«Тривожний місяць вересень»

Не можу ж я розповісти їй, що йду за кілометр до «передбанника» і там лежу самотньо, дивлюся в небо, згадуючи хлопців, та й взагалі думаючи чорт зна про що. Або вирушаю на хутір Грушевий до сімдесятирічного Сагайдачного на довгі розмови. Для єдиного парубка на селі дивно отак гайнувати час… Ні, про це я не можу розказувати навіть бабі. Досить нам одного дурника в селі — Гната.

Я мовчки допиваю молоко, і баба забирає кухоль.

— Дякую, неню, — кажу я. Слово діє на бабу безвідмовно. Це своєрідний пароль, відомий тільки двом спільникам. Баба, і так зморщена, мов узбецький кишмиш, що видають на карточки замість цукру, геть закутана у страшенно драні хустки й кацавейку, раптом усміхається, ще більше зморщуючи своє личко. Вона показує жовті зуби, «розташовані окремо», як сказав би Дубов, пояснюючи орієнтири, перш ніж вирушити на завдання. Очі перетворюються на дві вишневі кісточки, але й вони тонуть у плетиві зморщок. Ну й бабця! Невже вона була колись красуня?

— Чортяка кульгавий! — каже баба.

Усміхається вона недовго.

— Пошти немає? — запитую я і падаю на застелений рядном тапчан. — Мовчить військкомат?

Три мої заяви луснули як у лісовій хащі. Навіть повторного огляду не збираються робити. Тиловики!.. Канцеляристи!.. Не знаю, чому їх бентежать два метри вирізаних кишок. Начебто тих, що лишилися, мені не вистачить. У людини, казали в госпіталі, дев’ять метрів кишок.

Баба не відповідає, грюкотить чавунцями в печі.

— Так була пошта чи ні? — питаю я.

Баба гуркає в печі, соває каглянками, гримотить у залізну заслінку, мов у барабан. Неписьменна Серафима боїться пошти, сподівається од неї каверзи.

— Чи ви оглухли, бабусю?

Те, що козулю вбили, на мене чомусь неприємно вплинуло. Їх було двоє, мисливців, і один з них узяв козулю на плечі й поніс. Сліди розповіли. На дорозі лишилися відбитки чобіт і кров. Багато крові: напевно, одна з куль влучила в серце або в артерію. З автомата не так-то й просто влучити в козулю, коли вона біжить. Мабуть, стріляв фронтовик. По який бік фронту воював він? У нашому Поліссі тиняються різні людці. Ліси тут густі, багаті ліси. Якщо комусь спаде на думку повісити на дубовому суку «яструбка», то ось він, той сук, рядом, не треба довго шукати.

— Бабцю! Пошта була?

Серафима, освітлена червоними відблисками, шурує в печі, мов паровозний кочегар, і насуплено мовчить.