«Тривожний місяць вересень»

Мені пригадався ранок, коли я побачив молодшу дочку гончара Семеренкова на озимому клинці. Вона з коромислом на плечі простувала стежкою — висока, легка, струнка… Було рано, озимина ледь виткнулася з ріллі, а вдалині проступала бузкова крайка лісів. Здавалося, дівчина зараз зіллється з цією бузковою крайкою, розтане, мов і не було її. Чого я згадую про цей ранок, коли мені гарно? Може, навпаки, мені стає гарно, коли я згадую про це?

Я заплющив очі та й заснув. Після госпіталю я сплю, як у січні борсук. Мабуть, мені влили кров якого-небудь сплюха. Відсипляюся за всю війну. Від поліської землі сили прибуває. Відчуваю, як тепло струмує по всіх жилах. Гарно. Мені будь-що треба скоріш одужати. Треба на фронт. До хлопців.

Проснувся я через те, що недалеко хтось пробіг — легкий, майже невагомий, наче хмарку куряви пронесло вітром. Нікого не було видно, та й чути нічого не було, але я добре знав, що до відчуття, од якого ми прокидаємося, треба ставитись з повагою. Ті, хто думав інакше, жорстоко поплатилися.

Я поволі відповз на край «передбанника» й оглянув галявину. То була суха замшіла галявина, поросла де-не-де вересом із фіолетовими кляксами квітів. Вересень… За галявиною починався темний і густий сосновий ліс. Отут я й уздрів її. Козулю. Вона різко виділялася на фоні лісу, її світлий силует був немовби наліплений на темне. Потім вона, ніби граючись, підстрибнула, одразу всіма чотирма тонкими ногами, та й помчала піщаною дорогою вздовж лісу. Вона не торкалася навіть копитцями землі, така була легка. Здавалося, вона, якщо захоче, може отак само швидко поскакати аж до білих павутинових смужок на небі.

Я заспокоївся. Козуля то й козуля. Треба було рушати. Час пити молоко. Сонце, що тьмяно світило крізь білі нитки хмар, піднялося до свого вересневого хирлявого зеніту. Цієї пори моя баба Серафима, перша лайливиця на селі, починала доїти. Чого тільки корова не наслухається від неї, поки баба тягне її за дійки. Здавалося, молоко від тих слів мало б скиснути в дійниці.

Я встав, обтрусив глицю й павутину. Але мене затримала цікавість. Адже ясно, ні з того ні з сього козуля не гасала б по лісу. Хтось наполохав її, і мені закортіло глянути хто. Через допитливість мене й узяли до дивізійної розвідки.