось. Там же або суцільна зелень, або суцільна чорнота, поки знова не зійде сонце. Я працював там у так званій службі безпеки на кількох діамантових копальнях. Саме там я й навчився користуватися картою й компасом у світлі ліхтарика, прикріпленого на лобі. До речі, компас там можна викинути до дідька, адже у горах достобіса багато металу.

Тоні Лейке відхилився на спинку крісла. «Розслабився й нічого не боїться», — зауважив Харрі.

— До речі, про метал, — мовив він. — Я наче десь читав, що ви маєте в Африці шахту.

— Маю.

— А що за мінерал видобуваєте?

— Колтан.

Харрі розуміюче кивнув:

— Використовується у мобільних телефонах.

— Так. І ще в ігрових приставках. Коли у дев’яностих у світі стрімко зросло виробництво мобільних телефонів, я зі своїми вояками був на північному сході Конго. Там у французів та тубільців була копальня, колтан для них добували хлопчаки, длубаючись кирками й лопатами. Він скидається на звичайний камінь, але з нього добувають тантал, саме його й використовують у телефонах. І я второпав, що якби знайти кошти, я б міг розпочати там справжнє сучасне видобування, розбагатів би сам і допоміг би розбагатіти своїм партнерам.

— Так і сталося?

Тоні Лейке розсміявся:

— Не зовсім так. Я позичив грошей, потім мене обдурили хитрі партнери, і я втратив усе. Позичив ще, мене знов обдурили, я знову позичив і заробив трохи грошенят.

— Трохи?

— Кілька мільйонів, щоб борги пороздавати. Але тепер я маю зв’язки, моє ім’я почало вигулькувати у пресі, і хоча я, звісно, ділив шкуру невбитого ведмедя, але цього було достатньо, щоб мене прийняли у колах, де крутяться великі гроші. Щоб тебе вважали там за свого, важить лише кількість нулів у цифрі, якою вимірюється твій статок, і не суттєво, чи спереду там плюс, чи мінус. — Лейке знову розсміявся щиро й заразливо, і Харрі теж довелося удати посмішку.

— А тепер?

— А тепер перед нами замайоріли нові величезні перспективи, бо саме нині прийшов час колтану. Звісно, я вже давно про це розповідаю, але саме зараз — то щира правда. В обмін на опціон на купівлю мені довелося поступитися своєю часткою акцій у цьому бізнесі, щоб пороздавати борги. Нині все влаштувалося, й треба лише добути грошей, щоб знову викупити свої акції, і тоді я стану повноправним компаньйоном.

— Зрозуміло. А гроші?

— Дехто вважає за доцільне позичати мені гроші в обмін на частку. Прибуток величезний, а ризик мізерний. Чимало грошей уже вкладено, враховуючи хабарі місцевій владі. Ми навіть прорубали злітну смугу у джунглях, тож тепер можна вантажити все просто на літаки й вивозити через Уганду. Чи ви заможний, Харрі? Подивлюсь, може, є можливість і вам відтяти шматочок цього пирога.

Харрі похитав головою:

— А ви нещодавно бували у Ставангері, Лейке?

— Бував… улітку.

— А пізніше?

Поміркувавши, Лейке заперечно похитав головою.

— Ви не зовсім упевнені? — поцікавився Харрі.

— Я показую свій проект потенційним інвесторам, а отже, страшенно багато подорожую. Гадаю, я бував у Ставангері тричі чи, може, чотири рази, але наче з літа я туди не навідувався.

— А як щодо Лейпцига?

— Тут мені, мабуть, уже час спитати: а чи не потрібен мені адвокат, Харрі?

— Я просто прагну якнайшвидше викреслити вас із переліку, щоб зосередитися на більш суттєвих речах. — Харрі потер перенісся вказівним пальцем. — Якщо не бажаєте, щоб усе це винюхала преса, не варто звати адвоката, отримувати офіційні виклики на допити тощо.

Лейке повільно кивнув:

— Певна річ, Харрі, ви слушно кажете. Дякую за пораду.

— Отже Лейпциг?

— Перепрошую, — відповів Лейке з непідробним жалем у голосі й на обличчі. — Ніколи там не був. А хіба мусив?

— М-м-м… Мені також доведеться спитати, де ви були й що робили у певні дні.

— Питайте.

Харрі назвав дати чотирьох убивств, а Лейке записав їх у свій нотатник у шкіряній обкладинці.

— Перевірю дати, щойно дістануся офісу, — пообіцяв він. — До речі, ось мій номер телефону. — Він простягнув Харрі візитівку, на якій зазначалось: «Тоні К. Лейке, підприємець».

— А що означає «К.»?

— Слушне питання, — мовив Лейке підводячись. — Насправді Тоні — це лише скорочене від Антоні, тож я вирішив, що потрібен другий ініціал. Це ніби додає поважності, хіба ні? Як на мене, іноземцям подобається.

Харрі не пішов Кишкою, натомість піднявся у в’язницю разом з Лейке сходами, постукав у віконечко, показався охоронець і впустив їх.

— Просто кадр із серіалу про банду Ульсена, — прокоментував Лейке, коли вони стояли на гравієвій доріжці перед поважними стінами старої в’язниці.

— Щоб не впадати в очі, — мовив Харрі. — Вас починають упізнавати в обличчя, а люди в управлінні саме зараз ідуть на роботу.

— До слова, про обличчя. Бачу, вам хтось вилицю пошкодив.

— А хіба я не міг упасти й забитися?

Лейке, усміхаючись, похитав головою:

— Бачте, я трохи знаюся на цьому. Ваша стала такою після удару. І ви дозволили, щоб вона зрослася не так, як слід. Варто б піти й вправити її, мороки небагато.

— Дякую за пораду.

— Чи ви їм багато винні?

— Ви й про це знаєте?

— Звісно! — бовкнув Лейке і примружив очі. — На жаль.

— Наостанок, Лейке…

— Тоні. Або Тоні К. — Він знову блиснув своїм жувальним апаратом. Ніби виказуючи цілковиту безтурботність, спало на думку Харрі.

— Тоні, а ви коли-небудь бували поблизу Люсерена? Це озеро в Ест…

— Бував, звісно, чи ви з глузду з’їхали? — розреготався Тоні. — Адже ферма Лейке розташована у Рюстаді. Я там у діда щоліта гостював. І мешкав пару років. Чудова місцина, правда? Як там, до речі? — Зненацька усмішка здиміла з його обличчя. — О, трясця! Це ж ви там знайшли оту дівчину! Оце так збіг, еге ж?

— Та, — мовив Харрі, — нічого надзвичайного в цьому немає, адже Люсерен — велике озеро.

— Звісно. Утім, ще раз дякую, Харрі. — Лейке простягнув руку. — А якщо дізнаєтесь якісь імена з Ховасхютти, чи хто об’явиться, зателефонуйте, не соромтесь, я, може, щось згадаю. Завжди радо співпрацюватиму, Харрі.

Харрі глянув на себе збоку: він тисне руку людині, котра, як йому щойно видавалось, убила п’ятьох людей протягом останніх трьох місяців.

За п’ятнадцять хвилин після того, як Лейке пішов, зателефонувала Катрина Братт.

— То що?

— У чотирьох з п’яти відповідь заперечна, — сказала вона.

— А п’ятий?

— Раз поцілили. У найвіддаленіших віртуальних нетрях.

— Поетично.

— Тобі сподобається. Шістнадцятого лютого Еліасу Скугу зателефонували з номера, який ні на кого не зареєстрований. З таємного, так би мовити. І, можливо, саме тому ви…

— Ставангерська поліція.

— …не виявили цього зв’язку раніше. Але у найвіддаленіших нетрях.

— Ти мала на увазі у списках абонентів «Теленора», які суворо охороняються?

— Щось на кшталт цього. Там вигулькнуло ім’я Тоні Лейке, Хольменвейєн, сто сімдесят два, — саме він платить за розмови з цього таємного номера.

— Yes!! — вихопилось у Харрі. — Ти — янгол.

— Як на мене, негодяща метафора. З твого голосу чути, що я щойно послала чолов’ягу у в’язницю на пожиттєвий строк.

— Зателефоную згодом.

— Зажди! А про Юссі Колкку нічого знати не хочеш?

— Я вже майже забув про нього. Ну ж бо, розповідай.

Вона й розповіла.

Розділ 40. Пропозиція

Харрі знайшов Каю в зеленій зоні на шостому поверсі, у відділі розслідування убивств. Побачивши його в одвірку, вона засяяла.

— У тебе увесь час двері навстіж? — спитав він.

— Завжди. А твої?

— Замкнені. Завжди. Але, схоже, ти, як і я, викинула звідси стілець для відвідувачів. Слушно. Бо дехто дуже полюбляє теревені правити.

Вона розсміялася:

— Маєш якесь захопливе заняття?

— Можна й так сказати. — Він увійшов і прихилився до стіни.

Вона обіруч відштовхнулася від столу, так що крісло покотилося до шафки з документами. Вийняла з шухляди листа й поклала перед Харрі:

— Гадала, тебе зацікавить.

— Що це таке?

— Сніговик. Адвокат подав клопотання, щоб ми перевели його з Уллерсму в звичайну лікарню через погіршення стану здоров’я.

Харрі сів на край столу й почав читати:

— М-м-м… Склеродермія. Вона розвивається швидко. Утім, сподіваюсь, не надто швидко. Він на це не заслуговує.

Холе глянув на неї і завважив, як вона здригнулась.

— Моя двоюрідна бабця померла від склеродермії, — мовила Кая. — Страшна хвороба.

— Але й людина страшна, — додав Харрі. — До слова, я цілком згоден, що здатність прощати свідчить про сутність людини. Тож я, безперечно, — найнижчий рівень.

— Я не мала наміру тебе критикувати.

— Обіцяю виправитися у наступному житті, — підморгнув Харрі, зиркнув униз і почухав потилицю. — Якщо індуси мають рацію, я, ймовірно, обернуся на жука-короїда. Але я буду добрим короїдом.

Харрі глянув на неї краєм ока й помітив, що його «триклята хлоп’яча чарівність», як казала Ракель, більш-менш подіяла.

— Послухай, Кає, я прийшов, бо маю до тебе пропозицію.

— Справді?

— Справді. — Харрі чув свій власний урочистий голос. Голос людини, позбавленої вміння прощати, безвідповідальної, яка не зважає ні на що, окрім власної мети. І продовжив умовляти, відмовляючи: тактика, що надто часто приносила успіх: — Хоча я радив би тобі не погоджуватись. Оскільки я маю таку особливість — руйнувати життя людей, з якими маю взаємини.

На свій подив, він зауважив, що Кая розчервонілася, як півонія.

— Але, на мою думку, зробити це без тебе було б помилкою, — вів він далі. — Не зараз, коли ми вже такі близькі…

— Близькі до чого? — Рум’янець на її щоках згас.

— Близькі до того, щоб затримати винного. Я йду до прокурора за ордером на арешт.

— О-о-о, звісно…

— Звісно?

— Я хотіла спитати, кого збираєшся заарештовувати? — Вона знову під’їхала у кріслі до столу. — Й за що?

— Убивцю, Кає.

— Справді?

Він зауважив, як поволі розширюються її зіниці. І знав, що коїться у неї в душі. Мисливський азарт, розуміння того, що здобич от-от упіймають. Арешт. Перший у її службовому формулярі. Вона ні за що не відмовиться!

Харрі кивнув:

— Його звуть Тоні Лейке.

Вона знову зашарілася.

— Знайоме ім’я.

— Він одружується з дочкою…

— …авжеж, з дочкою Галтунга. — Вона зморщила лоба. — Гадаєш, у тебе є докази?

— Непрямі. І збіги.

Він помітив, що зіниці її знову звузилися.

— Я певен, що це він.

— Спробуй і мене переконати, — мовила вона, і він відчув жагу в її голосі. Бажання заковтнути приманку, скористатися нагодою, прийняти найбожевільніше рішення у своєму житті. Він не прагнув захистити її від неї самої. Бо він потребував її. Вона наче створена для ЗМІ: молода, розумна, честолюбна. З принадною зовнішністю й чудовою репутацією. Загалом, вона має все те, чого бракує йому. Жанна д’Арк, яку Міністерство юстиції не наважиться спалити на вогнищі.

Харрі глибоко вдихнув. І переповів їй розмову з Тоні Лейке. Він особисто вже не дивувався, що переказує їй розмову до останнього слова. Хоч колеги завжди дивувалися такому його вмінню.

— Ховасхютта, Конго, Люсерен, — мовила Кая, коли він замовк. — Він був усюди.

— Так. І раніше був засуджений за насильство. Й визнає, що мав бажання вбити.

— Вагоме, але…

— А ось — найвагоміше. Він телефонував Еліасу Скугу. За два дні перед тим, як Скуга знайшли мертвим.

Її зіниці обернулись на два чорних сонця.

— Тепер ми його схопимо, — упевнено мовила вона.

— Чи я правильно зрозумів твоє «ми»?

— Правильно.

Харрі зітхнув.

— Чи ти свідома того, як ризиковано в усе це встрявати? Навіть якщо я маю рацію щодо Лейке, я не певен, що його арешту і засудження достатньо, щоб терези схилилися на бік Хагена. І тоді ти не оберешся лиха.

— А ти? — Вона потягнулася до нього через стіл. Блиснули дрібні зубки, як у піраньї. — А ти чому вважаєш, що гра варта свічок?

— Я — колишній поліцейський, якому немає чого втрачати, Кає. Мені або все, або нічого. Я не буду опікуватися наркоторговцями й шльондрами, й мені цілком напевно не дадуть посади в Крипосі. Але для тебе, можливо, це згубний вибір.

— Я завжди роблю хибний вибір, — мовила вона суворо.

— Добре, — кивнув він і підвівся. — Піду шукати прокурора. Будь напоготові.

— Я чекатиму тут, Харрі.

Харрі підвівся й, розвернувшись, зіткнувся лицем в лице з чоловіком, який, вочевидь, уже певний час стояв у дверях.

— Перепрошую, — мовив той, широко всміхаючись. — Я лише хотів ненадовго вкрасти оцю панну. — Він кивнув у бік Каї, в очах у нього танцювали смішинки.

— Прошу, — мовив Харрі, ледь усміхнувшись, і пішов коридором.

— Аслак Кронглі? — сказала Кая. — Що ж привело у велике й жаске місто простого сільського хлопчину?

— Гадаю, те ж саме, що й решту, — відповів ленсман з Устаусета.

— Кипучі емоції, неонові вогні й галас натовпу?

Аслак посміхнувся:

— Робота. І ще жінка. Чи дозволиш запросити тебе на каву?

— Не зараз, — відмахнулася Кая. — Наразі тут усе так закрутилося, і я маю лишатись на передовій. Але радо почастую тебе кавою в їдальні. Вона на горішньому поверсі, якщо ти підеш уперед, я ще встигну декому зателефонувати.

Піднявши великого пальця, він пішов.

Кая заплющилась і глибоко, тремтливо зітхнула.

Кабінет поліцейського прокурора розташовувався у червоній зоні на шостому поверсі, тож Харрі не довелося йти далеко. Прокурор — молода жінка, яка, безперечно, посіла цю посаду вже по тому, як Харрі перестав бути завсідником цього кабінету, — глянула на нього зверху окулярів, коли він увійшов.

— Мені потрібен ордер на арешт, — мовив Харрі.

— А хто ви такий?

— Харрі Холе, старший інспектор.

Він подав їй своє посвідчення, хоча з того, як вона трохи розгубилась, зрозумів, що вона про нього чула. Харрі міг уявити, що саме, і тому вирішив, що краще про це не думати. Жінка стала вписувати його ім’я у бланк ордера на затримання та обшук з перебільшеною ретельністю, наче то бозна-які складні слова.

— Два хрестики? — спитала вона.

— Було б добре, — відповів Харрі.

Вона позначила хрестики поруч із затриманням та обшуком і відхилилася на спинку крісла. Харрі ладен був закластися, що у цю мить вона хотіла видатися не менш досвідченою, ніж її попередники, поза означала: маєте-тридцять-секунд- щоб-мене-переконати.

Знаючи з особистого досвіду, що перший аргумент — вирішальний, він почав з того, що Лейке телефонував Еліасу Скугу за два дні до убивства. Хоча під час розмови з Харрі Лейке наполягав, що він не знає Скуга і взагалі не розмовляв з ним у хатинці. Другим аргументом стало те, що він був засуджений за нанесення тяжких тілесних ушкоджень, до того ж він сам визнав, що це була фактично спроба убивства. Харрі вже відчував, що рибка в сітці. Але для певності він приправив усе ще й збігами про Конго та Люсерен, не надто вдаючись у подробиці.

Жінка-прокурор зняла окуляри.

— Загалом, я не проти, — мовила вона. — Але маю трохи подумати.

Харрі подумки вилаявся. Більш досвідчений поліцейський юрист уже давно видав би йому ордер, але ця пані, безсумнівно, новенька і нічого не вирішить, не порадившись. Написала б собі на дверях «стажер», тоді б він звернувся до когось іншого, але тепер уже запізно.

— Час збігає, — мовив Харрі.

— Он як?

Вона спіймала його. Харрі махнув рукою — жест, який міг означати будь-що, але не означав нічого.

— Я вирішу відразу по обіді. — Вона обійшла його ще на кілька пунктів. Поглянувши на бланк, вона додала: — Холе. Найімовірніше, я покладу ордер на вашу поличку для кореспонденції.

Харрі зціпив зуби, щоб не бовкнути зайвого. Бо розумів: вона цілком слушно каже. Звісно, це самоствердження: молода, недосвідчена жінка у царині, де головують чоловіки. Одначе вона відразу показала, що її варто поважати й що наскоком від неї нічого не отримаєш. Гаразд. Але йому закортіло тут же здерти з її носа окуляри й розтрощити їх.

— Чи не могли б ви зателефонувати мені по внутрішньому номеру, коли вирішите? — спитав він. — Бо мій теперішній кабінет розташований далеко від поштових скриньок.

— Гаразд, — змилостивилась вона.

Харрі вже йшов Кишкою, був метрів за п’ятдесят від кабінету, коли почув, як відчинилися двері. Хтось вийшов, зачинив за собою двері, розвернувся й хутко закрокував назустріч Харрі. Й закляк, побачивши його.

— Що, Бйорне, злякався? — тихо спитав Харрі.

Між ними було ще більше двадцяти метрів, але стіни відлунювали слова до Бйорна Гольма.

— Трішки є, — відповів уродженець Тотена і поправив свою растаманську шапочку, що прикривала його руде волосся. — Ти підкрався якось непомітно, Харрі…

— Гм-м-м… А ти?

— Що я?

— Що ти тут робиш? Я гадав, ти в Крипосі. Кажуть, маєш там нову чудову роботу.

Харрі зупинився за два метри від неабияк розгубленого Гольма.

— Я б не сказав, що чудову, — пхикнув Гольм. — Не дозволяють робити те, чого найбільше хочеться.

— І що ж це?

— Криміналістика. Ти ж знаєш мене.

— Я тебе знаю?

— Та що з тобою? — Гольм зморщив лоба. — Координування тактичної й технічної складової розслідування, уявляєш? Розсилати повідомлення, скликати наради, відправляти рапорти…

— Це явне підвищення, — мовив Харрі. — Початок кар’єрного злету, хіба ні?

Гольм гмикнув:

— А знаєш, що я думаю? Я думаю, Бельман запхнув мене туди, щоб тримати якнайдалі від оперативної інформації. Боїться, що тоді ти отримаєш інформацію раніше за нього.

— Але у цьому він якраз і помиляється, — Харрі підійшов до криміналіста впритул.

Бйорн Гольм кліпнув розгублено.

— Якого дідька, Харрі?

— Саме так — якого дідька? — Харрі чув, як його власний голос від люті стає хрипливо-металевим. — Якого біса ти ходив у мій кабінет, Бйорне? Усі твої лахи вже повиносили.

— Якого біса? — перепитав Бйорн. — Я прийшов забрати ось це. — Він підняв правицю. У руці була книга. — Ти ж обіцяв залишити її на вахті. Чи забув?

— «Hank Williams: The Biography».[89]

Харрі відчув, що червоніє.

— М-м-м…

— М-м-м, — змавпував Бйорн.

— Я поклав її разом з рештою речей, коли ми переїжджали, — пояснив Харрі, — але у Кишці ми на півдорозі розвернулися й повернулися знов у кабінет. А пізніше я забув.

— Гаразд. Мені можна йти?

Харрі зробив крок убік і почув, як Бйорн, лаючись, віддаляється коридором.

Він відчинив кабінет.

Упав у крісло.

Роззирнувся навсібіч.

Нотатник. Він зазирнув у нього. Адже з розмови, що занотована, нічого не вказувало, що Тоні Лейке — підозрюваний. Харрі висунув шухляди письмового стола, щоб подивитися, чи не рились у них. Все у повній цілості. Може, Харрі помилився? Чи є надія, що Гольм не зливає інформацію Бельману?

Він поглянув на годинник. Треба сподіватися, новий прокурор швидко обідає. Харрі натис кнопку на комп’ютері, й монітор ожив. У пошуковцеві досі світились останні набрані ним слова: Тоні Лейке.

Розділ 41. Ордер

Аслак Кронглі крутив у руках кавову чашечку. У його величезних руках вона здавалася Каї лише як підставка для яйця.

Кая сиділа проти нього за столиком біля вікна. Їдальня в Управлінні поліції розташовувалась на горішньому поверсі. Звичайна норвезька їдальня: простора, світла, чиста, але не така вже затишна, аби відвідувачі прагнули тут засидітись. Головною її перевагою був краєвид на місто, але Аслака, схоже, він не зацікавив.

— Я перевірив також книги відвідувачів в інших хатинках, які поза обслугою, — вів він далі. — Лише Шарлотта Лолле та Іска Пеллер зазначили, що тієї ночі, яка нас цікавить, збиралися заночувати у Ховасхютті. Напередодні обоє ночували у Тунвегхютті.

— І про це ми вже знаємо, — відповіла Кая.

— Так. Тому у мене є лише дві речі, які можуть тебе зацікавити.

— Що саме?

— Я розмовляв по телефону з літнім подружжям, які ночували у Тунвегхютті тієї ж ночі, що й Шарлотта та Іска. Вони сказали, що увечері з’явився якийсь парубок, перевдягнувся у чисту сорочку й пішов десь на південний захід, хоча вже стемніло. Єдина хатинка у тому напрямку — Ховасхютта.

— І цей тип…

— Вони бачили його лише мигцем. Скидається на те, що він не надто прагнув бути поміченим: не знімав ані лижну маску, ані старомодні окуляри для слалому, навіть коли перевдягався. Дружина каже, що тоді їй спало на думку, що, може, колись він отримав серйозну травму.

— Чому?

— Вона лише пригадує, що їй це спало на думку, але не пригадує чому. Поза тим, він міг піти в іншому напрямку, коли зник з очей, і повернути до іншої хатинки.

— Звісно. — Кая глянула на годинник.

— До речі, чи хтось відгукнувся на ваше прохання звернутися у поліцію?

— Ні, — відповіла Кая.

— Насправді ти подумала «так». — Кая поглянула на Аслака Кронглі, і той підняв долоні ніби на захист: — Даруй, тупий селюк вибрався у місто. Це не моя справа.

— Усе гаразд, — мовила Кая.

Обоє втупилися у свої чашки.

— Ти сказав, що маєш для мене дві цікаві речі, — нагадала Кая. — А друга яка?

— Знаю, що жалкуватиму про те, що це сказав, — промовив Кронглі. Очі у нього знову сміялися.

Кая враз здогадалась, куди поверне їхня розмова. Ленсман мав рацію: він жалкуватиме.

— Я зупинився у «Плазі» й хочу спитати: може, ти повечеряєш зі мною сьогодні?

З виразу його обличчя вона зрозуміла, що він уже все прочитав у її очах.

— Я просто нікого не знаю у цьому місті, — сказав він, скорчивши рота у гримасі, яка, вочевидь, мала б стати щирою усмішкою. — Окрім моєї колишньої дівчини, але їй я телефонувати не насмілюся.

— Мабуть, було б чудово… — почала Кая й ненадовго замовкла. Умовний спосіб і «мабуть» на додачу. Вона зауважила, що Аслак Кронглі вже жалкує.

— …але, на жаль, я зайнята сьогодні увечері.

— Усе гаразд, я ж не запрошував тебе заздалегідь, — усміхнувся Кронглі, запустивши пальці у свою густу чуприну. — А як щодо завтра?

— Я… у мене страшенно багато роботи, Аслаку.

Ленсман кивнув з розумінням:

— Авжеж, звісно, ти зайнята. Це через того добродія, який був у твоєму кабінеті, коли я прийшов?

— Ні, у мене зараз інший начальник.

— Я не маю на увазі начальника…

— Себто?

— Ти казала, що закохана у поліцейського. І, як видається, хлопцеві неважко було тебе умовити. Принаймні не так важко, як мені.

— Ні, ні, ти що, здурів? Це не він! Я… певно, забагато випила того вечора. — Кая почула власний нещирий сміх і відчула, як кров приливає до обличчя.

— Зрозумів, — мовив Кронглі й допив каву. — Доведеться йти у велике й холодне місто самому. Нічого, тут ще є й музеї, і бари, варті відвідин.

— Так, не слід нехтувати нагодою.

Він підняв брови. Очі його водночас і сумували, й сміялись. Як у Евена тоді, востаннє.

Кая провела його вниз. Коли він простягнув їй руку, у неї прохопилось:

— Усе-таки, якщо тобі стане украй самотньо, зателефонуй мені, може, я вже звільнюся.

Вона розтлумачила його посмішку як вдячну. За можливість подякувати й відмовитись чи, принаймні, знехтувати пропозицією.

Піднімаючись ліфтом на свій шостий поверх, Кая згадала оте: «…хлопцеві неважко було тебе умовити».

Цікаво, чи довго Аслак стояв у дверях і слухав їхню розмову?

О першій телефон на столі Каї задзеленчав.

Це був Харрі.

— Нарешті отримав ордер. Ти вже налаштувалася?

Вона відчула, як затріпотіло серце.

— Так.

— А жилет?

— І жилет, і зброя.

— Про зброю подбає «Дельта». Вони вже напоготові й чекають у машині в гаражі. Нам треба лише зійти вниз. Будь ласка, забери з моєї полиці ордер.

— Згода.

За десять хвилин вони вже їхали центром Осло у синьому, розрахованому на дванадцятьох, мікроавтобусі підрозділу «Дельта», прямуючи у західну частину міста. Харрі розповідав Каї, що півгодини тому зателефонував до Лейке в офіс, і йому повідомили, що той сьогодні працює удома. Тоді він зателефонував на домашній номер Лейке на Хольменвейєн. І поклав слухавку, щойно Тоні озвався. Харрі спеціально попросив, щоб операцію проводили під керівництвом Мілано, темноволосого, кремезного чоловіка з густими бровами, у жилах якого, незважаючи на прізвище, не було ані краплі італійської крові.

Зараз вони проїжджали через Ібсенівський тунель. Прямокутники світла, що відбивалося, ковзали по шоломах та забралах вісьмох поліцейських, які наче занурились у глибоку медитацію.

Кая та Харрі сиділи позаду. Харрі був зодягнений у чорну куртку, на якій спереду й ззаду був напис «Поліція», він дістав свій службовий револьвер, щоб переконатись, що його заряджено.

— Вісім чоловіків із «Дельти» й блимавка. — Кая кивнула на мигалку на даху авто, що оберталася. — Чи не занадто?

— Треба, щоб було занадто, — сказав Харрі. — Якщо ми прагнемо привернути увагу до цього арешту, треба трохи більше галасу, ніж зазвичай.

— Ти вже влаштував витік у пресу?

Харрі глянув на неї.

— Оскільки ти вже вирішив наробити галасу, — мовила вона. — Тільки уяви: відомого Тоні Лейке заарештовують за убивство депутата стортингу Маріт Ульсен. Газетярі забудуть навіть, що принцеса народжує, щоб отримати такий матеріал.

— А що, як там його наречена? — спитав Харрі. — Чи мати? Вони теж засвітяться у репортажах наживо та газетах? — Він крутнув револьвер, і барабан, клацнувши, сам став на місце.

— Як же тоді ти привернеш увагу?

— Преса заявиться згодом, — відповів Харрі. — Почне розпитувати сусідів, перехожих, нас. Ще встигнуть дізнатись про грандіозну тутешню виставу. І досить. Невинуваті не постраждають, а ми опинимося на перших шпальтах.

Кая потайки кинула на нього погляд, коли вони в’їхали у наступний тунель, і по машині знову заковзали тіні. Вони проминули район Майорстюа й почали підійматися по Слемдалсвейєн, проминули Віндерен. Вона зауважила, що Харрі дивиться у бічне віконце, на перон станції наземного метро. На обличчі в нього був вираз стражденний і беззахисний. Їй хотілось покласти на його руку свою, промовити щось — будь-що, аби лише стерти цей вираз з його обличчя. Вона поглянула на його руку. Він тримав револьвер, стискаючи його так, ніби то була його найбільша коштовність. Далі так не може тривати. Щось має трапитись. І трапилось.

Вони підіймалися чимраз вище, під ними простягалося місто. Перетнули трамвайні колії, перед ними замиготіли вогні й опустився шлагбаум.

Ось і Хольменвейєн.

— Хто піде зі мною до дверей, Мілано? — крикнув Харрі до передніх сидінь.

— Дельта-три і Дельта-чотири, — вигукнув у відповідь Мілано, озирнувшись, показав на чоловіка, у якого крейдою на комбінезоні на грудях і на спині було виведено «3».

— Гаразд, — мовив Харрі, — а решта?

— По двоє обабіч будинку. План «Дайк один-чотири-п’ять».

Кая знала, що це шифр, за яким вони мають кинутися вперед. Цей метод запозичили з американського футболу, його мета — гарантувати швидку комунікацію і не дозволити супротивнику щось збагнути, навіть якщо він вийде на частоту «Дельти». Вони зупинилися за кілька будинків перед помешканням Лейке. Шестеро чоловіків познімали із запобіжників свої «МП-5» і повискакували з мікроавтобуса. Кая бачила, як вони рвонули вперед, проминаючи сусідські садочки з коричневою травою, голими яблунями й високими парканами, досить поширеними у західній частині міста. Вона зиркнула на годинник. Спливло сорок секунд, як рація Мілано поскрипіла:

— Усі на місцях.

Водій відпустив зчеплення, й вони повільно покотилися до будинку.

Жовтий одноповерховий особняк, що його придбав Тоні Лейке порівняно недавно, мав вражаючі розміри, але поважна адреса справляла значно сильніше враження, ніж архітектура, яка, на думку Каї, поєднувала у собі елементи функціоналізму з дерев’яною коробкою.

Вони зупинилися напроти дверей до гаража, на самому початку гравієвої доріжки, яка йшла до вхідних дверей. Кілька років тому, під час драматичних подій із захопленням заручників, коли загін «Дельта» вже оточив будинок, злочинцям удалося вислизнути, пробравшись у гараж, до якого вів перехід із будинку, повернути ключ запалення у машині хазяїна й накивати п’ятами на очах у озброєних по вуха поліцейських, що уклякли від подиву.

— Йди слідом, але не висовуйся, — скомандував Харрі до Каї. — Наступного разу — твоя черга.

Вони вилізли з мікроавтобуса. Харрі відразу поспішив до будинку, один поліцейський ішов на крок позаду, інший — збоку, просувалися ніби трикутником. Кая зрозуміла з інтонації, що Харрі хвилюється. Тепер і мова його тіла свідчила про те саме: потилиця напружена, надміру плавні рухи.

Вони зійшли на ґанок. Харрі подзвонив у двері. Двоє поліцейських стали обабіч дверей, притулившись спиною до стіни.

Кая почала відлік: у машині Харрі розповідав, що інструкція ФБР гласить: слід подзвонити чи постукати у двері, вигукнути «Поліція!» і «Відчиніть, будь ласка», потім повторити дію, зачекати десять секунд і лише потому вдиратися у будинок. Норвезька поліція не мала ніяких інструкцій щодо цього, але це не свідчило, що правил немає взагалі.

Утім, того ранку на Хольменвейєн жодні правила не стали у нагоді.

Двері широко розчахнулися, і Кая, машинально відсахнувшись, помітила в одвірку растаманську шапочку, завважила, як ворухнулось у Харрі плече, й почула звук кулака, який врізається в плоть.

Розділ 42. Бівіс

Усе сталося машинально, Харрі просто не встиг зупинитися.

Побачивши у дверях будинку Тоні Лейке округле, як місяць, обличчя криміналіста Бйорна Гольма, а за його спиною — решту криміналістів, які проводили обшук повним ходом, Харрі за кілька секунд усвідомив, що трапилось, і в очах йому потемніло.

Він лише відчув, як суглобам на пальцях стало боляче від удару в плече. Коли він розплющив очі, то побачив Бйорна Гольма, що зігнувся навпочіпки у вітальні, з носа в того юшила кров, текла по губах і крапала з підборіддя.

Двоє поліцейських з «Дельти» кинулися наперед і спрямували дула на Гольма, але теж явно розгубилися. Мабуть, вони й раніше бачили його відому барвисту шапочку й зрозуміли, що решта зодягнених у біле людей — то криміналістична група.

— Відрапортуй, що все під контролем, — мовив Харрі до чоловіка з цифрою «3» на грудях. — І що підозрюваного заарештовано. Мікаелем Бельманом.

Харрі сидів, глибоко занурившись у крісло й простягнувши ноги так, що вони діставали до письмового столу Гуннара Хагена.

— Усе дуже просто, шефе. Бельман дізнався, що ми збираємося затримати Тоні Лейке. Трясця, прокуратура у тій же будівлі, що й криміналістичний відділ! Він просто міг перейти через дорогу й отримати ордер від прокурора — дві хвилини діла. А я у нашого драного юриста дві зайві години стирчав!

— Не треба кричати, — мовив Хаген.

— Тобі не треба, а мені — треба! — зарепетував Харрі й гахнув по підлокітнику. — Чорти б його взяли!

— Радій, що Гольм на тебе рапорт не написав. До слова, нащо ти його вдарив? Хіба він зливав?

— Щось іще, шефе?

Хаген поглянув на свого старшого інспектора, затим похитав головою:

— Візьми-но кілька вихідних, Харрі.

Яких тільки прізвиськ не мав Трульс Бернтсен у дитинстві та юності! Більшість уже забулися. Але на початку дев’яностих до нього причепилося прізвисько, яке приклеїлося намертво: Бівіс. Як отой телепень з коміксів на MTV. Біляве волосся, щелепа, що видавалася наперед, і свиняче рохкання замість сміху. Гаразд, нехай він і справді так сміється. Ще з початкової школи, надто коли когось гамселили. І навіть коли його самого. Він читав якось в одному журналі коміксів, що Бівіса та Батхеда вигадав чувак на прізвище Джадж, імені він не пригадує. Коротше, цей Джадж розповідав, що батько Бівіса був п’яниця, який бив сина. Трульс Бернтсен пригадував лише, що жбурнув журнал у крамниці додолу й пішов геть, сміючись своїм поросячим сміхом.

Він мав двох дядьків, обидва поліцейські, та й він сам майже відповідав вимогам, які висувалися в Поліцейській академії, на додачу мав дві рекомендації. Скласти іспит йому поталанило, зокрема дякуючи допомозі сусіда по парті. Інакше й бути не могло, адже вони товаришували з дитинства. Хоча дружба від дружби різниться. Якщо вже геть по правді, то Мікаель Бельман верховодив Бівісом, коли їм було ще по дванадцять і вони зустрічались на пустирищі, де якось мало не підірвали увесь Манглеруд. Бельман зловив його на гарячому, коли той хотів підпалити мертвого щура. І показав йому, що все можна зробити набагато цікавішим, якщо засунути щурові у пащу динамітну шашку. Трульсу навіть дозволили підпалити ґніт. І відтоді він ходив за Бельманом як хвіст. Коли йому це дозволяли. Бельман був спроможний на те, чого Трульс робити був не в змозі. І в навчанні, й на фізкультурі, й розмовляв він так, що ніхто кпинити з нього не насмілювався. У нього навіть дівчата були, до того ж одна була старша за нього на рік і цицьката, і Мікаель міг затягнути її в куток, коли заманеться. Він переплюнув Бельмана лише в одному: міг терпіти, коли дубасили, як ніхто. Бельман завжди вмів під час бійок вивернутися, але коли старшим хлопцям набридали штучки Бельмана й вони розпускали руки на чванька, він ставив перед собою Трульса. Отого можна було лупцювати досхочу. Йому не звикати, ще вдома призвичаївся. Хлопчаки могли віддухопелити його до крові, але він не тікав, а лише заводив своїм рохканням їх ще більше, дратуючи до нестями. Трульс просто був неспроможний зупиниться. Він знав, що Мікаель схвально поплескає його по плечу, а якщо сьогодні неділя, то, можливо, він скаже, що Юлле та Те-Ве нині знову влаштовують перегони. Й тоді товариші стануть на позиції неподалік Рюенкрюссет, вдихаючи запах розпеченого сонцем асфальту й слухаючи ревіння двигунів «каваїв-1000», а обидві ватаги вболівальників будуть горлати що є сили. Й нарешті, на безлюдне недільне шосе вилетять мотоцикли Те-Ве та Юлле, мчатимуть повз них, далі до тунелю й Брюну, й вони з Мікаелем, якщо він буде в доброму гуморі, а мати Трульса на чергуванні у лікарні в Акері, підуть додому до Бельмана, й пані Бельман почастує його недільною вечерею.

Якось, коли Мікаель подзвонив у їхні двері, батько крикнув Трульсу, що прийшов Ісус, щоб забрати свого учня.

Вони ніколи не сварилися. Тобто Трульс ніколи не давав здачі, якщо Бельман був у кепському гуморі й зганяв зло на ньому. Навіть на тій вечірці, коли Бельман обізвав його Бівісом, і всі навколо реготали, аж качались, і Трульс інстинктивно усвідомив, що прізвисько причепилося навіки. Трульс насмілився дати здачі лише раз. Коли Бельман назвав його батька п’яницею з фабрики «Кадок». Тоді Трульс підвівся й посунув на Мікаеля, замахнувшись кулаком. Мікаель скрутився, підвів над головою руку, захищаючись, і сміючись сказав, що пожартував. Але каявся й просив вибачення потім саме Трульс.

Якось Мікаель та Трульс зайшли на заправку, де (і про це вони знали), Юлле та Те-Ве крали пальне. Хлопці заправляли свої «каваї» біля стійок самообслуговування, а їхні дівки стирчали на задньому сидінні, і кожна мала зав’язану навколо стану джинсову куртку, яка ніби ненароком закривала номер мотоцикла. А потім хлопці стрибали на мотоцикли й зривалися щодуху геть.

Мікаель повідомив власникові заправки імена й адреси і Юлле, і Те-Ве, а з дівчат тільки подружки Те-Ве. Той виявився недовірливим і перепитав, чи не Трульса він бачив на плівці однієї із камер стеження. Хай там як, а чолов’яга був дуже лютий на хлопчину, який поцупив каністру бензину саме перед тим, як хтось підпалив порожні бараки для робітників на пустирищі у Манглеруді. Мікаель сказав, що не потребує винагороди за інформацію, для нього важить, щоб винних покарали. Він, мовляв, сподівається, що власник бензоколонки теж розуміє, яку відповідальність несе перед суспільством. Дорослий чолов’яга розгублено закивав. Отак Мікаель смикав за ниточки людей. Повертаючись, він сказав товаришеві, що хоче вступити до Поліцейської академії й що Бівісу варто теж над цим замислитись, тим паче що він уже має у родині поліцейських.

Відразу після того Мікаель став гуляти з Улою, й вони з Бівісом бачились уже рідше. Але після закінчення старшої школи та Поліцейської академії обидва отримали роботу у поліцейській дільниці у Стовнері. Це було східне передмістя столиці, у якому було все, що належить: банди, що ворогували, домашнє насильство, а часом і убивства. За рік Мікаель одружився з Улою й став начальником Трульса, чи то пак Бівіса, котрого так усі стали називати вже на третій день, і майбутнє Трульса здавалось безхмарним, а Мікаеля — взагалі блискучим. Допоки один бевзь, якийсь цивільний, що тимчасово працював у відділі заробітної платні, не звинуватив Бельмана у тому, що той буцімто розтрощив йому щелепу після різдвяної вечірки. Доказів чоловік не мав, але Трульс знав напевно, що Мікаель того не робив. Але Мікаель і з цієї халепи вискочив, отримав роботу в Європолі й переїхав у штаб-квартиру в Гаазі, де теж невдовзі став зіркою.

Повернувшись до Норвегії, Мікаель обійняв посаду у Крипосі, майже відразу зателефонував Трульсу і запитав:

— Бівісе, чи ти готовий знову підривати щурів?

Перше, що зробив Мікаель на новій посаді, — узяв на роботу Юссі. Юссі Колкка був майстром у кількох єдиноборствах, які мали такі назви, що язик зламаєш. Він чотири роки пропрацював у Європолі, а доти працював у поліції Гельсінкі. З Європола Юссі Колкку довелося піти — він перестарався, розслідуючи серію зґвалтувань дівчаток-підлітків у Південній Європі. Очевидно, Колкка відгамселив одного з ґвалтівників так, що навіть адвокат звинуваченого не спромігся його упізнати. Але спромігся пригрозити Європолові позовом. Якось Трульс намагався розпитати у Юссі всі пікантні подробиці, але той лише зиркнув спідлоба, і квит. Та пусте. Трульс і сам не був патякалом. Він, до слова, зауважив: що менше розпатякуєш, то більше шансів, що тебе недооцінять. А от це не завжди добре. Але пусте. Сьогодні вони мають нагоду відсвяткувати. Мікаель, він сам, Юссі та Крипос взяли гору. А позаяк Мікаель не був присутній, верховодити будуть вони удвох.

— Стуліть пельки! — заволав Трульс і показав на екран, що висів на стіні над барною стійкою у барі «Юстіцен». І почув власне нервове рохкання, коли колеги послухались його. За столиками й за стійкою все стихло. Усі вп’ялися поглядами у ведучого новин, котрий, глянувши просто у камеру, повідав те, на що всі чекали:

— Сьогодні Крипос заарештував людину, яка підозрюється у п’яти вбивствах, зокрема у вбивстві Маріт Ульсен.

Усі почали збуджено чокатися пивними келихами, заглушивши продовження сюжету. Аж тут грубий голос гаркнув шведською з фінським акцентом:

— Ану замовкли всі!

Співробітники Крипосу підкорилися й нарешті побачили Мікаеля Бельмана, котрий стояв перед будівлею Крипосу у Брюні й говорив у волохатий мікрофон, що його ткнули йому просто в обличчя:

— Підозрюваного допитають у Крипосі, потому його відправлять у камеру попереднього ув’язнення.

— Тобто ви маєте на увазі, що поліція розкрила справу?

— Знайти винного й засудити винного — не одне й те саме, — відповів Бельман, куточки рота у нього сіпнулися ледь помітною посмішкою. — Але слідство, яке провели у Крипосі, виявило безліч збігів та доказів, тож ми вважали за потрібне негайно провести арешт, позаяк була загроза, що будуть скоєні нові злочини, а докази — знищені.

— Заарештованому десь років тридцять. Що ви ще можете про нього сказати?

— Раніше був засуджений за нанесення тяжких тілесних ушкоджень. Це все, що я можу сказати.

— В Інтернеті про особистість затриманого з’являється чимало чуток. Пишуть, що це відомий підприємець, котрий, зокрема, заручений з дочкою відомого судновласника. Чи ви підтверджуєте ці чутки, пане Бельман?

— Я не маю наміру ані підтверджувати, ані спростовувати, окрім того, що ми у Крипосі маємо надію, що у справі все незабаром з’ясується.

Журналіст повернувся обличчям до камери, щоб сказати кілька заключних фраз, але їх пригасив шквал оплесків у барі «Юстіцен».

Трульс замовив ще пива, а один з детективів, здершись на стілець, заволав, що тепер відділ убивств може дещо відсмоктати, та й то лише кінчик, якщо, звісно, добряче попросить. Регіт розлігся в тісному, смердючому, просякнутому потом закладі.

У ту ж таки мить двері розчахнулися, і Трульс у дзеркалі побачив постать, яка заступила увесь одвірок.

Він відчув дивне збудження, пронизливу упевненість: зараз щось трапиться, і хтось обов’язково постраждає.

У дверях стояв Харрі Холе.

Високий, широкоплечий, зі змарнілим обличчям і запаленими, глибоко впалими очима. Він просто стояв у дверях, а у барі «Юстіцен» без ніякого наказу запала мертва тиша, лише чутно було, як хтось цитькає на двох криміналістів-балакунів. А коли, нарешті, вони вмовкли, Холе сказав:

— Отже, ви святкуєте, що вам вдалося вкрасти результати чужої праці?

Він промовив ці слова майже пошепки, але у кімнаті луною розносився кожен склад.

— Святкуєте, що ваш начальник ладен іти по трупах — уже неживих і тих, кого невдовзі повикидають з шостого поверху Управління поліції. Щоб лише стати королем-сонцем триклятого Брюна. Гаразд. От вам сотня…

Трульс завважив, як Холе помахав банкнотою.

— …щоб вам не довелося красти. Купіть собі пива, прощення, штучний дрюк для бельманівської груповухи.

Харрі зібгав сотню й кинув її додолу. Бічним зором Трульс зауважив, що Юссі вже ворухнувся.

— …або завербуйте ще одного донощика.

Холе хитнувся, але втримався на ногах, і Трульс лише тепер зрозумів, що чоловік — хоча й карбує кожне слово, мов рубає сокирою, — п’яний як квач.

У цю мить Юссі Колкка ударив Холе правицею в щелепу, від чого той розвернувся на півоберта, схилився у низькому, майже галантному поклоні, коли лівий кулак Юссі втрапив йому під дих. Трульс подумав, що за кілька секунд Холе виблює, щойно легені знову наповняться повітрям. Просто отут. Юссі подумав те саме й вирішив, що краще нехай це станеться не в залі. На подив, цей незграбний, майже квадратний фін витончено, наче балерина, скинув ногу до плеча Холе, штовхнув його так точно й прицільно, що поліцейський, зігнувшись навпіл, втратив рівновагу й вивалився через ті самі двері, якими увійшов сюди.

Найп’яніший і наймолодший зайшовся реготом, а Трульс зарохкав. Двоє старших, а з ними ще один прокричали, що Колкка має поводитися пристойно. Але ніхто й пальцем не ворухнув. Трульс добре розумів чому. Бо ніхто не забув давню історію. Свого часу Харрі заплямував їхній мундир, напаскудив у власне гніздо, позбавив життя одного з найкращих колег.

Юссі попростував до барної стійки з незворушним виразом, ніби ходив сміття викидати. Трульс задоволено рохкав. Ні, він ніколи не збагне цих фінів, саамів, ескімосів, чи як там їх у біса…

У глибині кімнати якийсь чоловік підвівся й попрямував до виходу. Трульс ніколи не бачив його у Крипосі, але погляд з-під темних кучерів був поглядом поліцейського.

— Ти тільки скажи, ленсмане, якщо потребуватимеш допомоги, — гукнув до нього сусід за столиком.

Лише через кілька хвилин, коли залунав голос Селін Діон і знову почали теревенити, Трульс наважився злізти з табурета, наступити підбором на сотню й підсунути її ногою до барної стійки.

Нарешті, легені Харрі наповнились повітрям. І він виблював. Потім удруге. Затим знов упав. Асфальт був такий холодний, що пронизував бік аж під ребра через сорочку, і такий важкий, наче то він лежав на Харрі, а не навпаки. В очах у нього танцювали криваві цятки й звивалися чорні змії.

— Холе?

Харрі почув голос, але знав: якщо помітять, що він прийшов до тями, то знову можуть бити. Тому не розплющував очей.

— Холе? — Голос пролунав ближче, і Харрі відчув чиюсь руку на своєму плечі.

А ще Харрі знав, що алкоголь притупляє реакцію, влучність і здатність оцінювати відстань. Та він все одно зробив те, що зробив: розплющив очі, викрутився й ударив у борлак. І знов упав.

Він промахнувся майже на півметра.

— Давай я візьму тобі таксі, — мовив голос.

— Якого біса, — промимрив Харрі. — Забирайся, триклятий щур!

— Я не з Крипосу, — сказав голос. — Мене звати Кронглі. Я ленсман в Устаусеті.

Харрі повернувся й подивився на нього.

— Я просто трохи перебрав, — прохрипів Харрі, намагаючись дихати неглибоко, щоб біль у череві знову не спричинив блювоту. — Нічого страшного.

— Та я й сам трохи хильнув, — Кронглі посміхнувся й закинув руку Харрі собі на плече. — Правду кажучи, гадки не маю, де тут зловити таксі. Підвестися зможеш?

Харрі випростав спочатку одну ногу, потім другу, хитнувся й відчув, що принаймні знову стоїть вертикально. Практично в обіймах ленсмана з Устаусета.

— Ти де сьогодні ночуватимеш? — поцікавився Кронглі.

Харрі покосував на ленсмана:

— Удома. І сам-один, якщо не заперечуєш.

Тієї ж миті до них під’їхала патрульна машина, бічне віконце поповзло донизу. Харрі почув стримане хихотіння, а тоді спокійний голос:

— Харрі Холе, відділ убивств?

— Я, — зітхнув Харрі.

— Нам щойно телефонував один зі слідчих Крипосу й наказав, щоб ми приїхали сюди й доправили вас додому — цілим і здоровим.

— Тоді відчиняйте двері!

Харрі вмостився на задньому сидінні, голову поклав на підголівник, заплющився, у голові почало паморочитися, але все одно це краще, ніж дивитися в очі тим двом, що витріщалися на нього з передніх сидінь. Кронглі попрохав їх зателефонувати йому, коли Харрі буде вдома. Чому цей чолов’яга вважає себе його приятелем? Харрі почув, як бічне віконце підіймається вгору, а привітний голос із переднього сидіння спитав:

— Де мешкаєте, Холе?

— Їдьте прямо, — скомандував Холе. — Треба декого провідати.

Відчувши, що авто рушило, Харрі розплющив очі й побачив Аслака Кронглі, що так і лишився стовбичити на тротуарі.

Розділ 43. Візит

Кая лежала на боці, вдивляючись у темряву спальні. Вона почула, як заскрипіла хвіртка, а тоді під чиїмись підошвами зашурхотів гравій. Затамувала подих і стала чекати. У двері подзвонили. Вона вислизнула з ліжка, нап’яла халат і подивилася у вікно. Знову подзвонили. Вона відсунула занавіску. І зітхнула.

— П’яний поліцейський, — голосно проказала вона.

Встромила ноги у капці й попленталася у коридор до дверей. Прочинивши, стала в одвірку, схрестивши руки на грудях.

— Привіт, любонько, — прогугнявив поліцейський.

Кая здивувалась: чи то він удає п’яного, чи й справді у такому жалюгідному стані.

— Що привело тебе сюди о такій порі? — поцікавилася Кая.

— Ти. Може, впустиш?

— Ні.

— Але ж ти сказала, що мені можна з тобою зв’язатись, якщо стане надто самотньо. І мені зараз дуже самотньо.

— Аслаку Кронглі, — мовила вона. — Я вже лягла спати. Їдь у готель. Завтра до обіду ми можемо десь випити кави.

— Як на мене, кави мені саме зараз бракує. Десять хвилин, гаразд? А потім я зателефоную й викличу таксі. А поки що можемо побалакати про серійних убивць. То як?

— Пробач, — мовила вона. — Але я не сама.

Раптом Кронглі рвучко випростався, й Кая подумала, що, може, він не такий уже й п’яний.

— Справді? Отже, він тут, той поліцейський, у якого ти по вуха закохалась?

— Можливо.

— Це його? — повільно спитав ленсман і копнув ногою великі черевики біля килимка при дверях.

Кая не відповіла. У голосі Кронглі, скорше у його інтонації, було щось незнайоме, чого вона раніше не завважила. Якесь ледве погамоване глухе ричання.

— Чи ти виставила ці черевики про всяк випадок, щоб настрахати? — У його очах був і сміх, і сльози. — У тебе ж нікого немає, адже так, Кає?

— Слухай, Аслаку…

— Той поліцейський, про якого ти казала, Харрі Холе, сьогодні увечері облажався. Прийшов у бар «Юстіцен» геть п’яний, просто-таки напрошувався, щоб йому зацідили у пику, тож отримав по зав’язку. Патрульна машина відвезла його додому. Тож ти сьогодні увечері все одно вільна, адже так?

Серце у неї закалатало шалено, і їй уже не було зимно в халаті.

— А що, як його привезли сюди? — спитала, відчуваючи, як захрип її голос.

— Де там! Вони потім зателефонували мені й розповіли, що завезли його бозна-куди, бо він зібрався когось провідати. Коли виявилося, що це Державна лікарня, хлопці намагалися його відмовити, але він просто взяв і вистрибнув з машини, коли вони зупинились на червоне. Тож як щодо кави? Мені до вподоби міцна, згода?

Очі його гарячково заблищали, як у Евена, коли той хворів.

— Аслаку, йди геть. На Кіркевейєн ще зловиш таксі.

Він викинув уперед руку й, перш ніж Кая встигла відреагувати, штовхнув її у коридор. Вона спробувала звільнитись, але він міцно тримав її.

— Чи ти хочеш бути, як вона, Кає? — прохрипів його голос у неї над самим вухом. — Намагатимешся вислизнути, втекти? Поводитимешся, як усі ви, бісові… — Вона застогнала й стала вириватися, але ленсман був дужий.

— Кає!

Голос лунав зі спальні, двері в яку були прочинені. Рішучий, наказовий чоловічий голос, котрий Кронглі за інших обставин, може, й не впізнав би. Але він чув його у барі «Юстіцен» менш як годину тому.

— Що там коїться, Кає?

Кронглі вже відпустив руки й уп’явся поглядом у неї, роззявивши рота.

— Пусте, — мовила Кая, не випускаючи Кронглі з поля зору. — Це лише п’яний селюк з Устаусета, який уже йде додому.

Кронглі мовчки позадкував до вхідних дверей, прочинив їх, вислизнув і зачинив за собою. Кая підійшла до дверей, замкнула їх і притулилася лобом до холодної деревини. Душили сльози. Не через страх чи шок. Через відчай. Що все навколо руйнується. І те, що вона завжди вважала чистим та правильним, зараз постало у справжньому світлі. І це почалось набагато раніше, але вона не бажала бачити. Евен правильно казав: не йми віри тому, що здається, навколо якщо не зрада, то брехня й обман. І того дня, коли ми усвідомимо, що ми такі ж самі, нам не захочеться більше жити.

— Ти ідеш, Кає?

— Так.

Урешті, Кая відхилилася від дверей, куди праглося вибігти. Увійшла до спальні. У проріз між шторами лилося місячне сяйво, падало на ліжко, на пляшку шампанського, яку він приніс із собою, на голий мускулястий тулуб, на обличчя, яке колись видавалося їй найгарнішим на землі. Білі плями мерехтіли, наче флуоресцентна фарба. Ніби він був розжарений зсередини.

Розділ 44. Якір

Кая стояла у дверях спальні й дивилася на нього. Для всіх — тямущий, честолюбний комісар поліції, щасливий чоловік і батько трьох дітей, а незабаром — керівник нового величезного Крипосу, який буде опікуватися розслідуваннями всіх убивств у Норвегії. Для неї, Каї Сульнес, — чоловік, у якого вона закохалася, щойно побачила. Він звабив її за всіма правилами мистецтва плюс кілька незвичайних прийомів. Він звабив її легко, але це не його провина. А її. Переважно. Як там казав Харрі: він одружений, каже, що заради тебе покине дружину й дітей, але ніколи так не вчинить.

Щира правда. Звісно. Ось так усе банально, так просто. Ми віримо, бо прагнемо вірити. У богів, бо вони заглушають страх смерті. У кохання, бо воно прикрашає наші уявлення про життя. У слова одружених чоловіків, бо їх промовляють одружені чоловіки.

Вона знала, що скаже Мікаель. Саме так він і сказав:

— Мені час додому. Бо вона тривожитиметься.

— Знаю, — зітхнула Кая і, як завжди, не спитала того, що завжди виринало в ній, коли він так казав: «Чого ж тривожитись? Хіба не можна зробити те, що ти вже давно обіцяєш?». І ще одне питання, яке з’явилось віднедавна: «Чому я вже не так упевнена, що хочу, щоб ти це зробив?»

Харрі схопився за перила на сходах, які вели у гематологічне відділення Державної лікарні. Він змокрів від поту, перемерз до кісток, зуби клацали, як двотактний двигун. І все ще був п’яний. Його нудило від «Джима Біма» й від тої наволочі, від себе самого, від усього паскудства. Він поплівся коридором, у кінці якого вже міг розгледіти двері в батькову палату.

З ординаторської вигулькнула сестра, глянула на нього й знову сховалася за дверима. Перед Харрі було ще метрів п’ятдесят до дверей у палату, коли сестра й якийсь геть лисий санітар заступили йому шлях.

— Ми у відділенні ліків не зберігаємо, — мовив лисий.

— Ваші слова — не лише безсоромна брехня, — сказав Харрі, намагаючись втримати рівновагу й не дуже клацати зубами. — Але ще й груба образа. Я не наркоша, я родич і прийшов навідати батька. Отож, прошу, дайте пройти.

— Даруйте, — мовила медсестра, трохи заспокоївшись, коли почула, як чітко Харрі карбував слова. — Але від вас відгонить, як від броварні, й ми не можемо дозволити…

— У броварні пиво варять, — сказав Харрі, — а «Джим Бім» — це бурбон. Отже, фрекен, ви б мали сказати, що від мене тхне, як від самогонного апарата. Це…

— Хай там як… — Санітар схопив відвідувача за лікоть. І застогнав, скорчившись від болю, коли Харрі заломив йому руку за спину. Потім відпустив і просто стояв, дивлячись на нього.

— Телефонуй у поліцію, Гердо, — тихо наказав санітар, не випускаючи Харрі з поля зору.

— Якщо ваша ласка, дозвольте мені подбати про це, — прошепелявив хтось за їхніми спинами. Сигурд Олтман. Він стояв, тримаючи течку під пахвою, й привітно посміхався:

— Показати вам кабінет, де ми зберігаємо наркотики, Харрі?

Харрі захитався уперед і назад. Двічі. Націлив погляд на дрібненького худорлявого чоловіка у круглих окулярах. І кивнув.

— Сюди… — мовив Олтман і пішов коридором.

Насправді кабінет Олтмана виявився комірчиною. Без вікон, без натяку на вентиляцію, лише стіл та комп’ютер. Була ще розкладачка, на якій Олтман, як він сам каже, може подрімати під час нічного чергування. Якщо треба, то його будять. А ще шафка, яка замикається на ключ, у якій, як гадав Харрі, були засоби протверезіння й знетямлення.

— Олтмане, — мовив Харрі, що сидів на краєчку розкладачки, голосно цмакаючи, наче губи були змащені клеєм. — Незвичне прізвище. Я знаю лише одну людину, яка таке мала.

— Роберт, — мовив Сигурд Олтман, що сидів на єдиному у кімнатці стільці. — Я виріс у глушині, у маленькому селі, й мені там було не до вподоби. Щойно поїхав звідти — вирішив змінити й прізвище — воно було надто звичайне, закінчувалося на «сен». Вибір я виправдовував тим, що Роберт Олтман — мій улюблений режисер. До речі, так воно й є. Мабуть, той хто розглядав мою заяву, того дня був п’яний як чіп, бо все склалось добре. Час від часу треба перероджуватись. Нікому з нас від того лиха не буде.

— «The Player», — сказав Харрі.

— «Gosford Раrк», — сказав Олтман.

— «Short Cuts»[90].

— О, шедеврально.

— Добрий, але захвалений. Забагато тем. Монтування занадто ускладнює дію, а це непотрібно.

— Життя складне. Люди складні. Подивіться його ще раз, Харрі.

— М-м-м…

— Як справи? Чи є просування у справі Маріт Ульсен?

— Просування очевидне, — сказав Харрі. — Чолов’яга, який те накоїв, сьогодні заарештований.

— Святий Боже! Тоді зрозуміло, що ви святкували.

Олтман опустив підборіддя на груди і глянув зверху окулярів. — Отже, я тепер можу переповісти моїм імовірним онукам, що саме мої пояснення про кетаномін допомогли у розкритті справи?

— Зможете, якщо забажаєте, але насправді його викрив телефонний дзвінок, який він сам зробив. Він телефонував на номер однієї із жертв.

— Бідолашний.

— Хто бідолашний?

— Усі бідолахи, як на мене. А чому ви так поспішаєте? Чому прагнете побачити батька зараз, серед ночі?

Харрі, затуливши рукою рота, беззвучно гикнув.

— Це причина, — мовив Олтман. — Хай який ви п’яний, але причина є завжди. З одного боку, я, звісно, не маю до неї стосунку, тож, мабуть, мені слід би…

— Чи вас коли-небудь просили допомогти піти з життя?

Олтман знизав плечима:

— Так, кілька разів. Я ж анестезіолог. Не дивно, що до мене з таким звертаються. Чому ви питаєте?

— Батько просив мене.

Олтман спроквола кивнув:

— Надто важка ноша, щоб класти її на чужі плечі. То ось чому ви саме зараз прийшли. Щоб покласти всьому край?

Поглядом Харрі ще з першої хвилини почав перебирати все у приміщенні, шукаючи якесь спиртне, а зараз пішов на друге коло.

— Я прийшов просити прощення. Що не можу цього для нього зробити.

— За це вам не треба просити прощення. Позбавити життя — це не те, про що можна просити, тим паче власного сина.

Харрі опустив голову на руки. Тверду й важку, як боулінгова куля.

— Я зробив це лише раз, — мовив він.

Але Олтман не злякався, натомість йому наче стало цікаво.

— Допомогли померти?

— Ні, — відповів Харрі, — відмовився допомогти. Найгіршому ворогові. У нього невиліковна, смертельна хвороба, яка завдає йому страшного болю. Його повільно душить власна шкіра, що збрижується.

— Склеродермія, — мовив Олтман.

— Коли я заарештовував його, він підставлявся під кулю. Ми стояли удвох на вишці для стрибків, тільки він та я. Він убив безліч людей, скривдив мене й тих, кого я люблю. Покалічив. Я націлив на нього револьвер. Тільки двоє — він та я. Самозахист. Я нічим не ризикував, якби пристрелив його.

— Але ви більше хотіли, щоб він страждав, — мовив Олтман. — Смерть була б занадто простим виходом.

— Так.

— І зараз ви відчуваєте, що чините так само зі своїм батьком: ви залишаєте його страждати й не дозволяєте померти.

Харрі потер потилицю:

— Це не через те, що я вважаю життя недоторканним, чи якусь подібну маячню. Чисто тобі слабкодухість. Боягузтво. Трясця, невже у вас тут немає чого випити, Олтмане?

Сигурд Олтман хитнув головою. Харрі не второпав, чи то як відповідь на питання, чи на слова, які він сказав перед тим. Може, й на те й на інше.

— Неможливо просто знехтувати власними почуттями, Харрі. Не намагайтеся обминути факт, що ми, як і решта людей, керуємося уявленнями про добро та зло. Можливо, з логічного боку, цим уявленням бракує доказовості, але, хай там як, а вони глибоко закорінені в нас, наче якір на дні. Добро та зло. Можливо, вам батьки в дитинстві щось розповідали, чи бабця прочитала казочку з мораллю, чи у школі трапилась якась кривда, що змусила вас глибоко замислитись. Чи все докупи. — Олтман нахилився вперед. — Якір — насправді досить слушний образ. Ви наче не помічаєте його в глибині, але все одно не можете рушити з місця, лише кружляєте колом, адже він — це ми з вами. Спробуйте з цим змиритися, Харрі.

Харрі дивився вниз на свої схрещені руки.

— Йому так болить…

— Фізичний біль — це не найгірше з того, що змушена відчувати людина, — мовив Олтман. — Повірте мені, я бачу це щодня. І смерть — не найстрашніше. І навіть не страх смерті.

— А що ж?

— Приниження. Позбавлення честі й гідності. Коли ти голий, коли тебе всі відцуралися. Це найгірша кара — ніби поховати людину живцем. Єдина втіха — що зогниєш досить швидко.

— М-м-м… — Харрі довго дивився на Олтмана. — А може, таки маєте у шафці щось, щоб звеселити атмосферу, га?

Розділ 45. Допит

Цієї ночі Мікаелю Бельману знову наснилося вільне падіння. Самотнє сходження в Ель-Чорро[91]. Недосяжна вершина, схил, що обвалюється просто на очах, і земля, що стрімко наближається. А в останню мить — дзвінок будильника.

Мікаель витер яєчний жовток у кутику рота, підвів по — гляд на Улу, яка стояла просто перед ним, уже наливаючи йому каву з кавника. Вона навчилася визначати, коли він уже доїсть, щоб налити йому кави. Бо наливати її потрібно було саме у цю мить й ані секундою раніше. Кава має бути гарячою й у синій чашці. І це була лише одна з причин, через які він цінував Улу. Друга полягала в тому, що його дружина досі мала чудовий вигляд, притягувала погляди на світських вечірках, куди їх тепер запрошували чимраз частіше. Хай там як, а Ула була справжньою королевою краси Манглеруда, коли вони почали зустрічатися. Він мав вісімнадцять, а вона — дев’ятнадцять років. Третя причина була в тім, що вона, не надто звертаючи на це увагу, полишила свої мрії про вищу освіту, щоб він мав змогу цілком зосередитися на своїй кар’єрі. Але три найвагоміші причини сиділи тут-таки, за столом, сперечаючись, чия буде пластикова іграшка із коробки з-під кукурудзяних баранців і хто сидітиме сьогодні на передньому сидінні, коли мама повезе їх до школи. Дві доні та син. Три вагомі причини цінувати жінку й те, що їхні гени так чудово поєдналися.

— Ти сьогодні увечері теж прийдеш пізно? — спитала вона, стиха погладивши його волосся. Мікаель знав, що їй до вподоби його волосся.

— Допит може затягнутися, — відповів він. — Сьогодні почнемо роботу з підозрюваним. — Протягом дня у газетах напишуть те, що вони вже знали: підозрюваний — Тоні Лейке, але Бельман принципово не розкривав професійної таємниці навіть удома. І, до речі, це виправдовувало себе, пояснюючи пізнє повернення додому: «Люба, я не можу про це розповідати».

— Чому ви не допитали його учора? — поцікавилася Ула, запаковуючи дітям бутерброди на сніданок.

— Мусили назбирати більше фактів. І завершити обшук в його будинку.

— Чи ви щось знайшли?

— Я не можу розказувати подробиці, люба, — відповів він, вибачливо глянувши на неї: це ж професійна таємниця!

Але Ула дійсно порушила діткливе питання. Ані Бйорн Гольм, ані решта криміналістів не знайшли під час обшуку нічого, що можна було б прив’язати безпосередньо хоч до одного з убивств. На щастя, поки що це неістотно.

— Шкоди йому не буде, коли пересидить ніч у камері, стане поступливішим, — мовив Бельман. — Себто сприйнятливішим, коли ми почнемо. Адже початок допиту завжди найважливіший.

— Невже? — спитала вона, й із тону він зрозумів, що це удавана цікавість.

— Маю бігти. — Він підвівся й поцілував її у щоку.

Він справді цінував Улу. Навіть просто думка про те, щоб відмовитись від неї та дітей, від того, що правило йому за підпору, налагоджувало його життя й дозволяло зосередитися на просуванні у кар’єрі, перейти в інший прошарок суспільства, — це, певна річ, абсурд. Дати волю поруху серця, покинути все заради забаганки абощо — утопія, про яку можна лише мріяти подумки наодинці чи разом із Каєю. Утім, мрії у Мікаеля Бельмана були значно далекоглядніші.

У коридорі він глянув на своє відображення в дзеркалі: чи не застрягла їжа між зубами, чи акуратно зав’язано шовкову краватку. Безперечно, біля входу в Управління поліції вже стоїть гурт журналістів.

Скільки ще може тривати зв’язок з Каєю? Учора йому видалося, що вона завагалась. І кохалася не так жагуче, як зазвичай. Але Бельман знав напевно, що, поки він підіймається до вершин, як оце зараз, Кая буде йому підконтрольна. І не через те, що вона надто честолюбна й розуміє, що він як начальник допоможе їй у кар’єрі. Справа тут не у логіці, йдеться лише про біологію. Жінка, хай яка вона сучасна феміністка, у тому, що стосується підкорення альфа-самцеві, досі перебуває на рівні мавпи-самиці. Якщо Кая і завагалася, то лише через те, що усвідомила: він ніколи не полишить дружину заради неї. Можливо, треба трішки її заохотити. Адже він потребує, щоб вона надавала йому інформацію з відділу убивств, поки геть усі ниточки не розплутаються, поки битву не буде завершено. А війну — виграно.

Він підійшов до вікна, застібаючи ґудзики на плащі. Цей будинок він успадкував від батьків, розташований він у Манглеруді — не найпрестижнішому районі Осло, як на думку мешканців західної частини міста. Але ті, хто тут виріс, зазвичай не покидали його, бо цей район має свою неповторну атмосферу. Це його район. Звідси видно усе місто. Яке незабаром теж стане його містом.

— Ідуть, — мовив черговий.

Він стояв в одній з нових кімнат для допитів, котрі Крипос облаштував відеокамерами.

— О’кей, — відреагував Бельман.

Деяким слідчим подобається спочатку впустити у приміщення підозрюваного, змусити його зачекати, щоб він відчув, хто тут головний. А потім ефектно зайти й накинутися на нього, нехай виправдовується, нехай відчує, що вразливий. Бельману більше було до вподоби, щоб підозрюваного заводили, коли він уже сидів у кабінеті. Нехай бачить, на чиїй він території. Адже можна й так змусити його чекати, можна гортати й читати папери, відчуваючи, як того опановує чимраз сильніше хвилювання, й нарешті у слушний час звести очі й накинутися на нього. Зрештою, це особливості техніки ведення допиту, які він, звісно, радо обговорить з іншими фаховими слідчими. Бельман знову перевірив, чи горить червоний вогник, який показує, що прилади для запису допиту включені. Вовтузіння з технікою в присутності підозрюваного може звести нанівець геть усю ретельно налаштовану психологічну перевагу.

Глянувши у вікно, Бельман зауважив, як Колкка та Бівіс зайшли до кабінету поряд. Між ними крокував Тоні Лейке, котрого вони провадили з КПУ до Управління поліції.

Бельман глибоко вдихнув. Так, пульс у нього прискорився. Поєднання запалу та тривоги. Тоні Лейке відмовився від послуг адвоката. Спочатку це було тільки на краще для Крипосу, дозволяло діяти вільніше. Але разом з тим це сигнал: Лейке упевнений, що йому нічого боятися. Бідолаха не знає, що у Бельмана є докази: Лейке телефонував Еліасу Скугу невдовзі перед тим, як його вбили. Хоча Лейке стверджує, що навіть імені такого не чув.

Бельман прикипів поглядом до паперів і почув, як Лейке увійшов до кабінету. І як Бівіс зачинив за ним двері, відповідно до інструкції шефа.

— Сідайте, — запропонував Бельман, не дивлячись на чоловіка, що увійшов.

І почув, що Лейке таки сів.

Не відводячи очей від якогось непотрібного папірця, Бельман совав вказівним пальцем туди-сюди під нижньою губою, подумки повільно рахуючи. У маленькій зачиненій кімнатці тремтіла тиша. Один, два, три. Свого часу його з колегами посилали на курси з новітньої методики допиту, яку їх зобов’язали застосовувати. Вона називалася «investigative interviewing». Сенс її був, на думку цих далеких від дійсності знавців, у «відкритості, діалозі та довірі». Чотири, п’ять, шість. Бельман тоді не став сперечатися, адже методику затвердили на самій верхівці. Але який же, на думку цих університетських знавців, народ мали допитувати у Крипосі? Бідолашних та ладних до співпраці горопах, які приязно розкажуть усе, щойно їм підставлять плече, на якому можна поплакатись. Мовляв, попередня методика, традиційна американська дев’ятикрокова система допитування, прийнята у ФБР, антигуманна й маніпулятивна, вона примушує невинних визнавати провину за те, чого вони не скоювали, і взагалі контрпродуктивна. Сім, вісім, дев’ять. Гаразд, якщо перед тобою сидить вразливе жовтороте пташеня, згода, але що ж казати про покидьків? Вони ж тебе на сміх піднімуть з твоєю «відкритістю, діалогом та довірою»?

Десять.

Мікаель Бельман склав долоні дашком і звів очі:

— Ми знаємо, Лейке, що ви телефонували Еліасові Скугу з Осло й що за два дні опісля були у Ставангері. Й що ви його вбили. Ось такі факти у нас є. Але мене цікавить, чому ви це зробили. Чи ви не мали жодного мотиву, Лейке?

Це був крок номер один у дев’ятикроковій системі допитування, яку розробили агенти ФБР Інбау, Рейд та Баклі: конфронтація, спроба шокувати супротивника, одразу відправити його в нокаут, розкриваючи все, що відомо, показуючи, що заперечувати немає сенсу. Лишалось лише одне — зізнання. За таких обставин Бельман комбінував крок номер один з іще одним способом — поєднанням доведеного факту з кількома недоведеними. Наразі він поєднав точну дату дзвінка з тим, що Лейке їздив у Ставангер і що він і є убивця. Почувши перше, Лейке міркуватиме, ніби й щодо решти є докази. І що докази ті настільки незаперечні, що зостанеться лише дізнатись: навіщо?

Бельман зауважив, як Лейке ковтнув слину, як через силу вичавив посмішку, показуючи білі великі зуби, побачив, що збив його з пантелику, й зрозумів, що уже переміг.

— Ніякому Еліасу Скугу я не телефонував, — сказав Лейке.

Бельман зітхнув:

— Отже, ви хочете, щоб я показав вам роздруківку з облікового центру дзвінків «Теленора»?

Лейке знизав плечима:

— Я не телефонував. Нещодавно я загубив мобільний. Може, хтось телефонував цьому Скугові з нього?

— Не треба мудрувати, Лейке. Йдеться про ваш стаціонарний, домашній телефон.

— Ще раз кажу: я не телефонував йому.

— Почув. За адресним реєстром, ви мешкаєте сам?

— Так. Себто…

— Іноді у вас ночує ваша наречена. І часом ви прокидаєтесь раніше за неї, їдете на роботу, а вона лишається вдома сама.

— Трапляється. Але частіше я до неї навідуюсь.

— Ну ж бо, Лейке, невже спадкоємиця судновласника Галтунга не має розкішнішого кубельця, ніж ваше, га?

— Можливо, але принаймні моє затишніше.

Бельман, схрестивши руки на грудях, посміхнувся.

— Хай там як, якщо то не ви телефонували Скугові з вашої оселі, отже, то телефонувала вона. Маєте п’ять секунд, щоб заговорити правдиво, Лейке. Потому патрульна машина поїде у її кубельце й привезе її сюди у наручниках. Ми дозволимо їй зателефонувати батькові й повідомити, що ви звинувачуєте її у тому, що це вона телефонувала Скугові. Андерс Галтунг найме для дочки ватагу найкусючіших адвокатів Норвегії, а у вас буде справжній супротивник.

Лейке знову знизав плечима:

— Якщо ви гадаєте, що можете заарештувати дівчину з бездоганною, незаплямованою репутацією, то вперед. Але, як на мене, тоді справжнього супротивника отримаю не я.

Бельман роздивлявся співрозмовника. Невже він усе-таки недооцінив цього Лейке? Тепер уже не дізнаєшся, що у нього на думці. Утім, перший крок вичерпано. Зізнання не пролунало. Та пусте, є ще вісім. Крок номер два передбачає, що підозрюваному слід виказати симпатію, певне розуміння його мотивації. А це, своєю чергою, передбачає розуміння мотивів чи то чогось, що можна видати за норму. Одначе мотив, через який позбавлено життя всіх, хто одночасно ночував у тій самій хатинці, досі зовсім незбагненний, якщо не зважати на той факт, що мотиви, якими керуються здебільшого серійні убивці, приховані у таких куточках душі, у які мало хто з нас зазирає. Тому, готуючись до допиту, Бельман вирішив не дуже затримуватися на кроці розуміння та симпатії, а враз перейти до третього кроку, мотивувального: дати підозрюваному підстави до зізнання.

— Річ у тім, Лейке, що я вам не ворог. Я лише людина, яка прагне зрозуміти, чому ви чините так, як чините. Чим ви керуєтеся? Безсумнівно, ви людина тямуща й недурна, що випливає з ваших досягнень у бізнесі. Я вражений і захоплююся людьми, котрі, поставивши мету, досягають її, попри думку про них решти. Це ті, хто вирізняється із сірого загалу. Зізнаюся, що я теж із таких. Можливо, Тоні, я розумію вас краще, ніж ви гадаєте.

Бельман загодя зателефонував одному із слідчих і попрохав дізнатись у колеги Лейке на біржі, як він вимовляє власне ім’я: Тоуні, Тоні чи Тонні. Відповіли, що «Тоні». Отож Бельман поєднав правильну вимову імені з поглядом підозрюваного, який піймав і намагався втримати.

— Зараз я розповім вам те, Тоні, що насправді не мав би розповідати. Бачте, через певні внутрішні причини нам украй бракує часу на цю справу, тож нам конче потрібне зізнання. За звичайних обставин ми б не пропонували підозрюваному угоду, коли маємо проти нього стільки доказів, щоб отримати зізнання. Натомість вашого зізнання, яке, відверто кажучи, не конче необхідне для вашого засудження, я пропоную вам суттєве скорочення строку. На жаль, мене обмежують рамки закону, і я не маю змоги уточнити свою пропозицію, але, суворо між нами, це буде суттєве пом’якшення кари. То як, Тоні? Я обіцяю. Це вже записано на плівку. — Він показав на червоний вогник на столі між ними.

Лейке довго й замислено дивився на Бельмана. Потім мовив:

— Ті двоє, які привели мене сюди, сказали, що ваше прізвище Бельман.

— Можете називати мене Мікаель, Тоні.

— Ще вони сказали, що ви тямущий. Жорсткий, але на вас можна покластися.

— Гадаю, ви матимете нагоду у цьому переконатися.

— Ви сказали «суттєве», так?

— Моє вам слово. — Бельман відчув, як закалатало серце.

— Гаразд, — погодився Лейке.

— Чудово. — Мікаель Бельман торкнувся нижньої губи великим та вказівним пальцями. — Отже, почнімо спочатку?

— Почнімо. — Лейке добув із задньої кишені папірця, якого Трульс та Юссі, вочевидь, дозволили йому залишити при собі. — Я маю при собі дати й години, мені дав їх Харрі Холе, тому це не забере багато часу. Отже, Боргні Стем-Мюре загинула між двадцять другою й двадцять третьою годинами шістнадцятого листопада в Осло.

— Правильно, — відповів Бельман, відчуваючи, як серце пойняло радістю.

— Я звірився з календарем. У цей час я був у Шиєні, у Пер-Гюнтівській залі Будинку Ібсена, де розповідав про свій проект щодо колтану. Це може підтвердити адміністратор, у якого я винаймав залу, а також двадцять потенційних інвесторів, що були присутні. Я гадаю, ви знаєте про те, що їхати туди безмаль дві години. Далі була Шарлотта Лолле, між — дайте подивлюся — написано: між двадцять третьою та опівночі третього січня. У цей час я вечеряв з кількома дрібнішими інвесторами в Хамарі. Дві години їзди машиною від Осло. До речі, туди я їздив потягом, навіть хотів квитка знайти, але, на жаль, марно.

Він вибачливо посміхнувся Бельману, котрий затамував подих. На мить зблиснули його сліпучі зуби, й він завершив так:

— Одначе маю сподівання, що хоча б декого з дванадцяти свідків, присутніх на вечері, можна вважати надійним.

— А потім він сказав, що його, схоже, можна звинуватити у вбивстві Маріт Ульсен, бо, попри те, що вони були того вечора вдома разом із нареченою, він полишав дім на годину-дві, щоб покататися на освітленій лижні у Сьоркедалені.

Мікаель Бельман похитав головою й ще глибше засунув руки в кишені плаща, роздивляючись картину «Хвора дівчинка»[92].

— У той час, коли померла Маріт Ульсен? — спитала Кая, схиливши трохи набік голову й дивлячись на рот блідої дівчинки, яка, найпевніше, при смерті. Вона зазвичай зосереджувала увагу на якійсь одній деталі, коли вони з Мікаелем зустрічалися у музеї Мунка. Часом це були очі, часом — пейзаж на тлі картини, сонце чи просто підпис художника.

— Він сказав, що ані він, ані ця дівчина Галтунг…

— Лене… — нагадала Кая.

— …достеменно не пригадують, коли він вийшов з дому, але, як видається, пізненько, бо зазвичай він катається у пізній час, щоб на лижні було менше людей.

— Отже, Тоні Лейке цілком міг натомість побувати у Фрогнер-парку. У Сьоркедален він мусив їхати платною ділянкою автостради в обидва боки. Якщо він має електронну абонементну картку на вітровому склі, час реєструється автоматично. І тоді можна… — Кая озирнулася й зненацька вмовкла, зустрівши його холодний погляд. — Але ви, звісно, вже все перевірили?

— У цьому не було потреби, — відповів Мікаель. — Він не має абонементної картки, тож щоразу зупиняється, розплачуючись готівкою. Тоді авто не реєструють.

Кая кивнула. Вони перейшли до наступної картини, ставши за спинами якихось японців, які голосно квоктали й жестикулювали. Перевага зустрічей у музеї Мунка по буднях — окрім того, що він розташовується на півдорозі між Брюном та Управлінням поліції у Грьонланні, — полягала у тому, що його відвідують лише туристи, тож там не зустрінеш ані колег, ні знайомих, ні сусідів.

— А що він сказав щодо Еліаса Скуга та Ставангера? — спитала Кая.

Мікаель знову похитав головою:

— Визнав, що у цьому його також можна підозрювати. Позаяк тієї ночі він спав удома сам, тобто геть не має алібі. Тоді я спитав його, чи ходив він на роботу наступного дня, але він відповів, що не пригадує, та гадає, що прийшов туди, як і зазвичай, о сьомій. І що я можу поговорити з працівником з бюро перепусток, якщо, на мою думку, це істотно. Я поговорив і дізнався, що Лейке замовляв одну із зал для нарад на чверть по дев’ятій. Я поговорив в офісі з кількома інвесторами й дізнався, що двоє з них були присутні на нараді разом з Лейке. Отож якби він пішов з квартири Еліаса Скуга о третій ночі, то, аби встигнути рано в офіс, мав би скористатися літаком. Однак імені Лейке немає у жодному переліку пасажирів.

— Це ще ні про що не свідчить. Він міг летіти під чужим ім’ям і з підробленими документами. Поза тим, ми досі маємо дзвінок Скугу. Як він це пояснив?

— Навіть не намагався, просто заперечував, — пирхнув Бельман. — Цікаво, за що хвалять «Танок життя»? Навіть обличчя не розгледіти. Про мене, вони скидаються на зомбі.

Кая пильно глянула на картину, що зображувала танець.

— Може, вони такі й є, — сказала вона.

— Зомбі? — Бельман гигикнув. — Ти справді такої думки?

— Люди ходять колами, ніби танцюють, а всередині почуваються мертвими, похованими, мовби розкладаються. Авжеж.

— Цікаве припущення, Сульнес.

Кая дратувалася, коли її називали на прізвище, а він зазвичай називав її саме так, коли злився або коли вважав доречним нагадати про свою інтелектуальну перевагу. А вона дозволяла це йому, вважаючи, що він, певно, потребував цього. А часом він дійсно, мабуть, був розумнішим. Адже Кая начебто й закохалася найперше у його беззаперечний розум. Утім, зараз вона вже це не пригадувала.

— Маю повертатися на роботу, — сказала Кая.

— І що ти там робитимеш? — спитав він, глянувши на доглядача музею, який стояв за бар’єром у глибині зали, позіхаючи. — Рахуватимеш скріпки, чекаючи, поки ваш відділ закриють? Ти усвідомлюєш, якої завдала мені мороки з цим Лейке?

— Я завдала? — здивовано перепитала Кая.

— Атож, любонько. Саме ти зателефонувала мені й повідомила, що Харрі накопав на Лейке. І що збирається затримати його. От я й повірив. Я так перейнявся, що заарештував Лейке за твоєю підказкою, а потім фактично розповів пресі, що справу розкрито. І зараз ми встряли в неабияку халепу. Хлопчина має залізне алібі щонайменше стосовно двох убивств. Люба, нам доведеться випустити його протягом доби. Майбутній тесть Галтунг, певно, розмірковує, чи не подати позов і до кого з тих бісових адвокатів звернутися, а міністр юстиції дуже зацікавиться, як це ми так схибили. І наразі на плаху покладено не твою, не Холе й не Хагенову голову, а мою, Сульнес. Розумієш? Мою. Треба якось цьому зарадити. Ти маєш цьому зарадити.

— То що ж мені вдіяти?

— Та дрібницю. Далі ми самі упораємося. Хочу, щоб ти сьогодні пішла з Харрі погуляти. Увечері.

— Погуляти? Я?

— Ти ж подобаєшся йому.

— Чому ти так вирішив?

— Хіба я не розповідав тобі, що бачив, як ви сиділи й палили на ґанку?

Кая сполотніла:

— Ти прийшов пізно, але не казав, що спостерігав за нами.

— Ви так захопилися одне одним, що не завважили, як я під’їхав, припаркував авто й спостерігав за вами. Ти йому до смаку, любонько. І сьогодні я хочу, щоб ти його ненадовго забрала з собою, всього на кілька годин.

— Навіщо?

Мікаель Бельман посміхнувся.

— Забагато він стирчить удома. Чи лежить. Хагену не слід було давати йому відпочинок. Таким, як Холе, відпочинок протипоказаний. Адже ми не прагнемо, щоб він спився в Уппсалі, га? Поведи його кудись повечеряти. У кіно. Пивом почастуй. Подбай, щоб його не було вдома між восьмою та десятою. І будь обережна. Не знаю, може, він такий проникливий чи має параною, але він дуже пильно роздивлявся моє авто того вечора, коли йшов від тебе. Згода?

Кая не відповіла. У Мікаеля була така посмішка, про яку вона лише мріяла під час тривалої розлуки, коли робота чи сімейні обставини ставали на заваді їхнім зустрічам. Але чому зараз на неї ця посмішка діє наче блювотний засіб?

— Ти… ти ж не замірився…

— Я замірився вчинити так, як мушу, — відрубав Мікаель і глянув на свій годинник.

— Отже, ти мусиш…

Він знизав плечима:

— А ти як думала? Авжеж, поміняти голови на пласі.

— Не проси мене про це, Мікаелю.

— А я не прошу, голубонько. Я наказую.

Голос її ледве бринів:

— А якщо… якщо я відповім «ні»?

— Тоді я знищу не лише Холе, а й тебе.

Світло зі стелі впало на плями на його обличчі. Який же він звабливий, спало їй на думку. Хтось має написати його портрет.

Тепер маріонетки затанцювали, як належить. Харрі Холе дізнався, що я телефонував Еліасу Скугу. Мені він подобається. Гадаю, можливо, ми б потоваришували, якби познайомились замолоду чи дітьми. Маємо дещо спільне. Наприклад, інтелект. Скидається на те, що він — єдиний слідчий, здатний розгледіти те, що ховається за очевидними фактами. Але, певна річ, з цього випливає, що я маю остерігатися його. Нетерпляче чекаю на продовження. Мов дитина.

Частина четверта

Розділ 46. Червоний жук

Харрі розплющив очі й прикипів поглядом до величезного квадратного червоного жука, котрий повз між двома порожніми пляшками у його бік, муркочучи мов кішка. Замовк, потім знову замуркотів, підповз на п’ять сантиметрів ближче скляною поверхнею журнального столика, залишаючи по собі ледве примітний слід на цигарковому попелі. Харрі, простягнувши руку, схопив жука й приклав до вуха. Почув свій власний голос, звуки були дивні, наче каміння в каменедробарці перекочувалося:

— Припини мені телефонувати, Ейстейне.

— Харрі…

— Хто це?

— Це Кая. Що робиш?

Він глянув на дисплей, переконався, що голос каже правду.

— Відпочиваю, — й відчув, що за мить його шлунок захоче позбавитись свого вмісту. Знову.

— Де?

— На канапі. І зараз покладу слухавку, якщо не маєш нічого важливого.

— Себто ти маєш на увазі, що ти вдома, в Уппсалі?

— Дайно-но гляну. Принаймні шпалери ті самі. Послухай, я мушу бігти.

Харрі жбурнув телефон у ноги, підвівся, трохи нахилившись, щоб не втратити рівноваги, і пошкандибав, послуговуючись висунутою уперед головою, наче навігатором чи тараном. Так він уник суттєвих сутичок з меблями, дістаючись кухні. Навіть устиг упертися обома руками у мийку, перш ніж виблював.

Знову розплющивши очі, зауважив, що сушарка для посуду досі стоїть у мийці. Рідка жовто-зелена блювотна маса стікала по краю єдиної тарілки. Харрі повернув кран. Одна з переваг того, що пияк повертається до старих звичок, у тому, що наступного дня тебе вже не нудить від власного блювотиння.

Харрі випив води з-під крана. Трішки. Ще одна перевага затятого пияка у тому, що точно знаєш, скільки вмістить твій шлунок.

Він повертався у вітальню, широко розчепіривши ноги, наче наклав у штани. До речі, цього він ще не перевіряв. Лігши на канапу, почув тихе квакання там, де були його ноги. Тоненький гномівський голосок кликав його на ім’я. Він намацав у ногах маленький мобільний телефон і знову приклав його до вуха.

— Що таке?

Що б його вдіяти з цією жовчю у горлі, гарячою, наче лава, може, харкнути чи проковтнути, щоб позбутись її? Чи нехай випалює, навпаки, він на те заслужив?

Він слухав, а Кая пояснювала, що хоче зустрітися. Чи не можуть вони зустрітися у ресторані «Екеберг»? Приміром, зараз. Або за годину?

Харрі кинув оком на спорожнілі пляшки з-під «Джима Біма» на журнальному столикові, а потім на годинник. Сьома. Крамниця зі спиртним уже зачинена. А в ресторані є бар.

— Зараз, — сказав він.

Щойно він поклав слухавку, як телефон знов задзеленчав. Він глянув на дисплей і натиснув «прийняти».

— Здоров був, Ейстейне.

— Нарешті! Хай тобі абищо, Харрі, не лякай мене, я вже був подумав, чи не зіграв ти у Джиммі Хендрікса?[93]

— Ти відвезеш мене до ресторану «Екеберг»?

— За кого ти мене маєш, трясця? За драного таксиста?

За вісімнадцять хвилин машина Ейстейна стояла біля ґанку. Опустивши скло у дверцятах, він гукнув сміючись:

— Агов, мочиморда, двері сам зачиниш чи допомогти?

— Вечеря? — перепитав Ейстейн, поки вони їхали по Нурдстранну. — Щоб потім упорати чи вже її упорав?

— Угамуйся. Ми просто разом працюємо.

— Еге ж. Як казала моя колишня: «Кого щодня бачиш, того й хочеться». Мабуть, прочитала у якомусь жіночому журналі. Але вона говорила не про мене, а про того гидкого щура в офісі поряд.

— Ейстейне, ти ж ніколи не мав дружини.

— Але міг би. Цей тип ходив у норвезькій плетеній кофті, завжди носив краватку й говорив нюнорською — державною мовою. Не говіркою, а клятою нюнорською Івара Осена, їй-бо, правда. Уяви, лежиш отак сам-один і міркуєш: от зараз твою можливу дружину трахають на столі в офісі, й перед очима так і стирчить плетена кофтина, а під нею — гола біла сільська дупа, яка ходором ходить туди-сюди, поки не завмре, втягнувши щічки, з криком «Eg kjem!» — «Кінчаю!» Це нюнорською.

Ейстейн глянув на Харрі, але той був незворушний.

— Трясця тобі, Харрі, я зі шкури пнуся, а ти — нуль уваги! Невже ти аж так налигався?

Кая сиділа за столиком коло вікна, занурившись у думки, й дивилася на місто. Почувши тихе кахикання, озирнулася. Це метрдотель, який вибачливо мовив, що це-є-у-меню-але-на-кухні-зараз-кажуть-що-цього-немає, потім схилився до неї нижче, але говорив так тихо, що вона заледве розчула:

— Мені прикро, але маю повідомити, що ваш гість приїхав. — І, зашарівшись, виправився: — Себто я мав на увазі, що мені прикро, бо ми не можемо його впустити. Він у такому… піднесеному настрої, боюся. А у нас такі правила, що…

— Пусте, — мовила Кая й підвелася. — Де він?

— Чекає надворі. Боюся, він придбав спиртне у барі, коли йшов сюди, й зараз виніс його з собою. Якщо ваша ласка, допоможіть повернути цей напій у ресторан, гаразд? Бо ми можемо втратити ліцензію.

— Звісно, тільки принесіть, будь ласка, моє пальто, — відповіла Кая й прожогом кинулась через залу. Метрдотель почвалав підтюпцем.

Вийшовши, вона побачила Харрі. Він стояв, хитаючись, біля низької стіни скраю схилу. У тому ж таки місці, де вона нещодавно стояла разом із ним.

Кая, наблизившись, стала поруч. На кам’яному мурові стояла порожня склянка.

— Та й не обов’язково нам вечеряти саме у цьому ресторані, — мовила вона. — Може, є інші пропозиції?

Знизавши плечима, він ковтнув з кишенькової фляжки.

— Бар у «Савої». Якщо ти не дуже голодна.

Вона щільніше запнула пальто:

— Та ні, я не надто вже й зголодніла. А що, як ми тут трохи покатаємось, ти ж виріс у цих місцях, добре їх знаєш, а в мене машина. Ти б показав мені ваші бункери.

— Зимно й гидко, — мовив Харрі. — Смердить сциклинням і мокрим попелом.

— Можемо випалити цигарку, — запропонувала Кая. — І помилуватися краєвидом. Чи маєш кращі пропозиції?

Круїзний пароплав, осяяний вогнями, ніби новорічна ялинка, повільно й безшумно ковзав до міста фіордом унизу. Кая та Харрі сиділи просто на вологому бетоні на самій верхівці бункерів, але не чули холоду, що заповзав у їхні тіла. Кая пригубила з фляжки, яку простягнув їй Харрі.

— Червоне вино у кишеньковій фляжці, — мовила вона.

— Більше у старого в барі нічого не було. То я так, про всяк випадок, узяв. А хто у тебе улюблений актор?

— Давай спочатку ти, — сказала вона й зробила чималий ковток.

— Роберт Де Ніро.

Вона скривилася.

— «Analyze This»? «Meet the Fockers»?

— Я присягнувся йому у вічній любові, подивившись «Taxi Driver» та «The Deer Hunting»[94]. Воно того вартувало. А твій?

— Джон Малкович.

— М-м-м… Гаразд. А чому?

Вона поміркувала.

— Бо, як на мене, він є втіленням рафінованого зла. Як людська якість — мені це не подобається, але мені до смаку, як він це розкриває.

— Окрім того, рот у нього жіночний.

— Хіба це добре?

— Аякже. Всі найкращі актори мають жіночні роти. Або високий жіночний голос. Кевін Спейсі, Філіп Сеймур Гоффман, — Харрі, добувши пачку сигарет, простягнув їй.

— Лише якщо ти розкуриш для мене, — мовила вона. — Еге, ці хлопці аж ніяк не супермужні.

— Міккі Рурк. Жіночий голос, жіночий рот. Джеймс Вудс — рот для поцілунків, така собі зваблива трояндочка.

— Але голос не такий високий.

— Як бекання. Вівця.

Кая засміялася, взявши розкурену сигарету.

— Веди далі. А ті хлопці, які у фільмах грають мачо, вони ж мають низькі, хрипкі голоси. Згадаймо хоч би Брюса Вілліса.

— Еге, щодо Брюса Вілліса. Хрипкі — згода. Але щоб низькі? Нardly[95].

Харрі, заплющившись, прошепотів фальцетом, звертаючись до міста: «From up here it doesn’t look like you’re in charge of jack shit!»[96]

Кая пирхнула, сигарета випала у неї з рота, скотилась донизу кам’яним муром і впала у чагарник. Іскорки посипалися врізнобіч.

— Що, так погано?

— Жах, — схлипнула вона. — Трясця, хотіла ще назвати того актора-мачо з жіночним голосом, але через тебе вилетіло з голови його ім’я.

Харрі знизав плечима:

— Ще згадаєш згодом.

— Ми з Евеном теж мали таке місце, — мовила вона й узяла в Харрі ще одну сигарету, затиснувши її між великим пальцем та вказівним, ніби цвях, який хотіла забити. — Це було лише наше місце, й нам здавалося, що про нього більше ні—хто не знає, тож ми могли ховатися там і розповідати одне одному всі секрети.

— То ти хочеш мені про це розповісти?

— Про що?

— Про твого брата. Що з ним сталося?

— Він помер.

— Це я знаю. Я гадав, ти хочеш розповісти все до решти.

— Себто?

— Наприклад, чому ти його канонізувала.

— Хіба я його канонізувала?

— А хіба ні?

Вона довго не зводила з нього погляду.

— Дай вина, — мовила наказовим тоном.

Харрі простягнув їй фляжку, й вона жадібно ковтнула.

— Він лишив записку, — сказала вона. — Евен був чуйний та вразливий. Часом смішливий. Часто усміхнений. Коли він заходив, здавалось, ніби разом з ним входить сонце. Усі проблеми враз випаровувались… саме так, мов роса на сонці. Але випадали й чорні дні, коли все було навпаки. Усі навколо нього затихали, ніби у повітрі літала незбагненна драма, видавалось, ніби її чути у його мовчанні. Як мінорна музика. Що зачаровує й жахає, розумієш? Але все одно скидалося, ніби в його очах причаїлось сонячне сяйво, очі ніби невпинно усміхалися. Навіть лячно ставало.

Вона зіщулилась.

— Це трапилося літньої днини на канікулах, в один із тих днів, які міг влаштувати лише Евен. Тоді ми були у нашій хатинці у Гйомі, я прокинулася рано й пішла відразу у крамничку, купила полуниць. Коли я повернулася, сніданок уже був готовий, і мама гукнула на другий поверх, щоб Евен йшов до столу. Але він не відповів. Часом траплялося, що він спав довгенько. Я зійшла нагору, щоб узяти щось у своїй кімнаті. Проминаючи його кімнату, постукала в його двері, погукала: «Полуниці!» Прочинивши свої двері, я й надалі дослухалася, чи він відповість. Коли заходиш у свою кімнату, зазвичай не роззираєшся, а дивишся туди, де є потрібна річ: на нічний столик, де лежить книжка, яку хочеш узяти, чи на підвіконня та на ящик з блешнями. Я зауважила його не відразу, лише впало в око світло у кімнаті, бо воно було інакшим. Потім глянула убік і лише тоді побачила його босі ступні. Я впізнавала їх з пам’яті, бо кожного разу він платив мені крону, щоб я полоскотала їх: йому подобалося. Перша думка промайнула, що він летить, що він нарешті навчився літати. Мій погляд ковзнув далі. На Евені був блакитний светр, який я сплела власноруч. Він повісився на люстрі на дроті від подовжувача. Мабуть, чекав, поки я прокинуся й піду з дому, а тоді зайшов до мене у кімнату. Мені хотілося втекти, але ноги не рушили з місця, ніби вросли в підлогу. Я стояла і дивилася на нього, а він висів отак, і я закричала: «Мамо!», точніше, я набрала повітря й відкрила рот, щоб закричати, але не спромоглася вимовити й звуку.

Кая, опустивши голову, струсила попіл з цигарки. Тремтливо зітхнула і продовжила:

— Далі пригадую лише уривчасто. Мені дали ліки, якесь заспокійливе. Коли за три дні я прийшла до тями, його вже поховали. Мені сказали, що то навіть добре, що мене не було на похороні, бо то, можливо, стало б для мене надто страшною уразою. Згодом я занедужала, майже ціле літо пролежала з лихоманкою. Мені завжди видавалося, що його поховали надто поспіхом, ніби соромлячись того, як він помер.

— М-м-м… — Ти казала, що він лишив записку?

Кая глянула на фіорд.

— Так, на моєму нічному столику. Він написав, що має нерозділене кохання до дівчини, яка ніколи не покохає його у відповідь. Що він не хоче жити й просить пробачити йому біль, якого нам заподіяв, адже знає, що ми його любимо.

— Гм.

— Відверто кажучи, я дуже здивувалася. Евен ніколи не казав мені ні про яку дівчину, а ми розповідали одне одному майже все. І якби не Роар…

— Роар?

— Так. Того літа я вперше закохалася. Він був такий ласкавий і терплячий, навідував мене щодня, поки я нездужала, й слухав мої розповіді про Евена.

— Про те, якою незрівнянно прекрасною людиною він був.

— Саме так.

Харрі знизав плечима:

— Я робив те саме, коли померла мати. Ейстейн не був таким терплячим, як Роар. Тож спитав мене навпростець: може, я збираюся започаткувати нову релігію?

Кая, тихо засміявшись, затягнулася сигаретою.

— Гадаю, Роар з часом відчув, що мої спогади про Евена витіснили решту, включно з самим Роаром. Наш роман був нетривалим.

— Гм. Але Евен лишився.

Вона кивнула:

— За кожними дверима, які я відчиняю.

— Отже, через це, правда?

Кая знову кивнула.

— Повернувшись з лікарні тим літом, я не могла відчинити двері до своєї кімнати. Не змогла і все. Бо знала: щойно відчиню — він висить там. Знову. І це буде моя провина.

— Це завжди наша провина, адже так?

— Так.

— І ніхто не переконає нас у протилежному, навіть ми самі. — Харрі, викинувши недопалок у темінь, запалив нову сигарету. Пароплав унизу спинився коло пристані.

У бійницях бункерів журливо завивав вітер.

— Чому ти плачеш? — спитав він тихо.

— Бо це моя провина, — прошепотіла вона, сльози котилися по її щоках. — Я винна в усьому. Ти ж знав це весь час, чи не так?

Харрі затягнувся. Вийняв з рота сигарету й дмухнув димом на вогник.

— Ні, не весь час.

— А коли?

— Тоді, як побачив обличчя Бйорна Гольма в дверях будинку на Хольменвейєн. Бйорн Гольм — добрий експерт, але він не Роберт Де Ніро. Я враз побачив, що він справді здивований.

— Оце й усе?

— Цього було досить. За виразом його обличчя я зрозумів, що він і гадки не мав, що я вийшов на слід Лейке. Отже, він не бачив його імені на моніторі мого комп’ютера і це не він розповів про все Бельману. Тож якщо кріт — не Бйорн, то лишається лише одна людина.

Кая кивнула й змахнула сльози.

— Чому ти нічого мені не сказав? Нічого не заподіяв? Не відтяв мені голови?

— Навіщо? Я припустив, що ти мала на те поважні причини.

Вона похитала головою, вже не стримуючи сліз.

— Гадки не маю, що він тобі наобіцяв, — мовив Харрі. — Може, якусь вагому посаду у новому всемогутньому Крипосі. І я мав рацію, кажучи, що чоловік, у якого ти закохалася, — одружений, що пообіцяє покинути заради тебе дружину й дітей, але ніколи так не вчинить.

Вона тихо схлипувала, опустивши голову, наче та зненацька нестерпно поважчала. Як квітка під дощем, подумав Харрі.

— Я тільки не збагну, чому ти зажадала зустрічі зі мною сьогодні увечері, — сказавши це, він несхвально глянув на сигарету. Може, почати палити якісь інші? — Спочатку я вирішив, що ти хочеш зізнатися, що це ти — кріт. Але хутко збагнув, що причина не в цьому. Чи ми на щось чекаємо? Щось має трапитись? Адже я уже поза грою, то яка тепер від мене шкода?

Вона, глянувши на годинник, шморгнула носом.

— Ми можемо поїхати до тебе додому, Харрі?

— Навіщо? На нас хтось там чекає?

Вона кивнула.

Харрі залпом випив рештки з фляжки.

Двері були зламані. Дерев’яні тріски на сходах свідчили, що довбали ломом. Без мудрувань. Не намагаючись ламати обережно. Так діє поліція.

Харрі озирнувся на сходах і глянув на Каю, котра, вийшовши з машини, стояла, схрестивши руки на грудях. Потім зайшов у будинок.

Вітальня стояла темна, єдине світло сюди проникало з відкритого бару. Але й цього було достатньо, щоб упізнати чоловіка, який сидів у тіні біля вікна.

— Комісаре Бельмане, — мовив Харрі, — ти сидиш у батьковому кріслі.

— Я насмілився на це, — сказав Бельман, — бо канапа має доволі своєрідний запах. Навіть пес злякався.

— Чи можу я щось тобі запропонувати? — Харрі кивнув у бік бару й сів на канапу. — Чи ти вже сам причастився?

У напівпітьмі Харрі зауважив, що комісар похитав головою.

— Не я, пес знайшов.

— М-м-м… Гадаю, ви маєте ордер на обшук, але мені цікаво, на якій підставі?

— Анонімне повідомлення про те, що ти контрабандою завіз у країну наркотики, використавши для цього невинну людину, й що, ймовірно, вони у твоїй оселі.

— Справді?

— Собака, натренований шукати наркотики, знайшов дещо — кавалок жовто-коричневої речовини, загорнений у фольгу. Незрозумілої речовини, не схожої на ті, що ми зазвичай конфісковуємо у межах країни. Оце й думаємо, чи не віддати його на аналіз.

— Думаєте?

— Можливо, це опіум, а може, пластилін чи глина. Усе залежить від…

— Від чого залежить?

— Від тебе, Харрі. Й від мене.

— Невже?

— Якщо погодишся зробити нам послугу, може, я таки вирішу, що це пластилін, і нічого не віддаватиму в лабораторію. Адже керівник має заощаджувати ресурси, чи не так?

— Ти керівник, тобі видніше. Що за послуга?

— Ти — людина, з якою можна говорити відверто, тому, Холе, скажу тобі все, як є. Хочу, щоб ти взяв на себе роль цапа-відбувайла.

На самісінькому дні пляшки «Джима Біма», що стояла на журнальному столику, виднілося щось коричневе, але Харрі утримався від спокуси прикласти її до губ.

— Щойно ми мусили відпустити Тоні Лейке, позаяк чоловік має непохитне алібі щонайменше у двох випадках убивств. Усе, що ми на нього маємо, — це дзвінок одній із жертв. Ми надто відверті були із пресою. Тепер ЗМІ укупі з Лейке та його майбутнім тестем зададуть нам перцю. Сьогодні увечері маємо зробити заяву для преси. Й у цій заяві говоритиметься, що затримання відбулося на основі ордера, який ти, досить неоднозначна особистість Харрі Холе, маніпуляціями отримав у бідолашного недосвідченого прокурора в Управлінні поліції. Усе було суто твоєю ініціативою, ти діяв особисто, тож саме ти й береш на себе відповідальність. Крипос має до справи лише частковий стосунок, позаяк там припустили, що арешт — незаконний, втрутились під час допиту, з’ясували всі обставини справи. Потому Лейке негайно відпустили. Ти підеш зі мною й підпишеш заяву для преси й більше ніколи про все це й словом не прохопишся. Зрозумів?

Харрі ще раз кинув оком на рештки на дні пляшки.

— М-м-м… Оце так! Невже ти гадаєш, що преса отак просто все проковтне після того, як ти гордо заявив, що арешт — то твоя особиста заслуга?

— Я лише взяв на себе відповідальність, саме так зазначатиметься у заяві для преси. Мій обов’язок як керівника — очолити затримання, навіть якщо ми мали підозри, що поліцейський помилився. Але коли Харрі Холе згодом почав наполягати, що має грати під час операції провідну роль, я не заперечував, оскільки, по-перше, він старший інспектор, а по-друге, не є співробітником Крипосу.

— А моя мотивація в тому, що я маю це підписати, бо якщо ні — то мене засудять за контрабанду й зберігання наркотиків?

Бельман, склавши долоні дашком, погойдався у кріслі.

— Саме так. Але найістотніше у цій мотивації те, що тебе можуть посадити у КПУ, і негайно. Прикро, але тобі краще було б провести цей час у лікарні з батьком, адже йому, як на мене, зовсім мало лишилось. І це справді прикро.

Харрі відхилився на спинку канапи. Він знав, що теоретично мав знавісніти. І що колишній Харрі, отой — молодий, — безперечно, оскаженів би. Але теперішньому Харрі над усе кортіло устромити носа в канапу, яка смерділа блювотинням та потом, заплющитися й сподіватися, що вони всі підуть геть: Бельман, Кая, тіні при вікні. Але мозок за звичкою міркував далі.

— Якщо не зважати на мене, — почув Харрі власні слова, — невже Лейке особисто підтвердить цю версію? Він же знає, що його заарештовував й допитував саме Крипос.

Він збагнув, яку почує відповідь, перш, ніж Бельман озвався:

— Лейке знає, що будь-який арешт — це завжди пляма на репутації, певні підозри. Що само по собі не до душі Лейке саме зараз, коли він намагається заслужити довіру інвесторів. І найкращий спосіб позбутися такої тіні на імені — підтвердити версію, що арешт — сліпий постріл, наслідок нехлюйства представника поліції, який з’їхав з глузду. Згоден?

Харрі згідливо кивнув.

— Поза тим, це має стосунок до честі мундира… — додав Бельман.

— Отже, я врятую честь поліцейського мундира, якщо візьму всю провину на себе, — мовив Харрі.

Бельман посміхнувся:

— Я завжди був певен, що ти тямущий чоловік, Холе. Чи з цього випливає, що ми порозумілися?

Харрі замислився. Якщо Бельман зараз піде, то можна перевірити, чи дійсно у тій пляшці ще лишилась крапля віскі. Він кивнув.

— Ось заява для преси. Хочу, щоб ти підписав отут, унизу. — Бельман подав через стіл аркуш паперу та ручку. Для читання було занадто темно. Та це вже не важило нічого. Харрі підписав.

— Чудово, — мовив Бельман, схопив аркуш і скочив на ноги. У світлі вуличного ліхтаря бойова раскраска на його обличчі засвітилася. — І загалом, це на краще для нас усіх. Поміркуй про це, Харрі. І трішки перепочинь.

«Милосердна дбайливість переможця», — промайнуло у думках Харрі. Він заплющив очі й відчув, як сон розкриває йому свої обійми. Потім поволі розплющив очі, обережно підвівся й пішов слідом за Бельманом на сходи. Кая досі стояла біля авто, схрестивши руки на грудях.

Харрі побачив, як Бельман по-змовницькому кивнув Каї, котра у відповідь знизала плечима. Побачив, як Бельман, перейшовши через дорогу, сів у авто — те саме, яке він помітив на Людер-Сагенс-гате того вечора, потім завів двигун і поїхав геть. Кая підійшла до сходів. Голос у неї захрип від сліз.

— Чому ти вдарив Бйорна Гольма?

Харрі розвернувся, намірившись повернутися до оселі, але вона була меткіша, подолала східці за два кроки, стала між ним та дверима, заступаючи шлях. Він відчув на своєму обличчі її гарячковите дихання:

— Ти ударив його лише після того, як зрозумів, що він не завинив. Навіщо?

— Іди, Кає!

— Не піду!

Харрі поглянув на неї. Хіба таке поясниш? Несподіваний біль, коли розумієш, у чому річ. Біль, через який лупиш у здивоване, місяцеподібне, ні в чому не винне обличчя, яке є дзеркальним відбитком твоєї власної щирої довірливості.

— Що ти хочеш знати? — спитав він і сам відчув, як голос наливається металом від гніву. — Адже я справді довіряв тобі, Кає. Тож мені лишається тільки привітати тебе. Вітаю з прекрасно виконаним завданням. А тепер дозволь мені піти до хати, гаразд?

Він побачив, як в її очах знову забриніли сльози. Потім вона ступила крок убік, і він увійшов, хитаючись, у будинок і зачинився зсередини. Стояв у коридорі, у беззвучному вакуумі, у несподіваній пустці, у неймовірній безвісті.

Розділ 47. Страх темноти

Улав Холе закліпав у темноті.

— Це ти, Харрі?

— Я.

— Зараз ніч?

— Так.

— Як твої справи?

— Живий.

— Можна увімкнути світло?

— Не треба. Маю тобі дещо розповісти.

— Упізнаю цей тон. Не певний, що хочу це почути.

— Все одно завтра прочитаєш у газеті.

— Маєш іншу версію, яку прагнеш мені повідати?

— Ні. Я лише хочу розповісти першим.

— Ти пив, Харрі?

— То ти слухатимеш?

— Дід твій пив… Я любив його. І п’яного, й тверезого. Мало яка людина скаже таке про питущого батька. Ні, не бажаю я нічого чути.

— Гм…

— Я й тобі те ж саме скажу. Я тебе любив. Завжди. П’яного й тверезого. Хоча це неважко. Ти завжди був войовничий. Скільки пам’ятаю — воював з усіма, з самим собою теж. Але любити тебе — це найлегше, Харрі.

— Тату…

— На жаль, часу обмаль, щоб поговорити про важливе, Харрі. Не знаю, чи казав я тобі, синку, може, й казав, але часом ми так багато й так часто про щось розмірковуємо, що нам видається, наче ми міркували про це уголос… Я завжди пишався тобою, Харрі. Чи часто я казав тобі про це?

— Я…

Улав Холе вслухався в темряву.

— Ти що — плачеш, синку? Пусте. А знаєш, з чого я пишався найбільше? Я тобі ніколи не розповідав, але якось нам зателефонував твій учитель зі школи, тоді ти ходив у середню школу. Сказав, що ти знов устряв у бійку на задвірку. Із двома старшими од тебе хлопчаками. Того разу тобі було сутужно… Тебе відвезли у поліклініку, — довелося зашивати губу й рвати розхитаний зуб… Пригадуєш, я тоді урізав тобі кишенькові? А перегодом Ейстейн розповів усе. І як ти накинувся на них, бо вони налили Валянкові у наплічник води з фонтанчика… Хоча, здається, Валянок тобі не надто подобався. Ейстейн сказав, що тобі тоді добряче дісталося… Ти нізащо не хотів поступатися… Падав і піднімався… Зрештою у тебе так сильно заюшила кров, що хлопчаки злякалися й повтікали.

Улав Холе тихо засміявся.

— Тоді я не сказав тобі нічого, не хотів приохочувати тебе до бійки. Але я мало не до сліз пишався тобою… Ти був такий сміливий, синку. Ти боявся темноти, але все одно заходив у темні закутки. Я почувався батьком, який пишається своїм сином понад усе на світі… Я тобі про це говорив, Харрі? Харрі? Ти тут?

Вільний. Пляшка шампанського розтрощена об стіну, і бульбашки, мов киплячі мізки, стікають шпалерами на світлини, вирізки з газет, на роздруковане фото Харрі Холе з Інтернету, — він бере всю провину на себе. Я — вільний від провини, вільний для того, щоб знову послати світ до бісової матері! Босоніж ступаю по скалках, втоптую їх у долівку, чую їхній хрускіт під ногами. Я ковзаю у власній крові, захлинаючись від сміху. Вільний. Вільний!

Розділ 48. Гіпотеза

Керівник відділу убивств Південного округу міста Сіднея Ніл Маккормак пригладив сивіюче волосся, не зводячи очей із дівчини в окулярах, що сиділа на протилежному боці столу для допитів. Вона прийшла до нього просто з видавництва, у якому працювала. Зодягнена у простий костюм, але щось у вигляді Іски Пеллер підказувало, що це вбрання недешеве, просто не розраховане на таких простаків, як він. Але адреса, за якою вона мешкала, не свідчила про заможність. Брістоль — не надто престижний район Сіднея. Дівчина видалась йому дорослою й розумною. Безперечно, вона не належить до тих, хто стане драматизувати, вигадувати лише для того, щоб привернути увагу. Поза тим, це вони викликали її, а не вона сама прийшла у поліцію. Маккормак глянув на годинник. Він умовився з сином по обіді вийти в океан, вони мають зустрітися на Вотсон-бей, де на пристані була припнута їхня яхта. Тож він сподівався, що цей свідок не забере багато часу. До того воно й ішло, аж до останньої хвилини.

— Міс Пеллер, — звернувся Маккормак, відхиляючись на спинку крісла й склавши руки на досить помітному черевці. — А чому ви про це не розповідали раніше?

Вона знизала плечима:

— З якої речі? Мене ніхто про це не питав, та й стосунку до убивства Шарлотти я не бачу. Я розповідаю зараз, бо ви так докладно мене розпитуєте. Мені здавалось, що вас цікавить те, що відбулося у хатинці, а не цей… епізод, який трапився згодом. Дрібний епізод, який швидко пережили й забули. Таких, як він, є скрізь повно, й пересічній людині просто ніколи переслідувати кожного покидька.

Маккормак пробурмотів щось собі під носа. Вона, певна річ, має рацію. Навіть він не відчував охоти розмотувати цю справу. Клопоту і неприємностей не збудешся, коли зв’яжешся з людиною, яка має стосунок до поліції. Він зиркнув у вікно. Сонячні промені відбивались у затоці Порт-Джексон, а над Менлі досі клубочився дим, хоча відколи загасили останню пожежу у чагарниках, минув уже тиждень. Дим відносило на південь. Дмухав чудовий теплий північний вітерець. Наче створений для того, щоб пливти під вітрилом. Маккормаку Харрі Холе був до душі. Чи Ховлі, як він називав норвежця. Чоловік виконав чудову роботу, допомагаючи їм у розслідуванні кривавого убивства клоуна. Але голос височезного білявого норвежця у слухавці був геть виснажений. Маккормак щиро сподівався, що Хоулі не збирається знову запити по-чорному.

— Почнімо спочатку, пані Пеллер.

Мікаель Бельман увійшов до залу засідань «Óдин», й усі розмови враз затихли. Він став за кафедру, широко розставивши ноги, поклав перед особою нотатки й під’єднав комп’ютер до проектора. Слідча група цього разу складалася з тридцяти шести чоловік, що було втричі більше, ніж під час розслідування звичайного убивства. Вони так довго довбалися безрезультатно, що йому повсякчас доводилось їх підбадьорювати, але, хай там як, вони молодці. Тому Бельман дозволив собі й своїм людям заарештувати Тоні Лейке — тоді це видавалося справжньою беззаперечною перемогою.

— Чи ви читали сьогоднішні газети? — повів він, дивлячись на зібрання.

Він порятував те, що ще можливо було. На перших шпальтах двох найбільших газет майоріла одна й та сама світлина: Тоні Лейке сідає в авто біля стін Управління поліції. Третя надрукувала архівне фото Харрі Холе, яке зробили під час телешоу, коли він розповідав про Сніговика.

— Як бачите, Харрі Холе взяв усю відповідальність на себе. Це правильне й цілком слушне рішення.

Його голос луною відбився од стін, і він побачив зморені тривалим безсонням обличчя. Чи це щось інше? Тоді це треба здолати. Бо зараз ситуація загострилася ще більше. Заходив шеф Крипосу й сказав, що телефонували з міністерства й розпитували. Пісок у годинникові сипався швидко.

— Отже, ми більше не маємо головного підозрюваного, — мовив він. — Але є й гарна новина: у нас знайшлися нові ниточки, кожна з яких веде з Ховасхютти в Устаусет.

Він клацнув кнопкою, й на екрані з’явилася перша сторінка презентації у «Пауер пойнт», яку він зробив уночі.

Йому стачило півгодини, щоб розповісти про всі наявні у них факти, разом з іменами та датами, а також можливими маршрутами.

— Питання у тому, — мовив він, вимикаючи комп’ютер, — про яке убивство йдеться. Гадаю, можна виключити типове серійне убивство. Жертви не належать до якоїсь певної групи населення, але мають зв’язок з певним місцем та часом. Отже, небезпідставно припустити, що йдеться про якийсь особливий мотив, який можна вважати раціональним. Якщо так, то наше завдання значно полегшується: знайдемо мотив — убивця в наших руках.

Бельман зауважив, що чимало з присутніх згідливо кивнули.

— Проблема у тім, що ми не маємо свідків, які були б спроможні нам про щось розповісти. Іска Пеллер, єдиний свідок, про якого ми знаємо й яка досі жива, тоді добу пролежала у ліжку нездужаючи. Решта чи то померли, чи то не заявили про себе. Зокрема ми знаємо, що Аделе Ветлесен була там із хлопцем, з котрим недавно познайомилася. Як видається, ніхто з її знайомих нічого про нього не знає, тож маємо підстави вважати, що знайомство тривало недовго. Ми перевіряємо, з якими чоловіками вона контактувала телефоном чи через Інтернет, але це вимагає часу. І допоки ми не маємо свідків, слід установити власну точку відліку. Отже, нам потрібні гіпотези щодо мотиву. Що могло правити за мотив до убивства щонайменше чотирьох людей?

— Ревнощі або голоси, які наказували вбивати, — почулося з глибини зали. — Перевірено з досвіду.

— Згода. А у чиїх головах зазвичай лунають голоси, які наказують убивати?

— У тих, хто має психічну хворобу з її історією, — мовив хтось із сильною північною, фінмаркською говіркою.

— І у тих, хто її не має, — заперечив інший голос.

— Гаразд. А хто катується ревнощами?

— Коханець або чоловік когось із тих, хто там був.

— І про кого йдеться? — спитав Бельман.

— Але ж ми перевірили алібі коханців жертв і можливі мотиви, — заперечив хтось. — Адже це ми завжди перевіряємо в першу чергу. Коханців у жертв або не було, або ми викреслили їх з переліку підозрюваних.

Мікаель Бельман усвідомлював, що вони щосили тиснуть на газ, але колеса буксують у тій самій колії, у якій зав’язли вже давно. Але важить, що вони досі ладні тиснути на газ. Він був певен, що Ховасхютта — то саме та колода, яку можна підіпхнути під колеса, щоб виїхати на шлях.

— Але ж ми позначили не всіх коханців та чоловіків, — гойдаючись на підборах, зауважив Бельман. — Лише тих, хто не викликав підозр. А в кого на час убивства не було алібі?

— У Расмуса Ульсена!

— Отож. Коли я спілкувався з ним у стортингу, він зізнався, що кілька місяців тому дружина його трохи приревнувала. Що була дівка, до якої він залицявся. І Маріт Ульсен поїхала у Ховасхютту на кілька днів, щоб оговтатись. А якщо вона там не лише розмірковувала, а ще й мстилася? І ось іще. Тієї ночі, коли жертви були у Ховасхютті, Расмуса Ульсена не було в Осло, бо він забронював собі номер в Устаусеті. Чому Расмус опинився у тих місцях, коли його дружина була у Ховасхютті? Чи він ночував у готелі, чи пустився у невеличку подорож на лижах?

Погляди присутніх уже не видавались заспаними й втомленими, він майже спромігся розпалити їх. Він чекав на відповідь. Відверто кажучи, коли слідча група аж така численна, влаштування невеличкого мозкового штурму не є найслушнішим прийомом, щоб розворушити підлеглих. Але вони вже давно працюють над цією справою, кожен понабивав собі синців, переконав у хибності своїх непомильних припущень і фактичних гіпотез і від того похнюпив носа.

Один із молодиків бовкнув:

— Можливо, тієї ночі він зненацька з’явився у хатинці, застав її на гарячому, а заскочивши її, знову зник? А згодом усе тихо й спокійно спланував.

— Не виключається й таке, — мовив Бельман, підійшов до кафедри і взяв аркуш зі своїх паперів. — Перший аргумент на доказ цієї версії я щойно отримав з центру «Теленору». За записом, Расмус Ульсен уранці того дня спілкувався з дружиною по телефону. Припустімо, що він не знав, до якої хатинки вона прямує. Другий аргумент — дані про погоду: протягом ночі яскраво сяяв місяць і видимість була гарною, тож він так само міг дістатися хатинки, як і Тоні Лейке. Перший аргумент проти — нащо йому вбивати ще когось, окрім дружини та її ймовірного коханця?

— А раптом у неї їх було кілька? — вигукнула одна зі слідчих, низенька та грудаста. Бельман був переконаний, що вона лесбіянка, отож його звеселяла думка: а чи не запросити її якось увечері до Каї? Звісно, лише думка. — Може, вони там справжню оргію влаштували…

Залою прокотився сміх. Чудово, в оточенні запанувало пожвавлення.

— Може, він не зауважив, з ким вона лежить — з чоловіком чи жінкою, бачив лише, що під простирадлом хтось вовтузиться, — мовив хтось. — От і вирішив перестрахуватись.

Знову вибух сміху.

— Досить! Ми не маємо часу на цю маячню! — вигукнув Ескільдсен, один з найдосвідченіших слідчих, ніхто достеменно не знав, скільки він уже тут працює. У кімнаті запанувала тиша. — Ви, жовтодзьобики, певно, гадки не маєте про справу, яку ми розкрили кілька років тому. Тоді всі вирішили, що в Осло з’явився серійник, — вів далі Ескільдсен. — Коли його схопили, виявилось, що мотив у нього був лише в одному випадку. Але позаяк він знав, що стане найпершим підозрюваним, йому довелося вбивати інших, щоб скидалося, ніби це серія убивств, скоєних божевільним злочинцем.

— Дідько! — вигукнув якийсь молодик. — Невже відділ убивств дійсно спромігся розкрити цю справу? Може, лише випадково?

Хлопчина, усміхаючись, роззирався навсібіч, чекаючи схвальних відгуків, але намарне, і його обличчя поволі зайнялося рум’янцем. Адже всі, хто хоч недовго розслідував убивства, добре пам’ятали цю справу. У поліцейських школах Норвегії на ній вчилися — то був зразок. Вона стала легендою. Як і той, хто її розкрив.

— Харрі Холе.

— G’day, Holy, mate. Neil McCormack here. How are you? And where are you?[97]

Маккормака зовсім виразно почулося, що Харрі відповів «у комі», але, може, то назва якогось норвезького містечка.

— I talked to Iska Peller[98]. Вона не спромоглася нічого розповісти про у ніч, а от щодо наступного вечора, то…

— Слухаю!

— Їх із подругою забрав до себе місцевий поліцейський і влаштував у своїй оселі. Виявляється, поки панна Пеллер спала, намагаючись побороти грип, Шарлотта з поліцейським у вітальні випили по келихові, а потім буцімто він намагався звабити дівчину. Це було так навально, що Шарлотта почала кликати на допомогу. Іска Пеллер прокинулась і ввійшла до кімнати, де поліцейський уже встиг здерти з дівчини лижні штани до колін. Він припинив домагання, і міс Пеллер з подругою рушили на залізничну станцію, щоб заночувати в готелі у містечку, яке, здається…

— Єйлу.

— Дякую.

— Ніле, ти кажеш, «намагався звабити», що ти маєш на увазі? Хотів зґвалтувати?

— Ні. Я довго перебирав формулювання, поки ми з міс Пеллер зійшлися на визначенні. Вона розповіла, що буцімто поліцейський спустив з подруги штани проти її волі, але до інтимних місць не торкався.

— Але ж…

— Звісно, ми цілком можемо припустити, що саме це він мав на меті, але стверджувати напевне не можемо. Сенс у тому, що нічого протизаконного не сталось. Міс Пеллер з цим згодна, вони й не збиралися писати на нього заяву, а лише виїхали спішно. Поліцейський навіть знайшов якогось сільського чолов’ягу, який довіз усіх трьох до станції й допоміг сісти на потяг. За словами міс Пеллер, полійцейський не дуже переймався тим, що сталося, і більше прагнув отримати номер телефону подруги, ніж її прощення. Ніби йшлося про буденну справу, яка повсякчас трапляється між чоловіком та жінкою.

— Гм. Щось іще?

— Ні, Харрі. Правда, ми, як ти й радив, надали їй поліцейську охорону. Цілодобову обслугу, їжу і все необхідне доставляють до дверей. Вона може грітися під сонечком. Якщо у Брістолі воно світитиме.

— Дякую, Ніле. Якщо щось…

— …вигулькне, то я зателефоную. І навпаки.

— Певна річ. Take care[99].

Таке скажеш, подумав Маккормак і, поклавши слухавку, поглянув на синє пообіднє небо. Зараз, улітку, дні набагато довші. Все-таки він ще встигне півтори години прогулятися під вітрилом, поки стемніє.

Харрі підвівся й попрямував у душ. Простояв двадцять хвилин не ворушачись, підставивши тіло під гарячущу воду. Потім вийшов, витер розпарену шкіру, що вкрилася червоними плямами, й одягнувся. Глянув на мобільний і зауважив, що поки спав, пропустив вісімнадцять викликів. Отже, вони таки умудрилися дістати його номер. Він упізнав перші цифри телефонних номерів трьох найбільших газет і двох головних телеканалів: вони всі мають комутатори з нулями й однаковими цифрами. Останні цифри відрізнялися, — вочевидь, то були номери різних журналістів, що прагнули коментарів. Не знати чому, але його погляд зачепився за один номер. Мабуть, через те, що якісь байти у його мозкові орудували запам’ятовуванням номерів. До того ж, перші цифри свідчили, що номер ставангерський. Він подивився у перелік дзвінків і знайшов номер Колбйорнсена.

Харрі зателефонував і, зав’язуючи черевики, тримав слухавку плечем. Виявилось, що йому вже час купувати нові. Відірвалася металева набійка, з якою можна було вільно наступати навіть на цвяхи.

— Трясця, Харрі. Ти сьогодні у газетах герой дня. Справжня зірка. Що каже начальник?

Голос у Колбйорнсена був ніби з похмілля. А може, просто хворий.

— Хтозна, — відповів Харрі. — Я з ним не балакав.

— Відділ убивств поза грою, у всьому винен лише ти. Це твій шеф змусив тебе take one for a team?[100]

— Ні.

Запала тиша, після якої знову запитання:

— Але ж не Бельман?

— Чого тобі, Колбйорнсене?

— Хай тобі грець, Харрі. Я, так само як і ти, розпочав somewhat[101] нелегальне окреме розслідування. Я спершу хотів би упевнитись, чи ми досі — одна команда?

— Та немає у мене ніякої команди, Колбйорнсене.

— А я чую, що ти досі з нами, у нашій команді. Лузерів.

— Скоро вилечу.

— Я знову говорив зі Стіне Ельберг, до якої підбивав клинці Еліас Скуг.

— Ну?

— Виявляється, Еліас Скуг повідав їй про те, що відбувалося тієї ночі у хатинці, трохи більше, ніж я дізнався на першому допиті.

— Я починаю вірити в дієвість повторного допиту, — сказав Харрі.

— Що?

— Та нічого. Ну ж бо, розповідай.

Розділ 49. «Бомбей-Гарден»

«Бомбей-Гарден» належав до тих закладів, які, на перший погляд, навіть існувати не мають права. Але, на відміну від модних конкурентів, якось лишаються на плаву рік у рік. Розташувався заклад у східній частині Осло, у жахливому місці: на бічній вулиці просто поміж колишнім складом пиломатеріалів і будівлею закритої фабрики, у якій наразі містився якийсь театр. Заклад повсякчас позбавляли ліцензії за торгівлю алкоголем, а позаяк вони постійно порушували правила, те саме стосувалося й права готувати їжу. Якось санстанція виявила на кухні гризуна невизначеного виду, утім, явного родича Rattus norvegicus[102]. На аркушах звіту представник санстанції щедро сипав епітетами, назвавши кухню «місцем злочину», де, «безперечно, коїлися убивства наймерзеннішого характеру». Незначний прибуток отримували від вишикуваних уздовж стіни ігрових автоматів, з яких регулярно цупили готівку. Утім, на те, що в’єтнамці, власники закладу, відмивали у ньому гроші від торгівлі наркотиками, не було схоже, хоча дехто їх у цьому й підозрював. Причина, чому «Бомбей-Гарден» лишався на плаву, ховалася у глибині закладу за двома замкненими дверима. Там розташовувався так званий приватний клуб, потрапити у який можна було, лише ставши його членом. На практиці це означало, що за барною стійкою клієнт писав заяву, щоб його прийняли до клубу, прохання тут-таки, на місці, й задовольняли, — відвідувач платив сто крон річного внеску, його проводили досередини й зачиняли за ним двері.

Людина опинялася в просякнутій куривом кімнаті — оскільки закон, який забороняє палити у громадських місцях, на приватні клуби не поширюється. Перед відвідувачем стояв овальний іподром в мініатюрі — чотири на два метри. Поле було вкрите зеленим сукном і розділене на сім доріжок. Доріжками рухались сім пласких коней, настромлених на спиці. Швидкість кожного коника визначав комп’ютер, який гучно гарчав під столом і, за словами багатьох, був зовсім непередбачуваний і безсторонній. Тобто за випадковою комп’ютерною вибіркою окремі коники з більшою імовірністю розвивали більшу швидкість, що впливало на співвідношення ставки до виграшу й подальшу виплату. Члени клубу, завсідники й новачки, сідали навколо іподрому в зручних шкіряних кріслах, що оберталися, палили цигарки й пили місцеве пиво за спеціальними цінами для членів клубу, заохочуючи коників чи комбінацію, на котру поставили гроші.

Клуб діяв у сірій правовій зоні, тож, за правилами, якщо у залі було дванадцять чи більше членів клубу, то ставки обмежувались сотнею крон на один забіг. Якщо ж присутніх було менше дванадцяти, тоді, згідно зі статутом клубу, їх вважали невеликою товариською компанією, яка гуртувалася у приватному клубі. А у невеличкій приватній компанії ніхто не завадить дорослим людям битися об заклад приватно, тож зроблені за таких умов ставки були особистим бажанням кожного члена. Через це у потаємному закуткові «Бомбей-Гарден» навдивовижу часто купчилося саме одинадцятеро відвідувачів. До речі, чому в назві фігурує бомбейський сад, ніхто гадки не мав.

О 14:10 чоловіка, який зовсім недавно, а саме сорок секунд тому, став членом клубу, впустили до кімнати, де, окрім нього, було лише двоє: член клубу, який сидів у шкіряному кріслі спиною до нього, й чоловік, схоже в’єтнамець, який, судячи з жилета, котрий зазвичай носять круп’є, був адміністратором на тоталізаторі.

Фланелева сорочка мало не лопалася на широкій спині чоловіка, який сидів у кріслі-вертушці. На комір спадали чорні кучері.

— Виграє´ш, Кронглі? — спитав Харрі, сідаючи у крісло поруч з поліцейським.

Кучерява голова ленсмана обернулася до нього.

— Харрі! — скочив він на ноги, виказуючи щиру радість у голосі й на обличчі. — Як ти знайшов мене?

— А чому ти вирішив, що я тебе шукав? Може, я тутешній постійний гість?

Кронглі розреготався, не відриваючи погляду від коней, які скакали уздовж довгастого борту, на спині кожного сидів олов’яний жокей.

— Та ні-і-і. Я приходжу сюди щоразу, як буваю в Осло, але тебе ніколи не бачив.

— Гараз. Дехто підказав мені, що я, ймовірно, знайду тебе тут.

— Трясця, невже про це вже знають? Може, це й не найліпше місце для поліцейського, хоч і не виходить за рамки того, що вважають легальним.

— До речі, про легальність, — мовив Харрі, хитнувши головою в бік круп’є, який показував на кухоль з пивом. — Саме про неї я й хотів з тобою побалакати.

— Говори, — сказав Кронглі, не відриваючи погляду від того, що діялось на полі, де саме зараз, наближаючись до повороту, вирвалась наперед синя кобила на крайній доріжці.

— Іска Пеллер, австралійська панянка, яку ти забрав з Ховасхютти, каже, що ти підбивав клинці до її подруги Шарлотти Лолле.

Зосереджений вираз обличчя Кронглі був незворушний. Харрі чекав. Нарешті Кронглі поглянув на нього.

— Ти хочеш, аби я щось сказав щодо цього випадку?

— Якщо твоя ласка, — мовив Харрі.

— Про мене… «Підбивав клинці» — не зовсім точно. Ми трішки пофліртували. Цілувалися. Я захотів продовження. А вона повелася так, що, мовляв, не варто. Я спробував наполягти на своєму — ну, ти ж знаєш, саме цього часом жінки чекають від чоловіків, бо це ж частина рольової гри в природі. Ото й по всьому.

— Не надто збігається з картиною, що, за словами Іски Пеллер, розповідала її подруга. Гадаєш, Пеллер обманює?

— Ні.

— Ні?

— Просто, як на мене, Шарлотта захотіла трохи уяскравити історію. Дівчата-католички часто прагнуть видаватися цнотливішими, ніж вони є насправді.

— Вони забажали заночувати у Єйлу, а не у тебе. Попри те, що Пеллер нездужала.

— Так це саме панянка з Австралії наполягла на тому, щоб вони поїхали. Гадки не маю, які стосунки у цих двох дівок, адже відносини між подругами часто бувають досить заплутаними. До речі, закладаюся, що у Пеллер коханця немає. — Він підніс до рота кухоль з пивом. — А навіщо воно тобі, Харрі?

— Дивно. Бо коли Кая Сульнес приїздила в Устаусет, ти не розповів їй, що зустрічався з Шарлоттою Лолле.

— А ще дивно, що ти й досі марудишся з цією справою. Я гадав, вона вже у підпорядкуванні Крипосу, надто після того, що я прочитав у сьогоднішніх газетах. — Увагу Кронглі знову привернули коні. Вийшовши з повороту, жовтий кінь на третій доріжці випереджав решту аж на цілісінький олов’яний корпус.

— Певна річ, — відповів Харрі. — Але зґвалтування досі розслідують у відділі убивств.

— Зґвалтування? Схоже, ти врешті протверезів, Харрі?

— Гаразд, — мовив Харрі й добув з кишені пачку цигарок. — Я тверезіший, ніж був ти, Кронглі. — Він встромив зігнуту цигарку до рота. — Щоразу, коли ти гамселив та ґвалтував свою колишню подружку в Устаусеті.

Кронглі різко обернувся до Харрі, зачепивши ліктем кухоль з пивом. Рідина вихлюпнулась на зелене сукно, мокра пляма стала розповзатися полем, мов вермахт на мапі Європи.

— Я щойно повернувся зі школи, де вона працює, — вів далі Харрі, розкурюючи цигарку. — Саме вона й розповіла, що я, найпевніше, знайду тебе тут. А ще сказала, що, полишаючи тебе в Устаусеті, вона радше тікала, ніж переїздила. І що ти…

Продовжити Харрі не встиг. Кронглі виявився метким, він, копнувши ногою, повернув його крісло й напав ззаду, перш ніж Харрі спромігся якось відреагувати. Холе відчув, як ленсман схопив його за руку, й знав, що буде далі: цей залізний поліцейський захват вони застосовували ще в перший рік у Поліцейській школі. От воно й дало про себе знати — cекунду проґавив, а ще дводенна пиятика й сорокарічне глупство. Кронглі заломив його руку й зап’ясток так, що Харрі впав уперед, ударившись головою об стіл. Та ще й тим боком, де вилиця пошкоджена. Харрі зойкнув від болю й на мить знепритомнів. Очунявши, знову відчув біль і відчайдушно спробував викрутитись. Харрі завжди був дужим, але враз усвідомив, що проти Кронглі шансів у нього немає. Він відчув на своєму обличчі вологе дихання здорованя.

— Не варто було тобі в це лізти, Харрі. Як і слухати оту шльондру. Вона патякатиме все, що спаде їй на думку. І робитиме, що заманеться. Може, вона перед тобою й спідницю задерла? Га? Показала свою пуцьку?

Кронглі здавив руку дужче, й у голові Харрі щось тріснуло, ніби жовтий кінь хвицнув його у лоб, а зелений — по носі. Він вивернувся, правою ногою наступив на ногу супротивникові. Щосили. І почув, як Кронглі зойкнув. Харрі обернувся й ударив його. Ліктем, а не кулаком, бо часто розбивав до крові суглоби на пальцях. І втрапив саме туди, де, як він знав, бити найефективніше, — не у край підборіддя, а трохи збоку. Кронглі хитнувся, різко випав з низького крісла й гепнувся додолу, сукаючи ногами. Харрі зауважив, що після зіткнення з залізною набійкою на його черевику, хоч їх уже час викидати, на правій кросівці Кронглі лишилась кривава пляма. І виявив, що й досі затис зубами цигарку. Краєчком ока встиг помітити, що червоний кінь, безперечно, прийде першим.

Харрі схопив Кронглі за комір, підняв і жбурнув у крісло. Зі смаком затягнувся, відчувши лоскітне тепло в легенях.

— Гаразд, зґвалтування — не надто потужний доказ, — продовжив він. — Хай там як, але ані Шарлотта Лолле, ні твоя подруга на тебе так і не заявили в поліцію. Але я як слідчий маю знати більше, второпав? І ось тепер я змушений повернутися у Ховасхютту.

— До чого ти ведеш, хай тобі грець? — Кронглі раптом захрип, ніби дуже застуджений.

— У Ставангері є дівчина, якій Еліас Скуг звірявся того ж таки вечора, коли його було вбито. Вони сиділи в автобусі, й Еліас розповідав їй, що тієї ночі у Ховасхютті він, можливо, став свідком зґвалтування. Хай там як, але йому видавалося саме так, коли згодом він про це згадував.

— Еліас?

— Так, Еліас. Він спав, його розбудив галас на вулиці, він визирнув у вікно. Саме був ясний місяць, і під дашком нужника він побачив двох. Жінка стояла до нього обличчям, а чоловік — спиною, тож його він не розгледів. Еліас вирішив, що вони надумали потрахатись, жінка пручалася, а чоловік затулив їй рота рукою, мабуть, щоб вона нікого не розбудила. А коли чоловік потягнув її у нужник, Еліас, засмутившись, що не додивиться таке пікантне видовище до кінця, пішов спати. І лише прочитавши про вбивства у газетах, Еліас розцінив побачене інакше. Може, жінка намагалася вирватися й кликала на допомогу, і саме тому чоловік затиснув їй рота? — Харрі знову затягнувся. — Чи не ти був тим чоловіком, Кронглі? То ти був там?

Кронглі почухав підборіддя.

— Алібі? — напрямки рубонув Харрі.

— Я спав. Удома. А чи повідомив Еліас Скуг, хто та жінка?

— Ні. А чоловіка, як я вже казав, він не роздивився.

— То був не я. А ти, Холе, ризиковий. Аж занадто…

— Я маю поставитися до цього як до погрози чи як до компліменту?

Кронглі змовчав. Але в його очах сяйнули холодні глузливі вогники.

Харрі загасив цигарку й підвівся.

— До речі, твоя колишня нічого мені не показувала. Ми розмовляли в учительській. Схоже, вона остерігається тепер лишатися наодинці з чоловіком. Тож дечого, Кронглі, ти таки домігся.

— Не забувай позирати через плече, Холе.

Харрі обернувся. Круп’є зробив вигляд, наче все, що трапилось, не має до нього жодного стосунку. Він уже шикував коней для чергового забігу.

— Ставитимете? — спитав він ламаною норвезькою.

Харрі хитнув головою:

— Даруйте, але немає чого ставити.

— Тим більше можна виграти, — усміхнувся круп’є.

Вийшовши, Харрі поміркував над його словами. Може, то таке прислів’я?

Розділ 50. Хабар

Мікаель Бельман чекав. І це було найсолодше. Хвилини, які збігали, поки вона відчинить. Нетерпіння й водночас певність, що вона знову перевершить його сподівання. І щоразу, дивлячись на неї, розумів, що геть забуває, яка вона гарна. Коли розчинялися двері, він кілька секунд стояв на порозі, щоб всотати цю красу. Щоб сповнитися упевненістю. У тому, що з-поміж усіх чоловіків, — а це фактично всі спроможні чоловіки, які мають очі, які жадали її, — вона обрала саме його. Адже він — вожак зграї, альфа-самець, що має право злягатися з самками першим. Адже саме таке банальне й вульгарне визначення найточніше. Альфа-самцем стати не можна, ним треба народитися. І навіть якщо через це життя додає зайвих клопотів — якщо тебе покликано, даремно пручатися.

Двері розчинилися.

Вона була вдягнена у білий светр з високим коміром, волосся зашпилене догори. Мала втомлений вигляд, очі видавалися менш блискучими, ніж зазвичай. Але все одно у ній була та витонченість, той клас, на який навіть його дружині годі було сподіватися. Вона привіталася, сказала, що влаштувалася на веранді, розвернулася й зайшла досередини. Він пішов слідом, узяв у холодильнику пива, вмостився в незграбно-громіздкому кріслі на веранді.

— Чому ти сидиш на холоді? — спитав він. — Схопиш запалення легенів.

— Або рак легенів… — додала вона, взяла з попільнички недопалок і знову занурилась у книгу. Він прочитав на обкладинці «Хліб із шинкою», Чарлза… — він примружив очі, — Буковськи. Схоже на найбільший скандинавський аукційний дім.

— Маю гарні новини, — озвався він. — Ми спромоглися не лише відвернути катастрофу, але й обернути випадок з Лейке на свою користь. Сьогодні телефонували з Міністерства юстиції. — Бельман поклав ноги на стіл і поглянув на етикетку на пляшці з-під пива. — Дякували, що я так рішуче втрутився й посприяв звільненню Лейке. Вони дуже переймалися тим, як би діяв Андерс Галтунг з його зграєю адвокатів, якби Крипос був менш оперативним. Прагнули переконатися, що я цілком керую ситуацією й нікому, окрім Крипосу, не дістатись до матеріалів справи.

Він сьорбнув пива, поставив пляшку на стіл.

— А яка твоя думка, Буковськи?

Опустивши книгу, вона зустріла його погляд.

— Чи тобі зовсім нецікаво? — спитав він. — Ти ж знаєш, що це й до тебе стосунок має. Якої ти думки про справу, люба? Нумо. Ти ж слідчий. Убивства розслідуєш…

— Мікаелю…

— Тоні Лейке має схильність до насильства, й ми на це купилися. Оскільки напевне знаємо: такі, як він, — невиправні. Схильність до насильства й прагнення убивати трапляється не у кожного й буває набутою або вродженою. Але якщо в тобі живе убивця — прогнати його страшенно важко. Можливо, убивця знав, що ми про це знаємо. Усвідомлював, що коли підставити Лейке, ми, дізнавшись про його схильність до насильства, радо купимося всі як один. От він і прослизнув в оселю Лейке, зателефонував Еліасу Скугу. Щоб ми не шукали інших можливих підозрюваних у Ховасхютті.

— На час, коли телефонували з помешкання Лейке, ніхто, окрім поліції, ще гадки не мав, що знайшли зв’язок з Ховасхюттою.

— То й що? Він знав, що з часом ми виявимо цей зв’язок. Хоча справді, хай йому грець, слід було виявити його набагато раніше. — Бельман знов узяв пляшку.

— І хто убивця?

— Отой сьомий з Ховасхютти, — мовив Мікаель Бельман. — Той, що прийшов з Аделе Ветлесен і про кого ніхто й гадки не мав, що то за один.

— Ніхто?

— У мене тридцять підлеглих. Ми прочесали квартиру Аделе. Жодних письмових доказів. Жодних щоденників, листівок, листів, імейлів чи смс. Усі її знайомі чоловіки, про яких ми дізнались, допитані й викреслені з переліку підозрюваних. Ніхто з них не бачив, з ким вона була у горах, у хатинці. Ніхто цьому не здивувався, бо, кажуть, вона змінювала коханців, як трусики, й зазвичай нікому про це не розповідала. Єдине, що ми виявили: вона розповідала подрузі, що їй з цим залицяльником з хатинки було часом цікаво, часом — ні. Цікавим видалося нічне побачення на покинутій фабриці в костюмі медсестри.

— Якщо це її зацікавило, то мені, мабуть, не хочеться знати, що «не зацікавило».

— Вочевидь, нецікаво було, коли він розмовляючи скидався на її співмешканця. Подруга гадки не має, що мала на увазі Аделе.

— Співмешканець не є співмешканцем у звичному сенсі, — позіхнула Кая. — Адже Гейр Брюн — голубий. Якщо сьомий прагнув перекласти провину за убивства на Тоні Лейке, мав би знати, що у нього була судимість.

— Звісно, про присуд за вчинення насильства міг дізнатись будь-хто. Як і про місце, де це трапилось, — у комуні Утре-Енебак. Лейке мало не став убивцею, коли мешкав з дідом біля озера Люсерен. На місці убивці де б ти заховала труп Аделе Ветлесен, щоб навести слідство на Лейке? Певна річ, у місці, яке має зв’язок з ним особисто і з його судимістю. Тому він обрав Люсерен. — Мікаель Бельман помовчав. — Тобі нудно?

— Ні.

— Тобі ніби зовсім нецікаво.

— У мене просто в голові купа інших думок.

— Відколи це ти почала палити? До речі, маю план, як знайти сьомого.

Кая довго дивилася на нього.

Бельман зітхнув:

— Любонько, і тобі не цікаво як?

— Як?

— Послуговуючись його ж тактикою.

— Яка полягає…

— У тому, щоб зосередитися на невинуватому.

— Про мене, ти лише цією тактикою й послуговуєшся.

Бельман кинув на неї блискавичний погляд. Дещо вже почало прояснятися. Стосовно альфа-самця.

Він розповів свій план, як схопити сьомого.

Він уже тремтів од холоду та люті. І сам не міг второпати, що ж його так розізлило. Те, що вона ніяк не прореагувала, ані ствердно, ані заперечно? Чи те, що сиділа палячи з таким виразом, ніби ця справа її геть не стосується. Хіба вона не усвідомлює, що від його шахових ходів у ці доленосні дні залежить не лише його кар’єра, але й її майбутнє? Нехай їй не судилося бути фру Бельман, але ж під його заступництвом вона матиме змогу піднятися кар’єрними сходами — певна річ, якщо й надалі буде вірною йому й покірливою, він не терпить норовливих. Чи його роздратувало питання, що стосувалось отого. Іншого. Старого, побореного альфа-самця?

Вона спитала про опіум. Спитала, чи справді він мав намір цим скористатися, якби Харрі не пристав на пропозицію взяти на себе провину за арешт Лейке.

— Певна річ, — відповів Бельман, намарне силкуючись розгледіти вираз її обличчя, але було надто темно. — Чому ні? Він же незаконно завіз у країну наркотик.

— Справа не в ньому. А в тому, чи ти ладен знеславити всю поліцію.

Він похитав головою:

— Ми на таке не купимося.

У холодному вечірньому повітрі сухо пролунав її сміх:

— Але ж його ти, безперечно, підкупив.

— Він продажний, — мовив Бельман і залпом допив пиво. — У цьому між нами різниця. Слухай-но, Кає, до чого ти все це ведеш?

Вона щось хотіла сказати. Але цієї миті у нього задзеленчав мобільний. Вона побачила, як він опускає руку в кишеню і, як завжди, випинає губи трубочкою, ніби для цілунку, хоча насправді це було прохання помовчати. Бо, може, це телефонує його дружина, начальник чи хтось, кому не слід знати, що він навідується сюди, щоб трахати свою співробітницю з відділу убивств, яка надає йому інформацію, щоб він міг обійти фірму конкурентів. До дідька Мікаеля Бельмана! До дідька Каю Сульнес, але найперше до дідька…

— Він зник, — мовив Мікаель Бельман, кладучи мобільник до кишені.

— Хто?

— Тоні Лейке.

Розділ 51. Лист

Привіт, Тоні!

Ти довго прагнув дізнатись, хто я такий. Гадаю, тепер саме час розповісти тобі правду. Тієї ночі я був у Ховасхютті, але ти мене не помітив. І ніхто не помітив, я був невидимий, наче привид. Але ти знаєшся мене. Чудово знаєш. І зараз я прийду за тобою. Ти — єдиний, хто здатен мене нині зупинити. Решта — мертві. Лишилися лише ти та я, Тоні. То як, тепер серце твоє затіпалося швидше? Рука потяглася до ножа? І ти наосліп ширяєш ним у темряві, уклякнувши від страху, що тебе позбавлять твого нікчемного життя?

Розділ 52. Візит

Щось розбудило його. Якийсь звук. Там, назовні, завжди повно звуків, але всі вони знайомі йому, тож від них він ніколи не просинався. Він підвівся, поставив ноги на холодну підлогу і визирнув з вікна. Знайомий краєвид. Дехто б сказав — пустка. Невідь на що натякаючи. Позаяк тут ніколи не буває порожньо, тут завжди хтось є. Він глянув на двері. Вони зачинені на замок і на засув зсередини. Гвинтівка лишилася в комірчині. Він здригнувся під цупкою фланелевою сорочкою, яку носив удень і в якій уночі спав. У вітальні геть порожньо. І ззовні теж порожньо. Порожньо у всьому світі. Але це не зовсім пустка. Бо там ще є двоє з тих, що лишилися.

Харрі привидівся сон. Наснився ліфт, що відкривав пащу, жінка з коктейльною соломинкою у червоних вустах, блазень, що сміється, тримаючи в руках власну голову, наречена у білому, яка йде до вінця обіруч зі Сніговиком, зірка, намальована на запиленому телеекрані, самотня однорука дівчина на вишці для стрибків у Бангкоку, солодкуватий запах сечі у пісуарі, обриси людського тіла, що проступають крізь синій пластик водяного матраца, пневматичний дриль і кров, що ринула йому в обличчя, тепла й смертоносна. Алкоголь — ніби хрест, часник і свята вода — завжди захищав його від привидів, але сьогодні місяць уповні, й пролито кров незайманок, і привиди кишіли, вирвавшись з найтемніших закутків і найглибших могил, а тепер гарцювали, перекидаючи його один одному, кружляючи чимраз несамовитіше й лютіше, під несамовите калатання серця від смертельного страху й завивання пожежної сирени, котра не стихала у цьому пеклі. І раптом все стихло. Воно знову прийшло. До краю заповнило йому рота. Він не в змозі дихати. Зимно й темно, хоч в око стрель, і він неспроможний поворухнутися…

Харрі здригнувся і спантеличено закліпав у темряві. Стіни відлунювали. Від чого? Схопивши револьвер, що лежав на нічному столику, опустив ноги на холодну підлогу й зійшов униз, у вітальню. Ніде нікого. У спорожнілому барі досі світилося. Стояла самотня пляшка «Мартеля». Батько завжди тримав на контролі свої стосунки з алкоголем, знав-бо, які має гени, й коньяк беріг на випадок, якщо треба буде почастувати гостей. А їх приходило обмаль. Запилючену переполовинену пляшку підхопило хвилею цунамі і віднесло разом з капітаном Джимом Бімом та матросом Харрі Холе. Вмостившись у кріслі, Харрі встромив пальці у дірку в підлокітнику. Заплющився й уявив, як наповнює келих до половини. Аромат коньяку, трепет, з яким доносиш келих до губ і відчуваєш, як пручається охоплене панікою тіло. А потім переливаєш вміст келиха до рота.

Наче удар у скроню.

Харрі широко розплющив очі. Запала незворушна тиша.

І знову воно.

Несамовито гуло у вухах. Ніби пожежна тривога у пеклі. Знову те саме, що розбудило його. Дзвінок у двері. Харрі глянув на годинник. Пів на першу.

Він вийшов у коридор, увімкнув на ґанку світло, побачив чиїсь обриси за рельєфним склом, узяв у праву руку револьвер, лівою відімкнув замок і розчахнув двері.

У місячному сяйві завважив лижню, що йшла через двір. Це були сліди не від його лиж. А привиди не лишають слідів.

Вони оперізували будинок аж до задвірка.

І тієї миті він збагнув, що у спальні вікно прочинене, і варто було б… Він зачаїв подих. І водночас наче хтось теж затамував подих. Не людина, а хтось інший. Звір.

Він озирнувся. Роззявив рота. Серце вже не калатало. Як воно спромоглося рухатися так швидко і беззвучно? Чому підійшло так… близько?

Кая прикипіла до нього очима.

— Можна я зайду? — спитала вона.

Дощовик був на неї завеликий, волосся стирчало абияк, обличчя бліде й змарніле. Він кілька разів кліпнув, ні, таки не спить. Господи, яка ж вона все-таки гарна…

Харрі намагався блювати якомога тихіше. Він не вживав алкоголю вже більше доби, але шлунок надто чутливий, не любить різких змін, протестує і проти раптових запоїв, і проти різкого утримання. Харрі злив бачок, обережно випив води зі склянки для зубних щіток і повернувся на кухню. На плиті муркотів кавник. Кая сиділа на стільці, дивлячись на нього.

— Отже, Тоні Лейке — зник, — сказав він.

Вона кивнула.

— Мікаель наказав його знайти. А його немає ані вдома, ні в офісі — жодних повідомлень не залишив. Немає Лейке й у переліках пасажирів на літаки та морські судна за останню добу. Врешті, один зі слідчих зв’язався з Лене Галтунг. Вона каже, що він, можливо, пішов у гори. Поміркувати, він ніби має таку звичку. У такому разі він поїхав потягом, адже авто стоїть у гаражі.

— Устаусет, — мовив Харрі. — Він казав, що це його місця.

— Хай там як, а в готелі він не ночував.

— М-м-м…

— Вони кажуть, йому загрожує небезпека.

— Вони?

— Бельман. Крипос.

— Я гадав, ти казатимеш «ми». До речі, навіщо Бельманові Тоні Лейке?

Вона заплющила очі:

— Мікаель придумав план, як заманити убивцю в пастку.

— Справді?

— Убивця намагається прибрати тих, хто був тоді у Ховасхютті. От Бельман і хотів умовити Тоні Лейке стати приманкою у його грі. Лейке дав би інтерв’ю, сказав би, що переживає важкий період і хоче побути наодинці. І патякнув газетярам, де прагне усамітнитись.

— А Крипос влаштував би там засідку.

— Так.

— Але ваш план провалився. Тому ти прийшла.

Вона навіть не кліпнула оком, дивлячись на нього.

— Є ще дехто, хто міг би стати приманкою.

— Іска Пеллер? Вона в Австралії.

— Бельман знає, що її захищає поліція й що ти мав розмову з нею й таким собі Маккормаком. Він хоче, щоб ти умовив її приїхати і щоб ми поставили на неї як на живця.

— А чому я маю погодитись?

Вона втупилась поглядом у власні руки.

— Ти ж сам знаєш… З тієї причини, що й раніше.

— М-м-м… Коли ти виявила, що у тому блоці сигарет був опіум?

— Коли намірилася сховати його у шафі в спальні. Ти маєш рацію, він дуже тхнув. І я згадала, як тхнуло від тебе у Гонконзі. Відкривши пакунок, побачила на дні розкриту пачку. Усередині знайшла грудку. Розповіла Мікаелю. Він велів віддати тобі блок, коли ти попросиш.

— Мабуть, тобі неважко було мене підставити. Ти ж знала, що я тебе тоді використав.

Вона повільно захитала головою.

— Ні, Харрі. Мені від того легше не стало. Може, так воно й мало бути, але…

— Але?..

Вона знизала плечима.

— Повідомлення, яке я тобі передала: моя остання послуга Мікаелю.

— Справді?

— Я хочу сказати йому, що більше не хочу бачитися з ним.

Кавник уже не пихкав.

— Уже давно назріло, — вела вона далі. — Я не прошу пробачити мені те, як я вчинила з тобою, Харрі. Це занадто. Але я гадала, що маю тобі розповісти геть-чисто все, щоб ти зрозумів. Тому я приїхала до тебе сьогодні. Щоб сказати, що я вчинила так, бо колись закохалася, як остання дурепа. І це зробило мене слабкою. Але я не вважаю себе продажною! — Вона обхопила голову руками. — Я підставила тебе, Харрі. Не знаю, що сказати. Лише те, що почуватися зрадницею — ще гірше.

— Та ми всі продаємось… — мовив Харрі. — Хіба що правимо різну ціну. І в різній валюті. Твоя валюта — кохання. Моя — наркотики. І знаєш що…

Кавник знову заспівав, цього разу на октаву вище.

— …я гадаю, через це ти краща за мене. Кави?

Він обернувся й глянув на постать. Вона стояла просто перед ним не рухаючись, ніби стояла так уже давно-давно, як його власна тінь. Запала така тиша, що він чув власне дихання. У темряві щось підвелося, почувся тихий свист, і враз у нього промайнула дивна думка. А раптом ця постать і є його тінь, саме так, як йому здалося? Раптом він…

Думка спіткнулася, ніби стався зсув у часі, ніби на мить через якісь перешкоди зникла картинка.

Він здивовано дивився перед себе й відчував, як чолом стікає тепла краплина поту. Він говорив, але слова не мали сенсу, ніби зв’язок між губами та мозком порушено. Знову почулося тихе свистіння. Й знову зникло. Зникли геть усі звуки, він навіть власного дихання не вирізняв. Зауважив, що стоїть навколішки, а поряд лежить телефон. Перед ним на грубі дошки спадала смуга білого місячного світла, але коли краплина докотилася до перенісся, смуга зникла. Крапля втрапила в око, засліпивши його. І він усвідомив, що то не піт.

Третій удар, ніби бурулька, прошив йому очі і втрапив у горло, у глиб тіла. Все задубіло.

«Не хочу вмирати», — подумав він і, захищаючись, силкувався підняти руку над головою. Але усвідомив, що навіть пальцем поворушити не в змозі, цілком безвладний.

Четвертого удару він уже не відчув, але відчув запах дерева і збагнув, що уткнувся носом у підлогу. Закліпав очима, й одне око знову почало бачити. Просто перед себе побачив пару лижних черевиків. Звуки поволі поверталися: його переривчасте дихання, спокійне дихання того, іншого чоловіка, кров, яка крапала з носа на долівку. Чийсь голос був просто шепотом, але здавалося, що він кричить йому просто у вухо: «І тепер лишиться тільки один із нас».

Пробило другу ночі, а вони досі сиділи на кухні й розмовляли.

— Сьома людина, — мовив Харрі, доливаючи собі кави. — Заплющ очі. Яким ти його уявляєш? Не розмірковуй, хутко.

— Він сповнений ненависті, — мовила Кая. — Лютий. Неврівноважений. Бридкий. Такі дівчата, як Адель, цікавляться ними, приманюють, а потім кидають. Удома має купу порножурналів та фільмів.

— Чому ти так гадаєш?

— Не знаю. Бо він попрохав Аделе прийти на покинуту фабрику зодягненою медсестрою.

— Далі.

— Він жіночний.

— Тобто?

— Має високий голос. Аделе казала, що коли він розмовляє, то скидається на її співмешканця, голубого. — Вона піднесла чашку до рота й усміхнулася. — А може, він кіноактор. З високим голосом і чуттєвим ротом. Я, до речі, так і не згадала актора-мачо з жіночним голосом.

Харрі підняв чашку, ніби чаркуючись:

— Пригадуєш, що я казав тобі про Еліаса Скуга, зокрема про те, що він бачив тієї ночі на вулиці? Хто то був? Гадаєш, він був свідком зґвалтування?

— Принаймні то була не Маріт Ульсен, — мовила Кая.

— А чому ні?

— Так вона єдина у хатинці була огрядною, Еліас Скуг упізнав би її й назвав на ім’я, розповідаючи цю історію.

— Я дійшов такого самого висновку. Як гадаєш, чи то було зґвалтування?

— Скидається. Він закрив їй рота, заглушуючи крики, затягнув у туалет, що ж це тоді?

— Але чому Еліас Скуг не відразу збагнув, що то зґвалтування?

— Не знаю. Може, було щось не те у тому, як вони стояли… у мові їхніх тіл.

— Саме так. Наша підсвідомість вгадує значно більше, ніж усвідомлює наш розум. Він не мав сумніву, що це секс за обопільною згодою, тому знову пішов спати. І лише перегодом, прочитавши про вбивства, згадав забутий випадок і подумав про зґвалтування.

— Гра, — сказала Кая. — То була гра, що скидалася на зґвалтування. Навряд чи грали чоловік та жінка, які щойно познайомилися у гірській хатинці й вийшли, щоб пізнати одне одного ближче. Для такої гри потрібна цілковита довіра.

— Отже, ця пара зустрічалася раніше, — мовив Харрі. — А значить, можливо…

— Аделе й незнайомець. Сьомий чоловік.

— Якщо лише тієї ночі там не було когось іще. — Харрі струсив з цигарки попіл.

— Де туалет? — спитала Кая.

— У кінець коридору, потім ліворуч.

Він спостерігав, як цигарковий дим здіймається до абажура. Ждав. Не почув, щоб стукнули двері. Підвівся й пішов подивитись.

Вона стояла у коридорі й дивилася на двері. Навіть у напівтемряві він зауважив, як вона ковтає слину, як блиснули її гострі зубки. Він поклав їй руку на спину й крізь одяг відчув, як швидко калатає її серце.

— Хочеш, я відчиню?

— Ти, певно, вважаєш мене ненормальною, — сказала вона.

— Ми всі ненормальні. Відчиняю. Згода?

Вона кивнула, й він прочинив двері.

Коли вона повернулась, Харрі сидів біля кухонного стола. Вона вдягнула плаща.

— Мені час додому.

Харрі, кивнувши, вийшов слідом у коридор. Спостерігав, як вона взуває чобітки.

— Таке трапляється, лише коли я зморена, — сказала вона. — Я про двері.

— Знаю, — відповів Харрі. — Маю таку саму халепу з ліфтами.

— Справді? Розкажи.

— Якось іншим разом. Хто знає, може, ще побачимося.

Вона замовкла. Довго застібала чобітки. Потім рвучко випросталась і опинилася так близько, що до нього, ніби відлуння, донісся її запах.

— Розкажи зараз, — зажадала вона, і щось дивне, дике спалахнуло в її очах.

— Гаразд, — відповів він і відчув поколювання у кінчиках пальців, ніби відігрівалися замерзлі руки. — У дитинстві моя молодша сестра мала дуже довгі коси. Ми навідували у лікарні матір і хотіли спуститися ліфтом. Батько чекав унизу, він не терпів лікарень. Сестреня стояла надто близько до цегляної стіни, й волосся застрягло між стіною та ліфтом. А я так злякався, що не міг ворухнутися. Укляк і дивився, як її тягне за волосся.

— І що далі? — спитала вона.

«Ми стоїмо надто близько одне до одного, — подумав він. — Майже порушуючи особистий простір. І обоє про це знаємо». Він перевів подих.

— У неї вирвало добрячий шмат волосся. Але воно згодом відросло. А я… втратив дещо інше. І це не відросло.

— Тобі здалося, що ти її зрадив.

— Це так і є, я зрадив її.

— Скільки тобі було?

— Достатньо, щоб зрадити, — усміхнувся він. — Як на твою думку, нам досить самокатування для однієї ночі? Батькові сподобалось, що ти зробила кніксен.

Кая тихо розсміялась:

— Добраніч. — І зробила кніксен.

Він ступив крок уперед й відчинив двері:

— Добраніч.

Вона вийшла на сходи й обернулась.

— Харрі?

— Слухаю.

— Чи ти почувався самотнім у Гонконзі?

— Самотнім?

— Знаєш, я дивилася на тебе, коли ти спав. Ти мав такий… самотній вигляд.

— Он як… Я справді почувався самотнім. Добраніч.

Вони затрималися трохи більше, ніж слід, — на частку секунди. Лише кілька митей раніше, — і вона б уже бігла униз східцями, а він ішов на кухню.

Її руки зійшлися довкола його шиї, нагинаючи його голову вниз, а сама вона стала навшпиньки. Очі її вкрило поволокою, обернувшись на суцільне мерехтливе озеро, перш ніж вона заплющила їх. Її вуста були напіврозкриті, коли зустріли його губи. Вона тримала його так, і він не смів поворухнутися. Йому здавалось, ніби його поцілили кинджалом у живіт, ніби він ковтнув морфію…

Вона відпустила його.

— Солодких снів, Харрі.

Він лише кивнув у відповідь.

Кая спускалася сходами. Він переступив поріг, тихо зачинив за собою двері.

Харрі устиг прибрати зі столу, сполоснути кавник і поставити його на місце, аж тут задзеленчав дзвоник.

Він пішов відчиняти двері.

— Я дещо забула… — мовила вона.

— Що? — спитав Харрі.

Кая підняла руку й погладила його чоло долонею.

— Як ти виглядаєш…

Він пригорнув її до себе. Її шкіра. Пахощі. Він падав, це було чудове, запаморочливе падіння.

— Я прагну тебе, — прошепотіла вона. — Жадаю кохатися з тобою.

— А я з тобою…

Вони відпустили одне одного. Вдивлялися в очі. Зненацька все стало таким урочистим, і на мить йому здалося, що вона жалкує. І він сам жалкує. Бо все це сталось занадто, занадто швидко. Забагато інших речей, забагато зайвини, заважкий тягар, забагато вагомих доказів. Але вона все одно взяла його за руку, майже боязко прошепотіла «ходімо» і почала підніматися нагору сходами. Харрі ішов слідом.

Це була спальня батьків, тут ще лишався їх запах. Він засвітив світло.

Велике двоспальне ліжко стояло застелене, а на ньому — дві ковдри й дві подушки.

Харрі допоміг їй впорядкувати постіль.

— З якого боку він спав? — сторожко спитала Кая.

— З цього, — показав Харрі.

— І він продовжував спати тут, коли вона відійшла, — мовила вона ніби сама до себе. — Зберігав для неї простір…

Вони роздяглися, одвернувшись одне від одного. Залізли під ковдру і там зустрілися. Спочатку вони просто лежали, притулившись одне до одного, смакуючи цілунки, ніби боялися щось зруйнувати дочасно. Дослухалися до дихання одне одного й до шурхоту автомобільних шин за вікном. Потім пестощі стали жагучими, він почув біля вуха її хрипке збуджене дихання.

— Боїшся? — спитав він.

— Ні, — простогнала Кая, припавши до нього гарячим тілом…

Вона не видала ані звуку, лише судомно зітхнула. Він заплющився, насолоджуючись тим, що відчував. Потім почав обережно рухатися. Відкрив очі, зустрів її погляд. Здавалось, ніби вона ось-ось заплаче.

— Поцілуй мене, — прошепотіла вона.

Вона вигн