Спекотний полудневий вітер ніс запах полину, лоскотав ніздрі, збуджував і тривожив, манив неозорими просторами — на серці ставало щімко, Агал заплющував очі і, здавалося, лежав один серед безкрайнього степу на м’якій ковилі: тільки шерехтіла трава від легких доторків вітру й здивовано посвистував ховрах, збентежений неочікуваним сусідством.
А вітер, спотиньга зачепившись за ольвійську стіну, виривався на лиманну широчінь, ширяв над водою, полохаючи чайок, гнав хвилі, пустотливо бризкався піною і, набравшись дрібних бризок, важчав, статечнішав і вже спроквола повертав за течією, де відкривалися сині простори Евксинського Понту. Наздоганяв важкі, навантажені зерном галери, ліниво напинав вітрила, й раби стомлено піднімали довгі весла, радіючи хоч короткому перепочинку. Попереду ж далекий і небезпечний шлях, бурі, вузькі протоки, на берегах яких живуть напівдикі варвари, гострі підводні скелі, об які вітер розтрощив уже не один корабель.
Агала вабили морські простори, він мріяв про далекий Мілет. Понтакл казав, що більшого й красивішого міста нема в усьому світі й що навіть Ольвія порівняно з Мілетом все одно, що пшенична зернина проти оливки.
Агал не вірив Понтаклові — знав, як тужив старий грек за Мілетом. Навіть величний біломармуровий ольвійський храм Аполлона Простата, за твердженням Понтакла, був гіршим од мілетського. Звичайно, це казка, проте Агал розумів грека — як часто йому снилися степи за Борисфеном і тисячні табуни: білі коні пили річкову воду, іржали й мчали кудись у степ, витолочуючи соковиту весняну траву, білі, з темними, блискучими, вологими очима, молоді коні, красивіших за яких нема у скіфських степах.
А може, й справді десь є такі ж білі табуни?
Ще дід розповідав Агалові, що гам, де сходить сонце, далеко-далеко, куди не потрапляв ніхто з їхнього роду, тече серед степів ріка ще ширша й повноводніша за Борисфен, але й це, либонь, була казка, бо хіба може існувати на світі більша й могутніша ріка?..
Греки, правда, казали, що десь за Понтом Евксинським в полудневих краях вливається в море ріка, до витоків якої ще не допливала жодна людина, що вода в тій ріці каламутна й живуть в ній зубаті дракони, котрі пожирають людей Ріка та буцімто не замерзає, і тамтешні люди ніколи не бачили снігу.
Агал вірив і не вірив тим байкам, бо хіба можуть бути такі ріки, щоб узимку не замерзали?!
Комментарии к книге «Скіфська чаша», Ростислав Федосійович Самбук
Всего 0 комментариев